Громадська Хвиля

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (26.1MB) | Репост

Тетяна Трощинська: Нова хрестоматія з літератури для 1-2 та 3-4 класів появилися онлайн на сайті Міносвіти. Невже це означає, що більше не потрібно буде здавати гроші на книжки, які після року користування ідуть в нікуди?

Лілія Гриневич: Ця хрестоматія започаткувала традицію: вся література, яка видається за державні кошти, буде доступною для скачування для усіх учнів. Усі інформаційні технології мають бути спрямовані на те, щоб діти і дорослі отримували нові навички і знання.

Василь Шандро: Чи всі добре поставилися до цієї ідеї? Адже вона може зекономити мільйони гривень, які хтось не заробить.

Лілія Гриневич: Звичайно, у нас була важка дискусія з видавцями, які казали, що хтось буде друкувати їх підручники з електронної версії, але теперішні технології дозволяють зробити це і без електронної версії.

Ми не можемо залишатися у рамках попередніх десятиріч. Ми повинні давати нові можливості для навчання. Це маленький крок ― це тільки pdf-версія, а не електронний підручник, який має бути з мультимедійними додатками. Це мотивує дітей до процесу цікавішого навчання.

Вся ідея нової школи випливає з того, що наші діти швидко втрачають інтерес до навчання. Вони губляться у процесі, і потім їм дуже важко вскочити назад у цю колію.

Ця нова хрестоматія сучасна ― діти не можуть вчитися тільки на текстах минулого століття. Я шаную класиків, але також важливо, як сучасники бачать світ.

Укладаючи хрестоматію, ми поцікавилися у бібліотеках, що найбільше люблять читати діти, і включили ці твори. Не всі батьки приносять додому сучасну дитячу літературу, яка останнім часом у нас дуже добре розвивається.

Василь Шандро: Ці хрестоматії обговорено з учителями? У вас є відгуки від них?

Лілія Гриневич: Ми чекаємо відгуків, вона лише вчора появилася онлайн. Звичайно, при підготовці хрестоматії ми консультувалися з учителями-практиками.

У нас є неймовірно прогресивні вчителі, які постійно шукають щось нове і працюють із пристрастю, незважаючи на низьку зарплату. Є вчителі, які страждають від своєї роботи, є дуже консервативні вчителі. У реформі ми змушені орієнтуватися саме на прогресивних.

Якщо вчителям дати свободу творчості, кількість прогресивних вчителів зростатиме, і в якийсь момент ми дійдемо до критичної кількості вчителів, готових підтримати зміни.

Василь Шандро: Як вдається цей експеримент із вересня цього року?

Лілія Гриневич: Зміни й оновлення програми стосувалися всієї початкової школи. Ми маємо вчителів, які це радо сприйняли і впроваджують, маємо вчителів, які всупереч цьому працюють по-старому, якщо є активні батьки, вони впливають і змушують їх щось робити.

Атмосфера у школі сильно залежить від її керівника. Якщо директор не цікавиться цими процесами, це позначається на вчителях.

Нам важливо, щоб був ухвалений новий закон про освіту, тому що там є інструменти мотивації кращих вчителів. Зокрема це добровільна сертифікація нових методів навчання. Якщо вчитель отримає цю сертифікацію, він матиме 20% надбавки до зарплати, яка передбачає, що цей вчитель ділитиметься знаннями і досвідом із колегами.

Тетяна Трощинська: Які компетенції будуть потрібними для нової школи?

Лілія Гриневич: Ми хочемо відійти від «школи знань», де дітей просто напихають знаннями, які потрібно відтворити на іспитах, до «школи компетенцій». Тут починається ґвалт: наші діти нічого не будуть знати, пропаде фізика-хімія-математика.

Насправді компетенція ― це ядро знань, яке потрібно вибрати, і на яке потім легко нанизувати інформацію з різних джерел.

Компетенції, крім знань, передбачають стійкі уміння, м’які навички ― критичне мислення, уміння вчитися протягом життя, уміння спілкуватися, аргументувати свою думку ― а також цінності і ставлення.

