Марина Хонда: Для держави є Конституція України, яка визначає основні засади, на її підставі приймаються всі закони. Закон дозволяє в містах приймати статути громад. Всі правила благоустрою, тиші, проведення заходів, побудова громади — все це має бути закріплено в статуті.
dsc02916.jpg
Марина ХондаАвторські права: «Громадське радіо»
У Києві є статут громади, який був прийнятий у 2002 році. Але документ, який був зареєстрований у Мін’юсті у 2005 році, вийшов досить формальним. Його так обмежили, що на сьогодні він фактично дублює закони України і не врегульовує питання для Києва.
Любомир Ференс: Що регулюватимуть пропозиції, які мали б ввійти у нову «Конституцію» Києва?
Марина Хонда: Статут має визначати права громади: проведення загальних зборів, громадських слухань, ініціатив; місцеві референдуми — відсутній закон, відсутнє регулювання; органи самоорганізації населення, повноваження на місцях. Однозначно має бути реалізація громадою свої прав і вплив на місцеву владу.
Любомир Ференс: Наприклад, зараз громада хоче вплинути на те, щоб не було незаконної забудови. Мер Києва Віталій Кличко приїжджає, щось обіцяє, а потім тікає від тієї ж громади. Це буде регулювати «Конституція»?
Марина Хонда: «Конституція» буде регулювати право громади впливати на прийняття рішення на етапі, коли даються дозвільні документи. У діючому статуті нівельовано право громад впливати на прийняття рішень.
Олександр Близнюк: Статут Києва чи іншого міста повинен мати статус закону?
Марина Хонда: Ні. Це документ, який приймається Київською міською радою, але всі документи, які потім будуть прийматися радою, мають йому відповідати.
Олександр Близнюк: Як ми можемо брати участь в обговоренні концепції?
Марина Хонда: Концепція висить на сайті КМДА, там написано, куди можна надавати свої пропозиції.
Любомир Ференс: Коли очікується прийняття цієї «Конституції»?
Марина Хонда: Ми плануємо протягом року напрацьовувати її. Ми не кажемо, що завтра приймемо, ознайомились — все. Ми хочемо, щоб люди сприйняли документ як свій власний.
Коли зберуться пропозиції до концепції і вона затвердиться, буде нароблений статут. Адже у 2002 році статут складав приблизно 100 сторінок, залишилося 10. Були судові процеси протягом трьох років, туди вносили зміни, тому й нічого не змінилося.
Чому не варто об’єднувати українську та зарубіжну літературу в школах? Розповіла Жанна Валентинівна Клименко — докторка педагогічних наук та викладачка Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.
Олександр Близнюк: Як далі будуть навчатися учні та що вивчатимуть?
Жанна Клименко: Це актуальна проблема, яка обговорюється не лише освітянами, але й батьками, учнями та всіма небайдужими. Є ідея інтегрування трьох шкільних предметів в один: української мови, української літератури та зарубіжної літератури. Друга ідея, дотична до цієї, передбачає об’єднання української та зарубіжної літератури.
Така думка не могла не викликати спротив. Зараз багато різних людей протистоять ідеї інтеграції трьох предметів. Ми вважаємо, коли ми маємо справу з агресією РФ, коли є багато проблем, пов’язаних з усвідомленням себе українцями, ці три ідеологічно важливі предмети мають величезний вплив на формування української ідентичності. І не можна скорочувати чи об’єднувати їх.
dsc02910.jpg
Жанна КлименкоАвторські права: «Громадське радіо»
Ми розглядаємо всі три курси як україноцентричні, хоч і не кожен може усвідомлювати, в чому україноцентризм шкільного курсу зарубіжної літератури. Зарубіжна література вивчається в найкращих україномовних перекладах. Перефразувавши Максима Рильського, можна образно сказати, що в нашої української літератури два крила: українська оригінальна література, яка вивчається в курсі української літератури, і українська перекладна література, яка вивчається в курсі зарубіжної літератури. Як то кажуть, птах не полетить без одного крила.
