Я виставляв пости на Фейсбуці, щоб показати, що я ще живий, — поет і учасник АТО

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (19.6MB) | Репост

Василь Шандро: Як мистецтво, і зокрема література, реагує на теперішню російсько-українську війну? Чи випрацювали літературні критики методологію щодо того, як оцінити доробок, який з’явився протягом останніх трьох років? Чи є в нас уявлення про те, як писали про війну у 20 столітті? Чи змінився ваш погляд на те, як писати про війну?

Микола Байдюк: Я думаю, що відбулось загострення. І до того я знав і читав вірші про війну. Чомусь одразу згадуються Євген Плужник і Павло Тичина. Колись вони мене дуже вразили. Але, звичайно, коли ти перебуваєш там, ти сприймаєш все зовсім по-іншому. Це той досвід, який неможливо нічим замінити. Тому там народжуються сильні вірші. Вірші Бориса Гуменюка схожі на прямі репортажі з війни. Цим вони надзвичайно сильні. Тут просто немає аналогів.

Хоча там мені вірші про війну не писалися. Можливо, це якась захисна реакція. А перекладалися, як правило, антивоєнні пісні і вірші.  

Василь Шандро: Наскільки натуралізм у зображенні таких речей є актуальним? Михайло Слабошпицький сказав, що тексти Бориса Гуменюка – це тексти на межі з брутальністю.

Микола Байдюк: Також Михайло Слабошпицький сказав, що Борис Гуменюк переїхав танком українську поезію. Після його віршів вже треба писати по-іншому. Брутальність і натуралізм – складові репортажного типу письма. І цей тип письма переформатовує поезію, розширює її рамки. У Гуменюка це відчувається особливо, тому що людина сама була там і дуже яскраво це подає.

Тетяна Трощинська: Чи важливо вам, як митцеві, щоб аудиторія розуміла, що це репортаж?

Микола Байдюк: Я думаю, що це пишеться, бо це неможливо не написати. Я виставляв свої пости на Фейсбуці, щоб показати, що я ще живий і здоровий.  Думаю, що Гуменюк так само з цього починав. Навряд чи він думав про те, як це буде сприйматися іншими. На війні людина почувається ближчою до неба. Не даремно там люди чомусь починають писати вірші.

Поезія – це певною мірою самовиживання.

Василь Шандро: До Першої світової війни на війни відправляли художників, які малювали батальні та героїчні сцени. Перша світова війна поклала цьому край, тому що саме ведення війни змінилось. Крім того, з’явилась можливість фотографувати. Це спричинило певний зсув. Література цього «втраченого періоду» радше антивоєнна. Переможних творів тоді стало менше. Хоча потім у радянській літературі було багато таких творів.

Микола Байдюк: Залежить ще від того, яка це війна. У Першій світовій війні не було переможних віршів. А в Другій світовій війні у нас є переможні вірші. І це закономірно, адже люди воювали за свою Батьківщину. Антивоєнна тема завжди була і завжди буде. Війна – найабсурдніша річ у світі. Люди воюють з високими гаслами, при цьому знецінюючи найголовніше – людське життя.

Тетяна Трощинська: «Господарі війни» – це метафора, яка вам близька?

Микола Байдюк: Безумовно. Це пісня Боба Дилана. Коли я був в АТО, я її постійно слухав. Потім я її переклав. Це один з найсильніших антивоєнних творів Дилана.

ВЛАДАРІ  ВІЙНИ

Гей, владáрі війни!

Ви, творці усіх мін,

Ви, творці усіх бомб,

Смертоносних машин.

Ви сховались між стін,

За письмові столи –

Я вас бачу наскрізь,

Де б ви всі не були.

 

Ви, що вмієте сіять

Лиш попіл-золу,

Ви зламали мій світ,

Наче ляльку малу.

Ви дали автомат

І послали вбивать,

А самі потікали,

Бо кулі свистять.

 

Ви навчились у Юди

Мистецтва брехні:

“Можна виграть війну!” —

Клянетесь ви мені.

Та я бачу наскрізь

Ваші очі й уми,

Немов бачу крізь воду,

Що стікає в ями.

 

І ви квапите інших —

Хай під кулі ідуть,

А ви дивитесь, як

Цифри смерті ростуть.

Ви сховались в маєтках,

А кров юнаків

Витікає в грязюку

Тисячами струмків.

 

Найжахливіший страх

Ви жбурнули усім —

Страх народжувать діток

В світі страшнім.

