Василь Шандро: Якщо на Різдво будуть сильні морози, як обіцяла Наталка Діденко, то всім нам, очевидно, доведеться їсти.
Костянтин Грубич: Так, їжа – це спосіб зігрітися. Але морози без снігу у контексті врожаю це не дуже втішно. Це, мабуть, від предків. Але одразу думаєш про врожай і що ми будемо в такому разі їсти.
Тетяна Трощинська: Ми часто критикуємо традиційні столи, які на свята заставлені наїдками, але продовжуємо так робити. Їжа не з’їдається, псується, пропадає. Чому це відбувається?
Костянтин Грубич: Тому що це традиційне. Ми над цим не задумуємося. Навіть в найбідніші, найскрутніші часи ми все одно відкладаємо гроші на баночку ікри в Новий рік.
Раніше не можна було готувати в святвечір. Тому варили холодці, щось що може стояти кілька днів. Зараз все перемішалося, спочатку Новий рік, потім Різдво. Тому наготовують 30-31 грудня, а потім вже на Різдво. Ми вдома навчені, такого вже не робимо.
Тетяна Трощинська: Яка культура їжі в вашій родині?
Костянтин Грубич: Це розвивається паралельно з моїми знаннями. Дружина, діти також приносять щось нове. Культура їжі кардинально змінилася, коли я почав займатися «Знаком якості». Це програма про якість їжі, яка виходила з 2007 по 2012 рік. Я відчуваю на собі, що культура споживання після цієї програми посунулася в кращий бік.
Як журналіст я все пропускаю через себе. Відмовився і взагалі не їв напівфабрикатів. Я дуже обережно ставлюся до ковбас і переробленого м’яса, вітаю продукти, які містять клітковину. Свого часу відвідав понад 500 заводів в харчовій галузі.
Тетяна Трощинська: Що ти сам ніколи не їси і не радиш їсти нашим слухачам?
Костянтин Грубич: В першу чергу треба обмежити солодощі: цукерки, випічка. Можна навіть повністю відмовитися. Також обмежити себе в ковбасних виробах, консервації. І, навпаки, побільше купувати продуктів, які потребують обробки на кухні: овочів, м’яса.
Також бажано знайти когось, кому ти довіряєш, у кого можна купувати екологічні, вирощені на землі харчі.
Василь Шандро: Як обрати таку людину?
Костянтин Грубич: Я дивлюся в очі. Можуть обдурити звісно. Але я довіряю людям. Раджу усім людям, які турбуються про своє здоров’я, знайти свого постачальника.
Василь Шандро: Частина людей дотримується на Різдво старовинних традицій, хтось сприймає його вже як світське свято. Що, на вашу думку, обов’язково має бути на святвечірньому столі?
Костянтин Грубич: Кутя – це королева столу. А навпроти неї узвар. Я не закликаю людей, щоб всі робили обов’язково так, як за традицією. Підійдіть до цього творчо, нехай це буде кулінарна забава. Постарайтеся, щоб шостого числа не було на столі м’яса, нехай воно з’явиться вже сьомого січня. Отже кутя, узвар, голубці, каші, квасоля, соління, картопля з грибами, риба, оселедець.
Нехай м’ясо на наступний день буде не жирним: печінка, субпродукти, язик, птиця. Не варто після посту гарячково їсти ковбаси і заробити проблем зі шлунком.
Тетяна Трощинська: Який рецепт за ці роки тобі запам’ятався найбільше?
Костянтин Грубич: Здивувала мене фірмова страва мого доброго знайомого Михайла Поплавського «бичачі яйця» і окрошка в льодяній тарілочці. А ще колись я не вмів готувати гливи, а один дідусь старий кадебіст навчив мене робити відбивні з глив.
Тетяна Трощинська: Ти все їв з того що рекомендуєш у своїх рецептах?
Костянтин Грубич: Ні, на жаль, не все. Але в своїй уяві я все це хочу.
Василь Шандро: Якщо на Різдво будуть сильні морози, як обіцяла Наталка Діденко, то всім нам, очевидно, доведеться їсти.