Якщо вчитатися в аргументи тих, хто хоче інтегрувати два чи три курси в один, вони часто повторюють те, що б я назвала псевдоаргументом: в інших країнах нема курсу зарубіжна література.
Якщо ви пам’ятаєте, до нас курс зарубіжна література прийшов на заміну курсу російської літератури. На той час викладати зарубіжну літературу мали колишні вчителі російської мови та літератури. Наступного року маємо відзначати 25 років курсу.
Художній переклад має особливе значення для України. В різні часи він був опором проти диктатури, тоталітаризму, способом боротьби за ідентичність. Коли мені говорять, що десь нема курсу «Зарубіжна література», я кажу, що десь багато чого нема — в інших країнах не було поняття «невольничий переклад», коли наші тлумачі працювали у в’язницях, за гратами. В інших країнах не було такого нищення рідної культури, як у нас. В інших країнах зараз нема війни та потужних інформаційних атак.
Я думаю, ми повинні всіляко популяризувати модель нашої освіти: українська мова, українська оригінальна література і українська перекладна література.
Прихильники інтеграції курсів в один предмет опираються на польську модель освіти. Там існує курс мови, яка вивчається на зразках окремих художніх творів. В Миколаєві ми почули цікавий факт, коли у польських вчених, які займаються дотичними до педагогічних питаннями, запитали, як читають польські учні, відповіли, що погано.
Олександр Близнюк: Що роблять освітяни? Чи є звернення до Міносвіти?
Жанна Клименко: Рішення Міністерства ще нема. Але важливо робити дії, які попереджують помилки та невірні рішення. Було організовано групу Звернення до Лілії Гриневич. Ми склали колективне звернення, в якому пояснили, чому важливо зберегти три повноцінні шкільні курси. Звернення підписало вже понад 1800 осіб, воно було зареєстроване в Міністерстві освіти і науки 26 вересня. Через місяць ми одержали відповідь, у якій було сказано, що проблема буде обговорюватися тоді, коли вийде проект державного стандарту базової повної освіти.
Громадськість вважає за потрібне не чекати, коли вийде проект, а донести ідеї, які допоможуть його укладачам.
На «Освіта.UA» є опитування наприкінці нашого звернення, щодо того, чи доцільно поєднувати два літературні курси в один. Проти об’єднання — 79%, за — 17% не визначилися — 4%.
Вчена рада Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України прийняла рішення, яке представила публічно. Воно було надіслано в Міністерство освіти і науки, де засвідчено головну тезу: три шкільні предмети (українська мова, українська література та зарубіжна література) мають існувати, їх в жодному разі не можна об’єднувати в один предмет за польським зразком.
Любомир Ференс: А якщо предмети будуть об’єднані в один, більше уваги буде приділятися українській літературі, а посада вчителя зарубіжної літератури як така зникне?
Жанна Клименко: Сподіваюся, що предмети не будуть об’єднані. Але якщо будуть, посада вчителя зарубіжної літератури зникне, бо пропозиція: 70% — українська література, 30% — зарубіжна. Це фактично приводить до зникнення посади вчителя зарубіжної літератури.
Рейтингова оцінка не враховує ті реалії, які сьогодні складаються навколо армій в цілому та стосовно їхнього використання, — вважає редактор видання Сергій Згурець.
Любомир Ференс: Що ви можете сказати про цей рейтинг?
Сергій Згурець: Це дещо штучно створена рейтингова оцінка, яка не враховує реалії, які сьогодні складаються як навколо армій в цілому, так і стосовно їхнього використання. Коли говоримо про армію через призму цього рейтингу, бачимо лише кількісні показники певних видів озброєння, витрати на оборону. Але є і нематеріальні активи війська, які важко промацати рейтингом: якість бойової підготовки, ефективність командування, воля армії чи народу до бойових дій. Ці показники часто є більш вирішальними, аніж кількість озброєнь чи витрат на оборону.
