Громадська Хвиля

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (22.5MB) | Репост

Елліна Шнурко-Табакова, голова правління Асоціації підприємств інформаційних технологій України, у ефірі «Громадської хвилі».

Дмитро Тузов: Понад 6 000 хакерських атак на ресурси державних органів в Україні було здійснено за минулий рік. Яка за цим стоїть небезпека?

Елліна Шнурко-Табакова: В принципе, это опасно и это понятно хотя бы из того, что в мире, который более оцифрован, чем Украина, говорят и о вмешательство в выборную систему, и даже в результаты голосования. Везде, где есть системы, которые автоматизировано управляют какими либо процессами, в принципе, можно вмешаться. Даже если система изолирована от Интернета.

Вообще еще 2-3 года назад мы обсуждали эти вопросы и смеялись сквозь слезы, что для Украины это далеко не всегда опасно, поскольку у нас осталось очень много старых процессов, не связанных с высокими технологиями или связанными с ними очень опосредовано. Из-за такого ручного управления нам это менее страшно, чем развитым странам.

Тем не менее, сейчас мы говорим, что всплеск атак достаточно большой. Очень многие, и я к ним присоединяюсь, считают, что это связано с действиями, в том числе, страны-агрессора.

Дмитро Тузов: До речі, кілька днів «лежав» сайт Міністерства оборони.

Елліна Шнурко-Табакова: Это, конечно, неприятно, но это сайт и он не связан с системами жизнеобеспечения до той степени, до какой связаны системы управления войсками или атомными электростанциями.

Госатаки на самом деле тоже не так страшны – они просто «кладут» сайт и дальше все зависит от того, насколько он важен гражданам. Что касается систем управления и жизнеобеспечения — все намного сложнее. И то, что происходило в прошлом году, говорит о том, что вмешательства были именно туда. В начале идут заражения, которых никто не видит. А потом начинается вмешательство или перехват управления системой, или же уничтожение информации, которая там есть. У нас в конце прошлого года это и было: уничтожалась информация и таким образом терялась работоспособность целых сегментов финансового рынка.

Лариса Денисенко: Чи є ми захищеними з профілактичної точки зору, ефективності слідства (пошук тих, хто насправді стоїть за атаками)? Що стосується покарання за кіберзлочини?

Елліна Шнурко-Табакова: Если говорить о профилактике, то первое — это образование. Сейчас нет каких-то зафиксированных знаний, которые студенты получают, а потом используют всю жизнь. В области информационных технологий и, в том числе, кибербезопасности учиться нужно всю жизнь. То, что студент учит на первом курсе, к третьему устаревает. Образование в области кибербезопасности в Украине сейчас на зачаточном уровне.

У нас сейчас пытаются принимать новые законы по кибербезопасности и к этому тоже есть вопросы. Законодательная база стимулирует отсутствие образовательной базы. Так же вопрос в широком образовании населения, которое пользуется Интернетом. Что можно посоветовать? Не кликать мышкой. Когда вы получили письмо от незнакомого адресата, незнакомую картинку — не нужно сразу же открывать их. Надо остановится, посмотреть и скорее всего сразу удалить.

Уничтожать жесткие диски сейчас никому не интересно. Интересно подсадить к вам какую-то программу, которая будет спать, а потом по сигналу выполнит нужную команду. Почему мы говорим о деятельности со стороны агрессора? Потому что сейчас идет большая реклама российских браузеров. А браузер — это то, что знает о вас все и это опасно. Внедрение браузеров российского происхождения — это всегда вероятность того, что их используют спецслужбы, поскольку они тесно работают с их разработчиками. Это означает, что они с большой вероятностью имеют доступ к вашей личной информации.

Лариса Денисенко: Чи може людина необізнана якось визначити, що той чи інший браузер саме російського походження?

Елліна Шнурко-Табакова: Можно погуглить. Во-вторых, если в конце стоит .ru — понятно, что ресурс российский.

Лариса Денисенко: А можуть бути більш хитрі схеми — скажімо, без .ru?

Елліна Шнурко-Табакова: Они так сильно не хитрят. Если мы избавимся хотя бы от .ru — уже будет хорошо.

Дмитро Тузов: Багато людей сидять на пошуковиках mail.ru і мають там зареєстровану пошту. Якими браузерами рекомендуєте користуватися?

Елліна Шнурко-Табакова: К примеру,Chrome и почтой Gmail. По крайней мере, там есть несколько слоев персональной защиты, привязка к мобильному телефону. 

