Громадська Хвиля

Ольга Буткевич, професорка із міжнародного права, у студії «Громадського радіо».

Лариса Денисенко: Чим було міжнародне право після Другої світової війни, чим воно є у XXI столітті, які мало риси у минулому 2016 році?

Ірина Славінська: І з якими трендами доведеться стикнутися у 2017-му?

Ольга Буткевич: Міжнародне право сьогодні дійсно перебуває на етапі своєї трансформації. Найскладніше завжди характеризувати той його період, який є сучасним тобі. Зазвичай людина не може оцінити події навколо неї.

Про трансформаційний етап свідчать і Brexit, і вплив політики на міжнародне право. В чому ця трансформація? Сьогодні міжнародне право знаходиться на етапі переходу від міждержавного міжнародного права до права міжнародних спільнот. Досить цікаво прослідкувати, як формулювалися назви підручників із міжнародного права. Перші із них «Право війни і миру»  (XVIII ст.), «Право цивілізованих націй» (XIX ст.), «Міжнародне право об’єднаних націй» (XX ст.). Сьогодні ми бачимо інший підхід до міжнародного права — право міжнародної спільноти.

Роль міжнародного громадянського суспільства нині зростає. І світова спільнота стає заручником цього підходу: державний суверенітет — не абсолют. Дійсно, починаючи із середини 20 ст., міжнародне право розвивалося у напрямку людиноцентризму: людина головна, інтереси громадянського суспільства на першому місці. Держави постійно обмежувалися у своїй ролі, впливі на міжнародне право.

В результаті впродовж кількох десятиліть вироблялися механізми, спрямовані саме на захист людини. Це, безумовно, дуже добре, але держави залишились дещо не захищеними. І коли ми бачимо агресію проти якоїсь із них, звичайні міждержавні органи, такі як ООН, не можуть справитися із цією ситуацією.

Зараз бачимо намагання держави боротися за своє минуле, за свою роль у міждержавному праві: це і Brexit, і певний наступ на громадянські права, і популізм та епатажність політиків, котрі виграють вибори.

Ми не можемо, однак, сказати, що державоцентризм мав суто негативну роль в історії. Саме держава зберегла міжнародне право та міжнародний правопорядок, покінчивши з релігійними війнами, з абсолютизмом. Часи держави як такої минули в кінці 20 ст. Нині бачимо переваги права над політикою.

В міжнародному праві залишиться тенденція до його фрагментації і поширення дії. Спостерігатимемо також тенденцію прямої дії міжнародного права в багатьох галузях. Тут є свої позитиви і негативи. Зараз бачимо багато сфер, на які поширюється міжнародне правове врегулювання і які раніше були суто під державним контролем. Це права людини, охорона довкілля, де зараз спостерігаємо пряму дію норм міжнародного права.

Стосовно негативів від такої диверсифікації — збільшення норм міжнародного права, конфліктуючих між собою. Збережеться тенденція цих конфліктів у міжнародних договорах і тим більше — між міжнародними режимами. Як правило, найбільше конфліктів спостерігається у торгівельних, економічних  режимах та режимах прав людини й захисту довкілля. Збережеться накопичення конфліктного матеріалу.

Також матимемо тенденцію пошуку зручної юрисдикції у міжнародному праві, яка є більш негативною, ніж конфлікти між договірними нормами. Це збільшення ролі міжнародних судів, арбітражів. А кожна судова установа керується власною конвенцією. І це призводить до великої кількості рішень, що часто можуть суперечити одне одному.

Ірина Славінська: А деякі судові інституції можуть приймати рішення впродовж кількох років і ця тривалість ніби відтерміновує справедливість. Людям хочеться мати рішення одразу і це зрозуміло в умовах популярності популізму.

Ольга Буткевич: Зараз саме така ситуація в Україні. Вона має 6 міждержавних заяв до Європейського суду із прав людини і ситуація більш, ніж дискусійна. Впродовж всієї своєї історії Європейський суд прийняв не так багато результативних рішень.