1 грудня 1939 року радянська армія напала на Фінляндію. Співвідношення сил фінської армії і радянської було разючим. За танками — 1:88, особовим складом 1:5. І Сталін навіть не думав, що якась Фінляндія забезпечить такий серйозний спротив.
У підсумку впродовж трьох місяців фіни вели війну з радянською армією, армія Радянського Союзу втратила приблизно 130 000 особового складу безповоротно, близько 400 000 санітарних втрат. Фінська армія втратила 26 000 особового складу.
Це був приклад, коли менш чисельна армія спромоглася забезпечити захист своїх інтересів. Загинуло близько 1% населення Фінляндії, у підсумку вони втратили 10% території, але питання спроможності маленької армії відбити агресію — показник, який не буде оцінений жодним рейтингом.
Любомир Ференс: Тобто кількісний людський ресурс не є визначальним?
Сергій Згурець: Армія — інструмент війни, як автомат — знаряддя роботи для солдата. Ціль армії — досягнення перемоги у війні. Але на сьогодні перемога у війні не досягається головним чином військовим компонентом. Концепція бойових дій суттєво змінилася.
Раніше ми жили за принципом, що є мирний час, кризовий час, війна, знову мирний час і після війни відбувається новий перерозподіл світу. Великі війни змінювалися періодами миру. Зараз головним трендом бойових дій найсучасніших армій є так звані дії, орієнтовані на досягнення ефекту. Не обов’язково це знищення сили противника, це заходи, які примушують політичне керівництво певної країни ухвалити рішення, яке потрібно агресору. Це досягається не лише військовою силою.
Наприклад, Росія заявляє, якщо Україна буде проводити навчання, вона вдасться до військових дій. Ефект бойових дій починається вже в цій заяві, бо вона зорієнтована на те, аби українська сторона відмовилася від навчань. Цей ефект за принципом доміно поширюється на інші прошарки суспільства: від політичного керівництва до звичайного громадянина. Якщо ми не проведемо навчання, ефект від заяви і нашої бездіяльності буде поганий з точки зору створення додаткового елементу зневіреності у власних силах. Такі речі у веденні бойових дій складніші та більш ефективні, ніж кількість особового складу в тій чи іншій армії.
Олександр Близнюк: У рейтингу йдеться, що показники України дозволяють їй знаходитися на 8-му місці серед європейських країн.
Сергій Згурець: Впродовж двох останніх років Україна в цьому рейтингу посувається вниз, попри те, що витрати на оборону в нашій армії та бойовий досвід збільшуються. За логікою ведення бойових дій і набуття бойового досвіду — нематеріального активу, який не можна порахувати — ми мали б рухатися вгору. Тому це один з компонентів, який дозволяє мені дещо песимістично ставитися до цього рейтингу.
Коли говоримо про 8-му позицію України серед європейських країн, я думаю, це цілком правда. Сьогодні лише Україна веде бойові дії, а інші країни, зокрема європейські, спостерігають і часто навчаються заходам, які здійснює Україна в противазі агресору.
Любомир Ференс: Зараз знову напружилися відносини між Україною та Росією, Росія говорить, що Україна не має право проводити навчання з ракетами. Якщо вона це робитиме, може бути відповідь від Росії. Наскільки незадоволеність нашого сусіда виправдана?
Сергій Згурець: Правова основа полягає в тому, що Крим і наша акваторія — наша територія. Якщо агресор захопив нашу територію і після цього намагається вказувати нам, що робити, не проводити навчань, це продовження агресії. Дуже показово, що ця заява підтверджує тезу, що в Україні йде не війна всередині держави, а війна з РФ.
На заяву Росії орієнтується українська сторона, інші країни — фактично маємо ще одне підтвердження агресивних дій РФ. Цей захід з точки зору української сторони переслідує дві речі: показати спроможність відстоювати власні інтереси, провести випробування зброї, яка нам надзвичайно потрібна на сьогодні, бо всі наші полігони були розміщені в Криму. Стрільби ракетним, авіаційним озброєнням ми могли проводити лише там.