За загрозу дитині,

Яка ще й не жила,

Ви не варті, щоб кров

В ваших жилах текла.

 

Що я знаю насправді,

Щоб так говорить?

Ви скажете: молодий!

Ви скажете: вчися жить!

Та я знаю одно,

Хоч молодший за вас:

Сам Ісус би ніколи

Не пробачив би вас.

 

Є одне запитання:

Гроші можуть усе,

Чи вам куплять прощення?

О, ви вірите в це!

Та на смертному ложі

Не спасуть бариші,

Бо ніякі вам гроші

Не відкуплять душі.

 

І я вірю, що ви

Скоро всі помрете.

Я піду за труною

В це полудне бліде;

Я копатиму яму,

Я гукну: “Опускай!”

І нарешті я впевнюсь,

Що ви мертві. І край.

1963

Дилан сам казав, що йому було дуже важко писати цей вірш, оскільки в ньому він бажає комусь смерті .

Василь Шандро: Ви поділяєте ці думки?

Микола Байдюк: Безумовно.

Василь Шандро: І як військовий?

Микола Байдюк: Так. Я воював не за війну, а за мир. Тобто я воював проти війни. Але я мусив бути там.

Василь Шандро: Як ви сприймаєте саркастичні та зневажливі тексти, що були написані за ці 3 роки війни?

Микола Байдюк: Багато зі сказаного є правдою. За 30 років, які я прожив у Луганську, я зробив висновок, що України там так і не було. Там було дуже мало людей, які могли б вийти і щось сказати. Коли дуже багато людей навколо тебе думають по-іншому, це небезпечно. Тому більшість моїх друзів виїхали звідти. Але дехто залишився. І я не знаю, як тепер бути. Крім того, не всі можуть виїхати, це теж правда.

Василь Шандро: Чи тільки Боб Дилан був вам цікавий протягом цих років?

Микола Байдюк: Мені постійно зринали рядки Павла Тичини – «Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі». Або рядки того ж Плужника – «Зустрів кулю за лісом. Саме там, де посіяв жито! За яким бісом. Стільки було прожито!» Цей крик вартий шекспірівської драми.

«За яким бісом. Стільки було прожито!» – у цьому вся війна.

Василь Шандро: Перекладали когось з іноземних авторів?

Микола Байдюк: Так. Я перекладав Стівена Крейна. Це антивоєнний американський поет кінця 19 століття. Він писав про громадянську війну в Америці, але  писав з іншого погляду. Там не було ніякого пафосу, але була смерть, був біль та сарказм. Він бачив війну як велику організовану бойню.

Стівен Крейн

*  *   *

Гудів багряний гул війни.

Земля була чорна і спустошена.

Жінки плакали,

Діти бігли, приголомшені.

Тоді з’явився чоловік, який не міг цього збагнути.

Він запитав: «Навіщо все це?»

Мільйони людей кинулися відповідати йому.

Знявся нерозбірливий, стомовний галас…

Але відповіді так і не було.

1895

*  *   *

«Правда, – сказав мандрівник, –

Це скеля, це міцна фортеця.

Часто я здіймався на неї,

Навіть на її найвищу башту,

Звідки світ видається чорним.»

 

«Правда, – сказав інший мандрівник, – 

Це подих, це вітер,

Це тінь, це примара.

Довго я гнався за нею,

Але так і не зміг торкнутися

Бодай краєчка її одежі.»

 

І я повірив другому мандрівнику.

Бо правда була для мене –

Як подих, як вітер,

Як тінь, як примара.

І ніколи я не міг торкнутися

Бодай краєчка її одежі.

1896

Тетяна Трощинська: Можливо, нам варто послухати ваші вірші?

Микола Байдюк: Я прочитаю довоєнний вірш, який несе в собі часточку Луганщини.

*  *  *

Між гострими горами –

Дивний сад.

На деревах гронами

Зорі висять.

 

У моєму кошику –

Сотні сонць.

Беріть, беріть яблучка –

Ось!..   ось!..

 

Бо зимами зміниться

Танець літ,

І снігами зíб’ється

Саду цвіт,

 

І вкриється кригою

Трава…

Захочеться яблучок –

Не-ма.

Василь Шандро: Чи читають люди щось на війні?

Микола Байдюк: Там мало читають. Хоча у нас була своя бібліотека, куди люди приносили свої книжки. Час від часу ми їх читали. Там я прочитав «Вечерю на 12 персон». Також там була збірка поезій Сергія Жадана. Але я не пам’ятаю, щоб його особливо читали.