Наразі маємо вже декілька тисяч індивідуальних заяв і заяв від юридичних осіб, які будуть відтерміновані до рішення загальної позиції. Тому тут певне затягування буде.

Якщо ще говорити про тенденції у міжнародному праві — збільшиться економічна складова в ньому і збільшиться складова впливу економічних воєн. 

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (17.9MB) | Репост

У рамках проекту «Повага» спілкуємось із культурологинею Діаною Клочко про образ Богоматері в іконографії, мистецтві та сучасній культурі.  

Ірина Славінська: Наскільки взагалі має сенс побудови ланцюжка від християнського символу, міфології до сучасного світу глянцевих журналів, зокрема?

Діана Клочко: Схема така, що це або візуальні образи, або піснеспіви, що також мають стосунок до появи образу Прекрасної Дами. Це знову ж таки відчуття якоїсь моделі. Теж саме Відродження знайшло ідеальну жінку — модель, починаючи із Ботічеллі практично у всьому мистецтві вона була присутня. До цього мають стосунок і глянцеві журнали. Якщо спуститися із цієї мистецької лінії, перестане бути зрозумілим, чому жінка має відтворювати те, чим вона не є. Тобто глянцевий образ — це образ того, чого не існує.

З іншого боку, без такого образу, що існує у віртуальності, теж було б не дуже добре, адже всі ми любимо робити селфі і дивитись у дзеркало. От звідки і береться уявлення про те, що ми маємо бути гарними та хто його формує у сучасному світі — це все витвір мас-медіа. Ми так чи інакше хочемо увійти у цю модельність, стати у модельний ряд. Навіть якщо ти матір, дружина чи берегиня. Тобто йдеться про моделювання жінки. А вона насправді має право бути якою завгодно і радикально не співпадати із цим образом.

Ірина Славінська: Які риси міфічного образу Богоматері мігрують у цю візуальну площину ідеальної моделі?

Діана Клочко: Коли ми говоримо про Богоматір, перш за все, уявляємо жінку із дитиною на руках. Дуже рідко уявляємо жінку, яка стоїть при Христі, хоча розп’ять є дуже багато. Дуже рідко ми її уявляємо як натхненницю апостолів. Тобто Богоматір одразу ж асоціюється із образом матері.

Лариса Денисенко: Дуже багато разів чула думку, що через те, що Богоматір — центральний персонаж, применшується велич Христа.

Діана Клочко: Те, що називають маріологічністю, — це також проблема, адже, власне, свято Різдва і культ Богородиці з’явились не із початком християнства, а їх ввели приблизно у 7-8 століттях як символ церкви.

Якщо говорити про образ Богородиці, у нашій культурі майже не розвинена тема дитинства Богородиці. Тобто ми не уявляємо, якою вона була дівчинкою. І момент, коли вона вже народила, підкреслює її функцію, значущість. Зведення її образу до народження та дитинства Ісуса мене завжди дуже дивувало. В українській культурі звуження цього образу — це витоки плачів за берегинею сімейного вогнища, тощо. Ніде не пояснюється, а якою вона була матір’ю.

Складність образу Богоматері у нашій богословсько-теологічній думці, а, зрештою, і в поп-культурі спрощена.

Ірина Славінська: Але водночас є яскравий живописний сюжет Благовіщеня. Я пам’ятаю неймовірну картину Олександра Мурашка, на якій бачимо прекрасну юну Марію, котра вишиває яскраве муліне. Це теж образ ідеальної жінки?

Діана Клочко: З муліне Мурашко не те щоб переборщив, а взяв цей образ із Софії, де вона також із нитками. Тобто це Богородиця, яка плете нитку життя, що у новітній іконографії він перетворив на вишивання. Оскільки це була епоха символізму, тому у цій його картині присутній національний колорит. Але те, що це молода дівчина в очікуванні чогось — дуже цікаве зображення в українському живописі і їх не так багато. Це дуже показовий момент, адже у нас Богородиця традиційно асоціюється із іконою.