Єдиний полігон, який ми на сьогодні знайшли, в тій зоні, де проходять і військові навчання. І перший період цих навчань — проведення випробування нових зразків озброєння.
Олександр Близнюк: Чи можна сказати, що Путін зможе завдати удару?
Сергій Згурець: Я переконаний, що українська сторона буде проводити навчання і запуск нових зразків озброєнь. Якщо РФ вдасться до військових дій, це буде переведенням ескалації конфлікту на якісно інший рівень, що спричинить подальші санкції щодо РФ та дещо примусить українське керівництво по-іншому поставитись до питання війни.
Олександр Близнюк: Чи буде українське керівництво давати наказ військовим відповідати?
Сергій Згурець: У заяві РФ незрозуміло по чому вони будуть наносити удари. Якщо по акваторії Чорного моря, це одне питання. Якщо РФ здійснить ракетний удар по території України, це виведе війну на якісно інший рівень. Якщо будуть втрати, це те, що дозволить нам згуртуватися та по-іншому подивитися на підходи військового та політичного керівництва України щодо побудови системи оборони в сучасних умовах.
Любомир Ференс: Армія Росії за рейтингом — чемпіон з бронетехніки. Наскільки володіння великою кількістю такої техніки може бути визначальним при веденні бойових дій?
Сергій Згурець: Військові мають виконувати завдання за будь-яких умов. На сьогодні перед Генштабом стоїть завдання мінімізувати всі можливі напрями вторгнення РФ. Ми суттєво збільшили чисельність армії, майже вдвічі збільшили чисельність бригад, в тому числі, які стоять на зоні зіткнення. Збільшення чисельності особового складу має бути підкріплене достатньою кількістю військової техніки. Ми втратили велику кількість боєздатної техніки у першому періоді війни.
І впродовж двох років ми доганяємо кількість справної техніки до штатної потреби бригад, займаємось формуванням резерву. Всі заходи, пов’язані з важкою, легкою бронетехнікою, насамперед, скеровані на те, аби забезпечити комплектність справної техніки та сформувати резерв.
Любомир Ференс: Укроборонпром веде потужну кампанію в медіа, представляючи різні зразки техніки. Наскільки це відповідає дійсності?
Сергій Згурець: Пропагандистська діяльність так само потрібна, але вона має спиратися на реальні факти і темпи наповнення війська новою технікою. На сьогодні проблема і Укроборонпрому, і Міноборони — брак коштів. Виставки — це демонстрація одиночних зразків, яка не забезпечує серійне виготовлення.
Лише на цьому етапі ми намагаємось відновити темпи виробництва БТР-3 і БТР-4 за сьогоднішніми потребами. З цим є багато технологічних проблем.
Олександр Близнюк: Підсумовуючи цей рейтинг, що слід робити Україні?
Сергій Згурець: З точки зору практики, треба робити ті речі, які на сьогодні підвищують ефективність Збройних Сил. Це зв’язок, розвідка і бойова підготовка. Система зв’язку поки залишається архаїчною, система розвідки не дотягує до необхідний вимог, а бойовий вишкіл на полі бою — з одного боку, з іншого боку — треба мотивувати людей, які спроможні і хочуть йти служити в армію.
У студії «Громадського радіо» — організаторка проекту «Роби добро» Вікторія Константінова.
Сергій Стуканов: Як онкохворі діти здобуватимуть освіту?
Вікторія Константінова: Эта потребность проявилась в ходе одной нашей благотворительной компании. На протяжении двух месяцев мы очень плотно общались с онкобольными детьми и их родителями. Выяснилось, что онкобольным детям, которые находятся в тяжелой стадии заболевания, по медицинским показателям запрещено общаться с людьми. В то же время, под гнетом болезни детям очень важно оставаться в процессе обучения. К сожалению, у нас нет узаконенной государством программы по помощи таким детям. Мы вместе с фондом «Таблеточки» решили развивать такую программу. Компания Lenovo со своей стороны предоставляет ноутбуки и планшеты для того, чтобы дети имели возможность общаться со своими сверстниками и учителями по скайпу, а также проходить какие-то онлайн-курсы и тренинги.
