Роман Маселко та Андрій ГорбальАвторські права: «Громадське радіо»
У студії «Громадського радіо» адвокат Роман Маселко та Андрій Горбаль, виконавчий директор Українського центру суспільних даних.
Лариса Денисенко: Нагадаю, що в період 2013-2014 років дуже багато людей, які в автомобілях підтримували протест проти тодішньої влади, були позбавлені водійських прав.
Хочеться запитати у гостей, звідки з’явилася ідея дослідження та наскільки важко було її реалізувати?
Роман Маселко: Сьогодні саме третя річниця цієї події, коли 29 грудня 2013 року понад тисяча автомобілів поїхали до Межигір’я, і потім учасники цієї мирної акції отримали покарання у вигляді позбавлення прав або ж були оштрафовані. При цьому установлено, що всі документи, за якими їх звинувачували, сфальшовані.
В цьому брали участь, у першу чергу, працівники ДАІ, але закінчували схему судді, яких понад 140. Звісно, судді, котрі виносили такі рішення, на наші переконання, вчинили важкий злочин, а саме — винесли завідома неправосудне рішення.
Минуло вже три роки і що ми маємо? Після закінчення Революції Гідності ми поставили вимогу притягнути до відповідальності цих суддів. Але на даний момент, по-перше, реально звільнено буквально 33 судді, а оголошено підозру і передано справи до суду лише стосовно 7 суддів.
Судді досі не визнають, що вони щось робили не так. Всі вони кажуть, що судили згідно із законом. Для того, щоб спростувати це і довести мовою об’єктивних цифр, я звернувся до Андрія з проханням зробити статистичне дослідження. Тепер ці докази можуть стати основою подальших розслідувань.
Лариса Денисенко: Андрію, які дані збирали, як аналізували і на що ми, зрештою, виходимо?
Андрій Горбаль: Ми взяли справи починаючи із січня 2013 року і закінчуючи груднем 2014. Тобто це два повноцінних роки. У нас є Єдиний державний реєстр судових рішень, де, по ідеї, всі судові рішення мають бути опубліковані. На жаль, як показав досвід, це далеко не так. І ми навіть не можемо припустити, скільки справ по Автомайдану не потрапило в реєстр і це ще одне порушення. Досить багато рішень, про які, наприклад, знав Роман, у базі не було. Тільки за нашими даними, нараховується 45 таких справ.
Загалом у масиві, який ми аналізували, було 5 680 судових рішень. Це всі справи адміністративного судочинства, де фігурує стаття 122-2 — невиконання вимог про зупинку транспортного засобу. Ми мали на меті виокремити ті справи, які можна класифікувати як «Автомайдан». Знали відповідно наступні параметри: дата події (29 грудня 2013 року), відсутність переслідування, відсутність фігурування статті 130 (водіння у нетверезому стані, під дією речовин, тощо). Ми мали ці ознаки, а також знали місця події. Також досить легко можна було класифікувати справу до «Автомайдану» за часом: наприклад, десять однакових постанов станом на 12.20. За даними ознаками із 5 680 виокремили 702 такі справи (включно з апеляційними).
Роман Маселко: Ключова річ: коли Андрій зробив це дослідження, стало чітко зрозуміло — в часи Майдану ми побачили абсолютну аномалію судової практики. Якщо до Революції і після неї за такі порушення давали в основному штраф і лише у 15% позбавляли прав, то в часи Майдану 52% суддів позбавляли прав. Тобто практика змінилася кардинально. І судді не можуть говорити про те, що вони судили, як і раніше.
У студії «Громадського радіо» Валерія Лутковська — уповноважена Верховної Ради з прав людини.
Лариса Денисенко: Скільки взагалі тривали перемовини з російським омбудсменом стосовно того, щоб розпочати цю роботу — щоб вам надали допуск до наших ув’язнених, котрі залишились в Криму? Коли виникла ідея запропонувати на паритетних засадах відвідати російських ув’язнених, котрі перебувають на території України?
