Громадська Хвиля

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (24.1MB) | Репост

Ірина Ігнатенко: Українське традиційне суспільство – аграрне і доіндустріальне. Тому одружитися і обрати собі пару було важливо. Всім кортіло дізнатися – хто ж це бути. А ще й не тільки дізнатися долю, а й приворожити.

Чому це робили з 6 на 7 січня? Тому що це, як і Купала, рівнодення. Ніч, коли стирається межа між нашим світом і світом потойбіччя. Народна культура виробила дуже багато таких ритуалів. Наприклад, що робили дівчата? Виходили на город чи в комору, де лежали дрова. Брали їх похапцем і заносили в дім. А тоді рахували. Якщо їх була парна кількість, то дівчина в цьому році вийде заміж. Якщо ж непарна – не вийде. Те саме ворожіння робили з зерном.

Ворожити треба було після того, коли сходила зоря. Можна було йти під вікна до сусідів і слухати про що їм йдеться. Добре було, якщо говорили «йди», «встань», «поїдь». А якщо почуєш «сядь», «сиди», «нікуди не ходи» – це погане віщування.

Коли дівчата збиралися ворожити, вони ще могли всі разом варити вареники, або просто балабушки з тіста. Собаку перед тим не годували весь день. Викладали перед нею ці вареники і дивилися, чий вона вибере. Чию першу схопить – та й піде заміж. А якщо собака схопить і відкине – це поганий знак.

6 числа починався цикл зимових свят, до яких робили ворожіння. Зрізали гілочку вишні і ставили у воду. Якщо вона до Маланки (13 січня) зацвіте, розпуститься, то це добре. А якщо гілочка засихала – це погане віщування.

Ірина Славінська: А хлопці ворожили? Чи існували унісекс ворожіння?

Ірина Ігнатенко: Вони це теж робили. Але етнографи записували більше дівочих ворожінь, це більш розкручений бренд. Можливо хлопці не робили це колективно, а ворожили на самоті.

Дівочий шлюбний вік 15-16, максимум 18 років. А у хлопців було більше часу, щоб пошукати свою наречену. Також вони були мобільні, могли ходити від села до села і придивлятися до дівчат. Дівчата ходити не могли навіть в межах свого села. Вони сиділи вдома і чекали, поки до них прийдуть.

Дівчата були, звісно, у гіршому становищі в плані вибору пари. Магія – це була альтернатива для такого вибору. Хоча церква, як зараз, так і тоді виступала проти цього. Але в народній культурі це не вважалося гріхом. Подвійних стандартів в народній культурі багато. Українці багато чого робили такого, що церква таврувала, при тому не вважаючи це за гріх. Ворожіння – це, як раз, яскравий приклад.

Лариса Денисенко: А родинами ворожили? На добробут чи щось, що важливо для всіх?

Ірина Ігнатенко: Так, звичайно. В ніч з 6 на 7, коли родина збиралася за столом. Все ворожіння було пов’язане з господарюванням. До речі, мої колеги етнографи кажуть, що це важко пояснити, але це діяло. Наприклад, якщо дерево довго не родить, в ніч з 6 на 7 треба було підійти до дерева з сокирою, замахнутися на нього і пообіцяти зрубати, якщо воно не вродить на це літо. Всі, хто так робив, кажуть, що це чомусь діє.

Лариса Денисенко: Чи існували ворожіння з дітьми або за їх участі?

Ірина Ігнатенко: Дітей активно залучали, коли потрібна була магія чогось першого, нового, чистого. В народній культурі хлопчик і чоловік – це плюс, а жінка – мінус. Тому маленькі дівчатка пасли задніх, а на перший план виходили хлопчики.

На Різдво, коли ходили колядники, дивилися, хто перший увійде до хати. Бажано було, щоб це була особа чоловічої статі. Тому жінки намагалися не ходити. В селі могли ж ще й образитися, що жінка знала і першою «приперлася». Діти співали колядки кількох видів: ті, які пов’язані з Христом і його народженням, господарчі колядки, які зичили добробуту господарю і його родині.

Далі починалися частування і кутя. Кутя по регіонам дуже відрізнялася, її робили з того, що було: і з ячки, з пшона, пшениці, квасолі, рису. Тому і зараз не треба переживати, з чого її робити правильно.

Лариса Денисенко: Наречену і нареченого до шлюбу шукали за традицією з багатих родин?

Ірина Ігнатенко: Це без винятку було. Шукали з заможних. Навіть якщо молоді люди один одному симпатизували але батьки були категорично проти, то у молоді не було ніяких шансів одружитися.

Одна бабця мені розповідала історію, яка сталася в її селі, ще як вона була маленька. Одна дівчина з заможної родини полюбила бідного хлопця. Але батьки були проти і знайшли їй багатого нареченого. І дівчина втекла з власного весілля, стався скандал. Врешті вона вийшла за того, за кого хотіла і жила з ним щасливо. Але це було виключення. Це така була любов чи сила характеру, щоб постати проти суспільства.