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (12.5MB) | Репост

У студії «Громадського радіо» співкоординатор громадської організації «Права справа» Дмитро Снєгирьов.

Дмитро Тузов: У своєму блозі ви написали про те, що змінюється характер ставлення Росії до України. Це зміна риторики і конкретних дій. Що це? Зміна політики в українському напрямку?

Дмитро Снєгирьов: Так, це зміна тенденцій. Як тільки українські політики і можновладці перестали боятися «Старшого брата» і відвертих погроз, ситуація змінилася докорінно. Давайте подивимося на заяву МЗС Росії з приводу ракетних пусків у Херсонській області. Це зовсім інша тональність з боку української влади. І того ж Турчинова, котрий сказав, що Росії не варто турбуватися з приводу внутрішніх справ України. Як тільки змінилася тональність українського політикуму, змінилася й риторика Росії.

Варто і згадати, як напередодні Нового року пан Лавров нам висунув, фактично, ультиматум після візиту Надії Савченко у Мінськ: Україна начебто мала пристати на пропозиції Росії і до Нового року провести загальну амністію бойовиків. Була жорстка позиція офіційної української делегації у Мінську, а відповіді з боку Росії не було. Це свідчить про те, що як тільки Росія стикається з опором, аргументованою реакцією — її імперська риторика кудись одразу зникає.

Дмитро Тузов: Але ж обстріли на Сході України тривають.

Дмитро Снєгирьов: Тут варто сказати, що обстріли відбуваються по лінії розмежування, але немає провокацій на українсько-російському кордоні. І все те накопичення російських військ — не більше, ніж фактор психологічного тиску на Україну.

Зараз Росія вже не говорить про прямий акт агресії проти України, а більше перейшла до тиску на дипломатичному фронті.

Дмитро Тузов: Не говорить, ви маєте на увазі, вустами своїх лідерів, але ж є численні заяви російських чиновників про те, що потрібно зробити в Україні, як у Сирії, до прикладу.

Дмитро Снєгирьов: Але це тільки заяви. Вони нічого не варті і можуть бути спродуковані будь-ким.

Головне, що коли Росія відчуває опір, вона змінює свою риторику. Так, кілька днів тому з’явилося повідомлення і російських блогерів, і на відповідних сайтах так званих «ЛНР» і «ДНР» про те, що є вказівка від російських спецслужб не приховувати російської присутності на окупованих територіях України. Начебто, головний аргумент — показати, що Росія не залишає тих своїх побратимів, умовно їх назвемо. І яка реакція самої офіційної Росії? В той же час в РФ активно виловлюються бойовики, які мають українське громадянство. При чому виловлюють їх на законній підставі — порушення міграційного законодавства. І висилають на підконтрольні українському урядові території. Показовий приклад — ситуація із заступником Бородая, коли його зняли вже практично на українсько-російському кордоні. Бородай персонально виїжджав,аби не допустити видачі свого заступника українській стороні. І цей факт, до речі, не поодинокий. Ми зафіксували більше 5 випадків, коли російські суди приймали рішення про депортацію найманців.

Дмитро Тузов: І відбувалася ця депортація?

Дмитро Снєгирьов: Їх перехоплювали на кордоні так звані союзи ветеранів Донбасу. Вони не давали можливості депортації, порушуючи російське законодавство. Але про що йдеться? На офіційному рівні Росія не визнає ці республіки. Більше того, на територію Росії жоден представник цих самопроголошених республік не може в’їхати, якщо його автомобіль має відповідні номери.  

Це яскравий приклад подвійних стандартів, коли поширюється меседж, що Росія не залишить ніколи Донбас. А з іншого боку, офіційна влада демонструє, що вона не визнає самопроголошених республік і, більше того, висилатиме з території Росії так званих бойовиків, котрі мають громадянство України.

Наразі і в Ростовській, і в Білгородській області ведуться заходи щодо посиленого контролю за держкордоном. Виділяються шалені гроші з держбюджету. Офіційна позиція — не дати можливості незаконним потокам зброї. Хоча, за великим рахунком, йдеться про те, щоб не дати можливості переміщенню людських резервів — тобто бойовиків, які мають намір знайти прихисток у Росії.

Не поодинокими є випадки, коли російські прикордонники вступали у збройні конфлікти саме із бойовиками, котрі намагалися перейти російсько-український кордон. 