Костянтин Грубич: Так, їжа – це спосіб зігрітися. Але морози без снігу у контексті врожаю це не дуже втішно. Це, мабуть, від предків. Але одразу думаєш про врожай і що ми будемо в такому разі їсти.
Тетяна Трощинська: Ми часто критикуємо традиційні столи, які на свята заставлені наїдками, але продовжуємо так робити. Їжа не з’їдається, псується, пропадає. Чому це відбувається?
Костянтин Грубич: Тому що це традиційне. Ми над цим не задумуємося. Навіть в найбідніші, найскрутніші часи ми все одно відкладаємо гроші на баночку ікри в Новий рік.
Раніше не можна було готувати в святвечір. Тому варили холодці, щось що може стояти кілька днів. Зараз все перемішалося, спочатку Новий рік, потім Різдво. Тому наготовують 30-31 грудня, а потім вже на Різдво. Ми вдома навчені, такого вже не робимо.
Тетяна Трощинська: Яка культура їжі в вашій родині?
Костянтин Грубич: Це розвивається паралельно з моїми знаннями. Дружина, діти також приносять щось нове. Культура їжі кардинально змінилася, коли я почав займатися «Знаком якості». Це програма про якість їжі, яка виходила з 2007 по 2012 рік. Я відчуваю на собі, що культура споживання після цієї програми посунулася в кращий бік.
Як журналіст я все пропускаю через себе. Відмовився і взагалі не їв напівфабрикатів. Я дуже обережно ставлюся до ковбас і переробленого м’яса, вітаю продукти, які містять клітковину. Свого часу відвідав понад 500 заводів в харчовій галузі.
Тетяна Трощинська: Що ти сам ніколи не їси і не радиш їсти нашим слухачам?
Костянтин Грубич: В першу чергу треба обмежити солодощі: цукерки, випічка. Можна навіть повністю відмовитися. Також обмежити себе в ковбасних виробах, консервації. І, навпаки, побільше купувати продуктів, які потребують обробки на кухні: овочів, м’яса.
Також бажано знайти когось, кому ти довіряєш, у кого можна купувати екологічні, вирощені на землі харчі.
Василь Шандро: Як обрати таку людину?
Костянтин Грубич: Я дивлюся в очі. Можуть обдурити звісно. Але я довіряю людям. Раджу усім людям, які турбуються про своє здоров’я, знайти свого постачальника.
Василь Шандро: Частина людей дотримується на Різдво старовинних традицій, хтось сприймає його вже як світське свято. Що, на вашу думку, обов’язково має бути на святвечірньому столі?
Костянтин Грубич: Кутя – це королева столу. А навпроти неї узвар. Я не закликаю людей, щоб всі робили обов’язково так, як за традицією. Підійдіть до цього творчо, нехай це буде кулінарна забава. Постарайтеся, щоб шостого числа не було на столі м’яса, нехай воно з’явиться вже сьомого січня. Отже кутя, узвар, голубці, каші, квасоля, соління, картопля з грибами, риба, оселедець.
Нехай м’ясо на наступний день буде не жирним: печінка, субпродукти, язик, птиця. Не варто після посту гарячково їсти ковбаси і заробити проблем зі шлунком.
Тетяна Трощинська: Який рецепт за ці роки тобі запам’ятався найбільше?
Костянтин Грубич: Здивувала мене фірмова страва мого доброго знайомого Михайла Поплавського «бичачі яйця» і окрошка в льодяній тарілочці. А ще колись я не вмів готувати гливи, а один дідусь, старий кадебіст, навчив мене робити відбивні з глив.
Тетяна Трощинська: Ти все їв з того що рекомендуєш у своїх рецептах?
Костянтин Грубич: Ні, на жаль, не все. Але в своїй уяві я все це хочу.
Василь Шандро: Якщо на Різдво будуть сильні морози, як обіцяла Наталка Діденко, то всім нам, очевидно, доведеться їсти.