Щоб досягнути цього, не вистачає, аби вчитель розповів, діти відповіли ― і на тому завершився навчальний процес. Потрібно організовувати групову роботу, експерименти, у яких діти мають зробити власний висновок, а це забирає значно більше часу.

Тетяна Трощинська: Як люди, які отримали знання в іншій системі, намагатимуться вчити дітей за цією?

Лілія Гриневич: Це неможливо зробити в один рік, тому реформа іде плавно. Перший клас реформованої школи компетенцій іде у 2018-2019 навчальному році, а завершує у 2029-2030 році. Тобто 12 клас буде у 2029-2030 році, тому що на таке навчання потрібно більше часу.

Сьогодні в усіх країнах Європи повна загальна середня освіта ― 12-13 років. Очевидно, нам треба до цього іти, водночас зберегти те, що нам добре вдавалося. Фізика, хімія, біологія і математика ― основа інноваційної інфраструктури нашої економіки. Тому ми намагаємося це підтримати.

Наприклад, ми побачили, що все менше абітурієнтів іде на інженерно-технічні та природничо-математичні спеціальності, а вчителя фізики, хімії чи біології знайти взагалі дуже складно. Щоб мотивувати кращих абітурієнтів іти на ці спеціальності, ми пропонуємо підвищити на них стипендії.

Василь Шандро: Чи можна окремо довести до певного ідеалу шкільну освіту, не зачіпаючи дошкільну і вищу?

Лілія Гриневич: Зрозуміло, це має зачепити усі щаблі. Ми починаємо зі школи, але водночас робимо нові стандарти профтехосвіти на компетентнісній базі, переглядаємо стандарти вищої освіти і працюємо з роботодавцями, формуємо перелік вмінь, які вони очікують.

Але зараз ми відчуваємо дірку: ми оновили шкільну програму, а дошкільна освіта залишилась попередньою. Дошкільна освіта заточена під розвиток аналітичних здібностей дітей ― а це ще зарано для них.

Наша традиційна школа готує майбутніх вчителів. Вона спрямована на розвиток аналітичних, але не критичних здібностей. Є теорія множинного інтелекту, відповідно до якої, кожна людина має дуже індивідуальні здібності, і їй потрібно допомогти їх відшукати і почати розвивати саме у школі.

Це передбачає інші навчальні програми, додаткове тестування здібностей дитини, перепідготовку вчителя. Іноді від усіх викликів опускаються руки, але нам треба переламати настрій «все пропало».

Діти, які зараз підуть у перший клас, будуть функціонувати як професіонали через 20 років. Ми бачимо, як змінилися інформаційні технології буквально за 5 років. Що буде через 20 років ― ми не можемо спрогнозувати, тому маємо навчити цих дітей вчитися в період великих змін і великих потоків інформації.

Тетяна Трощинська: Як батькам переконати себе, що хтось любить біологію, хтось ― фізкультуру, і це нормально?

Лілія Гриневич: Батьки повинні насамперед любити свою дитину і розуміти, що вона унікальна. Дітям потрібно навчитися використовувати свої кращі риси. У нас не вистачає освіти батьків, тобто як бути батьками.

У нас з’явилося багато психологів, які працюють публічно і розповідають батькам, як краще спілкуватися із дитиною. У батьків зараз дуже мало часу для спілкування з дитиною. Дуже важливо, щоб активні батьки більше дозволяли собі допомогти.

Вони можуть почерпнути інформацію з інших ресурсів, а я дуже хочу, щоб їм адекватні педагогічні консультації могла надати школа. Наприклад, батька викликають до школи, кажуть, що його син не вчиться, «зробіть з ним щось». А чи кажуть, що саме має зробити батько? Це вже є педагогічна консультація.

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (22.9MB) | Репост

Тетяна Трощинська: Ви заявили, що повернення незаконно набутих і вивезених з України активів забере 5-10 років.