Лариса Денисенко: Які існують модерні зображення Діви Марії? Чи є щось оригінальне?

Діана Клочко: Ви хочете сказати, що у нас в українському мистецтві  у ХХ столітті могли вільно розвиватися варіації на тему Богородиці?

Лариса Денисенко: А якщо вийти за межі України? Подивитися, наприклад, на питомо католицькі країни?

Діана Клочко: Тоді варто згадати прерафаелітів — вони дуже цікаво трактували образ Богородиці. У них вона часто неканонічна і може бути й наляканою, часто схвильованою. Насправді, живописна традиція, яка намагалася подивитися на це з іншої сторони, розвивалася, але не у нас.

Інше питання, що ми все зводимо до Богородиці, а був ще образ Прекрасної Дами, яка взагалі її не стосується. Прекрасна Дама — об’єкт поклоніння, споглядання, за яки борються на турнірах. Та ж сама Сімонетта Віспуччі, яка вважається ідеалом Ботічеллі, була визнана на декілька сезонів найкрасивішою жінкою Флоренції. Ботічеллі з нею не розмовляв, а тільки бачив і це своє уявлення трансформував у зображеннях. Це не Богородиця, а жінка як об’єкт споглядання.

Ірина Славінська: І що вона робить: не ворушиться, стоїть і  дозволяє на себе дивитися?

Діана Клочко: Так, дозволяє собою милуватися. Ось це і є той інший шлях, коли жінка може бути зразком краси і їй зовсім не потрібно бути ні матір’ю, ні дружиною, ні подругою, ні сексуальним об’єктом. Вона є візуалізацією чоловічих мрій.

Ірина Славінська: І тут можна згадати про таке сучасне явище як об’єктивація. Пригадаємо будь-яку рекламу, де оголене жіноче тіло використовують для реклами ковбаси, автомобілів, перукарень тощо. Це, в принципі, та сама дама, на яку дивляться і це основна її функція.

Діана Клочко: У сучасному світі образ Прекрасної Дами виконують і телеведучі. Це також об’єкти, сформовані у цій картинці. Так само й моделі. Все це продукти медіалізації, коли жінку перетворюють на щось, що можна побачити на екрані, обкладинці, через фотошоп і не помічають у ній якихось складних моментів, фізіологічних втом. І ця картинка сформована століттями. 

Лариса Денисенко: Богоматір — також завжди заступниця: до неї звертаються із проханнями про захист. Це також елемент образу берегині, який ми зараз спостерігаємо?

Діана Клочко: Згадаймо «Страшний суд» Мікеладжело, а це фундаментальна річ, яка всі ці роки супроводжує вибір Пап і є важливим елементом католицького світу і не лише його.  На цій фресці Ісус зображений атлетом, який замахнувся рукою, аби знищити світ. Це складно трактувати. І тільки Богородиця, до речі, юна намагається його умилостивити. Тобто вона дійсно є сутністю, образом тієї сили, котра захищає від такого страшного вироку всьому людству. Це дуже цікаво.

Я так думаю, що у всіх християнських інтуїціях, є це розуміння Богородиці як тієї єдиної, котра може розмовляти з Ісусом і впливати на його рішення.

Лариса Денисенко: Існували також протиставлення Єви і Богородиці. Як це можна прокоментувати?

Діана Клочко: Таке протиставлення Богородиці є не лише із Євою, але й, наприклад, із Пенелопою. Оце бажання вірити в якусь безгрішну сутність, навіть якщо це просто картинка,  — теж, мабуть, те, що рятує цей світ. 

