Тетяна Трощинська: Чи перебуваєте ви там і чи є ще там родичі?
Олександр Башук: Уже понад дві доби тут перебувають потерпілі у справ 30 листопада, тобто перші, кого було побито на Майдані. Вони вимагають дуже простого: зустрічі із президентом як єдиного, хто залишився, до кого можна звернутися. Він є гарант Конституції, зокрема у частині права на справедливе правосуддя у розумні строки. Оскільки уже три роки триває суд, і три роки уже іде знущання. Станом на зараз дві справи слухаються окремо: беркут і Попов. Хоча, це одна подія, коли Попов організував стан, за якого беркут зміг побити цих людей у ніч із 29-го на 30-те листопада.
Наприклад, справу по Попову призначають раз на місць, і тільки на дві години. При 80-ти потерпілих та великій кількості свідків по найскромнішим припущенням це буде 20 років слухатися дана справа. Тобто, вона ніколи не закінчиться.
По беркутах навіть гірша ситуація. Вже місяць справа відкладається, тому що періодично хворіють, або беркута, або їхні захисники, або суддя Мелішак, яка у свій час засуджувала майданівців. Тоді вона судила майданівців, а тепер судять тих, хто влаштовував терор проти них. Відповідно, прости цього протестують потерпілі. Вони залишилися в суді для того, щоб забезпечити виконання таких вимог: зустріч із Президентом, відставка Генерального прокурора і пришвидшення розгляду справ у суді.
У студії Громадського радіо народний депутат України 1 скликання, 1989-1993 рр. та член Центрального Проводу Народного Руху України Валерій Івасюк.
Дмитро Тузов: 1-го грудня відбувся загальнонаціональний референдум стосовно незалежності України. Доречно було б згадати 1989 рік, коли відбувся перший з’їзд Народного Руху України. Ви тоді керували першою охороною з’їзду. Що найбільше запам’яталося із тієї доби?
Валерій Івасюк: Для мене дуже пам’ятною була хвилина, коли я вперше побачив недалеко від себе людей, які для мене були взірцем українства та майбутнього громадянина України. І перший серед перших для мене це покійний В’ячеслав Чорновіл.
Друге, що запам’яталось, то часи 80-х років, коли ще була Компартія України і КДБ, але перший з’їзд Народного Руху пройшов непровокативно. Як з боку організаторів з’їзду, так і влади. І треба віддати належне тій владі, бо вона чітко розуміла, що якщо спричинити ті силові методи впливу на з’їзд, то все б закінчилося тим, чим свого часу закінчилися супротиви у Тбілісі та Прибалтиці. На відміну від Януковича і його команди, яка три роки назад пролила кров у незалежній Україні, тоді нам вдалося разом із тією владою започаткувати отой народний рух ще до незалежності.
Також запам’яталося як на 3 день з’їзду Руху о 12 годині ночі ми, тисячі людей, пройшли пішки від місця проведення руху до пам’ятника Тарасові Шевченку. Тоді у підворотнях стояли готові омоновці. Але та готовність, слава Богу, не була реалізована.
Можливо, такий спосіб проведення руху і така атмосфера, у якій він стався і те, що там говорилося, надихнуло людей на те, що треба ще трошки дотиснути, і Україна буде незалежною. Але ця надія людей, дієва надія, була занадто оптимістичною. Люди не передбачали як це станеться 24 серпня.
А воно сталося так, що запрограмувало ось цю всю кров, нещастя, злидні, усе те, що ми маємо на 25-ту річницю незалежності.
Тетяна Трощинська: На пряме запитання до Леоніда Кравчука, чи вважає він зараз помилкою не розпустити парламент у 1991 році, він відповів так: «Я вів переговори із Народним Рухом, яких було понад сто, але вони боялися і мені не вдалося їх переконати у тому, що це треба робити». Наскільки це було справді так?
Валерій Івасюк: Я страждаю одною неправильною рисою – схиляти голови перед кумирами. Для мене президенти України, звичайно, не Янукович, – це є люди, які як глава держави обрані людьми, і їх треба поважати апріорі. Але якщо бути чесними, я можу сказати, що Леонід Кравчук своїми діями сприяв і забезпечив багато речей, які призвели до всіх нещасть, які сталися в Україні.