Євген Єнін: Це перевірений міжнародним досвідом час, за який відбувається весь процес від початку до завершення. Існує декілька механізмів повернення цих грошей.

Класичний варіант ― Україна як держава, що потерпіла від злочинів, здійснює кримінальне провадження, відбувається суд, який оголошує вердикт, у якому передбачено і конфіскацію активів, здобутих незаконним шляхом. На підставі рішення суду ми звертаємося до іноземної юрисдикції з клопотанням про визнання і виконання нашого вердикту.

Це займає певний час, тому що це серйозні гроші і в цьому беруть участь солідні адвокати. Для прикладу, пана Фірташа захищає колишній міністр юстиції Австрії.

Процес проти Лазаренка розпочався у 1998 році. На той момент сучасні засоби зв’язку не були настільки розвинуті, мережі органів, залучених у ці процеси, не були настільки розгалужені.

Люди почергово відвідували Женеву, Панаму, Лондон, приїжджали з клопотаннями до колег: що у вас є на цю людину? Ті перевіряли наявність рахунків у банках. Люди готували клопотання, і ми виходили на арешти активів.

На сьогодні частина грошей Лазаренка ― $14 млн ― повернені в Україну зі Швейцарії. Є така форма повернення активів, коли іноземна держава доводить у рамках власного кримінального судочинства, що ідеться про гроші, здобуті незаконним шляхом, виявляє, що вони мають походження з України і одностороннім актом повертає їх Україні.

Тетяна Трощинська: Чому у Латвії гроші були зараховані до бюджету? Суди вчасно не спрацювали?

Євген Єнін: За тиждень Генпрокурор планує здійснити візит до Риги, в ході якого ми плануємо представити латвійській стороні докази й аргументи, якими володіє Україна.

Українське слідство на певному етапі з’ясувало, що в Латвії на рахунках компаній, які підозрюються в неправомірних оборудках, є певні гроші. Наші суди видали ухвали, якими дозволили накласти арешт на ці кошти. Ми направили клопотання до латвійських колег із проханням заарештувати ці кошти у рамках міжнародного правового співробітництва.

Латвійська сторона паралельно проводила розслідування з кваліфікацією «легалізація коштів, здобутих злочинним шляхом». Законодавство Латвії передбачає конфіскацію активів до вердикту суду по кримінальному провадженню в цілому, якщо довести провину складно, це потребуватиме значних грошей і часу.

Нашим завданням є надати докази і копії вердиктів українських судів про те, що ці гроші здобуті злочинним шляхом на території України, і показати їх шлях до Латвії.

Тетяна Трощинська: Над цим працює Державна служба фінансового моніторингу, Генпрокуратура, Національне агентство з активів, одержаних від корупційних та інших злочинів.

Ці органи співпрацюють чи це три різні структури, кожна з яких робить щось своє?

Євген Єнін: Часто все визначається персональними контактами. Є досить добра взаємодія зі службою моніторингу, конструктивний діалог з Мін’юстом. Агентство ще не створене ― поки що обрано його керівника.

Завдяки фінансовому моніторингу ми в перші місяці після Революції Гідності встановили рахунки, які можуть бути пов’язані з людьми, що потрапили у чорні списки ЄС, США, Швейцарії та Ліхтенштейну. На той момент було арештовано близько $200 млн, і близько $1,4 арештовано в українських банках.

Василь Шандро: Скільки зробила українська сторона у пошуку грошей Януковича і його соратників?

Євген Єнін: Це важко оцінити. Надзвичайно важливою стадією є оголошення вердикту і подальша конфіскація коштів українським судом. Щоб визнати ці гроші, набуті злочинним шляхом, в іноземній державі, нам треба говорити про предикатний злочин, тобто той, в результаті якого були здобуті гроші.

Ми маємо продемонструвати, як гроші були вкрадені в Україні, через які рахунки, країни і фірми вони пройшли і яким чином опинилися на тому рахунку, на якому ми їх змогли арештувати.