Валерія Лутковська: Сама ідея виникла під час першої зустрічі з пані Тетяною Москальковою в Мінську ще у червні 2016року. Тоді я просила про такий візит, тому що була інформація про те, що велика кількість громадян України знаходиться під вартою у Сімферопольському слідчому ізоляторі. Нині я позбавлена можливості здійснювати моніторингові візити до Сімферополя. Відповідно, я просила організувати такий мій візит.
Ми говорили про його необхідність у зв’язку із тим, що є родичі, які так само відчувають себе покинутими. З одного боку, немає годувальників родин. А з іншого — і держава Україна не виявляє необхідної турботи про них.
Така ідея обговорювалась давно. Але тижні два тому пані Тетяна висловила своє побажання відвідати Миколаївський слідчий ізолятор, де утримуються двоє осіб, які були затримані у зв’язку із підозрою у вчиненні дезертирства. Я, звісно, погодилась і запропонувала діяти згідно із наданими пропозиціями. Тобто спочатку мій візит до Сімферопольського слідчого ізолятора, а після того — візит пані Тетяни до Миколаївського.
Враховуючи те, що є певна недовіра, пересторога в частині співробітництва двох омбудсменів, ми домовились, що такий візит буде практично одночасним. Хоча ми приїхали в Миколаївський слідчий ізолятор о 22.47, тим не менше цей візит відбувся все ж в один день.
Лариса Денисенко: Враховуючи те що ви там побачили, з ким поговорили — що можна констатувати?
Валерія Лутковська: Нам спочатку запропонували зустрітись лише із тими ув’язненими, котрі сьогодні відбувають покарання згідно з вироками українських судів і які вже відбували покарання станом на березень 2014 року. Зрозуміло, що я займалась і буду займатися питанням переміщення цих людей на материкову частину України. Це дуже важливо, адже саме держава Україна несе за них відповідальність. Крім того, ми маємо звернення від родичів, які просять про таке переміщення. Зрозуміло, що у даному випадку не можуть бути застосовані міжнародні конвенції, враховуючи особливий статус Криму. Тому ми домовилися із пані Тетяною про те, що буде створено ad hoc процедура стосовно переміщення цих осіб на материкову Україну.
В даному випадку така зустріч була б дуже важливою і бажаною, але ми розуміємо, що мені було важливішим зустрітися із тими кримськими татарами, що перебувають у Сімферопольському слідчому ізоляторі. І тому, що вони сьогодні є жертвами політичних мотивів кримінального переслідування, і у зв’язку із тим, що їм також необхідно в якості моральної підтримки донести те, наскільки їх доля сьогодні важлива для українців. Нині вони позбавлені можливості знати про те, що відбувається в Україні.
Анастасія Багаліка: Наскільки вони ізольовані?
Валерія Лутковська: Якщо говорити про Ахтема Чийгоза, то він дійсно відчуває себе ізольованим. Він навіть не виїжджає із слідчого ізолятора на судові засідання, бере у них участь виключно через відео-конференцію. У нього немає можливості проїхатися Сімферополем, побачити людей, які прийшли на засідання.
Якщо говорити про Ахтема Чийгоза, то він дійсно відчуває себе ізольованим
Стосовно Мустафи Дегерменджи і Алі Асанова трохи інша ситуація. Вони мають можливість особисто брати участь у засіданнях. Але все одно до них не доходить важлива інформація. Тому потрібно було виявити і моральну підтримку щодо них, аби показати — вони важливі для України.
Планували зустрітися ще й з родичами, але встигли побачитись тільки із захисником Ахтема Чийгоза, з його дружиною. Сподіваюсь, що під час наступних візитів, зможу зустрітись і з іншими родичами.
Анастасія Багаліка: А такі візити будуть?
Валерія Лутковська: Дуже сподіваюсь на це. Ми домовились, що вони будуть. Сподіваюсь, що це будуть не тільки візити на територію Криму, а й по території РФ. Відповідно хочеться думати, що я матиму можливість зустрітися із тими українцями, які сьогодні знаходяться в ув’язненні на території РФ.