Леонід Кравчук своїми діями сприяв і забезпечив багато речей, які призвели до всіх нещасть, які сталися в Україні
По-перше, Акт незалежності був написаний за участю двох осіб. Передбачалося, що він буде ухвалений Верховною Радою України 24 серпня 14-тим. Перед тим мало бути ухвалено 13 постанов і законів Верховної Ради які одним днем ліквідовували не тільки радянську владу, але й комуністичну. Ті постанови та закони закладали би фундаментальні речі, які би унеможливили реанімацію того режиму, який знущався над людьми, призвів до тієї патологічної незалежності Української держави, чи на той час території, від сваволі і невігластва Москви.
Саме він примусив Верховну Раду абсолютно без жодних мотивацій, об’єктивних збоку Криму, утворити Кримську народну республіку і утворити інститути влади кримської автономії на чолі з президентом Мішковим. Знову ж таки, не було жодних серйозних замовлень з того боку, і це все творилося абсолютно штучно. І воно творилося ще і так, що 24 числа не були проголосовані, не були поставлені у Верховній Раді ухвалення отих 13 попередніх законів та постанов декомунізації України. Натомість Акт незалежності був прийнятий босий і голий. Був піднятий прапор і «Ще не вмерла Україна». Причому, символічно, що прапор був піднятий спочатку разом із червоно-синім прапором. І оці два прапори так і залишилися. Не викорчували.
Комуністам було байдуже за що голосувати. Головне, щоб залишитися при владі. І почалося оте вакханальство, яке ми до сих пір маємо. Як тоді Верховна Рада проголосувала за Акт незалежності, і які у них були мотивації на користь «за», з такими ж мотиваціями відбулося, коли люди голосували першого грудня на референдуму за незалежність.
Коли мені говорять, що більше 90% людей проголосувало за Акт незалежності і, що люди хотіли незалежності – це неправда
Коли мені говорять, що більше 90% людей проголосувало за Акт незалежності і, що люди хотіли незалежності – це неправда. Люди хотіли різної незалежності. Вони вкладали різні поняття у те, що таке українська незалежність і українська незалежна держава. Вони не читали двох документів за що вони голосують. Вони голосували за назву «Акт незалежності України». Але був текст самого Акту, яка Україна їх чекає.
Дмитро Тузов: Але тоді здавалося, що воно еволюційно має йти. Що якщо не хочете крові, то має відбуватися ось так. І це був певний компроміс Народної Ради, які також підтримали.
Валерій Івасюк: Це не був компроміс. Це було злигання.
Ще величезна помилка у тому, що коли проголосували, у тому числі представники Народної ради, за підняття вікового цензу на наступних виборах. Якщо ми загадаємо студентську Революцію на граніті, то, фактично, молодих лідерів, які на той момент з’являлися у країні, їх не допустили в політику. Тоді і відбулася реінкарнація радянського режиму.
Спілкуємось із Головою Ради Національного Банку України Богданом Данилишиним.
Тетяна Трощинська: Що таке Рада Національного Банку України? Це є якась альтернатива до правління чи наглядовий орган? Чому ви згодні говорити публічно, на відміну від тих, хто був перед вами?
Богдан Данилишин: Ми багато зустрічаємо цікавість до Національного Банку та його Ради. І це є неспроста. У нас два роки Рада Нацбанку не працювала. Старт їй дав Президент України, призначивши двох членів, мене і Василя Фурмана. А ще чотирьох членів Ради Нацбанку призначає парламент. Тобто це є своєрідним консенсусом між владою. Відповідно до Закону України та Конституції, завдання Ради Національного Банку є розробка основних засад грошово-кредитної політики та здійснення контролю.
Дмитро Тузов: Тобто, такий контролюючий орган?
Богдан Данилишин: Це не тільки контролюючий орган. Відповідно до нового Закону Про Національний Банк України, Рада є своєрідним органом монетарної влади, яка формує основні засади грошово-кредитної політики і слідкує наскільки правління Національного Банку і вся банківська система виконує його основні завдання.
Крім того, здійснює контроль за проведення грошово-кредитної політики, аналіз грошово-кредитної політики на стан соціального розвитку. Тобто, деколи ми зараз чуємо, що банківська система є закритою, що вона функціонує сама у собі. І виникає питання, який, власне, вплив вона має на соціально-економічний розвиток? Ми дивимося на те, щоб економіка країни не жила сама по собі, а банківська система сама закривалася у собі, бо це є два взаємопов’язані організми, які повинні доповнювати один одного, і співпрацювати між собою.