Команда Януковича була набагато спритнішою, ніж Павло Лазаренко. Лазаренкові в оборудках допомагав, я думаю, десяток людей. Курченко чи Клименко ухилялися від оподаткування, використовували податкові майданчики, займалися контрабандою нафтопродуктів тощо.

Була низка фірм ― близько 500 резидентів України, через яких прокручувалися суми, щоб заплутати сліди для можливих розслідувань у майбутньому. Цим займалося близько 400 фінансових експертів. Потім гроші виводились назовні, що забезпечувало ще кількасот експертів. Якщо порівняти це з потужністю українського слідства, все стає дуже зрозумілим.

Василь Шандро: Уряди чи інші інстанції країн зобов’язані приймати рішення українського суду? Чим вони можуть пояснювати відмову?

Євген Єнін: Віддавати гроші ніхто особливо не хоче. Є винятки ― та ж Швейцарія, яка вирішила, що імідж коштує набагато більше.

Василь Шандро: Куди саме повернуться ці гроші?

Євген Єнін: Світова практика досить різноманітна. Перший позитивний досвід ― повернення 14 млн Лазаренка ― завершився перерахуванням цим коштів на рахунок держказначейства. Більшість інших держав вимагають певних гарантій, що ці гроші не будуть знову розкрадені.

Тетяна Трощинська: Наскільки поїздки Генпрокуратури в Гаагу є корисними, а не просто піаром?

Євген Єнін: У листопаді в офісі прокурора Міжнародного суду ми здобули важливу політико-юридичну перемогу: попередній розгляд українського досьє засвідчив, що до нього може бути застосоване право міжнародного збройного конфлікту.

Ідею нам підказали у Міжнародному кримінальному суді ― інколи збоку краще видно.

Ми дійшли до висновку, що Віктор Янукович, створивши злочинну організацію, грабував країну протягом кількох років, потім намагався втриматися при владі за рахунок внутрішніх ресурсів ― «Беркуту» та інших спецслужб. Коли зрозумів, що йому це не вдається, вчинив державну зраду і запросив пана Путіна ввести російські війська на територію України.

Тетяна Трощинська: Зараз Московський суд розглядає скаргу Олійника, що в Україні було здійснено державний переворот.

Євген Єнін: Комісія з контролю за файлами Інтерполу якраз розглядає скаргу адвокатів Януковича, нібито він зазнає політичних переслідувань. Тому йому важливо намалювати альтернативну картину тих подій. На це і спрямовані скарги Олійника, які не мають жодної юридичної сили для України і жодного зв’язку з реаліями.

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (6.0MB) | Репост

Тетяна Трощинська: Як правильно поводитися клієнтам Приватбанку, зважаючи на інформацію, що з’явилася сьогодні?

neshodovskyy_illya.jpg

Ілля НесходовськийАвторські права: Громадське радіо

Ілля Несходовський: Це найбільший банк України як з точки зору кредитів, так і з точки зору депозитів. Щодо ліквідності, платоспроможності і виконання зобов’язань перед клієнтами ― ніяких проблем нема і навряд чи будуть найближчим часом.

Питання націоналізації виникає із того, що Приватбанк може не виконати вимоги докапіталізації, які висуває Нацбанк України. Докапіталізація ― це ризики, які є в банківській системі, пов’язані з тим, що частина кредитів може бути не погашена. Щоб знизити ризики стабільності банківської системи, потрібно збільшити власний капітал цього банку.

У бюджеті немає коштів для націоналізації Приватбанку. Випустити облігації ― це також суперечливо, тому що це може призвести до інфляції: ми говоримо про $5 млрд, які не можуть не позначитися на фінансовій стабільності Україні.

Тому це більше політична заява, ніж економічна, пов’язана з тим, що хочуть здійснити тиск на власника банку.

Тетяна Трощинська: Чи може бути докапіталізація банку іншим шляхом, не державою?

Ілля Несходовський: Є так звані інсайдерські кредити ― видані афільованим особам, тобто пов’язаним з банком. І близько 80% кредитів видані пов’язаним з групою Приват фізичним і юридичним особам, хоча я сумніваюся у цій цифрі. Приватбанк заявляє, що кількість афільованих кредитів не перевищує 10% ― звичайно, це занижений показник.

