Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (21.1MB) | Репост
Тетяна Трощинська: Переслуховуючи вашу експертизу у Конституційному суді я помітила, що вас представили доктором філософських наук. Я тоді здивувалася, чи може мовну експертизу робити доктор філософських наук? Пізніше з’ясувалося, що то лише помилка.
Павло Гриценко: Такі помилки – не біда, аби ми не робили гірших. Таких помилок, які тягнуть за собою соціальні зміни. Найнеприємніше – це коли ми впродовж новітньої історії України не можемо вирішити питання мови. Мовне питання – це базове питання, адже мова завжди була і залишається фактором державотворення, фактором консолідації та взаєморозуміння соціуму. Ми все ніяк не можемо його розв’язати, виторгувати. Можливо це питання піднімуть, коли будуть вибори. Адже громада, коли вийшла поза межі Конституційного суду, говорила і про такий варіант.
Тетяна Трощинська: Для вас не секрет, що відео з Конституційного суду переглянуло багато людей і воно викликало активні обговорення у суспільстві. Це свідчить про те, що питання залишається болючим?
Павло Гриценко: Так. Для мене це свідчення того, що наше суспільство відчутно виростає і стає громадянським. Люди небайдужі. Обговорення тривало не тільки у Конституційному суді, адже дуже багато бажаючих туди не потрапило. Також у цій ситуації мене потішило (хоч ситуація дуже не потішна), що люди бачать розв’язання цієї проблеми. Люди чітко говорять: «або наша влада робить правильний висновок із того, що відбувається і, попри свою національність, стає владою українською за сенсом, сутністю і ментальністю…»
Тетяна Трощинська: Тобто, слід, щоб Конституційний Суд прийняв своє рішення? Бо влада – це дуже багато людей.
Павло Гриценко: Я говорю про ту владу, яка може ухвалити рішення і забезпечити його втілення. Плюс влада бізнесменів, які мають гроші. Тобто, всі ці дійові особи мають відчувати свою україноцентричну відповідальність. Ідея, що ми маємо багато націй і про всі дбаємо – це все хитрощі. Навіть коли був ухвалений ганебний антидержавний закон Ківалова-Колісниченка (закон, у якому проглядалася ідея «розділяй та володорюй» — намагання провести ідею локальних мов, розділення на територіально-мовні утворення), це була перспектива знищення України. Більшість наших телеглядачів це зрозуміли, адже закон не передбачав нічого для української мови і мов національних меншин, і безліч преференцій для російської. Це ми маємо досі.
Ми маємо низку законів, які могли б дати позитивний ефект, наприклад, закон про державну службу. Зокрема, держслужбовець не може користуватися недержавною мовою. Якби він виконувався і очільник області тримав це питання на контролі, то ситуація була б іншою.
Тетяна Трощинська: Що ви скажете про 10% на обґрунтування цього закону. Тобто 10% так званого російськомовного населення, яке потребувало захисту. Чи ці цифри кимось доведені?
Павло Гриценко: Цифри взяті зі стелі. В нас є три автори закону – це Кремль, Ківалов і Колісниченко. У нас немає старих російськомовних територій, на яких переважає російськомовне населення. У нас є анклави угорців та румунів на Закарпатті, але це чітко окреслені ареали соціуму, де не потрібно визначати ніякі 10%. Усі ці відсотки – це елементи ФСБ-шної маніпуляції, як, з рештою, і саме поняття «русскоязычное население». Що це таке? Якщо людина говорить українською – це україномовна особа, якщо російською – то російськомовна, англійською – англомовна. Сукупність таких людей – це громада, соціум, населення. Це коли ми говоримо про користування мовою.
Коли йдеться про «російськомовне населення» ми маємо зовсім іншу ситуацію. Коли відчувалося, що Радянський Союз дихає на ладан, тоді зародилася ідея створити зовсім інший тип «Homo Soveticus». Тоді була розроблена фантастична за обсягами, структурою та тонкістю втілення ідея русифікації. Були створені умови, за яких ти міг здобути професію лише відмовившись у процесі освоєння цієї професії від своєї рідної мови. Так поступово насаджувалася та формувалася ця «російськість».