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (26.3MB) | Репост

unnamed_3_0.jpg

Наталія Сумська і Лариса ДенисенкоАвторські права: «Громадське радіо»

Лариса Денисенко: Нещодавно у студії «Громадського радіо» був театральний критик Олег Вергеліс, котрий сказав, що його симпатії знаходяться на вашому боці, на боці Театру імені Івана Франка. Акцентував нашу увагу на п’єсі «Незрівнянна», яка побудована на правдивій історії. Була така жінка, котра думала, що гарно співає і переконувала у цьому дуже багато людей. Насправді, співала вона жахливо, однак вчилася оперного співу. Наскільки важко перевтілюватися у таку героїню?

Наталія Сумська: Я така щаслива, що глядач ходить до театру! Ми з моїм другом, соратником, партнером і чоловіком Анатолієм Хостікоєвим намагалися винайти таку п’єсу, аби це було піднесено, цікаво і неповторно. І зробили це на тлі такої правдивої історії. У Європі були камерні п’єси, але ми зробили більш виразне дійство, перевели це на велику сцену. Що й казати: Анатолій талановита людина, він цю п’єсу розширив, дописав і винайшов у ній собі роль, якої там і не планувалось.

Допомогла і подруга. Вона була тлумачем, як кажуть у Польщі. Живе вона у Варшаві, раніше була киянкою. Це Ольга Кам’яна — перекладачка з російської на польську. І вона подарувала нам цей матеріал: надіслала п’єсу в перекладі російською. А потім її заново переклав з англійської Сергій Борщевський.

Незрівнянна — це слово дуже влучно описує головну героїню і п’єсу в цілому. Ми обрали таку назву серед десятків синонімів. І якось Анатолій прокинувся і сказав: «Я винайшов, я знайшов підхід до цієї вистави!».

Лариса Денисенко: Я б залюбки запропонували слухачам прийти на виставу 8 січня, але квитків вже немає. Навіть на лютий і березень.

Дмитро Тузов: То який хід винайшов Анатолій Хостікоєв?

Наталія Сумська: Хід у тому, що  героїня співає, як хоче, а не як вміє. І це було ключем до виконання цієї моєї ролі. Вона бавиться і це теж артистизм.

Дмитро Тузов: Цікаво, ось ви академічно співаєте — а важко було співати неправильно?

Наталія Сумська: Дуже важко. Бувало й до сліз.

Дмитро Тузов: А це не зіпсувало вас як співачку?

Наталія Сумська: Ні, жодним чином. Я ж завершую виставу і все.

Лариса Денисенко: Чи дивилися ви стрічку, в якій Меріл Стріп виконує цю роль?

Наталія Сумська: Так, після нашої прем’єри, щоб не перебити собі. Вони пішли зовсім іншим шляхом: суто по її біографії. Фільм спокійніший, виваженіший, камерніший. Але для театру потрібні інші фарби.

Дмитро Тузов: Я чув від пана Хостікоєва, що він би із задоволенням показав цю постановку у зоні АТО. Є такі плани?

Наталія Сумська: Ми зараз вперше намагаємося вивезти виставу, дай Боже, в Івано-Франківськ і Львів 16-17 січня. А в лютому — у Запоріжжя та Дніпро. Квитків подекуди уже немає, хоча великої реклами не було.

Показати виставу в АТО — це випробування найвищого рівня. Виступити перед очима солдат для мене зараз —  як перед очима Христа. Я можу про це говорити в переддень Різдва. Нагода мати таку ситуацію трагічна, страшна, але вона така висока. Ці люди — це совість нації.

Дмитро Тузов: Ви так щиро про це говорите і мені здається, що театральні постановки про те, що відбувається у нас на Сході, ще попереду.

Наталія Сумська: І вони мають бути дуже витонченими, щирими, бо солдат — це той глядач, перед яким не злукавиш.

Лариса Денисенко: Ця ситуація із збройним конфліктом, з агресією Росії розвиває, на мій погляд, український театр і кіно. Адже раніше навала російського серіального продукту була надзвичайно потужною. Залишки є і зараз. Ви нещодавно зіграли матір головної героїні у серіалі «Катерина». Наскільки вам було цікаво взятися за цей матеріал? І наскільки це було мовно цікаво?

Наталія Сумська: Коли мені сказали «Катерина», я подумала, що це наврядчи напряму за твором Шевченка. Але сама назва ніби була кодом. Я відчула, що це моє і не помилилася. Й те, що це буде українською мовою, вже наполовину прискорило моє рішення. Своє грати легше і цікавіше.

Показати виставу в АТО — це для мене випробування найвищого рівня

У нашого кіно є глядач, але чомусь своє завжди більш заповзято кусають. Часто є ті, хто навіть не додивившись, починають топити. Звідки це береться?