Певні підстави вимагати виконання нормативів у Нацбанку є. Ця вимога є ще й у меморандумі, підписаному з МВФ, для забезпечення стабільності банківської системи України.

Якщо щось станеться із Приватом, це негативно вплине на банківську систему України в цілому. Ця обставина є досить вагомою, щоб не втручатися в роботу цього банку.

Тетяна Трощинська: Тобто коштів на націоналізацію Приватбанку нема.

Ілля Несходовський: Є тільки можливість надрукувати, але ви розумієте, яка буде інфляція й інші наслідки такого рішення. Це розуміють в Нацбанку й у владних структурах і на це не підуть. Тому всі ці розмови про націоналізацію ― інформаційний шум, щоб тиснути на керівництво Приватбанку із невідомих мені причин.

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (9.3MB) | Репост

unnamed_3_0.jpg

Станіслав Батрин та Алла ЛиськоАвторські права: «Громадське радіо»

Гостем студії є Станіслав Батрин, представник громадської організації «Відкрита Україна», в рамках якої розвивається проект «Відкритий суд». Також у «Громадській хвилі» гостює Алла Лисько — секретар дисциплінарної секції Вищої ради юстиції, суддя Вищого спеціалізованого суду України.

Любомир Ференс: Поговоримо про рівень довіри до суду. Наскільки українське суспільство довіряє суддям?

Станіслав Батрин: Як ми знаємо, за останні три роки у суспільства зросли очікування від суддівської гілки влади. Ми сконцентрували своє опитування на тих особах, які беруть чи брали участь у судових процесах. Було 90 пунктів опитування в межах всієї України. Судді, прокурори в цьому участі не брали. Вперше в Україні респонденти такого опитування погодилися відкрити своє ім’я. Зібрано близько 4000 анкет, що продемонстрували таке. В категорії абсолютної довіри нарахували 559 осіб, в категорії «більше довіряю, ніж не довіряю» — 895, більше не довіряють 1239 осіб і остання група «повної недовіри» нараховує 1257 респондентів.

На основі цього виділили зони довіри та недовіри. Отже, зона довіри складає 37%, зона недовіри — 63%. Що приємно у цій ситуації, що після оголошення результатів у Палаці правосуддя, представники Вищого суддівського корпусу визнали, що така статистика невтішна. Вони також визнали, що суд цей діалог має починати із себе. Це дуже важливо, що суддівська гілка влади визнає наявність проблеми.

Дмитро Тузов: Пані Алло, як ви вважаєте, чому такий високий рівень недовіри?

Алла Лесько: Не зовсім вірно казати, що тільки на третьому році після революції ми визнали, що є проблема. Судова система відкривається, намагається співпрацювати з різними громадськими організаціями. Але ми визнавали і розуміли це із самого початку

Вищий спеціалізований суд України ще в грудні 2014 року провів своє дослідження. Ми вивчали не тільки показник рівня недовіри, але і її причини. Рівень довіри до суду тоді сягав 40%. Організації роботи суду довіряли на понад 80%, всі інші аспекти суду, крім загальної оцінки, були вищими за 40%. Ми зараз говоримо про середньостатистичну цифру. Мені ж здається, що кориснішим для судової системи було б дослідити рівень довіри до кожного конкретного суду, віднайти конкретні причини і працювати із ними.

Любомир Ференс: А чому все-таки невисокий рівень довіри до суду?

Алла Лесько: Досліджували і це. Тут багато чинників: і корупційна складова, і непрофесійність судових рішень, і низький рівень ведення судового процесу. Можна провести суд так, що навіть ухваливши законне правильне рішення, створюється негативне враження про саму процедуру. Тут має бути гармонія форми і змісту.

Також результат судового розгляду не завжди залежить від судді, а від попередніх дій, котрі мали б здійснити органи досудового розслідування. А вони це часто роблять некваліфіковано.