Любомир Ференс: Скільком дітям ви вже надали таку допомогу?
Вікторія Константінова: Изначальная наша активность «Роби добро», которую мы провели в период с 15 августа по 15 октября, была финансовой. Мы отчисляли на лечение детей по 50 гривен с каждого купленного планшета, компьютера или ноутбука компании Lenovo на территории Украины. Нам удалось собрать рекордную сумму одноразового чека от коммерческой организации — 1 млн. 750 тыс. гривен. Через фонд «Таблеточки» мы передали эти деньги в «Охматдет». Эти деньги обеспечивают годовой запас сопроводительных медикаментов для онкобольных пациентов клиники «Охматдет». После этого мы передали детям 6 единиц техники. В ходе коммуникации оказалось, что такой программы нет. Сейчас параллельно с передачей техники разрабатывается программное обеспечение. Такая программа уже работает для деток, которые находятся в зоне АТО. Мы собираемся ее адаптировать. Государство подключилось и этот процесс ускорился.
Сергій Стуканов: Скільки вчителів залучено до цього процесу?
Вікторія Константінова: У фонда «Таблеточки» есть очень много активных волонтеров и учителей. Также мы призываем всех, у кого есть педагогической образование, приходить в клиники и больницы вашего города.
Любомир Ференс: Акція розповсюджується тільки на Київ і «Охматдит»?
Вікторія Константінова: Это очень свежая акция. Только в октябре мы предали технику. Сейчас ко Дню Святого Николая мы готовим очередной комплект техники. Мы взяли на себя инициативу передавать комплекты техники ежемесячно. Как только «Охматдет» наполнится, мы перейдем к следующим клиникам по всей Украине.
Любомир Ференс: Чи можете ви розповісти про освітні курси, які проходять діти за допомогою вашої техніки?
Вікторія Константінова: Единой программы нет. Каждая больница ищет свои пути. Сейчас для потребностей деток, которые лечатся, адаптируется дистанционная программа обучения детей из АТО.
У студії «Громадського радіо» — координатор програм профілактики та тестування AHF Україна Юлія Квасневська.
Любомир Ференс: Що являє собою цей checkpoint?
Юлія Квасневська: Сheckpoint — унікальний пункт тестування, що відкрився в Києві і наразі є унікальним у східній Європі. Його відкрили за підтримки американського благодійного фонду AIDS Healthcare Foundation, який я зараз маю честь представляти в Києві. Checkpoint — особлива філософія надання послуг, пов’язаних з ВІЛ-інфекцією. Це безумовне прийняття особистості, її свободи вибору щодо власної поведінки і своєї відповідальності за неї. Будь-яка людина, що звернеться до нашого пункту тестування з проханням про консультаційну послугу чи власне тестування, отримає її, незалежно він того, яку вона має сексуальну орієнтацію, і того, чи вживає вона наркотичні речовини.
Любомир Ференс: Тобто люди тут зможуть пройти тест?
Юлія Квасневська: Не тільки. Ми безкоштовно розповсюджуємо презервативи та надаємо детальні консультації щодо безпечної поведінки і практики використання презервативу.
Любомир Ференс: Де знаходиться checkpoint?
Юлія Квасневська: На вулиці Шулявській, 5.
Любомир Ференс: Завтра весь світ відзначатиме День боротьби з ВІЛ-СНІД. Україна завжди займала перші місця в Європі за розповсюдженістю інфекції. Чи змінилася ситуація цього року?
Юлія Квасневська: На жаль, не змінилася. На сьогодні ми констатуємо певну стабілізацію зростання епідемії ВІЛ-інфекції в Україні. Щороку ми констатуємо близько 20 000 нових випадків. Минулого року було 15 000 нових випадків, але треба розуміти, що при підрахунку не були враховані окуповані території та анексований Крим.
Сергій Стуканов: Яка загальна кількість українців сьогодні мають такий статус?