Дмитро Тузов: А ви відчуваєте пожвавлення в українській кіноіндустрії?

Наталія Сумська: Так, воно відчутне. І в селах, і в містечках, і в містах радіють, що українське кіно є. Глядач є. Люди зітхнули із полегшенням, що нарешті дочекалися цього. 

Лариса Денисенко: Я хочу трохи розбавити нашу розмову і запропонувати послухати співочий голос Наталії Сумської. Пісня «Віра, надія, любов».

sumskaya_vira_nadiya_lyubov.mp3

Наталія Сумська: Це чудовий твір нашого славетного поета, пісняра, композитора, митця В’ячеслава Хурсенка. Також до цього долучився музикант Юрій Трохименко. 

Дмитро Тузов: Як ви вважаєте, у нас є баланс між мінорними мелодіями і все ж позитивними речами, котрі надихають?

Наталія Сумська: Цей баланс існує і навіть більше! Є стільки хороших сучасних пісень — і я б їх слухала день і ніч. 

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (18.5MB) | Репост

Що відбувається на світовому ринку праці та чому українські роботодавці не переймають модні тенденції з’ясовуємо у Анастасії Леухіної, аналітикині Міжнародного Фонду Карнегі Європа.

Наталя Соколенко: У Франції набрав чинності закон, що дозволяє ігнорувати електронне листування по роботі у неробочі години. Мета запровадження закону у тому, щоб подолати негативні наслідки для здоров’я і приватного життя людей, які завжди на зв’язку і не можуть розслабитися навіть після роботи у вихідні, чи у відпустці, оскільки отримують або дзвінки від своїх роботодавців, чи керівників на роботі, або електронні листи. Чи є така проблема в Україні? Наскільки нервуються українці від такої уваги до них?

Анастасія Леухіна: Мені здається в Україні, як і в усьому світі технології заповнюють життя повністю. Такі нововведення пов’язані із тим, що ми дійсно дуже часто стаємо залежними від технологій не тільки по роботі, але й у соцмережах. Хоча, насправді, мені було дуже дивно почути цю новину. Як на мене, питання того, чи ти перевіряєш свою робочу скриньку у неробочий час тільки твоя проблема. І мені дуже дивно, що держава повинна регулювати ті відносини, оскільки це питання власного простору і поваги до нього. І питання відносин із твоїм роботодавцем.

Наталя Соколенко: Багато моїх знайомих в Україні мають такий трудовий контракт, що вони мають бути просто постійно на зв’язку і з певною регулярністю перевіряти пошту. Можливо у Франції це уже дійшло до стану тотального, що роботодавці зловживали цим?

Анастасія Леухіна: Думаю, в Україні це не так масово частково тому, що роботодавці не так часто компенсують витрати на зв’язок і технології. На Заході все ж таки більш поширено. Тому що коли компанії оплачують твій зв’язок, то вони очікують, що ти будеш на зв’язку весь час.

Хоча, я зверну увагу на те, що у світі зараз є інший тренд. Швеція відмовилася від 8-годинного робочого дня і переходить на 6-годинний без змін у виплатах. Тому що вони проводили експеримент і виявили, що люди краще працюють у більш короткий день і відчувають себе більш щасливими, якщо у них є час для сім’ї. Тобто, потрібно дивитися на різні тренди.  Я дивилася різні дослідження і вони показують те, що щастя персоналу дуже часто пов’язане із тим, наскільки гнучкий графік. І зараз роботодавці готові це поважати.

Наталя Соколенко: Тобто, щастя персоналу приносить додаткові прибутки компанії, ви це хочете сказати?

Анастасія Леухіна: В дослідженнях взагалі простежується, що гнучкий графік роботи і можливість вирішувати коли ти працюєш і звідки ти працюєш значно впливає на відчуття щастя і на продуктивність людей.

anastasiya_leuhina.jpg

Анастасія ЛеухінаАвторські права: «Громадське радіо»

І тут є два аспекти. По-перше, технології дозволяють це робити. Тобто, чим більш технологічними ми стаємо, і тим краще розвиваються технології, тим менше ми прив’язані до офісів. З іншого боку, це дуже сильно впливає на ринок праці і залученні жінок. Я нещодавно читала дослідження у США, де 53% жінок вважають можливість гнучкого графіку основним фактором, коли вони приймають рішення про те, виходити їм на роботу, чи ні. Тобто, саме ця гнучкість і свобода впливає на те, чи можна залучати жінок. І зараз також розуміють, що це потрібно, тому що це приносить нові робочі місця та інший рівень продуктивності.