Зараз склалася цікава ситуація: сам факт вручення підозри роздмухується до непомірних розмірів, особа оголошується злочинцем ще до того, як завершено досудове розслідування. А ми ж не знаємо, що там побачить суддя. І буде дуже легко сказати, що він корумпований, низькопрофесійний. А насправді йому не надали достатньо доказів, щоб ухвалити обвинувальний вирок. Зараз не існує жодної відповідальності за неналежне досудове розслідування. Хто за останній час відповів за те, що не довів справу до суду, що досудове розслідування проведене неякісно?

До того ж, закордоном проводять чимало тренінгів про те, як судді правильно, толерантно та спокійно пояснити своє рішення. Є спеціальні прес-служби в судах, чиї працівники спілкуються із суддею безпосередньо, перебувають під присягою та професійно пояснюють суспільству, чому було прийнято саме таке рішення. В Україні треба над цим ще працювати.

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (15.8MB) | Репост

Любомир Ференс: Коли ми вас запрошували на ефір, мені надійшов лист із побажанням не говорити, що Христина зі Львова, а що із Дрогобича.

Христина Соловій: Я дуже часто кажу, що народилася в Дрогобичі, виросла там і переїхала до Львова, коли вступила до університету.

Дмитро Тузов: Христино, у вас є мрія взяти участь у Євробаченні?

Христина Соловій: Наразі, ні. В мене є моя аудиторія і я вважаю, що нині можу розвиватися, не потребуючи перемог у конкурсах. Адже конкурс, це завжди про те, що комусь треба щось доводити.

Дмитро Тузов: Що ви відчуваєте, коли чуєте свої пісні в ефірі?

Христина Соловій: Зараз дуже важко сказати, що я відчуваю. Я не відчуваю і не задумуюсь над тим, популярна я чи ні. І сподіваюсь не відчувати цього ніколи. Більше того — я цього боюсь.

Дмитро Тузов: Стало легше пробиватися на телебачення, радіо?

Христина Соловій: Зараз всім став дуже потрібен  якісний український продукт. Якщо мене запрошують на ефіри, значить я все роблю не даремно. І я щаслива від цього.

Дмитро Тузов: Христино, відчувається, що ви дуже любите народну пісню.

Христина Соловій: Власне, з неї все і почалося. Я прийшла до того, чим нині займаюся, саме через народну пісню. Тому я її не можу не любити.

Любомир Ференс: А чому саме лемківські пісні?

Христина Соловій: Пісню «Под облачком» я вперше почула по радіо в Дрогобичі і мама мені розповіла, що у нас є лемківське коріння.

Любомир Ференс: Є публікації, в яких ви стверджуєте, що ніколи не співатимете російською. Чому такий вибір?

Христина Соловій: Чесно кажучи, в якийсь момент мене дістало наповнення приймачів та телебачення. Виникло бажання зробити щось грандіозне і якщо мені це вдасться, я ніколи не опущусь до цього рівня. Але я мала на увазі не російськомовну музику, адже вона буває прекрасною. Йшлося про «російську попсу», про якийсь шлак, фастфуд, що є чимось низькоякісним в музичному аспекті, але не в мовному.

Любомир Ференс: Хочу запропонувати Христині акапельно виконати пісню «Хто, як не ти».

Христина Соловій: Я ще так не співала цю пісню акапельно, як народну. 

Як розвивається українська популярна музика?

 

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (24.6MB) | Репост

Дмитро Тузов: Чи багато коштів потребує впровадження змін в системі охорони здоров’я?

Олег Мусій: Потрібно дуже багато коштів. Попри радісні реляції теперішньої в.о. міністра Уляни Супрун, її молодої команди та прем’єр-міністра, в бюджет не закладено жодних коштів на здійснення реформи у 2017-ому. Хоча задекларовано, що 2017 вже буде впроваджено велику реформу охорони здоров’я. Саме тому в мене великі сумніви щодо її здійсненності.

Дмитро Тузов: Наскільки великі кошти потрібні, якщо порівнювати бюджет цього року і наступного?

