Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (19.1MB) | Репост
А от з місцевими радами потрібно нав’язувати взаємодію і намагатись розбудовувати демократичні процеси “знизу”. Так само немає сенсу в об’єднанні демократичних сил заради об’єднання, розрахованого на віддалені результати. Натомість співпраця потрібна у конкретних справах, успіх яких здатний довести “звичайним” громадянам, що і від них у їх державі дещо залежить, бодай на місцевому рівні. Про це говоримо у випуску із гостею програми, кандидаткою у президенти Білорусі на попередніх виборах, психологинею та громадською діячкою Тетяною Короткевич. Гостя програми говорить білоруською.
Ірина Соломко: Дуже багато людей слідкувало за подіями в Мінську в лютому, коли багатьох було затримано. З тих пір все це не “визріло” у щось більше. Чому?
Тетяна Короткевич: Для мене честь бути у вашій студії. Це унікальна можливість розказати українцям про Білорусь. Що хочеться сказати про Білорусь і громадські настрої – у більшості люди впевнені в тому, що держава і влада робить несправедливі кроки. Це нові податки, нова неповага, це означає, що влада не чує людей. Після того, як один із законів – про податок за дармоїдів – вступив в силу, виявилось, що є ті, хто не згоден. Лише 10% з тих, хто отримав листи, погодились платити. Їм сказали, ось, ви повинні заплатити, у перерахунку на долари, 180 доларів. Люди сміються, оскільки і роботи немає, і не працювати не можна. Так сталось, що люди просто вийшли на вулиці міст. Це не було організовані протести, люди просто розповсюджували інформацію серед соціальні мережі, “давайте вийдемо, ми не згодні”, і це спрацювало у регіональних містах.
Це дало свій результат – наказ зупинили. Але тут варто розділити: був соціальний протест, який в принципі був не політизований, а потім з’явився, звичайно, політизований протест, і в принципі, варто було це зробити, “чисту повістку”, що нам треба ще зміни, нам мало того, щоб наказ відмінили. Нам варто зробити певні кроки для розвитку економіки, щоб було більше свободи, щоб люди зайнялись самозайнятістю. В результаті тих людей, які вийшли на протест, не чіпали, а усіх політиків і громадських активістів, всіх, хто писав в соцмережах – включили в список людей, які, можуть “становити загрозу режиму”.
Були адміністративні покарання, штрафи за перепост у соціальних мережах, людей судили за стрім. Я була на одному суді, судили за дармоїдство людину. Він професіонал, економіст, і доводив, що живе і працює тут, мовляв, чому я ще має платити податок такий. Він подав до суду. Я була на тому суді і вела стрім.
Андрій Куликов: Білорусь для українців дуже особлива країна, і ми навіть не уявляємо, якою суперечливою може бути наша взаємна історія. Пригадую, під час Майдану приїздили білоруси із прапорами, і казали, ось ми звільнимось і вам допоможемо, а один каже: да, Гаркуша і інші вже приходили білорусів визволяти. Це йдеться про Хмельниччину, коли українські полки поводились на території Білорусі так, як поводяться завойовники на території іншої країни. Наскільки білоруси розуміють зараз, що відбувається в Україні, і які настрої переважають у білорусів?
Тетяна Короткевич: Не вистачає нам інформації про те, що зараз відбувається в Україні. Є у нас проблема, це державна пропаганда, яка керує громадськими настроями. Звісно, можна налякати тим, що відбувається в Україні, але для нас, політиків, те, що відбулось – це урок. Треба його вивчити. Звісно, велика частина білорусів так чи інакше на різних рівнях пов’язана з Україною. Це і стосунки, і братерство, і сім’я, це давня історія стосунків. Білоруси відчувають свою близькість з українцями. І перша думка, яка в них виникає – ми не хочемо так, як в Україні. Тому моя політична програма 2015 року була пов’язана з тим, що ми хочемо змін, але давайте подивимось на наших сусідів і спробуємо це зробити без таких наслідків.
Андрій Куликов: Але сусіди Білорусі це не лише Україна і Росія, це ще Польша і Литва. І навіть трошки Латвія.
Тетяна Короткевич: З цієї точки зору, ми часто згадуємо польську солідарність, і литовські події 90-х років. Але ви ж знаєте, події в Україні показали, наскільки коротка пам’ять у людей, у нації. 70 років тому була війна. Сьогодні ми забуваємо про це. приклад України просто свіжий.