Андрій Куликов: Коли ми вживаємо термін робочий час, то це досить відносно. У 8-годинний або 6-годинний час ми багато чинників не враховуємо. Тому, наприклад, у деяких компаніях закордоном у робочий час зараховують час доїзду. Чи можливо таке в Україні?

Анастасія Леухіна: Я не чула таких практик в Україні стосовно доїзду. Нам ще дуже далеко до цих інновацій. Але я знаю, що досить багато іноземних компаній в Україні практикують гнучкий час роботи. І частина великих компаній дають можливість своїм працівникам працювати із дому.

Наталя Соколенко: Чому український ринок праці, і роботодавців, і  PR повільно сприймають ці тенденції. Чому є таке повільне сприйняття модних тенденцій?

Анастасія Леухіна: Я би пов’язала це із тим, що на Заході зараз виробляються зовсім по іншому управлінські процеси. Вони більш спрямовані на якісь цілі, на результат, і тому не важливо скільки ти витрачаєш на це часу. А у нас, особливо державні установи, орієнтовані зараз на процес. Думаю, що ми будемо бачити ці нові технології в управлінні саме тоді, коли перейдемо від фокуса на процесі до фокуса на результат.

Я би ще сказала про конкуренцію на ринку робочої сили. Американський уряд розуміє, щоб конкурувати за хороші кадри їм потрібно створювати дуже схожі умови на ті, які пропонує бізнес. Власне, коли наші держструктури почнуть конкурувати за хороший персонал, який орієнтований на результат, тоді ми будемо бачити дійсно поступки.

Андрій Куликов: Як бути із психологічним розвантаженням?

Анастасія Леухіна: Насправді клімат і відносини в команді дуже сильно впливають на стан людини і її продуктивність. В дослідженні українського ринку минулого року питали у робітників що для них важливо і, власне, атмосфера взаємної поваги і колектив були на другому місці після високої оплати праці. Тобто, для підприємств і бізнесу, які хочуть ефективно працювати це стає одним із ключових параметрів для того, щоб приваблювати розум і талант.

Наталя Соколенко: Є дві тенденції: коли люди працюють без вихідних і коли мають тільки кілька робочих днів. Яка тенденція може взяти гору?

Анастасія Леухіна: По-перше, робота без вихідних, без сну і відпусток дуже нестійка. Ти не можеш довго працювати у такому режимі. Я бачила дослідження, які говорять про те, що люди, які працюють більше, ніж 50 робочих годин на тиждень, вони тричі більш схильні до алкоголізму. А економічний ефект алкоголізму і для бізнесу, і для країни є дуже дорогим насправді. Тобто, такий розклад дається знати.

Мені здається зараз взагалі світовий тренд більш емоційно стабільного у емоційно мирного стану людини. І взагалі ми більше задумуємось про щастя і як нам потрібно збалансувати своє життя, щоб відчувати це щастя і спокій. Тому що саме у спокої генеруються найкращі ідеї.

Наталя Соколенко: Чи вам не зустрічалися дослідження щодо скорочення навантаження на студентів і школярів у інших країнах?

Анастасія Леухіна:  Я сама навчалася і в українській школі, і в американській школі. Мені здавалось, що емоційне навантаження в американській школі менше. Але це також не стільки питання стресу, скільки в якості того, чим заповнений твій час.

Андрій Куликов: Ми почали розмову із того, що у Франції заборонили турбувати людину у неробочий час. А у мене інколи враження складається, що працедавці змушені надсилати ці листи або працівники повинні перевіряти їх удома, тому що забагато часу проводять у Фейсбуці. Як із цим бути?

Анастасія Леухіна: Це питання того, як ми оцінюємо власну роботу і як її оцінює наш роботодавець. Тобто, якщо ми встигаємо зробити той результат, який від нас очікується і нас вистачає ще не соцмережі, то це прекрасно. Але може це означає, що нам потрібно менше проводити часу на роботі і робити це за менший час. Я думаю, що залежність від соцмереж і від усіх технологій, які є – це дуже велика проблема. Люди потрапляють у цей світ комунікацій і у якомусь сенсі це замінює реальність.

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (16.3MB) | Репост

Рештки письменника Олександра Олеся і його дружини Віри Кандиби 3 січня ексгумували у Празі та направили до депозитарію. Така новина знову підняла питання щодо створення Національного пантеону Героїв, де б могли зберігатись рештки видатних українців. Чому досі Україна не має пантеону і хто повинен там знаходитись розповідає Голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Ратушний.