Юлія Квасневська: Понад 288 тисяч українців були ВІЛ-інфіковані з 1988 року. Під медичним спостереженням знаходиться близько 130 000 осіб. 73% нових випадків — це статевий шлях інфікування.
Любомир Ференс: Наскільки я зрозумів, в Україні все стабільно, тобто кількість ВІЛ-інфікованих не збільшується, але й не зменшується.
Юлія Квасневська: Стабільність з економічної і епідеміологічної точки зору — це різні речі. Епідеміологічна стабільність означає, що наші профілактичні заходи є неефективними. Якби епідемія спадала, ми б могли сказати, що профілактика спрацювала.
Сергій Стуканов: Якою б мала бути ця профілактика?
Юлія Квасневська: Я прихильниця ідеї про надання інформації щодо безпечного статевого життя ще у шкільному віці. Також за необхідне я вважаю розповсюдження інформації про те, що таке безпечне сексуальне життя, а що таке небезпечне сексуальне життя.
Вживання наркотичних речовин в Україні має різноманітні форми. Переважно, це неін’єкційний спосіб вживання наркотичних речовин, що спонукає до нестриманої та невиваженої статевої поведінки. Люди, що вживають наркотичні речовини ін’єкційним шляхом, з епідеміологічної точки зору вже не є групою, що викликає епідемію ВІЛ-СНІДу в Украні.
Любомир Ференс: Держава якось бореться з цим чи все лягає на плечі громадських організацій?
Юлія Квасневська: Що стосується профілактичних заходів, громадський сектор відіграє на сьогодні провідну роль. Держава прикладає максимум зусиль щодо лікування ВІЛ-інфекції. Майже вдвічі цього року було збільшено фінансування для закупівлі необхідних лікарських засобів для надання лікування всім без винятку особам, які його потребують.
Любомир Ференс: В контексті цієї теми ми часто говоримо про те, чи проходить молодь тести і чи є вона свідомою такої необхідності. В цьому сенсі в Україні відбуваються якісь зміни?
Юлія Квасневська: Так. Люди стали уважнішими до свого здоров’я. На пункт тестування до нас почали приходити пари, які відкривають одне одному свій статус. Люди розуміють, що ця інфекція не є виліковною, але є такою, що піддається тестуванню. Люди розуміють, що тестування має бути регулярним.
Любомир Ференс: Чи змінюється середній вік ВІЛ-інфікованих?
Юлія Квасневська: На щастя, епідемія не молодшає. Переважна частина інфікованих — це громадяни віком від 25 до 49 років. Зараз ми почали частіше реєструвати випадки інфікування людей, старших за 50 років.
Сергій Стуканов: На скількох людей ви очікуєте в новому пункті тестування?
Юлія Квасневська: Щомісяця ми очікуємо на не менше, ніж 300 осіб. Ми працюємо з понеділка по суботу з 9 ранку до 19:30 вечора.
Любомир Ференс: Наскільки суспільство є толерантним до ВІЛ-інфікованих?
Юлія Квасневська: Ситуація змінилася на краще. Сьогодні багато українців розуміють, що ВІЛ-інфекція — це не чума 21 століття, а звичайна хронічна інфекція.
В нас є неприйняття не стільки ВІЛ-інфікованих людей, скільки ключових груп населення — споживачів ін’єкційних наркотиків або чоловіків, які мають сексуальні стосунки з чоловіками. Їх сприймають як потенційну інфекційну загрозу. Це неприпустимо. Для того, щоб ситуація змінилась, потрібно проводити просвітницьку роботу.
У студії «Громадського радіо» — президент корпорації «Roshen» В’ячеслав Москалевський, на телефонному зв’язку — головний архітектор Києва Олександр Свистунов.
Любомир Ференс: Останнім часом ЗМІ і соцмережі повідомляють про те, що кияни обурені новим дизайном Київського міського академічного театру на Подолі. Ваша корпорація дала 175 млн. на реконструкцію цього театру. Що ви думаєте про все це?