 

 

У новорічну ніч в місті Елк загинув 21-річний поляк під час бійки, що спалахнула в арабському закладі швидкого харчування Prince Kebab. У вбивстві підозрюють кухаря цього закладу. Загибель місцевого хлопця спричинила масові заворушення біля Prince Kebab. А у німецькому Кельні поліція повідомила про затримання сотень людей походженням з країн Північної Африки. Операція мала на меті не допустити трагедії, що сталася у Кельні рік тому. Про це говоримо з істориком Андрієм Портновим.

Ірина Славінська: Чи можна випадки в місті Елк і Кельні розглядати в одному слоті — разом? Наскільки ці події суголосні між собою?

Андрій Портнов: Звісно, не треба все геть змішувати, але розглядати їх разом таки можна. По-перше, тому що в обох випадках  формулюється дуже поширений страх перед мігрантами. А якщо точніше — перед мігрантами з мусульманським корінням.

По-друге, в обох випадках йдеться про насильство. Так, у Кельні — це мова про уникнення сценарію минулого Нового року, коли, як ми знаємо, сталися страшні речі біля міського вокзалу. В польському випадку йдеться про пряме насильство, яке розгортається на наших очах.

І третя, можливо, ключова річ, яка, як на мене, дозволяє порівнювати ці два випадки — те, як влада реагує на такі нестандартні ситуації.

Ірина Славінська: Є сенс поговорити про те, яку риторику використовує влада в Польщі та Німеччині. Які аргументи вони наводять?

Андрій Портнов: Якщо розглядаємо німецьку ситуацію — аргумент був дуже простий: місцева поліція зробила все можливе, аби уникнути неконтрольованого насильства. У зв’язку із цим вони заявили, що  прийняли рішення зупиняти, перевіряти документи та затримувати людей, котрі виглядають як вихідці із північноафриканських країн. Я звернув увагу, що в німецьких ЗМІ почало домінувати таке означення, що йдеться про вихідців із  північноафриканських країн — Сирія, Марокко, Туніс, Алжир, тощо. Тобто їх називають не мусульманами, сирійцями, а саме вихідцями із цих країн. Чи це щось змінює — це теж можна довго обговорювати.

А польський випадок трохи інший. Насильство тут спалахнуло як відповідь на конфлікт,  відверто кажучи, досить побутовий. І тут вже поліція, місцева влада вирішувала не що робити, а як швидко і як жорстко реагувати на дії натовпу, котрий почав трощити той нещасний Prince Kebab і вигукувати антимігрантські гасла. У мене таке враження загалом, що польська поліція в місті Елк реагувала із певним запізненням. Подібні речі, як на мене, потрібно зупиняти одразу.

Щодо Кельна — цього року там не було випадків, скажімо, масових сексуальних домагань чи чогось подібного. З іншого боку, уявімо собі, що вступаємо у світ, де людину зупинятимуть, затримуватимуть тільки на підставі того, як вона виглядає чи які має документи. Ми повинні розуміти, що далеко не кожен вихідець із північноафриканської країни — мігрант. Ми маємо ситуацію, коли суспільство знову ділиться за вибірними ознаками, групується за якимсь приписаним походженням, помноженим на візуальний расизм і до певної міри на паспортну дискримінацію.

Це не є щось нове, що почалося нещодавно. Впродовж років я спостерігав за вибірковими перевірками паспортів на французьких, польських кордонах. І,власне, часто так і виглядає, що перевіряють тих людей, котрі, на думку поліції, є потенційними проблематичними персонажами. Це люди або із чорним кольором шкіри, або із так званим мусульманським виглядом. Донедавна говорити про якісь расові ознаки було поганим тоном, таких людей називали расистами. А сьогодні чуємо в ЗМІ, що поліція на підставі візуальних ознак перевіряла людей із північної Африки. Це дуже страшно. І це свідчить про ширшу тенденцію у західному світі однозначно — повернення до національної держави та до національної ідентифікації як до базової.

Ірина Славінська: В якому вигляді цей концепт повертається?