Наталя Соколенко: Інститут національної пам’яті подає статистику: «Понад 250 тисяч поховань української військово-політичної еліти, еміграції діячів науки і культури зараз є за межами країни». Є постанова Верховної Ради і ще торішній Указ Президента про створення Національного пантеону Героїв. Чому не створено?

Михайло Ратушний: Є таке прислів’я: «Не було щастя, так нещастя помогло». Тут велика заслуга представників української громади в Празі, яким подзвонили працівники кладовища і неформально повідомили про ситуацію. Фактично спадкоємець власника могили викопав рештки і мав відправити їх на утилізацію, а на це місце поховав людину, яка оплачувала утримання могили. Це був жах, і громада спробувала якось зв’язатися із цим сином. Таким чином рештки Олександра Олеся і його дружини Віри Кандиби зберегли.

Питання пантеону стоїть глибоко. Це має бути чи Аскольдова Могила, чи Володимирська гірка, чи якесь інше місце, де достойні люди, які внесли особливий вклад у прагненні до незалежності України, мають заслуги перед країною і народом, – вони мають бути покладені у Національний пантеон. Ми розуміємо, що це символічні могили і є певний суб’єктивізм. Але такий пантеон повинен бути створений.

Чи їх є 250 тисяч? Напевно, є стільки поховань, а може й більше. Мільйони українців розкидані по усьому світу і зрозуміло, що держава Україна ні у найближчому майбутньому, ні зараз, коли ми хоронимо людей з війни на сході, не зможе зібрати ці рештки. І немає доцільності. Але великою мірою ставлення до своїх поховань характеризує загальну культуру суспільства.

Потрібно поставити на інветаризацію усі ці поховання. Мене постійно переслідує цвинтар у містечку Полтавське у Киргизстані, де мене киргизи завели на слов’янське кладовище. Там погнилі хрести, зігнуті, а то й взагалі відсутні. І на цьому кладовищі усі українські прізвища. Адже раніше проводилася колонізація Чуйської долини Киргизстану 110 років тому. І таких поховань є дуже багато.

У 2016 році закінчилася оплата місця поховання Євгена Коновальця у Роттердамі. Сьогодні зв’язалась наша громада із Нідерландів із Ветеранським клубом українців у Канаді, які всі роки продовжували цю оплату. Вони домовилися, що оплата буде продовжена на 2017 рік і взагалі до часу, поки Україна прийме рішення, що Коновалець буде перепохований у Києві.

Наталка Соколенко: Від кого залежало те, що Коновальця досі не перепоховали в Україні?

Михайло Ратушний: Я думаю, що була певна суспільна неготовність. В часи Ющенка була відзнака Героїв України Бандери і Шухевича. А потім прийшов Янукович і все це забрав. Тобто, є певна невизначеність.

З іншого боку, було містечкове питання стосовно того, чи перепоховати його у Калуші, чи у Франківську. При повазі до цих міст, але, на мою думку, місце таких людей у пантеоні.

Зрозуміло, що багато тіл немає, ми не поховаємо Хмельницького, чи Мазепу. Але такий пантеон треба створити. Там повинні ходити школярі, там повинні приходити люди і вклонятися пам’яті, бо Україна століттями була бездержавна, але століттями її чинні діячі, а це сотні, якщо не тисячі, прагнули, щоб цей народ жив вільно, заможно і у своїй вільній державі.

Такий пантеон може бути певним елементом виховання і культури. Там, напевно, повинні лежати і ті люди, які зараз гинуть на сході, захищаючи українську незалежність. Але має відбутися громадська дискусія, щоб це не було схоже на щось совкове та формалізоване.

Напевно, будуть дискусії хто має там знаходитись. Я думаю, що там Довженко має бути, який хотів бути похоронений в Україні і якого навіть мертвим Сталін не відпустив в Україну. Але це треба підняти і зробити список цих людей.

Найголовніше, що справа зрушилася із мертвого місця, і я думаю, що найближчим часом прах Олександра Олеся буде перевезений в Україну. І це започаткує цю процедуру.

Андрій Куликов: Як у випадку із Коновальцем, так і з Олесем усе вирішувала українська громада. А де українське дипломатичне представництво?

Михайло Ратушний: Я не можу коментувати це.

Андрій Куликов: Можливо, я утрирую, але якби не передзвонили ці люди із цвинтаря до української громади, то могло статися щось жахливе.