Дмитро Тузов: Тобто, орган цей не є декоративним, виходячи із того, що ви щойно сказали. Але ж чому цілих два роки Рада не працювала? Я знаю, що президент уже останнім призначив квоту своїх членів. А до цього рада не могла працювати.
Богдан Данилишин: Я радий, що у суспільства є великий інтерес до діяльності Ради НБУ. Зважаючи, що є така цікавість, яка підігрівається деякими політичними силами до Нацбанку. Рада НБУ в даний час плідно працює із правлінням Національного банку. Наше завдання забезпечити стабільність банківської системи і зробити так, щоб діяльність банківської системи в цілому сприяла зростанню нашої економіки. Це наше головне завдання.
Тетяна Трощинська: А ви готові назвати ті політичні сили? Або хоча б пояснити чи варто перекладати на Національний Банк України загалом функцію витягування української економіки?
Богдан Данилишин: Я думаю, що українська економіка потребує зростання. У бюджеті на 2017 рік ми бачимо показники зростання ВВП на 3% . А на період до 2018-2019 років передбачається зростання ще на 7%.
Звичайно, Нацбанк повинен проводити таку політику, яка б забезпечила підтримку темпів економічного зростання, яке здатне забезпечити підвищення рівня життя народу. В даний час ми формуємо засади грошово-кредитної політики, які дозволять фактично перейти на політику економічного зростання. Тобто, ми намагаємося забезпечити своєрідний етап не тільки грошово-кредитної політики, а я б сказав грошово-промислової політики, яка здатна сприяти приходу інвестора, відновити довіру до банківської системи та забезпечити її відкритість, прозорість і зрозумілість для наших громадян.
У бюджеті на 2017 рік ми бачимо показники зростання ВВП на 3% . А на період до 2018-2019 років передбачається зростання ще на 7%.
Якщо ми не будемо розуміти політику Національного Банку, якщо він не буде відкритий до громадян, і вони не будуть бачити довіри до нього, то проблем у цьому зв’язку буде більше.
Дмитро Тузов: Якщо ми говоримо про зростання української економіки, тоді давайте подивимось на курс гривні. Сьогоднішній курс для малого і середнього бізнесу – це справжнісінька катастрофа. Яка роль Національного Банку у тому, що сталося із нашою гривнею?
Богдан Данилишин: Зводити все до політики Національного Банку у даних умовах є недоцільним і непотрібним. Я відзначу, що в Україні надзвичайно відкрита економіка, зрештою, як і сама країна. Всі ці роки ми були піддані дуже багатьом шокам та тенденціям, які сформували структуру національної економіки. До цього часу ми залишаємося сировинною економікою, у нас не відбулися структурні реформи, в тому числі і з вини попередніх урядів, які існували в Україні.
Зараз ми говоримо про те, що весь світ переходить до четвертої промислової революції, але я думаю, що у нас, на жаль, не закладені навіть основи третьої. Тобто, підвалини, які повинні формувати сучасну структуру, новітню структуру національної економіки.
Ми говоримо про те, що частка так званих новітніх технологій, або інноваційних технологій у структурі загальної технологічної оснащеності України становить близько 9%, хоча в усьому цивілізованому світі близько 27-30%. Тому, вся система, яка формує структуру збалансовано недорозвинуто, можна сказати архаїчно, визначає і є своєрідним курсом.
Тому, я б сказав, що курс є дзеркалом того, що відбувається в країні та її економіці. Мені також жаль, що є девальвація.
Дмитро Тузов: Тобто, ви вважаєте, що це об’єктивний процес?
Богдан Данилишин: Звичайно, є різні форми та етапи, які призвели до девальвації у певний період.
Війна і втрата 25% нашого експорту. Це не могло не позначитися на курсовій політиці
Наприклад, девальвація 2014 року мала ряд фундаментальних факторів. Наприклад, переоцінений обмінний курс та деякі психологічні аспекти , населення і бізнес не були готові до змін курсу. Тому, я говорю часто про те, що спершу нам потрібно формувати фінансову грамотність. А також фінансову грамотність бізнесу, який би розумів, що можливі коливання курсу, в залежності від керівництва на певному етапі своєї діяльності. Тобто, далі ми мали фундаментальні економічні зміни в економіці країни: війна і втрата 25% нашого експорту. Це не могло не позначитися на курсовій політиці.