Лариса Денисенко: Ув’язнені там відчувають тиск: моральний, психологічний чи фізичний?
Валерія Лутковська: Ахтем Чийгоз — це взагалі людина-скеля, людина незламна. Він одразу сказав мені, що немає чого скаржитись на умови утримання. На цьому він поставив крапку. І якщо потім щось і говорив, то про політичні мотиви переслідування і про жахливу долю кримських татар сьогодні на території Криму.
Якщо говорити про Мустафу Дегерменджи й Алі Асанова — вони знаходяться трохи в гірших умовах, адже їх камери багатомісні. Попри це вони не скаржились на умови, а говорили про свої родини, котрі залишились без батька, про те, що до них важко приїжджати на побачення. Умови цих побачень є досить складними для їх батьків, які вже у віці, мають інвалідність. Тобто ми обговорювали більше такі питання.
Не було скарг на те, що до них погано ставляться в камерах, що є будь-яка дискримінація. Жодної скарги не було. Вони говорили виключно про те, що не розуміють підстави для їх утримування під вартою та кримінального переслідування, розуміючи під цим політичні мотиви.
Не було скарг на те, що до ув’язнених погано ставляться в камерах, що є будь-яка дискримінація
Анастасія Багаліка: Восени почала з’являтися інформація і правозахисники заговорили про те, що певна кількість українців потрапляє на територію РФ, де їх вербують у наркоторгівлю, а потім їх поміщають до в’язниць. Розумію, що список скласти буде дуже важко. Але чи є якась кількість прізвищ, про кого можна говорити, що навідання їх у в’язниці можна домагатись?
Валерія Лутковська: Тут я б говорила трохи про інший механізм. Річ у тім, що дійсно, під час опрацювання матеріалів, які було надано робочій групі, що працює сьогодні у складі Міністерства закордонних справ і до складу якої входять, у тому числі, представники ГПУ, Нацполіції, правозахисники, ми з’ясували, що є така проблема. Тут в Україні вербують певні групи осіб, відправляють на роботу до РФ — іноді це робота кур’єра, іноді водія — а потім з’ясовується, що людина втягнена в наркоторгівлю і вона опиняється в установах виконання покарання.
Як на мене, це один із прикладів того, як може працювати організована злочинна група, що займається торгівлею людьми. У зв’язку із цим я звернулась до Національної поліції із проханням в рамках 60 статті Кримінального процесуального кодексу розглядати моє звернення як повідомлення про злочин. Просила відповідно відкрити кримінальне провадження і розслідувати таку справу. Маю зазначити, що Нацполіція до цього прислухалась і це провадження дійсно відкрито. Була навіть інформація про те, що вже є затримані певні особи, що входять до складу такої організованої злочинної групи.
У разі якщо нам вдасться довести, що це дійсно була торгівля людьми, має вступити в силу механізм, передбачений Конвенцією про запобігання торгівлі людьми. І тоді ті, хто опинився за гратами в рамках таких масових явищ, по суті, стають жертвами торгівлі людьми і не підпадають під кримінальне покарання.
У мене є звернення родичів і я можу скласти список осіб, хто принаймні звернувся до мене з такими скаргами. Ми маємо звільнити цих людей як жертв торгівлі людьми. Непростий шлях, але перспективний.
Наталя Соколенко: Не так багато людей знають про Олексу Тихого. Варто про нього детально розповісти.
Олег Бажан: У шкільних підручниках для 11 класу йдеться про заснування Української Гельсінської Групи. Звичайно, школярам розповідають про те, хто є її засновниками. В переліку тих славетних імен — Миколи Руденка, Олеся Бердника — зазначено й ім’я Олекси Тихого.
Якщо ми говоримо про більш широкий загал, то його ім’я не таке вже й відоме. Але слід зазначити, що він є одним із активних учасників правозахисного руху 50-80-х років ХХ століття, також він радянський політв’язень. Я солідарний із думкою тих дослідників, котрі пишуть про творчість, про біографічний шлях Олекси Тихого, і кажуть, що він є символом українського Донбасу. Можемо говорити про те, що він був поборником української мови, слова й культури в тих умовах латентної, а часто й неприхованої русифікації країни.