В’ячеслав Москалевський: Этот фасад еще не окончателен. Кроме того, сегодняшняя архитектура — это не архитектура 19 века.
Мы решили разделить открытие театра на 2 части — презентовать фасад, а потом, 20 марта, открыть сам театр. Надо понимать, что архитектура начинается с театра, а не фасада. Никогда в жизни я бы ничего не строил на Андреевском спуске, если бы не тот дострой, который существовал там уже 20 лет. Оказалось, что в центре города существуют руины, именуемые стройкой театра на Подоле. Этот театр не смогли построить 3 мера — начал Омельченко, имитировал стройку Черновецкий, что-то делал Попов, а в результате театра как не было, так и нет. Когда я об этом узнал, я решил помочь построить театр. Не фасад театра, а именно театр.
Сергій Стуканов: Попередня будівля була у псевдоісторичному стилі і намагалась пасувати автентичним будинкам 19 століття на Андріївському узвозі. Нова будівля належить до сучасної архітектури.
В’ячеслав Москалевський: Потому что никто не стоит вчерашний день. У нас есть целый квартал в якобы историческом стиле — Воздвиженка. Надергали разные стили с разных мест земного шара и вышло непонятно что. Некоторые называют это урочищем барби.
Я пригласил известного украинского архитектора господина Дроздова. Он предоставил свое видение. Нужно понимать, что если архитектору заказывают театр, то он строит театр. Основная его задача состояла в том, чтобы как-то вписаться в Андреевский спуск. Я считаю, что он справился со своей задачей. Предыдущий проект театра был рассчитан на 100 зрителей. Этот театр расширен до 300 зрительских мест. Многие известные украинские актеры, например Богдан Бенюк, вышли из театра на Подоле. Это при том, что у этого театра никогда не было своей сцены.
Любомир Ференс: Яким був цей механізм? «Roshen» запропонував Києву відреставрувати цей театр?
В’ячеслав Москалевський: На конкурсе по аренде Зеленого театра мы познакомились с Дианой Олеговной Поповой. Это человек, который отвечает в Киеве за культурные мероприятия. Она сказала, что в Киеве все, что связанно с культурой, находится в очень плачевном состоянии и предоставила мне целый список примеров. Так я узнал, что эти руины — это театр на Подоле. Я предложил взяться за этот театр и попросил предоставить проектную документацию. Полгода мы выясняли, что там происходило.
Заказчиком является театр, то есть господин Малахов — художественный руководитель этого театра. Есть подрядчик, а мы даем деньги на это строительство.
Сергій Стуканов: Вчора мер Києва Віталій Кличко сказав, що без громадських слухань будівлю не буде передано в експлуатацію. Мені здається, що багатьох обурив не стільки цегляний фасад, скільки чорний огром, який з деяких ракурсів виглядає не дуже естетично. Ким затверджувався цей проект? Ви бачили на схемах саме те, що вчора було продемонстровано?
В’ячеслав Москалевський: В этом участвовали люди и из Киевской городской администрации. Кроме того, в чертежах мало кто понимает, что это такое. Вчера архитектор сказал, что предыдущий проект театра был выше на 2 метра.
Сергій Стуканов: Так, але він не був чорним.
В’ячеслав Москалевський: Мы долго искали материал, который бы позволил театру слиться с Замковой горой. У нас в запасе остался один вариант, а именно — дикий виноград, который мы собираемся засадить. Материал, который вы видите, является новым, с него только что сняли пленку. Он не будет блестеть. Что касается заявления мера, да, давайте проведем общественные слушания.
На зв’язку з студією «Громадського радіо» — головний архітектор Києва Олександр Свистунов.
Любомир Ференс: В загальному ситуація зрозуміла — знайшовся архітектор, а «Roshen» фінансував реставрацію будівлі. Найбільше питання викликає те, що не були проведені громадські слухання.