Ірина Славінська: Чи були якісь специфічні міські способи відзначання Різдва чи адаптовані до міст традиції?

Ірина Ігнатенко: В нас довгий час урбаністикою ніхто не займався. Етнографи їздили по селах і ніхто не записував, як було в місті. Цікавитися почали тільки зараз, на початку ХХІ століття. Тому ми можемо тільки припускати, що теоретично було +/- так само, як в селі, але трошки по-іншому.

Ірина Славінська: Як церковні ритуали взаємодіяли з домашніми?

Ірина Ігнатенко: В різдвяних традиціях переплетено все: і церковне, і народне. Коли починаєш розплутувати цей клубок, то кожен бачить щось своє. Християнин – християнську основу, рідновір – дохристиянську, науковець – і те, й інше. Як би ми не ставилися до цього свята, воно є приводом прийти до рідних і близьких людей, згадати їх і провести 7 січня в теплі з тими, кого ми любимо.

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (14.4MB) | Репост

Марина Мірзаєва: Найбільше про Різдво можна дізнатися зі спогадів повстанців. У першу чергу це свято було важливим для підняття духу повстанців у лавах УПА. Зараз зображають визвольний рух у лісі романтичним, але це було важко і фізично, і морально.

Взимку особливі бої не велися, тому що залишалися сліди на снігу. Повстанці розташовувалися у криївках, у таборах або по селах. Було тимчасове затишшя після важкої літньої пори.

Повстанець Володимир Тютюн, який у 1947 році перебував на Лемківщині, сказав, що у них не було 12 страв і родини, але у них була віра, завзяття і коляда, яка єднала повстанців.

У 1943-1947 рр., коли ще не було великої блокади і наказу піти у повне підпілля, повстанці могли іти у села, і їх там радо приймали. Мирослав Симчич згадує, що вони розташовувалися у селі Верховинського району. По хребту були розкидані хатини, і вони були там бажаними гостями, і коляда лунала до самої ночі.

Євген Павлюковський: Коли почалася блокада і повстанці практично не виходили з лісів, як тоді святкували Різдво?

Марина Мірзаєва: Як правило, святкували  у криївках. Це свято було трохи сумним для повстанців, тому що це був час згадати про родину, домівку, тепло. Один повстанець у спогадах пише, що у криївці панувала темрява, а свічки ледь-ледь освічували обличчя повстанців. І коли лунає молитва, вони плачуть.

Звичайно, страв було дуже мало. Дотримуватися традиції 12 страв не завжди виходило. Загалом це були каші із сухими фруктами, вареники, борщ, кутя, до якої продукти заготовляли ще з осені.

Після вечері була знову молитва, тоді слово брав командир. Він бажав повстанцям вдалого року, вітав за християнськими звичаями. Потім лунали колядки ― навіть створювалися повстанські колядки.

Відомою є гайдамацька колядка «Сумний Святий вечір в 46-м році». Зараз актуальна тема із поляками ― на Закерзонні також діяли відділи УПА, і в 1947 р. була записана ця колядка:

Нова радість стала,
Як УПА повстала,
Яка підлих комуністів
Знищила немало.

АК помагає,
Бо вже добре знає,
Як антихрист лютий Сталін
Народи карає.

Цей стовпчик говорить про те, що в УПА розуміли, що їм вигідно дружити з поляками. Є факти, які свідчать, що у 1947 р. повстанці почали співпрацювати з АК. Далі події розгортаються інакше: АК забороняє співпрацювати з повстанцями ― каже, що це небезпечно.

Продовження колядки іде таке:

Дивная новина,
Що нині за днина,
Проти війська виступає
Керзонська Вкраїна

Не у людській хаті,
А поміж бидляти,
Там, напевно, виростали
Комуністи кляті.

Та діло погане,
Що польські фірмани
Получились в одну банду
Із большевиками.

Тобто говорять про те, що поляки почали співпрацювати із більшовиками. Фактично кожен територіальний відділ складав колядки під події, які там розгорталися.

Багато перероблених колядок, але є і складені:

Сині кучугури, пролягли хуртечі
І на землю грішну опустився вечір.
Опустився тихо, щоб оголосити
Як у Вифлиємі народивсь Спаситель

А в криївці вогко, ні куті, ні сіна,
А в селі Святвечір, ждуть, напевне, сина.
Вийшов із криївки, тишина довкола
Лише кріс морозом у долоні коле.

“Тільки не в цей вечір”, – вирішив повстанець,
І намерзлу зброю в схованці зоставив.
А мороз гарцює і рипить дорога,
А у небі зорі величають Бога.