Наталя Соколенко: Що вплинуло на нього?
Олег Бажан: Він дуже багато читав. Якщо звернутися до його творчості, багато думок Олекси Тихого актуальні і нині. Він сформувався на фоні того, що за плечима має три освіти: закінчив філософський факультет Московського університету, має освіту з інженерської справи та освоїв вчительську професію. Впродовж кількох років він вчителював у школах Запорізької та Донецької областей.
Наталя Соколенко: Що слід зробити у 2017 році для вшанування пам’яті Олекси Тихого?
Олег Бажан: Земляки Олекси Тихого вже провели конференцію на Донбасі, присвячену його постаті. Сподіваюсь, що такі конференції відбудуться і в інших містах. Вважаю, що потрібно проводити широкомасштабну просвітницьку роботу і популяризувати його праці. Особливо ті, що стосуються питання мовної політики.
Деякі його думки актуалізувалися у руслі того, що Конституційний Суд нарешті повернувся до розгляду питання неконституційності закону Ківалова-Колесніченка. Саме Олекса Тихий багато робив у 60-х роках, аби призупинити русифікацію, що мала місце на Донбасі.
Після повернення із першого заслання, він почав роботу над так званим «Словником мовних покручів». Тобто «виловлював» русизми та слова, котрі не відповідають нормам української мови. Він багато робив для того, щоб солов’їна звучала на Донбасі. Саме значення української мови у розбудові української нації він завжди підкреслював у своїх статтях «Думки про Донецький край».
Якщо передивитися кримінальну справу, порушену проти Олекси Тихого у лютому 1977 року, саме ці твори стали причиною обвинувачень за статтею 187, а потім 62. Йому також інкримінували так званий злочинний зв’язок із Миколою Руденком. У своїх статтях Олекса Тихий звертався до земляків. У нього була одна мета — пробудити у своїх земляків-донбасців приспану любов до рідного краю. Він закликав послужити Україні доброю справою.
Наталя Соколенко: Як сприймали оці його ідеї тоді на Донбасі?
Олег Бажан: Були ті, хто його підтримували, допомагали. Але, звісно, його оточення було більше налаштоване на прорадянський лад. Він і сам зазначав, що його заклики не завжди сприймалися.
Наталя Соколенко: Пане Левко, скажіть, будь ласка, а як ви познайомилися із Олексою Тихим?
Левко Лук’яненко: Я познайомився із ним у Мордовії. Мене привезли у жовтні 1961-го у Сосновку — це концтабір №7. На початку 1962 року десь у лютому місяці Тихого перевели із 11 зони у цей сьомий концтабір. В той день чи на наступний, коли він там з’явився, я з ним і познайомився.
Знайомство відбулося дуже просто. Я був у робочій зоні, він підійшов до мене і подав руку. Спитав — ваше прізвище Лук’яненко? Кажу — так. Він продовжив: «Чув, що ви зі східної України». Кажу: «Так. А ви хто?». От він і представився, ми побалакали — так і познайомилися. Він мені коротко розказав свою історію та біографію, я — свою.
Цей чоловік мені дуже сподобався. Був у ньому якийсь внутрішній спокій і впевненість у собі. Я відразу відчув, що він мав добрий хребет і, що він не гнеться. Це мені сподобалося.
Наталя Соколенко: Вам приписують фразу, що якби не Олекса Тихий, не було б Української Гельсінської Спілки, що утворена у листопаді 1976 року. Чи це правда?
Левко Лук’яненко: Це трохи не так. Із Українською Гельсінською групою, а не спілкою, та Олексою Тихим мене пов’язує один надзвичайно важливий моральний момент. Ініціатором заснування Української Гельсінської групи був Микола Руденко. Він їздив до Москви, там був знайомий із генералом Григоренком. І вони мали бесіду про те, як створити цю групу в Україні. Це питання торкалося і того, а з ким же можна її засновувати. А у Києві була дуже бойова людина — Оксана Мешко. Микола Руденко познайомився із нею та Олесем Бердником. Оце ті перші люди, котрі поклали початок Групі.