Андрій Портнов: Інколи цей концепт використовується в суто націоналістичному ключі. Грубо кажучи — Україна для українців, Польща для поляків чи Франція для французів.

Ірина Славінська: І цим користуються певні партії?

Андрій Портнов: Абсолютно. Ми говоримо про праворадикальні партії. Але ще цікавішим є те, що Європейський Союз, НАТО, ОБСЄ і ще довгий список структур себе скомпрометували: вони не дають відчуття ані захищеності, ані стабільності. І, власне, виникає ідея, що порятунок полягає в територіально окреслених державних межах. Тоді вже національна держава означає державу для громадян — зрозуміло, що різного етнічного походження та релігійного спрямування. Ми бачимо сильний відхід від ідеології європейської ідентичності до бачення того, що захищати громадян має їх держава.

Відповідальність за нинішню кризу полягає на мейнстрімній політиці. На політиці того самого Барака Обами, Меркель, на політиці попереднього уряду Польщі та багатьох інших. І те, що ми переживаємо зараз — не просто колективне божевілля, раптовий успіх ідіотів чи радикалів. Це наслідок страшних помилок політичних еліт впродовж останніх десятиліть, на які суспільство намагається знайти відповідь. 

Іван Леньо, музикант гурту «Kozak System» у студії «Громадського радіо». Слухаємо в ефірі їх нову пісню «Різдвяна балада».

Ірина Славінська: Ми жартували, що «Різдвяна балада» на Різдво — це дуже оригінально.

Іван Леньо: Ми знали, що багато музикантів захочуть висловити релігійну позицію та підтримати українців-християн написанням різного виду балад. В даному контексті не були оригінальними, зате ми оригінальні в меседжі, в якому закладена трішки інша сутність. Ми не хвалимо, як прийнято зазвичай, а навпаки даємо зрозуміти, що вже давно кількість християн в Україні пропорційно більша, ніж кількість їх благодійних справ. І якщо ми дійсно називаємо себе християнами, то давайте почнемо хоча б з однієї заповіді — не роби іншим те, чого собі не бажаєш.

Підхід до християнства варто було вже давно передивитися кожному, хто себе до нього відносить. Тому ця балада, в принципі, не є веселою, вона сумна.

Лариса Денисенко: Іване, ти дійсно вважаєш, що зараз замало благодійності, яка йде від серця?

Іван Леньо: Мені здається, що якщо у нас не було б війни, то прояви християнства були б пропорційно дуже малими. Очевидно, що коли гинуть люди і ти бачиш смерть, тобі природно хочеться допомогти нашим воїнам. І це масове волонтерство, на превеликий жаль, явище тимчасове.

Лариса Денисенко: А ти не думаєш, що допомагати іншим стане звичкою?

Іван Леньо: Безперечно, допомагати потрібно. Такі кроки роблять із населення дикунів цивілізовану громаду. Ми зверталися у цій баладі більше до тих, хто мислить, хто намагається розібратися у християнстві. Адже релігій багато і саме християнство, як на мене, досить чуже для українців. Воно давно було насаджене і зараз намагаємось у ньому розібратись. Варто для себе знаходити постулати. Принаймні, треба усвідомити, що у нас в країні війна.

Моя соціологія демонструє, що ми живемо у двох країнах — в Радянському Союзі і в сучасній Україні.

Ірина Славінська: Де знаходяться витоки бажання допомагати? Якщо говорити не лише про війну, волонтерів, а й про сиріт, безхатченків, тощо.

Масове волонтерство, на превеликий жаль, явище тимчасове

Іван Леньо:  У нас безліч проблем в Україні, які потребують свого вирішення від людей із великим серцем. Я не знаю, Іро. Мені здається, що ще у наших бабусь була здатність заразити нас любов’ю — просто поглядом, посмішкою. Мабуть, вони були джерелом доброти, бажання допомогти.

