Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (15.3MB) | Репост
Лариса Денисенко: Чим для вас був Майдан в 2014 році і чим є зараз?
Марія Старожицька: Майдан для мене – це одне дуже важливе відчуття, про яке вже багато сказано, це відчуття, коли всі разом і один одному допомагають, всі прозорі і хочуть одного й того ж. Це відчуття щастя, ейфорії. У звичайному житті таке відчуття досягається зовсім іншими засобами, а тут його відчували всі. Це почуття хочеться зараз зафіксувати, тому що після того, як Майдан став кривавим і смертельним, воно щезло. А хлопці, які йшли на війну, теж знайшли якийсь прояв цього відчуття, коли вони були в окопах з побратимами, прикривали один одному спину, теж були всі разом. Добровольці шукали продовження цього відчуття на війні. Але повертаюсь, намагаються знайти його і у мирному житті, а його ніде немає.
Якщо за допомогою різної творчості вдалося б нагадати людям те відчуття. Нагадати, що таке відкриватися, робити добро, допомагати іншим. Ми б мали тоді ту країну, яку хотіли.
Ірина Славінська: Це потужне відчуття пасіонарності, але воно про емоції. Можливо, справа побудови країни потребує холодної голови? Як, на вашу думку, трансформуються ці емоції з Майдану в дієвість, логіку, готовність довго йти?
Марія Старожицька: Можливо вони й могли б трансформуватися але їм не дали часу. Ми від ейфорії перейшли до іншого вибуху емоцій, коли почалася війна. Ми швидко втратили те відчуття. Але його потрібно відновити, оскільки Майдан – це дійсно потужний інструмент знаходження «своїх», які потрібні скрізь і в усьому.
Ірина Славінська: Що ви пам’ятаєте про 18-20 лютого 2014 року?
mariya_starozhycka.jpg
Марія СтарожицькаАвторські права: Громадське радіо
Марія Старожицька: Мені подзвонив з барикад один зі знайомих хлопців з Михайлівської січі. Потім на ранок поїхали добиратися до Михайлівського. Транспорт не ходив. Приїхали і побачили потік людей, які несли все, що тільки можна: і їжу, і ліки.
Майдан став для мене перевіркою себе. До того я не позиціонувала себе як поета, людину, яка рефлексує віршами. Я не знала, що хлопці в одному з наметів на Майдані написали музику на мої вірші і вони стали піснями. Я записала, як вони співають і виклала на Youtube 17 лютого. Хочу зараз прочитати цей вірш:
—-
Дівчина-Та-Що-Ставить-Питання
Хоче дізнатися достеменно,
Чи убезпечить її кохання
Перерахованих поіменно.
Це виглядає наче молитва –
Дівчина-Та-Що-Ставить-Питання
Просто щоночі отам, де битва,
Ревно очікує до світання…
Чаю? Ні, дякую, краще іншим.
Маску від газу? Та в мене хустка…
Тихо шепоче, здається, вірші,
Доки вогонь випалює пустку.
Дівчина-Та-Що-Ставить-Питання
Згадує кожного з барикади –
Діда-в-Якого-Смішні-Вітання,
Хлопця-Який-Складає-Балади.
Постріли, вибухи, скалок зливи,
Адреналін в бойовім азарті…
Може, тому, що вона на варті,
Всі і лишаються невразливі?
Дівчина-Та-Що-Ставить-Питання
Певної відповіді не має,
Тільки кохає, люто кохає
Кожного-кожного… як востаннє.
Лариса Денисенко: 22 лютого відбудеться вечір пам’яті загиблих на Євромайдані, який ви проводите.
Марія Старожицька: Для мене несподіваною була пропозиція Музею книги провести вечір пам’яті загиблих на Майдані і в АТО в середу, 22 лютого о 18.00. Директорка музею написала мені, що прочитала мою книгу і хоче, щоб це зробили також й інші. Для мене це важливо. Хочеться, щоб люди прийшли. Дуже хочеться знайти своїх слухачів і читачів.