А Олекса до мене приїхав після мого звільнення. Привіз мені трилітрову банку меду, адже сам мав пасіку. Він був дуже легким на підйом. І коли він почув про Українську Гельсінську Групу, про те, що я погодився вступити в неї, то сказав мені: «Левко, та дай собі хоч трохи відпочити. Ти ж тільки повернувся із тюрми після 15 років». Мені від цього так було приємно на душі.
Спочатку у Групі було 5 чоловік. Він теж хотів вступити у неї відразу, але через те, що трохи далеко жив, це вдалося не так швидко. Однак він був в курсі справ і був готовий до цього.
Гостею ефіру є Вероніка Мовчан, експертка Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.
Наталя Соколенко: Думаю, варто нагадати, що таке зона вільної торгівлі та те, які були перспективи, що вона запрацює між Україною та Європейським Союзом.
Вероніка Мовчан: Зона вільної торгівлі з Європейським Союзом (як і будь-яка зона вільної торгівлі) передбачає безмитний режим торгівлі. Хочу одразу зазначити, що безмитний режим торгівлі з Росією та іншими країнами СНД Україна мала вже з 1992-96 року. Задум, який був із самого початку, в тому, що Україна матиме зони вільної торгівлі і з північним сусідом, і з західним, а це дозволить їй активніше розвиватися та залучати інвестиції, щоб задовольняти потреби обох великих ринків.
Не так сталося, як гадалося. Росія сказала, що якщо Україна створить зону вільної торгівлі з ЄС, вона закриє для неї свій ринок. Митний союз — це трохи інше. Він передбачає створення наднаціональних структур і формування, в тому числі, торгівельної політики. Тобто Україна тоді б втратила суб’єктність у формуванні цієї політики. Зараз вона таке право має, бо зона вільної торгівлі з ЄС не передбачає втручання у торгівельну політику щодо інших країн. Зона вільної торгівлі з СНД зберігається, однак вже без Росії.
Чому ми говоримо не просто зона вільної торгівлі з ЄС, а поглиблена і всеохоплююча? Тому що там, крім класичного блоку, є величезний пласт гармонізації законодавства в економічній сфері, який покращить не лише торгівлю з ЄС, а й бізнес-інвестиційний клімат в Україні.
Любомир Ференс: Європа зацікавлена в українському ринку, щоб продавати тут свої товари.
Вероніка Мовчан: Європейські товари так, але казати, що Європа зацікавлена в Україні як у ринку — трішки перебільшення. В ЄС частка торгівлі з Україною складає близько 1%. Це, звісно, більше, ніж з Молдовою, Грузією, але все одно треба розуміти, що поки Україна набуде такої економічної ваги, щоб стати цікавим партнером — треба ще працювати і працювати. Звичайно, будь-який ринок важливий, пріоритетний, але для Європи Китай, США і та ж сама Росія є більш цікавими партнерами. Також вона зацікавлена у тому, щоб на кордоні із нею був сусід, котрий розвивається, не створює проблем, а навпаки підсилює її економічну спроможність.
Наталя Соколенко: То ж які були перспективи напрацювання цієї зони вільної торгівлі України з ЄС?
Вероніка Мовчан: Що бачилося? В короткостроковій перспективі бачили незначний виграш через скасування мит. Очікувалося, що із цього виграє харчова та легка промисловість, де найвище мито в ЄС. З іншого боку, найбільший поштовх давали зміни регуляторного клімату — суттєве зменшення нетарифних бар’єрів, пов’язаних зі стандартами, внутрішнім врегулюванням, адмініструванням митниці тощо. Це те, що очікувалось.
Наталя Соколенко: А яким є результат?