Олександр Свистунов: Це так. Перед тим, як приступити до робіт, архітектор має отримати список умов та обмежень, де зазначено, що необхідно провести громадські слухання і таким чином зняти напругу серед громадськості. У серпні 2015 року відбулась містобудівна рада, на котрій виникли зауваження щодо необхідності проведення громадських слухань і повторного проведення містобудівної ради. Ця процедура не була проведена, тому на сьогодні ми маємо незавершене будівництво.
Сергій Стуканов: Як ви ставитесь до появи в історичних районах Києва будівель нового типу?
Олександр Свистунов: Я считаю, что к каждому объекту нужно относится осторожно. Всегда можно пойти по пути последних инноваций, но самое главное — не навредить. Насколько это удастся, мы увидим, когда пройдем все эти процедуры. Я считаю, что любой объект должен получить оценку профессионалов.
Сергій Стуканов: Щодо старих міст Європи є дві концепції — «ми нічого там не будуємо» і «ми додаємо сучасну архітекткру». Що є найбільш прийнятним для Києва?
Олександр Свистунов: Я за то, чтобы новая архитектура в Киеве появлялась, потому что это отражение нашего времени, но это должно быть сделано тактично.
Любомир Ференс: Коли має відбутися загальне обговорення?
Олександр Свистунов: Градостроительный совет был проведен в августе 2015 года. После градостроительного совета нужно было провести общественные слушания и еще раз выйти на общественный совет. Театр еще не открыт. Его открытие планируется на 2017 год. Поэтому мы движемся в нормальном темпе. Все эти мероприятия будут инициированы в ближайшее время.
Продовжуємо розмову з президентом корпорації «Roshen» В’ячеславом Москалевським.
В’ячеслав Москалевський: Хотел бы сказать, что старые здания Киева разрушаются по той причине, что у них нет хозяев. Так, например, рядом с театром разрушается еще одно двухэтажное здание. Дело в том, что жить в памятнике архитектуры дорого. Если общественность Киева выступает за сохранение исторического облика города, надо понимать, как мы собираемся давать вторую жизнь этим домам. Ведь Андреевский спуск является мертвым, так же, как и половина Подола. Там никто не живет. Человек, который берет одно из этих зданий в эксплуатацию, несет достаточно большие расходы. Это реальная проблема, которую нужно решать.
Когда заработает театр, Андреевский спуск оживет. Самое главное в архитектуре — предназначение здания. Что бы то ни было, но оно должно функционировать.
Любомир Ференс: Окрім театру на Подолі, «Roshen» є ще меценатом когось чи чогось у Києві?
В’ячеслав Москалевський: Мы также сотрудничаем с «Охматдетом». Также мы постоянно участвуем в каких-то проектах. Например, мы помогли черкасскому зоопарку построить современные вольеры по образцу венского зоопарка. Результат мы покажем общественности в январе. Как оказалось, черкасский зоопарк — самый замечательный зоопарк в Украине.
Любомир Ференс: Рік тому ви сказали, що готові продати липецьку фабрику «Roshen», але немає покупця. Щось змінилося за рік?
В’ячеслав Москалевський: Ничего за этого время не изменилось. Все имущество арестовано. Работает следственный комитет. Фабрика находится на продаже, но большого количества инвесторов в России сейчас нет. 100% акций принадлежит украинской стороне. Мы выплачиваем дивиденды и платим в Украине налоги. В частности, на деньги, которые Российская Федерация позволила нам сюда вывезти, мы занимаемся постройкой театра и вольеров в черкасском зоопарке.
Сергій Стуканов: Ви побоюєтесь того, що внаслідок громадських слухань будівлю доведеться демонтувати або змінити в радикальний спосіб?
В’ячеслав Москалевський: Я надеюсь, что этого не произойдет, хотя я с осторожностью отношусь ко всевозможным общественным слушаниям. Историю творит агрессивное меньшинство. Обыкновенные люди, которые любят ходить в театр — это не те люди, которые постоянно участвуют в общественных слушаниях. Туда ходят только одиозные личности. Конечно, мы проведем эти общественные слушания. Мы открыли фасад, хотя могли бы этого и не делать. Я надеюсь, что в результате мы найдем решение.