Не біда, що існує російська мова, не біда, що існує російська культура, біда в тому, як нею політично маніпулюють.
Перший етап цієї маніпуляції полягав у тому, що «русскоязычное население» прирівняли до «русских», до «соотечественников», до тих, кого треба захищати. Якщо ж їх треба захищати, то ви, йдучи з Радянського Союзу і створюючи свої нові держави – знайте, що ми у будь-який момент прийдемо і будемо захищати «русскоязычное население», незалежно від того чи це ром, чи це угорець, чи це українець. Якщо він сказав хоч одне російське слово, то він мусить бути у наших обіймах, де ми його і задушимо. У цьому і полягає маніпуляція!
Ми знаємо, що усі військові акції плануються заздалегідь, тож як починають говорити про посилення захисту “російськомовного населення” – знай, що тут буде ескалація напруженості, кров і війна.
Існують навіть спеціальні мовні фонди, і як тільки мала розпочатися ситуація на Кавказі, кількість вживання у ЗМІ слова «русскоязычное население» стрибало до небес. Це слово тримає вас у полі напруженості: русское, русское, русское! Тут Русью пахнет!
Тетяна Трощинська: Але не дуже пахне, судячи із карт, які ви наводили у Конституційному суді.
Павло Гриценко: Тут інша ситуація. Коли відбувається масовий наступ на людей за невеликий проміжок часу у нас все ж таки залишається на залишковому рівні ця інформація. Я не думаю, що ми маємо бути такими категоричними до тих, кого називають «ватниками». З одного боку вони стали жертвами дуже продуманого наступу Росії, а з іншого – небаченої продажності наших політиків та інтелігенції.
Василь Шандро: А чи всюди в Україні хочуть зберегти так звану українськість? Ви сам з Одещини?
Павло Гриценко: Так, у нас там проживає дуже багато різних національностей: болгари, румуни, гагаузи, російські старообрядці. Я це казав у Конституційному суді і тут скажу. За все своє життя, за історичну пам’ять моїх батьків і дідів жодних випадків на національному підґрунті у цьому вариві різних національностей не було. Це говорить про те, що народ мудрий, здатний домовлятися.
У нас є велика перспектива, після прийняття державоцентричного закону, ми спокійно можемо забезпечити не просто мирне співіснування, а зразкове. Але ніколи цього не буде, якщо домінуватиме лише російська мова.
З боку Росії українська мова заборонялася законами і циркулярами, заборонялася і наша церква. У ХVIII, XIX, і ХХ столітті сюди спрямували росіян із глибинки, щоб вони вчили українців правильній вимові старослов’янського.
Василь Шандро: Кожний раз, коли мовне питання виходить на обговорення у ЗМІ, російськомовне населення лякають, що заборонять їм говорити рідною мовою. У чому була шкода цього закону для людей, які говорять російською мовою?
Павло Гриценко: Жодної шкоди немає. Якщо залишиться цей закон, то ми можемо мати щось на кшталт «українська мова є державною, але разом з тим/але/поруч із нею» все, що буде після коми, повністю перекреслює українську сутність закону.
Хочу звернутися до слухачів. Відкиньмо емоції, вдумаємося у сутність, а сутність така: або ми сьогодні будуємо сильну україноцентричну державу, де буде місце всім, або нас чекає подальша ескалація того конфлікту, що ми маємо у Донецькій та Луганській області. Шевченко правильно сказав: «Обніміте, брати мої, найменшого брата». Ми здатні обійняти найменшого брата – це наша національна доктрина, яку слід розвивати і далі. А нашим керівникам я бажаю подумати над тим, що ви зробили для того, аби Україна стала україномовною державою. І ви зрозумієте, що багато ви не зробили.