Вероніка Мовчан: Що ми бачимо зараз? По-перше, дуже важко сказати, що от 1 січня запрацювала зона вільної торгівлі, а до цього нічого не було. Насправді, це не так, тому що два роки тому ЄС надав автономні преференції Україні. І вони, фактично, повторюють той перший рік зони вільної торгівлі, який ми мали в 2016 році. Тобто наші експортери вже майже три роки прожили за умовами безмитного режиму з ЄС для більшості товарів.
Наталя Соколенко: Але прийшли квоти замість мит.
Вероніка Мовчан: Прийшли тарифні квоти. Це не заборона везти щось, а інструмент часткового відкриття ринку. На певний обсяг ми маємо безмитну торгівлю, а далі — маємо той режим, який існував завжди.
Єдине, що є ввізне мито на певні види товарів. Вони є досить високими, що робить цей експорт менш привабливим. Але вони такими і були, нічого не змінилося.
ЄС запропонував в рамках додаткових автономних преференцій розширити обсяг кількості товарів в рамках тарифних квот та пришвидшити скасування ввізного мита на певні товари із тривалими перехідними періодами. Поки що це розглядається Європейським Союзом і офіційних заяв немає.
Любомир Ференс: Для великого виробника центральним питанням є те, які справи на митниці: як це відбувається, чи досі потрібно платити хабарі. Яка нині ситуація?
Вероніка Мовчан: Суттєвого прогресу на митниці поки що не відбулося.
Любомир Ференс: Тобто все залишилось на папері?
Вероніка Мовчан: Я не впевнена, що все залишилось на папері, але й сказати, що ситуація суттєво покращилася, теж не можемо. Митний кодекс прийнято, але питання у його правильній імплементації. Наприклад, та сама митна вартість — як вона розраховується: за контрактом чи все ж використовуються при цьому інші заходи?
До того ж, у серпні було запроваджено так зване Єдине вікно на митниці, яке мало б спростити ситуацію. Останніми місяцями його почали активніше використовувати, але там є нормативні обмеження, тому що прийняли одне рішення, однак залишився великий пласт у законодавстві, який ще треба змінити.
Любомир Ференс: Чому такі великі компанії, як, до прикладу, IKEA не можуть зайти в Україну?
Вероніка Мовчан: Це питання не лише перетину кордону, а й конкуренції на ринку, простоти отримання всіх дозволів.
Любомир Ференс: Але погодьтеся, що H&M українці купували б. Та й IKEA також.
Вероніка Мовчан: В Україні є багато представників інших марок, які б не хотіли, щоб тут з’явилися ці компанії.
А загалом, для мене реформи, які мають відбутися, — це не зниження мита чи гармонізація стандартів (хоча це дуже важливо), а підвищення довіри до судової системи.
Наталя Соколенко: Наступає Новий 2017 рік і хочеться почути ваші експертні висновки стосовно року дії зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.
Вероніка Мовчан: Прогрес є. ЄС — це нині найбільший торгівельний партнер України, частка якого зростає. Експорт у ЄС, за даними Держкомстату, зріс на 2.4% за 10 місяців цього року. Зараз найбільша динаміка спостерігається стосовно експорту соняшникової олії та товарів машинобудування. В цілому, український експорт впав майже на 9%.
Євген Павлюковський: Чи є зміни у ситуації із правами людини у Криму, порівняно із 2015 р.?
Володимир Селіваненко: За 1,5 роки ситуація тільки погіршилася: відбуваються систематичні порушення прав людини, переслідуються журналісти, громадські діячі, представники Меджлісу, правозахисники.
Євген Павлюковський: Які найтиповіші правопорушення?
Володимир Селіваненко: Вони всі мають подібну природу: люди висловлюють свої думки у пресі чи в Інтернеті. Усі ті, щодо кого ми проводили дослідження, висловлюють свою позицію мирним шляхом.
Євген Павлюковський: Наскільки сильний тиск на інші етнічні групи (не кримських татар)?
Володимир Селіваненко: Репресії відбуваються за однією важливою ознакою ― інакомислення. Так збіглося, що кримськотатарська спільнота найактивніша у цьому плані. На жаль, фізичні обмеження не дозволили нам охопити представників інших національностей.