Костянтин Грубич: Так, їжа – це спосіб зігрітися. Але морози без снігу у контексті врожаю це не дуже втішно. Це, мабуть, від предків. Але одразу думаєш про врожай і що ми будемо в такому разі їсти.
Тетяна Трощинська: Ми часто критикуємо традиційні столи, які на свята заставлені наїдками, але продовжуємо так робити. Їжа не з’їдається, псується, пропадає. Чому це відбувається?
Костянтин Грубич: Тому що це традиційне. Ми над цим не задумуємося. Навіть в найбідніші, найскрутніші часи ми все одно відкладаємо гроші на баночку ікри в Новий рік.
Раніше не можна було готувати в святвечір. Тому варили холодці, щось що може стояти кілька днів. Зараз все перемішалося, спочатку Новий рік, потім Різдво. Тому наготовують 30-31 грудня, а потім вже на Різдво. Ми вдома навчені, такого вже не робимо.
Тетяна Трощинська: Яка культура їжі в вашій родині?
Костянтин Грубич: Це розвивається паралельно з моїми знаннями. Дружина, діти також приносять щось нове. Культура їжі кардинально змінилася, коли я почав займатися «Знаком якості». Це програма про якість їжі, яка виходила з 2007 по 2012 рік. Я відчуваю на собі, що культура споживання після цієї програми посунулася в кращий бік.
Як журналіст я все пропускаю через себе. Відмовився і взагалі не їв напівфабрикатів. Я дуже обережно ставлюся до ковбас і переробленого м’яса, вітаю продукти, які містять клітковину. Свого часу відвідав понад 500 заводів в харчовій галузі.
Тетяна Трощинська: Що ти сам ніколи не їси і не радиш їсти нашим слухачам?
Костянтин Грубич: В першу чергу треба обмежити солодощі: цукерки, випічка. Можна навіть повністю відмовитися. Також обмежити себе в ковбасних виробах, консервації. І, навпаки, побільше купувати продуктів, які потребують обробки на кухні: овочів, м’яса.
Також бажано знайти когось, кому ти довіряєш, у кого можна купувати екологічні, вирощені на землі харчі.
Василь Шандро: Як обрати таку людину?
Костянтин Грубич: Я дивлюся в очі. Можуть обдурити звісно. Але я довіряю людям. Раджу усім людям, які турбуються про своє здоров’я, знайти свого постачальника.
Василь Шандро: Частина людей дотримується на Різдво старовинних традицій, хтось сприймає його вже як світське свято. Що, на вашу думку, обов’язково має бути на святвечірньому столі?
Костянтин Грубич: Кутя – це королева столу. А навпроти неї узвар. Я не закликаю людей, щоб всі робили обов’язково так, як за традицією. Підійдіть до цього творчо, нехай це буде кулінарна забава. Постарайтеся, щоб шостого числа не було на столі м’яса, нехай воно з’явиться вже сьомого січня. Отже кутя, узвар, голубці, каші, квасоля, соління, картопля з грибами, риба, оселедець.
Нехай м’ясо на наступний день буде не жирним: печінка, субпродукти, язик, птиця. Не варто після посту гарячково їсти ковбаси і заробити проблем зі шлунком.
Тетяна Трощинська: Який рецепт за ці роки тобі запам’ятався найбільше?
Костянтин Грубич: Здивувала мене фірмова страва мого доброго знайомого Михайла Поплавського «бичачі яйця» і окрошка в льодяній тарілочці. А ще колись я не вмів готувати гливи, а один дідусь, старий кадебіст, навчив мене робити відбивні з глив.
Тетяна Трощинська: Ти все їв з того що рекомендуєш у своїх рецептах?
Костянтин Грубич: Ні, на жаль, не все. Але в своїй уяві я все це хочу.
У студії Громадського радіо Олег Ступак, експерт з мікроекономіки і економічної кібербезпеки.
Тетяна Трощинська: Давайте пояснимо нашим слухачам, що таке економічна кібербезпека.