Хочу також сказати, що не кожна країна в таких умовах взагалі могла впоратися із такими викликами, які врешті-решт упали на нашу економіку. Я думаю, що тут все ж таки вдалося мобілізувати усі ресурси, всі сили і потенціал, який ми мали у нашій країні.
Зараз часто закидають нам думки про те, що ми мали курс по вісім гривень, і він був фіксованим. Я на це можу сказати, що ми мали різні курсові визначення і його ознаки. Проте, щодо курсу вісім, я б відзначив, що він був фіксованим і водночас нереалістичним. Для його підтримки постійно використовувалися Золотовалютні резерви. Крім того, режим фіксованого курсу сприяв накопиченню дисбалансів в економіці і призвів до скорочення міжнародних резервів в Україні. Зараз ми їх накопичуємо для того, щоб забезпечити відповідний рівень економічного зростання. Це означає, що рано чи пізно, із закінченням резервів, все одно курс мав бути відпущеним. У бюджеті на 2017 рік закладено курс 27, 2%.
Дмитро Тузов: Але він уже практично досягнув цієї позначки, якщо так подивитися.
Богдан Данилишин: Це реалістичний курс.
Дмитро Тузов: Ви думаєте втримається гривня впродовж наступного року?
Богдан Данилишин: Я впевнений, що будемо робити все для того, щоб ми мали стабільну систему, яка б могла забезпечувати відтворювальну структуру національного господарства. У тому числі, через курсову політику.
Тетяна Трощинська: Якщо говорити про очищення банківської системи, то ми говоримо про 82 банки, які або в стані ліквідації, або в стані злиття-поглинанні, чи зміні структури власності. Чи це є добрим рішенням, і що воно дає звичайному клієнту будь-якого банку?
Ми знаємо, що дуже багато осіб, які були пов’язані із банками, які закрилися, не відповідали тим вимогам, які записані у статуті. По-друге, розкриття кінцевих власників банків. Власне, це завдання НБУ виконано
Богдан Данилишин: Думаю, що до цього аспекту потрібно підходити з іншого боку. Це надзвичайно болісний процес, тому що очищення банківської системи не тільки призводить до прозорості банківської системи, а до більшої видимості діяльності банківської системи. Якщо брати відповідно до всіх визначень, очищення банківської системи – це дії, які спрямовані у першу чергу на формування ясності діяльності банківських установ.
Очищення, які проводить НБУ спрямовані на підвищення прозорості і надійності банківської системи. По-перше, очищення сприяло зниженню рівня кредитування пов’язаних фізичних осіб. Ми знаємо, що дуже багато осіб, які були пов’язані із банками, які закрилися, не відповідали тим вимогам, які записані у статуті. По-друге, розкриття кінцевих власників банків. Власне, це завдання НБУ виконано.
Перший Президент незалежної України Леонід Кравчук ділиться спогадами про референдум і думками про сучасну Україну.
Тетяна Трощинська: Запитання стосується літа 1991 року щодо рішення проводити референдум. Чи було тоді відчуття, що буде на референдумі лише так , чи могло бути інакше? Чи не було у вас страху, що може бути «ні» на референдумі?
Леонід Кравчук: Звичайно, сумніви були. Але страху як такого не було, тому що я дуже добре знав Україну. Немає жодного великого чи маленького міста і великого району або заводу, де б я не був особисто. Я об’їздив усю Україну у радянський і пострадянський часи, тому знав наших людей. Але референдум є референдум, його передбачити неможливо.
В чому була перевага тих людей, які йшли на референдум? Нас було багато і з різних політичних сил. Але коли питання стосувалося незалежності України, виходу України як самостійної держави, тоді сумнівів і суперечностей між нами не було ніяких. Не так як зараз по будь-якій дрібниці починаються бійки, крики і галас. І начебто всі за Україну, але борються неї.
