Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (33.3MB) | Репост
Редактор відділу культури «Дзеркала тижня» Олег Вергеліс у студії «Громадського радіо».
Олег Вергеліс: У мене останнім часом вибудувалась така концепція, що театр сьогодні — це бомбосховище українців і від політиків, часто навіжених, і від проблем, часто фатальних. Вони йдуть в театр і рятуються, лікуються. Тобто театр сьогодні став сценічною терапією — не кожен і не завжди, але вже роки три бачимо таке унікальне явище наповненості залів і появи нових театральних організмів, постійних розмов про театр.
Лариса Денисенко: Театральний вибір — який він зараз?
Олег Вергеліс: Не хочу його перехвалювати, але, на щастя, цей вибір існує. Ми з колегами говорили, що за рік з’явилось 10-15 театральних студій, організмів — незалежних і недержавних. Вони дуже активні і цікаві.
Мені здається, що державні театри відчули, що щось їх лоскоче, і хочуть теж вирізнитись. Наступний 2017 рік покаже, наскільки ці перегони, конкурентне лоскотання матиме результат.
Анастасія Багаліка: Яка ситуація із святковим репертуаром: більше звертаються до класики?
Олег Вергеліс: Святковий репертуар у нас — це меню, яке ніколи не змінюється. Маємо «Лускунчика» на всі випадки життя — у різних версіях, виконаннях. Є «Ніч перед Різдвом», тобто, у нас великий вибір.
Сьогодні у мене є два улюблених театри. Це «Молодий театр» і Театр імені І. Франка. Хоча був період після відходу Ступки, коли я майже рік не ходив до останнього, не переступав і порогу. Мене там дуже образили, а потім рани загоїлись. Ну любов же не можна вбити — вона або є, або її нема.
Анастасія Багаліка: Що рекомендуєте у Театрі імені Франка?
Олег Вергеліс: Рекомендую у франківців переглянути «Незрівнянну», «Кайдашеву сім’ю» з Наталкою Сумською, «Річарда ІІІ» з Олегом Бенюком, «Трьох товаришів» з Євгеном Нищуком. Я люблю в театрі жити, співчувати.
Лариса Денисенко: Туди вписали наше військово-конфліктне життя?
Олег Вергеліс: Режисер Юрій Одинокий вчинив, на мій погляд, дуже мудро, коли не переодягнув акторів у сучасний одяг. Є одна приголомшлива сцена, коли герой Роберт Локамп (його грає Нищук) падає від вибуху салюту — було якесь свято. А він падає і здригається від того, що згадує вибухи на війні. Цієї сцени достатньо. І глядачі розуміють, що не може бути війни колись, сьогодні, завтра — це завжди горе. Навіть салют розриває тобі душу. Мені, здається, що це дуже мудро не заганяти війну у певний час. Війна — це страшне безчасся.