Лариса Денисенко: Це виглядає як системна кампанія: порушення одного права тягне за собою порушення іншого. Можна говорити, що із 2015 по 2016 р. це виглядає як продумана кампанія?
Володимир Селіваненко: Система є дуже простою і досить ефективною. Ці люди ― герої нашого дослідження ― не приховують своїх поглядів. Виявити їх досить просто.
На жаль, це не обмежується юридичними механізмами, є і жорстоке поводження, і спроби психологічного тиску не лише на тих, хто висловлює свою позицію, а й на їх рідних. Є випадок, коли до дитини одного активіста приходили у школу співробітники ФСБ.
Євген Павлюковський: Наскільки широко до активістів застосовують російське антитерористичне законодавство?
Володимир Селіваненко: Інкорпорація кримського законодавства в російське ― це вже порушення міжнародного права. Запровадження на окупованій території законодавства окупанта вже є порушенням.
Останні новації російського терористичного законодавства є жорсткими, зокрема про перепости. Активістів вивозять на територію Росії. Ми зафіксували кілька таких випадків у дослідженні.
Лариса Денисенко: Якої відповіді на свій звіт ви очікуєте?
Володимир Селіваненко: Найважливіше ― це конкретні дії. Чи дадуть нам письмову відповідь, це не так важливо. Ми рекомендуємо спростити доступ до території Криму усім дослідникам для здійснення моніторингових місій.
На жаль, досліджень є небагато. Ми усвідомлюємо, що нам вдалося зфіксувати лише частку порушень. Якщо буде більше фактів, буде більше підстав для зміни ситуації.
Євген Павлюковський: Як далі будуть використані дослідження?
Володимир Селіваненко: До нас періодично звертаються і міжнародні інстанції, і державні органи, щоб ми надали їм ці факти. Ми надаємо цю інформацію іншим організаціям, щоб вони робили свої висновки.
Лариса Денисенко: Як ви забезпечуєте безпеку тих, хто надав вам інформацію? І наскільки просто було її отримати?
Володимир Селіваненко: У попередньому дослідженні ми опитали багатьох людей, записуючи лише імена. У цьому дослідженні ми озвучуємо всі імена, тому що ці люди вже є публічними.
Наш дослідник відкрито подорожував по Криму, брав інтерв’ю в людей. Основна методика нашого дослідження ― інтерв’ювання та присутність на судових процесах.
Євген Павлюковський: Чи відбувається співпраця з уповноваженими з прав людини, зокрема з російської сторони?
Володимир Селіваненко: Після публікації дослідження так званий уповноважений з прав людини в Криму озвучила, що це дослідження є необґрунтованим, інформація перекручена тощо. На жаль, зустрітися з нашим дослідником вона не мала можливості.
Лариса Денисенко: Уповноважений з прав людини РФ бодай раз реагував на ваші дослідження?
Володимир Селіваненко: Однозначно вони дослідження бачать і реагують з точки зору того, наскільки їм це вигідно політично.
Євген Павлюковський: Які рекомендації ви надаєте, крім спрощення доступу дослідникам до Криму?
Володимир Селіваненко: Найперша вимога, яку ми озвучили ― ратифікація Римського статуту. Це потрібно не лише в рамках захисту прав людини у Криму, але й для реалізації прав людини на непідконтрольних територіях на Сході.
Також необхідно на державному рівні систематизувати факти порушень прав людини, зафіксовані у нашому та інших дослідженнях. Важливо, щоб це було політично оформлено, щоб Україна могла просувати свої позиції на міжнародному рівні.
Лариса Денисенко: Також є рекомендація щодо розробки державної програми підтримки жертв порушень прав людини. Є відгук від команди Валерії Лутковської чи інших органів влади, які мали б цим опікуватися?
Володимир Селіваненко: Поки що не можу сказати, чи є такі ідеї. Все це впирається у фінансування. Ми готові долучитися до будь-яких ініціатив, ми свою частину зробили, тепер черга за державними органами.