17 березня 1991 року, коли Горбачов проводив Всесоюзний референдум, ми, Верховна Рада України, до союзного бюлетеня включили свій бюлетень для опитування. Тоді за союзний бюлетень проголосувало 73%, а за український – майже 80%. Тобто, все говорило про те, що Україна має проголосувати позитивно. І так склалося. Це було унікальне явище, коли майже 91% українців проголосувало за незалежність. У історії пострадянського періоду, при наявності комуністичних сил, такий великий відсоток голосів за незалежність свідчило про те, що Україна вистраждала незалежність через війни, голодомори та репресії.
Тетяна Трощинська: Чи ви думали коли-небудь , особливо кількадесят років тому, що може бути війна між Україною і Росією?
Леонід Кравчук: Я знав, що у нас із Росією були складні стосунки історично. І під час громадянської війни, і після неї, і у період Грушевського та інших часів, я знав, що так просто розлучитися із Росією не буде легко. Але я не вірив у те, що Росія підніме військо проти нас. Я собі цього не уявляв.
Я знав, що у нас із Росією були складні стосунки історично. І під час громадянської війни, і після неї, і у період Грушевського та інших часів, я знав, що так просто розлучитися із Росією не буде легко. Але я не вірив у те, що Росія підніме військо проти нас. Я собі цього не уявляв.
У нас із Борисом Єльциним були різні позиції щодо Придністров’я, переходу російської армії через Україну,щодо Криму, Севастополя та Чорноморського флоту. У нас були розходження і навіть гострі суперечки, але ми їх вирішували. Тому що Борис Миколайович, при всій суворості і любові до Росії, був доступним, щоб йому можна було доводити свою позицію. На жаль, зараз такого немає.
Володимир Володимирович, президент Росії, не хоче на пряму спілкуватися із президентом України. І це погано. Бо, чесно кажучи, я не сподівався на війну.
У мене є приклади, коли нам разом із Борисом Миколаєвичем задав запитання іноземний журналіст: «Чи правда, що Росія готується напасти на Україну?». Борис Миколаєвич неочікувано встав і сказав: «Ви що, Росія війною проти України? Це неможливо!». І він почав розповідати, які у нас історичні зв’язки і братські стосунки. Потім подивився на мене і запитав, чи я підтримую . Я тоді сказав, що цілком підтримую. І також сказав, що Україна ніколи війною на Росію не піде, і раніше цього не робила. А тільки тоді ходила, коли Росія нападала на Україну.
Будь-які питання можна вирішити, якщо цього хоче політик і слухає власний народ
Ось такі були стосунки. Це вже історія, яка нас вчить, що будь-які питання можна вирішити, якщо цього хоче політик і слухає власний народ. Тому що я не знаю такого народу, який би хотів війни. Бо це страждання, смерть, кров, страх і жах.
Тетяна Трощинська: Вас критикували вас за те, що парламент тоді не був змінений і розпущений, і комуністів було 365. Ви інколи думали про те, що, можливо, треба було робити якісь більш рішучі реформи або інші кроки після референдуму?
Леонід Кравчук: Реформ із тим парламентом робити не можна було, тому що більшість була комуністична.
1385730000_2.jpg
Леонід Кравчук, 1991 рікАвторські права: Укрінформ
Тетяна Трощинська: А розпустити його?
Леонід Кравчук: Ми ставили це питання і перед демократичною фракцією, і перед «Народною Радою». Я їх збирав і говорив про те, щоб поставити питання про перевибори. Бо це треба було голосувати парламентом за дострокові перевибори.
У «Народній Раді» було 110 чоловік. Тоді лідери «Народної Ради» намагалися мене переконати, що комуністи уже притихли і побачили, що нас велика сила, що перемогла на українському референдумі. І, власне кажучи, що вони уже не є тією силою, яка може нам заважати. Тоді велика кількість комуністів виходила зі своїх фракцій і переходила у «групу 239», яку уже очолював Мороз. Тобто, уже щось вимальовувалось на користь того, що перевибори не потрібні.
Ми не хотіли йти на перевибори, бо точно не було відомо, чи переоберуть, чи не переоберуть. Це завжди велика політична робота. Я переконував, бо краще знав ситуацію у Комуністичній партії, ніж вони знали, але не зміг переконати. Я думаю, що це була помилка і моя, і «Народної Ради», і усіх демократичних сил. Якби ми тоді пішли на перевибори під час підйому в Україні, то більшість була би у демократичних сил. Ну, не вийшло.