Ірина Славінська: У твоєму внутрішньому світі, де знаходяться ці витоки? Адже ваш гурт — приклад музикантів, котрі долучаються до ініціатив, де можна підтримати чи якось допомогти.

Іван Леньо: Не знаю. Немає таких інстанцій, субстанцій, рецепторів, котрі б казали — вчиняй так, як каже серце і розум. Очевидно, працює якесь ДНК.

Ірина Славінська: А виховати емпатію можна?

Іван Леньо: Думаю, так. Наприклад, коли у сім’ях із дітьми заводять котиків, кроликів — це дуже добре. Діти змалечку привчаються доглядати за меншим, слабшим. Не роби іншим того, чого собі не бажаєш. Все. Як це випрацьовується — не знаю.

Кількість християн в Україні пропорційно більша, ніж кількість їх благодійних справ

Лариса Денисенко: Ти сказав, що цієї заповіді більш-менш легше дотриматися, ніж інших. Хіба ти думаєш, що не красти важче чи легше?

Іван Леньо: Зараз, Ларисо, крадіжка перейшла у такі виміри, що дуже складно класифікувати її як таку. Тому що, наприклад, лобі — це теж ну не крадіжка, а напівзлочин. Зараз крадуть мільйони, мільярди і роблять це дуже делікатно. Тому дуже складно пояснити нині, а що таке крадіжка.

Крадіжкою року я вважаю націоналізацію Приватбанку. Фактично 6 мільярдів повісили на людей і зробили це так, що вони думають, ніби це благородна місія.

Моя соціологія демонструє, що ми живемо у двох країнах — в Радянському Союзі і в сучасній Україні

Ірина Славінська: Ти забуваєш про попередню серію, коли група акціонерів банку вивела із нього зовсім не 6 мільярдів, а 150.

Іван Леньо: От як так можливо, що крадіжка стає кінцевим результатом 20 попередніх маніпуляцій? Нашаровуються якісь хитромудрі штуки і зрештою ми отримуємо такий результат. Спробуй тут знайти винного.

Ірина Славінська: Іване, наскільки мистецтво промовляє не лише як щось красиве, але і корисне?

Іван Леньо: Це залежить від того, ким ти себе  відчуваєш: просто співаком чи генератором якихось думок і їх транслятором.

Зараз ми більше намагаємося робити для душі. Пишемо пісні, в яких нікого не сваримо, не кричимо, не вказуємо на негаразди, а пробуємо промедитувати на той чи інший емоційний стан. Безперечно, у музикантів набагато більше можливостей поділитися своїм поглядом на життя. І ми маємо цінувати такий шанс.

Зараз втрачається якась мораль і люди стають страшно байдужі. Їх нічим не торкнеш, ніякими текстами. Хіба, як казав Параджанов, любов’ю.

 

 

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (5.2MB) | Репост

На телефонному зв’язку зі студією Андрій Олефіров, надзвичайний і повноважний посол України в Фінляндії і Ісландії

Тетяна Трощинська: В українських ЗМІ з’явилися повідомлення про те, що Ісландія замислилася щодо вступу в ЄС. Очевидно, що сталося це не сьогодні. Але поясніть нам, про що йдеться?

Андрій Олефіров: Досить давно, років 8 чи 9 тому Ісландія через урядове рішення почала рух до ЄС. Але в минулому році так само через урядове рішення таку заяву відкликали. Головна причина може видатися смішною — це риба. Ісландці все порахували і виявили, що дуже сильно втратять у своєму рибному бізнесі через європейське квотування. Тому рішення вступати в ЄС відкликали.

В Ісландії відбулися парламентські вибори. Жодна з семи політичних партій не набрала достатньо голосів, щоб сформувати самостійно більшість. Водночас 38% ісландців, згідно соціологічних даних, виступають за те, щоб не вступати в ЄС.

Тетяна Трощинська: Чи можна ці події називати урядовою кризою?