Олег Ступак: Мое образование – это экономическое моделирование. Диплом я получил в университете Сорбонны и занимаюсь моделированием микроэкономических систем. Речь идет о современных, реалистичных моделях поведения предприятий в условиях информационной среды.
Василь Шандро: Яким чином кібербезпека впливає на економіку, а економіка на кібербезпеку? Які точки дотику мають ці дві теми?
Олег Ступак: Сама экономика – мультидисциплинарна. В ней совмещены математика, статистика, психология. Кибербезопасность это новое понятие, оно переживает становление. Допустим, существует две радиостанции, с похожим контентом и одинаковой аудиторией. Почему бы не совершить кибератаку, банальный DDOS за 200 долларов, чтобы «положить» вашего конкурента в момент пиковой аудитории?
Каждое предприятие может для себя выбирать: быть «положенным» и потерять, например, 3 тысячи долларов или нет. И вот создание экономических моделей, помогающих выбирать, и является моей задачей.
Тетяна Трощинська: Звідки виникають атаки, які здійснюються останнім часом на сайти органів державної влади?
Олег Ступак: Тут мы переходим на уровень выше, где микроэкономика сливается в макроэкономику, которая является частью международных отношений. Не так давно появились термины «кибервойна», «кибертерроризм» и «кибервандализм». И лавируя между этими терминами, государство должно принимать решения о симметричных или асимметричных ответах.
Например, компания Sony Pictures выпустила фильм «Интервью». Это комедия об американских журналистах, которые едут в Северную Корею и берут интервью у немного переименованного тамошнего лидера. И вот они выставляют этого «вождя» в неприглядном свете. Северная Корея заявила на весь мир, что не хочет, чтобы фильм выходил и пообещала последствия. И последствия были. В сети украли личные записи сотрудников Sony. Это была агрессия. А вот президент США вышел и сказал, что это всего лишь кибервандализм.
Василь Шандро: Чи можна «покласти» економіку кібер засобами? Йдеться не про якийсь конкретний магазин, а про системну шкоду для світової економіки.
Олег Ступак: Можем вспомнить 2007 год, эстонскую кибервойну. Что произошло? «Положили» инфраструктурные финансовые сайты Эстонии. Кто это сделал? Нашли российский след. Накануне Эстония отказалась размещать на своей территории пусковые установки российских ракет.
Тогда пытались подсчитать хотя бы примерные убытки и не смогли. Они были огромными. Однако это возымело и позитивный эффект. Эстония организовала один из самых крупных и авторитетных центров по кибербезопасности во всем мире.
А в 2010 случилась история с Ираном, который разрабатывал ядерное оружие. В США создали вирус, целый комплекс действий, который нарушал работу системы контроля за урановыми установками, перезагружал их и уничтожал физически. В 2010 году впервые в истории человечества компьютерный вирус смог нанести настолько ощутимый ущерб и откинул Иран с его ядерной программой по разным подсчетам примерно на 2 года назад.
Тетяна Трощинська: Розкажіть, як виглядає Оксфорд вашими очима и що робить такий сучасний кібер департамент в такому старовинному навчальному закладі?
Олег Ступак: Когда вы являетесь студентом или аспирантом Оксфорда, вы одновременно состоите в двух учреждениях. Во-первых, это сам Оксфордский университет, одно юридическое лицо. А во-вторых, это членство в одном из оксфордских колледжей. Что это такое? Это место, которое отвечает за ваше проживание, пищу, досуг и социализацию. Например ученных кибернетиков мешают с историками, нейробиологами, психологами. И у вас нет выбора, вы всегда контактируете.
Еще одна оксфордская мода – дискуссионные клубы. Например, выборы Трампа и люди собираются в старинном особняке и делятся на две части. Одни убежденны, что должна победить Клинтон, а другие – что Трамп. Если вы не умеете правильно донести свою мысль, правильно ее записать, то кому вы нужны? Вас не признают.
Василь Шандро: А можна такі місця не відвідувати? Якщо людина вважає, що вона все знає?