Тетяна Трощинська: Стосовно Криму була якась помилка впродовж 25-ти років?
Леонід Кравчук: Не думаю. У мій час помилки не було, тому що Крим завжди був під контролем Росії. І коли у Криму підняли питання про референдум щодо скасування рішення 1954 року, тобто, повернення Криму до Росії, я поїхав у Крим тоді як Голова Верховної Ради і переконав їх, що цього робити не можна, тому що ми не підтримуємо, накладемо вето і створимо заходи такого характеру, щоб вони не могли провести цей референдум. Я відверто їм сказав.
Мене тоді дуже критикували, але мені вдалося зняти питання із бюлетеня про 1954 рік. Тоді залишили одне питання: про надання Криму територіальної автономії. Бо вирішувалося питання, чи національної, чи територіальної. Тоді у Раді переважною більшістю проголосували за надання територіальної автономії. Потім уже почали виконувати ці рішення, вже без мене, бо Кучма прийшов.
Нам потрібно було, я зараз особливо це відчуваю, надати Криму максимальну незалежність: економічну і соціальну
Нам потрібно було, я зараз особливо це відчуваю, надати Криму максимальну незалежність: економічну, соціальну, прикордонні зв’язки із Росією. Бо там 75% російського коріння. Настрої я знав добре у Криму. Треба було робити це поступово. Я думаю, якщо би ми це робили, то вони би відчули, що українська влада чи силою, чи, може, якимись не дуже демократичними способами загнати їх у корито. Тоді, вони б не відступали так проти української влади. І не було б цього, що сталося із анексією Криму. Так само і Донбасу. Нам потрібно було ту децентралізацію, яку зараз почала проводити влада Порошенко. Я думаю, що таких важких наслідків, такого позитивного ґрунту для Росії в Україні, в Криму і на сході України, звичайно не було б. Саме це була головна помилка.
Друга помилка – це відсутність спрямованої політично-ідеологічної роботи засобів масової інформації, які могли б працювати принаймні так, щоб була контрдія проти російського впливу. На жаль, ми цього і не вміємо, і, можливо, не можемо.
Тетяна Трощинська: Зараз у суспільстві дуже люблять говорити у категоріях зради і перемоги, у таких емоційних полярностях. Що безумовна перемога для вас за ці 25 років, і де ще досі є зрада?
Леонід Кравчук: Я проти того, щоб за кожним кроком якоїсь дії бачити зраду. Є питання національного бачення, є питання релігійного бачення, є питання історичного бачення і, врешті решт, погане життя. Якщо разом скласти ось ці фактори для кожної людини, то вона дуже часто виступає гостро, вживає не завжди коректні вирази, не завжди говорить достойною мовою, – і це не означає, що вона уже зрадник.
Я проти того, щоб за кожним кроком якоїсь дії бачити зраду
Тому, якщо ми станемо на такий шлях, а зараз я це відчуваю, де не можна буде багато чого говорити, бо, наприклад, це означатиме, що та людина ллє воду на млин Росії, чи щось інше, то взагалі потрібно буде мовчати. Це уже не демократія, а щось інше. Тому, я не хочу загалом говорити про зраду як категорію, політичне поняття. Зрада має конкретні прізвища. Якщо ви мене запитаєте, чи така людина зрадила, чи ні, я вам дам відповідь.
Тетяна Трощинська: Чи траплялись вам ті люди, що казали вам: « І незалежність, і добре, але що ми досягли?». Що ви їм відповідаєте?
Леонід Кравчук: Люди досвідчені не розуміють який довгий цей шлях. Я вам зараз скажу, для того, щоб остаточно сформувати українську владу, українську внутрішню і зовнішню політику, зробити національно-українською політику, бо нація – це не тільки етнічні українці, але й росіяни, євреї, поляки і т.д., – щоб все це створити нам потрібно ще не менше двох поколінь. Коли людина прийшла із Радянського Союзу – у неї і в голові, і в серці спогади, де він народився. І зараз кажуть «для мене батьківщина – Радянський Союз», бо це не так просто взяти і усе перекреслити. Це важка ситуація. Треба виважену і дуже розумну роботу. Треба приклад влади. Якщо влада в корупції, якщо вона вся у доларах, а каже, що потрібно боротися проти корупції, то хто їй вірить?