Олег Мусій: Бюджет цього року складає близько 60 млрд, бюджет наступного — буде понад 70 млрд грн. Це зумовлено виключно тим, що задекларована нова мінімальна заробітня плата  3200 грн, яка не має прямого стосунку до бюджетників і до охорони здоров’я, а прив’язана до 1600 грн, до прожиткового мінімуму, єдиної тарифної сітки. Це свого роду обман. Але все одно ріст в охороні здоров’я буде. Бюджет на охорону здоров’я зріс на 30%, але це виключно зарплата. Розвитку і побудови чогось нового немає. Цей бюджет складає майже 50% від необхідної потреби.

Любомир Ференс: Конкретно на що у наступному році не вистачатиме українцям?

Олег Мусій: Українцям не вистачатиме забезпечення загальнодержавними програмами, котрі держава взяла зобов’язання фінансувати. Це закупівлі ліків по таких програмах, як дитяча онкологія, доросла онкологія, лікування вірусних гепатитів, орфанні захворювання, щеплення. Загалом таких загальнодержавних програм є 41. На наступний рік збільшено фінансування із теперішніх 4 до 6 млрд, але цього недостатньо, а вистачить лише на фінансування 40% від потреби. Значить, що 60% українців по тих програмах змушені будуть купувати медикаменти за власний рахунок.

Любомир Ференс: Чим в Україні не задоволені 95% лікарів?

Олег Мусій: Оплатою праці. Якщо держава тримає лікарів як бюджетних працівників, то вона зобов’язана платити їм адекватну зарплатню. Вона цього не робить, тому закриває очі на доплати їм фармацевтичними фірмами, пацієнтами.

Друге — професійне вдосконалення, ріст і бажання працювати на сучасній апаратурі за сучасними технологіями.

Дмитро Тузов: Між охороною здоров’я і екологією є прямий зв’язок. Скажу таку річ, що краще взагалі не потрапляти у наші заклади охорони здоров’я, не хворіти. Але на це напряму впливає те, що відбувається у довкіллі. Бачу, що у вас є серйозні емоції і враження від теперішньої ситуації.

Олег Мусій: Я мажоритарний депутат і мій виборчий округ — Сокальщина (м. Червооград Львівської області). Це район вугільного басейну. 6 діючих шахт, які залишилися в Західній Україні, знаходяться саме на цій території. Тому мене обирали в тому числі шахтарі.

В Сокальському районі існує така збагачувальна фабрика, що спочатку називалася «Червоноградська збагачувальна фабрика», а тепер — «Львівська вугільна компанія». Це напівприватне підприємство, яке у свій час Наталія Королевська прибрала до рук. Вона її приватизувала і станом на сьогодні у приватних руках знаходиться майже 60% акцій. Ця вугільна компанія робить вугілля якіснішим для спалювання на електростанціях. Є величезний терикон між Червоноградом і Соснівкою (Сокальський район). Раніше він взагалі не горів, а зараз у зв’язку із порушенням технологій він горить вже понад два роки. Це страшна екологічна біда, коли палає 1.5-2 км терикону, виділяється їдкий газ.

Навколо живе 100 тисяч населення і вони цим усім дихають. В цьому районі рівень захворюваності онкологією вищий у 2.5 рази, а на бронхолегеневі захворювання — у три рази більше. Куди я тільки не звертався! У вересні було виділено 15 млн на ліквідацію катастрофи. Думаєте, було освоєно хоча б одну копійку? Насправді я був шокований, що ці кошти ніхто не хоче брати — бояться відповідальності.

Дмитро Тузов: А що каже місцева влада?

Олег Мусій: Що вона за це не відповідає. В підсумку на останній нараді віце-прем’єр-міністра Кістіона виявилося, що держадміністрацію таки змусили взяти ці кошти та витратити їх на гасіння терикону. Така непрофесійність влади переконує мене в тому, що вона має поступитися дорогою справжнім фахівцям. 

Як поєднані медична реформа й бюджет 2017 року?