Олег Ступак: Можно посещать то, что вы хотите. Не существует такого вида спорта, которого нет в Оксфорде. Хотите в горы – есть кружок альпинистов, хотите полетать – есть кружок, где летают на планерах. Тут почти нет людей, которые ни с кем не контактируют.
Оксфорд сейчас смотрит в 2060-2070 год. Из того, о чем можно прочитать – разрабатывается оружие против киборгов, полубионических – полубиологических существ. Или пост квантовая криптография. Это целый отдел математики, который работает над тем, как шифровать информацию после появления квантового компьютера.
Володимир Єрмоленко: Чому націоналізм повертається у нашу культуру?
Ігнатій Карпович: На жаль, ми спостерігаємо повернення до того жаху, який породив багато воєн. Крім того, йдеться повернення до концепції держави націй. Відбувається відмова від ідеї інтеграції країн, яка передбачала вихід за межі власного національного життя.
Бачимо повернення до старих повоєнних соціальних структур, і ми маємо ставити питання, чому це відбувається у таких державах як Польща, яка має досвід комунізму. Цієї держави не було після ІІ Світової, була лише радянська маріонетка.
Це має місце через провали в освіті людей. Люди є лінивими, зазвичай вибирають те, що легко. Правлячі еліти у Польщі не робили спроб знайти механізми, які б показали, що розмова з іншим і толерантність, дослухання до меншості можуть бути корисними.
Володимир Єрмоленко: Як можна порівняти Польщу й Україну? Адже націоналізм загрожує й Україні.
Андрій Бондар: Я не бачу спільних рис в українській і польській ситуаціях. В певний момент настає криза, що звільняє місце для людей, що пропонують електорату прості відповіді на складні запитання. Це спільне для будь-якого націоналізму.
Є питання, на які не можна відповісти просто. Візьмімо питання аборту. До нього не можна підходити з однієї сторони. Нещодавно польська влада спробувала його заборонити. Це приклад простої відповіді на складне запитання.
Але Україна в особливій ситуації — їй загрожує «русский мір». Ми не можемо обійтися без націоналізму, інакше будемо беззахисними перед такою сильною ідеологією, яка прагне окупувати наш простір.
Але треба пам’ятати, що націоналізм — це прості відповіді на складні запитання. Націоналізм постає як самоізоляція, як те, що вимагає закритися від зовнішніх впливів, насамперед російського.
Український націоналізм також є противником НАТО і ЄС. У цьому плані ми також не подібні з Польщею. Те, що відбувається у Східній та Центральній Європі, зачіпає нашу країну, впливає на внутрішні політичні процеси в Україні.
Володимир Єрмоленко: В Україні є враження, що Литва має імунітет перед зростанням ролі націоналізму.
Геркус Кунчюс: Так, у Литві зовсім інша ситуація. Новолитовська ідентичність формувалася наприкінці ХІХ ст.. Цей процес опирався на історичний наратив ВКЛ, мову, католицизм та антипольськість. У нас був дуже короткий період незалежності — від 1918 до 1940 р.. Потім настав час комунізму.
Зараз починає формуватися нова литовська ідентичність, яка спирається на наратив ВКЛ, наратив незалежної Литви між двома Світовими війнами, ідею опору, наратив революції 1990 року і на мову, яка відіграє дедалі меншу роль.
Багато людей емігрували з Литви, багато з них не володіє литовською, але вони все одно відчувають себе литовцями. Тобто географічно ви можете не жити в Литві, але при цьому мати литовську ідентичність.
Володимир Єрмоленко: Чи правильно іноді бути націоналістом, щоб відповісти на агресію?
Андрій Бондар: Я вважаю, що в Польщі має місце спроба осмислити, що там відбулося у 90-х. В Україні тоді була трансформація усього життя. Головним пунктом на порядку денному влади є критичний погляд на ті зміни. Мовляв, там щось було зроблено неправильно.
Це парадоксально: ми сприймаємо в Україні цей досвід як успіх.