Тобто, все складається із частинок. І найголовніше, що і у політиці, і у державі, і у влади дрібниць не існує. Є позиція людини, є її воля, є її сила, вона заявила про свою готовність будувати незалежну державу, то влада має сформувати таку політику, такі покрокові і конкретні дії, які б дозволили цій людині будувати і добиватися результатів. А якщо влада сама по собі, люди самі по собі, що зараз часто-густо є, тоді дуже непросто будувати. Треба час і терпіння.
Європейський банк реконструкції та розвитку у нещодавньому звіті оголосив, що нерівність можливостей у пост-комуністичних країнах загрожує демократії і реформам. Український журналіст Богдан Цюпин з Лондона в ефірі студії.
Богдан Цюпин: Від Рената Ахметова вимагали припинити насильство в Україні. Пікетування У Лондоні біля помешкання на Guide Park,1 за останні роки відбувалися багато разів та з різних приводів. Статус найбагатшого підприємця України передбачає, що на нього покладають відповідальність за те, що відбувається не лише на Донбасі, але й в Україні. Сам Ахметов не подавав ознак, що він таку відповідальність визнає. Принаймні, на пікети у Лондоні він ніколи не реагував.
Тим часом, найбагатший чоловік у світі Біл Гейтс вважає себе відповідальним за багато проблем. Останнім часом його турбують комарі, які переносячи хвороби, вбивають більше людей, ніж будь-які хижаки. Окрім розробки ліків від малярії, глобального потепління, Біл Гейтс також переймається проблемами нерівності. Американська дослідниця з інституту Петерсона вважає, що великі компанії, а отже і впливові підприємці — саме те, що потрібно бідним країнам.
Що заважає Україні із впливовими підприємцями та заможними високопосадовцями реформуватись? Слухайте детальніше у записі сюжету.
Керівник стартапу «Громадський проект» та громадської організації «SocialBoost» Віктор Гурський у студії «Громадського радіо».
Євген Павлюковський: Що таке «Громадський проект»?
Віктор Гурський: Для того, щоб пояснити, потрібно згадати про концепцію бюджету участі. Це вже давно запроваджений в успішних країнах механізм, котрий дозволяє профінансувати проекти громадян із міського бюджету. Як це відбувається? Місто виділяє певний обсяг коштів на реалізацію таких проектів. Городяни подають свої ініціативи, за них публічного голосують і проекти-переможці фінансуються із бюджету міста.
Бюджет участі відштовхується від загального обсягу бюджету міста. Практика України демонструє, що це приблизно 0.5% від бюджету розвитку міста. У Києві це близько 50 млн грн, у Львові — 17 млн. Ці міста виділяють на це найбільше грошей.
Головна ціль, як ми це бачимо, не реалізація проектів, а залучення громадян — надання людині розуміння та впливу на те, що відбувається у його дворі. Таким чином кожен відчуває свою відповідальність за те місто, в якому він живе. Те, що зараз бачимо, громади збираються, дискутують стосовно певних проблем, генерують проекти. Рівень громадської відповідальності завдяки таким проектам зростає. Саме це і є головною ціллю «Громадського проекту».
Сергій Стуканов: Скільки міст залучено в «Громадський проект»?
Віктор Гурський: У нас заплановано на цей рік 15 міст. Проте деякі міста впроваджують бюджет участі і без нас.
«Громадський проект» Авторські права: Світлина із facebook-сторінки ініціативи
Євген Павлюковський: Хто зазвичай виступають авторами ідей?
Віктор Гурський: Наприклад, фірми не можуть бути авторами, адже тут присутній фактор прямої зацікавленості. Тому більшість людей, які подають свої проекти — це просто фізичні особи. Цікаво, що така тематика проектів як спорт займає лідерські позиції і випереджує інші категорії майже вдвічі.
Сергій Стуканов: Як контролюватиметься успішність виконання?
Віктор Гурський: Коли ми говоримо про бюджетні кошти, маємо пам’ятати про те, наскільки важлива прозорість цього проекту. Наша організація розробляє цей інноваційний компонент для міст, який дозволить не тільки зручно працювати з проектами, але й гарантує прозорість всього процесу: прозорість подання, оцінки (публікуються на сайті), звітність.
До того ж, є бюджетні комісії, які формуються на рівні міст, до яких входять представники громадськості. Вони також виконують роль контролюючого органу.