Ірина Славінська: Хочеться згадати висловлювання однієї з наших гостей про те, як швидко Майдан перейшов у війну. Вона сказала, що нам тоді навіть не дали оплакати Небесну Сотню, як почалася анексія Криму.
Марія Старожицька: Ми зараз з донькою завершуємо фільм, який назвали «Війна химер». Це історія про те, як хлопець і дівчина, які зустрілися на Майдані, йдуть на війну. Вона проводжає його і війна його затягує. Але і її теж. Вона їде в щойно звільнені Краматорськ, Слов’янськ, Миколаївку, бачить людей, які все це пережили. Хлопець в цей час проходить Іловайськ, розстріл колони, смерть друзів. Вони зустрічаються. Це історія про чуттєве сприйняття кохання, смерті і війни.
Ірина Славінська: Чи не рано створювати мистецтво про події під час самих подій?
Марія Старожицька: Треба створювати. Але не давати оцінки. В реальному житті ми теж їздили на схід, щоб описувати, фільмувати війну. Так робили під час Другої світової письменники, режисери їм держава ставила завдання. Я розуміла, що це дуже важливо. І було відчуття, що всі вже там, а, насправді, дуже мало хто поїхав.
Після п’єси «Іловайськ» мене часто питали, коли ж з’явиться наш Ремарк. А я трохи роздратовано відповідала, що тоді, коли всі мої друзі з позивними «Режисер», «Актор», «Поет», «Артист» повернуться з війни і напишуть свої книжки, тоді й буде у нас мистецтво про війну.
—-
Це не Війна.
Не слово жіночого роду.
Це – Вій.
Завітав із підземного світу
І йому підіймають залізні повіки.
Мій Вій. Твій Вій.
Вій – він у кожного свій.
Ні, нізащо, ніколи, не хочу,
Не можна дивитися Вію у вічі.
Бо загинеш тут,
Як Хома Брут.
Позивний Брут.
Брут, із якого бату?!
Він Брут, і я – Брут.
І ти, Брут?!
Всі – тут.
Брути.
Брати.
Побратими.
Чуєш, брате, співає півень.
Вій щезає.
А зараз я прочитаю вірш, який написала в ніч з 30 на 31 серпня, коли наші хлопці виходили з Іловайська. І сталося диво. Вірш почали перепощувати в фейсбуці і мені потелефонувала одна давня знайома, з якою ми навіть не були у друзях в соцмережі. Вона запитала, хто у мене виходить. Я сказала, хто і пояснила, що з ним немає зв’язку. Але вона все одно сказала дати їй номер і що його підхоплять. Я дала. А вона передала його телефон одному місцевому з Красносільського, який саме був в Києві і знав там всі найпотаємніші місця. Він зміг додзвонитися їм ранку і підказав, куди йти, щоб вийти до своїх. І ця група була врятована.
—-
Цієї ночі сиджу на підвіконні,
Очі ріжуть вогники криваво-червоні,
Це на тобі кров розстріляних батальйонів –
Телевежа сирецька, башта моя Вавілонська.
Той, хто вийшов із пекла, тримає зброю в долонях,
Йде повз соняхи, їх навколо мільйони,
І між ними спокійно, а далі куди – невідомо,
Бо червоні озера під Червоносільським і чорне сонце.
Голови соняхів нині схилилися долі
Під вагою думок у чорній міцній шкаралупі.
Надто довго, фатально довго були слухняними сонцю,
Повертали тільки за ним, корилися долі.
Ти правий, вороги, з`ясувалося, всюди,
Ті, що просто всередині, розбивають на друзки груди,
Ті, що слухають, чи ніхто жалітись не буде,
Тримають радари на горизонті.
Я виводжу тебе із цього згубного місця
По доріжці світлій в річці від місяця,
По словах ясновидиці,
Пунктиру на карті,
Зіроньці з неба.
Ти не зможеш більше тут загубитися –
Не треба.