Очевидно, появи націоналізму в певний момент неможливо уникнути. На Майдані кожен розумів гасла по-своєму. Там лунали гасла «Слава Україні» — «Героям слава», і кожен думав про своїх героїв.
В Україні відчувають вплив Росії на інформаційний простір. У цьому сенсі націоналізм як спосіб захисту є неуникним. Без нього не було б сучасної України.
Ми маємо зробити свій націоналізм більш інклюзивним. Приміром, сьогодні говоримо про російськомовний український націоналізм. Цього не можна було уявити ще 25 років тому.
Нині в Україні дуже цікавий час: все змінюється, все в процесі розвитку. Зрозуміти ці зміни поза націоналізмом неможливо, тому що все якимось чином ним позначено.
Володимир Єрмоленко: У Польщі говорять про загрозу з боку США, ЄС, в минулому — з боку України. Для цього справді є причини?
Ігнатій Карпович: Вже йшлося про трансформацію Польщі після падіння комунізму. Вона мала свою ціну. Мільйони людей не змогли отримати з неї зиск. Формально вони мали право голосу, але фактично стали громадянами 2 чи 3 сорту.
Для мене націоналізм має негативну конотацію. Це щось таке, що може допускати обмеження демократії. Збільшується контроль з боку влади, встановлюється нагляд за роботою суспільних медіа.
Пробудження націоналізму в Польщі грає на руку теперішній владі, бо полегшує їй контроль за суспільством.
Володимир Єрмоленко: Частково литовська ідентичність сформувалася в радянські часи. Як ви оцінюєте зв’язки між націоналізмом і комунізмом?
Геркус Кунчюс: Найцікавішою є зміна мислення: як homo seleticus став вільним литовцем. Першим польським президентом був Габріель Нарутович. Його брат підписав акт про незалежність Литви. Тобто навіть в межах однієї сім’ї могли існувати різні націоналізми.
А деякий набутий у радянські часи досвід блокується в пам’яті. Коли я нині говорю з людьми про це, вони кажуть, що такого не було. Але загалом я не бачу націоналістичного гену в Литві. Крайні праві партії не проходять до сейму.
Якщо порівняємо Вільнюс і Каунас, побачимо, що Каунас живе в більш націоналістичному наративі, а литовська столиця завжди була і є багатонаціональним містом.
Я б хотів, щоб у моїй країні назви міст писали не лише литовською, а й іншими мовами.
Володимир Єрмоленко: Сьогодні ліберали і націоналісти радикалізуються. Що робити лібералам: критикувати націоналістів чи наводити мости?
Ігнатій Карпович: Насамперед потрібно зрозуміти, кому сьогодні служить націоналізм, і перед ким маємо тримати оборону. Потім можемо представити власну нарацію, яка не буде націоналістичною. У цьому могла б допомогти церква, хоча сьогоднішня польська католицька церква цього не робить.
Нам потрібна ідеологія, яка буде долучати, а не виключати. Націоналізм базується на поділі «ми-вони». Країною, охопленою націоналізмом, легше керувати. Це такий собі тоталітаризм у білих рукавичках.
Геркус Кунчюс: Мені здається, що ми говоримо про абстракції. Натомість є конкретна вулиця, є Інтернет, є побут, де націоналізм може мати конкретні прояви. Загалом я націоналізму в Литві не помічаю.
Володимир Єрмоленко: Якщо не відповідати на російський націоналізм українським, ми ризикуємо бути слабкими, якщо відповідати — можемо стати такими, як вони. Як бути?
Андрій Бондар: Я не маю відповіді на це питання. Коли йдеться про «русский мір», то в різних ситуаціях постає різний вибір.
Інколи очевидно, що ліберальний вибір дає добрі можливості для опору, але іноді ідеться про такі проблеми, як роль української мови в Україні. Лібералізм відступає перед тим, що є корінням народу. Всі стереотипи виходять назовні, націоналізм спливає догори.
На практиці завжди постає вибір між націоналізмом і лібералізмом. В Україні немає суто націоналістичних чи суто ліберальних партій. У суспільстві немає розуміння того, що пропонує кожна ідеологія.