Михайло Ратушний: Ми б зараз уже не мали останків Олександра Олеся. Але Бог усе бачить.

Андрій Куликов: Ви говорили про те, що спершу було присвоєно звання Героїв України Бандері і Шухевичу, а потім було знято. До цього є різне ставлення. І коли ми говоримо, що на Хломщині, чи на Перемишлянщині є наруга над українськими похованнями, то ми не гарантовані від того, що це відбуватиметься і в Україні.

Михайло Ратушний: Я думаю, що війна з кістками – це те, що відрізняє варварство від цивілізації. Кажуть, що поляки зірвали підлогу і викинули рештки Хмельницького. Але зараз уже 21 століття. І це не має значення. Я думаю, що вандали є всюди. Але у Києві є безпечно,бо то рідна земля.

Усім своїм трибом життя ці люди прагнули повернутися в Україну. Тому, думаю, що їм би хотілося бути тут похованими.

Наприклад, жінка Ярослава Стецька розповідала про його останні дні. Тоді гестапо вмовляли Бандеру і Стецька відмовитися від проголошення Української держави у Львові, але вони не зламалися. І коли Стецько помирав, то останнє, що просив свою жінку – це води із Карпат.

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (15.9MB) | Репост

4 січня Петро Порошенко підписав Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби». Які зміни чекають військовослужбовців розповідає один із розробників Закону та полковник Генерального штабу АТО Марк Андрусяк.

Андрій Куликов: Прес-служба президента, зокрема, повідомляє: «Реалізація Закону дозволяє унормувати деякі питання, пов’язані із прийняттям, продовженням та звільненням громадян з військової служби». Деякі питання – це військова таємниця, чи ви можете сказати що це за питання?

Марк Андрусяк: Ніякої таємниці немає. Законом України передбачається відміну контрактів до закінчення особливого періоду так званих короткострокових контрактів, які були запроваджені на початку цього періоду. Дія особливого періоду дещо затягнулася і контракти стали з невизначеними термінами дії. Крім того, відповідно до цього Закону набувають право на звільнення певні категорії військовослужбовців. До таких категорій відносяться військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, дію якого встановлено понад встановлені стоки на період до оголошення демобілізації.

Андрій Куликов: Будуть встановлені строки у кожному окремому випадку, чи є спільний для всіх строк?

Марк Андрусяк: Всі військовослужбовці, які уклали контракти до початку оголошення особливого періоду, а це до 2014 року, у них дія контракту автоматично продовжилась після його закінчення під час дії особливого періоду.

Андрій Куликов: Тобто їх навіть не питали?

Марк Андрусяк: Не питали, так. Цей час визначений відповідно законодавства та іншими нормативно-правовими актами.

Ті особи, які прослужили на таких продовжених контрактах понад 18 місяців набувають права на звільнення. Причому це категорії і рядового сержантського складу, і офіцерського складу, і вищого офіцерського складу. Інша категорія військовослужбовців – це військовослужбовці, які уклали контракт до закінчення особливого періоду і вже прослужили за цими контрактами не менше 24 місяців.

3f45a71a180a9982435518e9631e4c5088c7b51b.jpg

Марк АндрусякАвторські права: Міністерство оборони України

Ці дві категорії набувають права на звільнення відповідно до цього законодавства. Водночас звільнення відбудеться протягом одного року. Генеральний штаб АТО пропонував два роки, ми провели певні розрахунки, але 6 грудня при розгляді цього законопроекту у Верховній Раді народними депутатами було запропоновано і підтримано термін звільнення протягом одного року.

Андрій Куликов: А хто із депутатів запропонував?

Марк Андрусяк: Це було запропоновано народним депутатом Іваном Віником депутатської фракції Блоку Петра Порошенка.

Наталя Соколенко: Можливо проводились якісь дослідження як багато офіцерів, чи інших військовослужбовців хочуть скористатися цим Законом?

Марк Андрусяк: У нас є певні розрахунки у Генеральному штабі. Ми знаємо кількість осіб, які набудуть право на звільнення. Крім того, ми провели соціологічне опитування військовослужбовців, які набудуть право на звільнення. Це опитування показало, що близько 10% військовослужбовців захочуть звільнитися. Із цієї категорії – близько 7% офіцерів.

Андрій Куликов: Які способи є у командування, щоб затримати військовослужбовців на службі, якщо у цьому виникає потреба?