Андрій Олефіров: Очевидно, що так. 9 тижнів пройшло, а уряд не був сформований. Ісландський парламент – найстаріший в світі, утворений 900 років тому. Він має всього 63 крісла. Провладна Незалежна партія отримала в ньому 21 голос, Зелені прийшли другими, третіми – так звана Піратська партія.

Провладні партії потерпають від кризи довіри у зв’язку з скандальними панамськими документами. Інші партії – дуже молоді. Якщо ця ситуація протримається ще тиждень, то провладна Незалежна партія зможе залучити підтримку і перемогти на наступних виборах.

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (20.0MB) | Репост

Василь Шандро: Як змінилося святкування Нового року і Різдва протягом минулого століття?

Анатолій Ціпко: Можемо говорити про таку тенденцію в позитивному ключі. Якщо йдеться про Миколая, то згадаємо, передовсім, київське середовище, тут багато миколаївських місць. Це переважно церкви. І зараз Київ надає перевагу Миколаю перед Дідом Морозом.

Дід Мороз з’явився в радянській міфології тоді, коли пропаганда зрозуміла, що радянським робітникам поруч з трудоднями і путівками в санаторії потрібно давати якесь свято, відчуття свята.

Василь Шандро: Це був Аналог Санта Клауса і замінник Миколая?

Анатолій Ціпко: Це було протиставлення Миколаю і Санта Клаусу. Дореволюційний київський Миколай був Миколаєм храмовим, церковним. Він не був Миколаєм дитячим, скоріше всієї громади. Образ Миколая, який приходить тільки до дітей перейшов до нас вже зараз із західно-європейської культури.

Василь Шандро: А як тут з ідеологією? Дід Мороз пов’язаний з радянським періодом.

Анатолій Ціпко: Це справді винахід радянського часу.

Василь Шандро: Ялинка, салат олів’є, газоване вино, яке ми називаємо шампанським, телевізор з відповідними програмами. Це модель святкування повоєнна і те, з чим зараз в українців асоціюється Новий рік. Наскільки воно пов’язане з українською традиційною культурою?

Анатолій Ціпко: Українське намагалися вичавити з цього свята. Замінити колядки різноманітними піснями. Сама ялинка в помешканні на Новий рік – це елемент міського середовища. Бо в українській хаті поле дарувало. Це був Дідух – осереддя святкування.

Ялинка – елемент північно-європейської культури, германський. На півдні вона була менш поширена. Символізує собою світове дерево а також зміну часу. До речі, в Ватикані ялинку почали ставити разом з Папою Іоанном Павлом ІІ.

В радянській культурі ялинка – символ веселощів. На неї вішали кульки-прикраси, але також їстівні речі, призи: мандаринки, бублички. Отже це таке перейняте з української традиції дерево достатку.

Василь Шандро: В західній традиції Різдво – свято, коли купують і дарують подарунки. На заході в різдвяну пору діють традиційні різдвяні ярмарки. У нас перейнята ця традиція?

Анатолій Ціпко: Різдво – це свято зосередження і переходу. Але воно також ґрунтується на елементах карнавальної культури. А карнавальне середовище передбачає обмін, вітання. У нас теж присутнє таке ярмаркування.

Також у нас, як і на заході, Різдво – це свято родинне. Традиційно до столу подавали щось цілісне, не поділене – наприклад, запечене порося. Традиція подрібненої їжі, салатів – нова. Першим вторував собі дорогу вінегрет, а за ним вже олів’є. Серед 12 пісних різдвяних страв головує хліб, пшениця.

Василь Шандро: Що традиційно було на столі?

Анатолій Ціпко: Столування було образом достатку. Складалося з дванадцяти страв. Наприклад, були вареники з трьома-чотирма різними начинками, риба, кутя, пісний борщ.

Риба – символіка загально християнська. Колись цим символом давні християни сповіщали одне одного про свою приналежність до віри. І вона є на різдвяному столі.