Націоналізм у конкретний момент є таким популярним, бо пропонує дуже прості вирішення складних питань. Лібералізм пропонує набагато складніші вирішення і потребує від людей певних зусиль. Потрібно говорити і про консерватизм як про окрему опцію. Але завжди саме лібералізм пропонує значно складніше концепцію світу, до якої ще треба дійти.
Володимир Єрмоленко: Письменники і митці мають зачіпати теми, важливі для націоналізму?
Ігнатій Карпович: У Польщі відтепер Державний інститут кіномистецтва зніматиме лише патріотичні фільми. Їх продукуватимуть не для дискусії, а для відтворення старої візії великої Польщі від моря до моря.
У нас є фільм і мультимедійний музей, присвячений польському повстанню. Перенасичення патріотичною риторикою призвело до того, що молоді люди думають, що ми виграли це повстання, хоча це не так. Крім того, вони думають, що це прикольно — постріли, вибухи.
Фільм «Волинь» я ще не дивився, але чув, що він робить чіткого поділу на хороших і поганих, і тому складний для глядача. Такий фільм матиме менший вплив, ніж фільм про польське повстання.
Андрій Бондар: У кожного з митців є свій інтерес. Немає жодного неполітичного тексту, не існує неполітичної нарації. В Україні є стереотип — комплекс великого роману, який дасть відповіді на всі питання, буде вартим Нобелівської премії, вийде великим тиражем. Різні історичні теми якнайкраще відповідають таким вимогам.
Але роки минають, а така повість не з’являється. Я вважаю, що це добре. У літературі найцікавішою є історія простої людини. Не треба починати із складних, загальних, універсальних проблем, достатньо розповісти про те, що є важливим в історії окремої літератури.
Ми маємо приклади націоналізму в літературі. Маємо повісті Василя Шкляра. На мою думку, це не є гарна література, це не та література, яку ми могли б презентувати у світі. Нам не треба розповідати про свої кривди і нав’язувати свої комплекси.
У нас досі триває війна, тому гостро постає питання, як про неї писати. Але людина має повернутися з фронту, має минути час — років 5-10, щоб все переосмислити.
Цікавим є питання родинних історій. Воно було актуальним впродовж усього ХХ ст.. В історії української культури дуже важливою є ексгумація родинних історій. У радянські часи ми зрікалися своєї пам’яті, ніхто не пам’ятав навіть своїх дідів. Ми, радянські люди, виявилися відрізаними від власної історії. Сьогодні українська література може заповнити ці прогалини.
Ігнатій Карлович: Історія завжди проти людини. У своїй останній повісті «Сонька» я розповідаю історію жінки, яку можна вважати білорускою, але вона не почувається ні білорускою, ні полькою, ні німкенею, ні татаркою. Вона не пов’язує себе з жодним народом.
Мої діди та бабусі мали схожу долю. Коли я запитав, якою мовою вона говорить, вона відповіла: простою. Така історія мене дуже приваблює. Це ідентифікація себе з меншістю, з селом, у якому витворюється власний світ, простір, у якому формується ідентичність.
У часи ІІ Світової війни у Польщі на території Підляшшя відбулося близько 40-50 єврейських погромів. У них ніколи брали участь православні. Я задумався: чому? Відповідь може бути простою іі водночас глибокою: вони також були у меншості, і меншість не брала участь у знищенні іншої меншості.
Володимир Єрмоленко: Людина часто постає як інструмент історії, але те, про що говорив Ігнатій, показує, як людина у меншості протистоїть історії.
Геркус Кунчюс: Я дещо погоджуюся з Андрієм. Ситуація є такою, що маємо написати тексти про те, що відбувалося 50-60 років тому, інакше про це напише хтось інший так, як йому буде не руку.
Михайло Відейко: Лабораторія, якою я керую, здійснила розкопки, що стосуються трипільської культури. У цьому році вдалося попрацювати під Києвом і на Черкащині. На Київщині вдалося почати дослідження поселень, які відкрив Вікентій Хвойка ще більше 100 років тому.