Марк Андрусяк: Виключно Міністерство оборони може визначати строки та обсяги звільнення. Для цього ми проводимо певну роботу, яка передбачає рівномірне звільнення протягом року. Це звільнення ми плануємо провести із першого квітня 2017-го року. Цей період нам потрібно для того, щоб ми змогли набрати на військову службу за контрактом певну кількість громадян України, здійснити їх підготовку і таким чином компенсувати відтік офіцерів і рядового сержантського складу з війська. Водночас ми передбачаємо, що будуть йти люди, які більше не бажають служити, а прийдуть мотивовані військовослужбовці.

Наталя Соколенко: Президент днями сказав, що ми стрімко наближаємося до 70-ти тисяч укладених контрактів із військовослужбовцями. Які є розрахунки щодо того, як швидко вдасться замінити тих військових, які хочуть все-таки скористатися цим законом? Чи є матеріальні або нематеріальні стимули для того щоб залучити хороших професіоналів до війська?

Марк Андрусяк: Ми дійсно протягом 2016 року наблизились до показника близько 70-ти тисяч підписаних контрактів. Є позитивна тенденція і щомісячні показники зберігаються, тому ми сподіваємось, що у нас вийде компенсувати звільнення тих, які виявлять бажання відповідно до цього Закону.

Стимули – це підвищення грошового забезпечення із 2015 року. Особи рядового складу отримують від семи тисяч гривень. А мінімальне грошове забезпечення офіцерського складу від 10 тисяч гривень.

Наталя Соколенко: А генеральський контракт скільки передбачає?

Марк Андрусяк: Це вже треба порахувати окремо, бо я не знаю.

Крім того передбачені додаткові надбавки для тих, хто приймає безпосередню участь у АТО.

Але не тільки грошове забезпечення є стимулом для укладання контрактів. Все ж таки Збройні сили набули високої довіри у населення, їхній імідж підвищився. Тому, я вважаю, що не тільки матеріальний стимул, але і моральний стимул служити в професійному війську теж є причиною високого прийняття на контракт.

Андрій Куликов: А що ж вас спонукало долучитися до розробки законодавства?

Марк Андрусяк: Ініціаторами цього Закону є народні депутати. В основному депутати із комітету Верховної Ради з питань національної безпеки і оборони. Безпосередньо законопроект був запропонований народними депутатами Пашинським, Чорновол, Віником і Семенченко. Тому і Міністерство оборони, і Генеральний штаб брав участь у цьому законопроекті як співвиконавці. Ми розглядали можливість реалізації цього законопроекту з такого боку, щоб не знизити боєздатність ЗСУ. Я думаю, що спонукала до розробки цього Закону невизначеність громадян у своїх термінах проходження військової служби. Все ж таки продовжені контракти в особливий період і контракти з терміном дії до закінчення особливого періоду мають невизначений термін. Військовослужбовці не могли планувати своє життя і військову службу, тому виникла необхідність у такому Законі.

Андрій Куликов: 70 тисяч контрактів – це ті, що уже підписані, чи деякі уже припинилися із різних причин?

Марк Андрусяк: Це кількість контрактників, які ми прийняли на військову службу протягом 2016 року.

Андрій Куликов: І це у 25-35 разів більше порівняно із 2015 роком. Як ви даєте цьому раду?

Марк Андрусяк: Зі всіма військовослужбовцями, які прийшли у Збройні сили була проведена певна підготовка. Вони набули практичних навичок, теоретичних знань і стали у стрій до українського війська. Всі посади, які ми мали заповнити – вони заповнені.

Наталя Соколенко: Як багато жінок претендувало на укладання контрактів. І чи були якісь відмови? Чи обійняли жінки ті посади, які раніше їм не дозволяли?

Марк Андрусяк: З приводу прийняття на військову службу за контрактом жінок не було ніяких обмежень. Вони поряд із військовослужбовцями чоловіками входили до Збройних сил через навчальні центри, проходили відповідний професійно-психологічний відбір. Не було ніяких обмежень для осіб офіцерського складу жінок. На сьогодні ми зосереджуємо сили на комплектуванні бойових військових частин, які беруть участь в АТО. Тому, як і для чоловіків, так і для жінок будуть певні обмеження у тому, що ми будемо приймати на військову службу за контрактом виключно у бойові військові частини.

Андрій Куликов: Наскільки я розумію все ж таки різняться умови для того, щоб припинити контракт у рядового, сержантського і офіцерського складу?

Марк Андрусяк: Всі умови однакові. Але наголошую, що звільнення буде розподілено рівномірно по місяцям протягом одного року, щоб не знизити боєздатність частин.