Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (25.7MB) | Репост
lukyanenko.jpg
Левко Лук’яненкоГромадське радіо
У студії Левко Лук’яненко, народний депутат 1 – го скликання, дисидент та один з тих політиків, які виступали проти ядерного роззброєння країни.
Євген Павлюковський: З початку російської агресії активізувалися розмови про те, що роззброєння України було дуже великою помилкою тодішнього керівництва країни. Ви тоді були проти, чому?
Левко Лук’яненко: В першу Верховну Раду пройшло 12 політв’язнів, і більшість з них відсиділи великі терміни. Перебуваючи в концтаборах, вони добре вивчили Московію і з середини, і ззовні, і дістали величезного досвіду. Ми реально випередили рівень політичної свідомості української нації на ціле покоління. Тому ми розуміли, що таке держава, як потрібно діяти, і що таке Незалежність.
На превеликий жаль, нація, яка була під окупацією московської і петербурзької влади, втратила мистецтво керівництва великою територією. Бо влада України була великою диспетчерською командою, із Москви надходили накази, а в Києві розподіляли їх по 25 областях. Не було вміння керувати, тому було фантастичне уявлення, інтелігенція говорила, що ми маємо бути мирною державою, тому не потрібні танки, адже танки – це зброя, якою вбивають людей, а вбивати людей – гріх.
Коли обрали президента Кравчука, він став на позицію мирного розвитку країни, і відмовився від атомної зброї.
Потім у 1994-му році ми підписали угоду про те, що атомні держави – Америка, Англія та Росія гарантують суверенітет України. Потім до цього ще приєдналися Франція і Китай. Думали, що це добра гарантія. Це свідчить про недостатній дипломатичний досвід та недостатнє знання взаємин між державами. І не розуміли, що в світі постійно ведеться боротьба розвідками, дипломатією, засобами масової інформації, бо кожна нація хоче відстояти своє обличчя і свою державу.
Треба було поставити питання таким чином: якщо Україна роззброюється, то нехай так само роззброюються і всі інші атомні держави
Дмитро Тузов: Чи відчували ви тиск зовні в цьому питанні?
Левко Лук’яненко: Тиск почався пізніше, але що таке тиск? Чи можна на вас натиснути, щоб ви стали злодієм? Тиснуть на того, хто піддається, тиснуть на слабого. Коли я став послом і поїхав у Канаду у 1992-му році, то мені казали, що немає такого чуда, щоб країна віддала найсильнішу ядерну зброю в світі. Кожен намагається мати в себе потужну зрою, і на тому будувати безпеку своєї країни.
Я ходив у міністерство Канади, де мені сказали: «Якщо Україна не здасть зброю, то буде загальна блокада». Також там наголосили, що Канада не може самостійно стати на захист України, немов що Америка каже, те вони і роблять. А велика сімка постановила: або Україна здасть зброю, або – загальна блокада.
Я не знаю, чи треба було аж так боятися тієї блокади, адже ми знаємо з історії, що жодна блокада не приводила до великого нещастя. Як правило, її можна було обійти.
Ми вийшли із російської тюрми народів покаліченими
Євген Павлюковський: А Україна – ресурсно багата країна.
Левко Лук’яненко: Так. Колись Південно-Африканській республіці оголосили блокаду за те, що вони переслідували чорношкірих. В них не було нафти, та вони організували вчених, які виробили формулу, як робити бензин із вугілля, і найшли вихід. Тому я впевнений, що Україна вижила би в тій блокаді.
Але проблема була складнішою, бо Радянський Союз був побудований таким чином, що в Україні вироблялося одне, у Вірменії – друге, в Росії – третє. Ми були настільки зав’язані, що якщо б ми пішли на ту блокаду, то треба було бути готовими з автомобілів пересісти на віз, замість трактора взяти плуга і так далі.
Якщо вже не можна було не піддатися, то треба було поставити питання таким чином: якщо Україна роззброюється, то нехай так само роззброюються і всі інші атомні держави. Тоді це був би голос країни, яка має свою незалежну політику, і своє місце у міжнародних відносинах. А так виходить, що ми просто схилили голову і віддали. Віддали два типи літаків, які не треба було віддавати, вони протягом 15 років ще були цілком в бойовому стані. Якщо роззброюватися, то віддавати стратегічні ракети, а не тактичні, тобто тут піддалися Москві. Не вистачало самостійного мислення в нашій державі, ми привикли слухатися, ми – раби. Ми вийшли із російської тюрми народів покаліченими. В нас була дуже низька національна свідомість, і не було активності поведінки, ми стали дуже слухняні, звикли слухатися і виконувати команди. Це впливало на кожному кроці. І коли ми дивилися на діяльність наших президентів, то було видно – як вони бояться самі вирішувати і брати на себе відповідальність.