Це одне з найдавніших поселень, де трипільці оселилися приблизно 63 століття тому. У співпраці з колегами з Німеччини вдалося отримати план поселення — це магнітна зйомка, завдяки якій відомо, що там ще є рештки будинків.
Археологи вийшли на це місце близько 10 років тому. У той ЧФ спритні ділки почали розпродавати землю в яру, де розташоване це поселення, і почали вивозити в Конча-Заспу та інші місця купу цікавезних артефактів трипільської культури.
Там було проведено охоронні розкопки. Це місце перспективне для розкопок, там першокласні знахідки. Цього літа ми зібрали гарну колекцію кераміки з цього місця, і найголовніше — тепер ми маємо кістки тварин і можемо продатувати це місце.
Із плану ми знаємо, що у цьому поселенні ж якась велика будівля — громадська будівля чи храм. У майбутньому ми можемо це розкопати.
На Черкащині ми з німецькими колегами досліджуємо одне з найбільших поселень трипілля. Розкопки там почалися понад 40 років тому, а 5 років тому вдалося поновити ці дослідження.
Наші колеги з Франкфурту-на-Майні мали на той час унікальну апаратуру для проведення магнітної зйомки. З’явилася можливість нанести на карту не тільки стародавні будівлі, а й стежки між хатами.
1_sichnya.jpg
Михайло ВідейкоАвторські права: «Громадське радіо»
Із 2013 р., коли більша частина поселення потрапила на план, ми почали розкопки переважко тих об’єктів, про які раніше археологи не підозрювали.
Ми планували розкопати сліди оборонних укріплень. Тривалий час вважалося, що трипільські поселення були мирними і беззахисними. У 2011 р. натрапили на сліди об’єкта, які один вважали оборонним ровом, інші — монументальною огорожею.
Розкопки було закладено на не зовнішньому краю поселення, де також були такі укріплення, а всередині. Цікаво було дізнатися, чи мало поселення 2 ряди укріплень, чи 1 ряд, а потім його знесло і збудувало новий у зв’язку з розширенням.
Розкопки показали, що споруду знищили самі мешканці: дерево використали на інші потреби, а рів засипали, залишивши на дні щось подібне на жертвоприношення. Біля рову викопали яму, з якої брали глину на будівництво, яму засипали залишки спаленого житла.
Кілька років не вдавалося дозняти ще десяток гектарів, бо на ньому росли сільськогосподарські культури. Ми думали, що там нічого цікавого не буде — це була територія зовнішньої вулиці поселення, на якій, як правило, було 3-4 монументальні поселення. Цього року нам нарешті вдалося завершити зйомку, і крім цих великих будівель ми знайшли ще декілька малих, і деякі з них мали дивне розташування.
Коли ми склали всі шматки карти докупи, то зрозуміли, що на цьому місці починали будувати зовсім інше поселення, більше, ніж те, яке все ж збудували, але потім щось сталося, і збудували поселення за іншим планом і менше.
Ми розкопали один з невеликих храмів поселення, і на свій подив, під вівтарем виявили закопані залишки спаленого житла. Потім копнули глибше і побачили, що під храмом є сліди діяльності трипільців до його будівництва: були якісь споруди, їх знесли, і на їх місці збудували поселення.
У 2013 р. ми зробили радіовуглецевий аналіз кісток. За результатами, поселення мало існувати 150-200 років. А згідно зі старими уявленнями, поселення існували 50-70 років.
Ще 5-6 років тому, коли починалася співпраця із німецькими та британськими колегами, ми вважали, що знаємо про ці поселення все. Але потім у 2013 році знайшли гончарний горн, який на Криті був тільки у Середньовіччі, а в Україні — ще у мідному віці.
А цього року колеги знайшли величезну яму, наповнену запасами глини трипільський майстрів. Тепер вони зможуть поекспериментувати і зробити посуд із глини, якій понад 5,5 тисячоліть.