І нарешті хвіртка, а за нею хата,
Відчиняє двері: “Із Різдвом вас, тату!”

Не буду дочитувати цю колядку ― вона трохи сумна: в кінці виявляється, що в хаті були НКВД-сти.

Євген Павлюковський: А католицькому Різдву також приділяли увагу?

Марина Мірзаєва: Звісно. Хто у що вірив, того й дотримувався. Намагалися вибиратися до сіл, до священиків. Про священика була історія, як 5 повстанців прийшли до хати, їх пригощають, і тут хтось із господарів проговорився, що у священика в хаті сидить 5 НКВД-стів.

Повстанці кажуть: зараз підемо до них колядувати. Беруть зброю, вриваються до хати ― там п’ють-гуляють НКВД-сти. Вони питають: знаєте, хто? ― знаємо, повстанці, партизани ― можна ми вам заколядуємо? ― колядуйте.

Повстанці їм заколядували, і запитують: знаєте, яка буде ваша доля? Ті розуміють, що їх зараз розстріляють. Повстанці перевіряють їх речі, бачать, що ті ще й партійні, і їх за тогочасними законами УПА мали б розстріляти на місці. Але повстанці помилували і сказали: на Різдво Христове ми даруємо вам волю.

Євген Павлюковський: У деяких загонах були військові капелани. Там якось відрізнялося святкування Різдва?

Марина Мірзаєва: Капелани читали молитву, перед тим повстанці могли посповідатися. Вони тримали бойовий дух в загонах. Але якщо не було капеланів, цю роль на себе брали командири.

Ніхто не міг ретельно готуватися у тих умовах.

Євген Павлюковський: Криївка ― це, по суті, земляна яма. Як у ній готували, наприклад, борщ?

Марина Мірзаєва: На вогні. Але там був маленький простір, все диміло, добре, якщо був відхід. Крім того, вони не могли сильно розпалювати пічку, якщо була небезпека, тому що це дало б запах. Багато повстанців вирішували, чи святкувати, залежно від того, що казала розвідка ― чи буде в той день облога.

Якщо все було спокійно, то витягували святкову скатертину. Якщо серед повстанців були жінки, вони вишивали до Різдва, вишивали і хлопцям сорочки. Усюди розставляли свічки, у першу чергу ― лампадку біля Божої Матері.

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (22.9MB) | Репост

Анастасія Багаліка: Чим особливий різдвяний стіл на Полтавщині?

Світлана Пиркало: На Полтавщині зараз готують відносно традиційний набір на Святвечір та Різдво.

У 5 чи 5 років я несла кутю своїм двоюрідним бабусям. Це був період застою, і кутя складалася з рису і компоту. Взагалі її не рекомендувалося афішувати: у школі казали, що ніяку кутю носити не можна, але сім’я посилала з нею до родичів.

Ми ходили колядувати. Із незалежністю почали відроджуватися традиції. З’ясувалося, що кутя ― це цілі зерна пшениці, які варять, заливають узваром, додають протертий мак, мед і горіхи. І ця кутя виявилася смачною.

Люди почали готувати цю кутю, згадувати традиції. Тоді доступними стали рецепти, які зберегла діаспора.

Недавно я в Лондоні зробила голубці із пшоном. Я думала, що придумала щось оригінальне. А тоді приїхала ― і виявилось, що це традиційний варіант голубців на Полтавщині на Святвечір.

Крім голубців, роблять борщ із карасями, вареники з картоплею чи капустою, деруни, кутя. Моя бабуся пекла пиріжки із цукровим буряком і калиною, з таком ― це розтерта квасоля.

На Полтавщині є ритуали, пов’язані з Різдвом, які мають дуже відносний зв’язок із християнством: це і духи предків, які приходять на кутю. Крім того, кутю кидали до стелі, і скільки зернят пшениці прилипне ― стільки у тебе народиться худоби.

Анастасія Багаліка: Як змінюється стіл на Різдво?

Світлана Пиркало: У нас традиційно на Різдво різали кабана. З нього робили холодець, кров’янку, домашню ковбасу, сало.

Мій дід був відомий у дальніх селах тим, як він коптив сало. Зарізаного кабана він обкладав соломою і смалив, і виходила дуже ніжна шкірочка. Мені здавалося, що так скрізь. Але виявилося, що це полтавське ноу-хау.

Традиційний салат вінегрет, який містить різні овочі, у нас у селі баба з дідом їли цілу зиму. У них у сінях стояв великий тазик, у який постійно докришувався овоч, який був зварений, а з іншого боку, цей салат над’їдався. Це було дуже класно ― він був постійно і був смачний.

Анастасія Багаліка: Як змінився ваш стіл після переїзду до Великобританії?

Світлана Пиркало: Великобританія вносить свої корективи: Різдво 25 грудня, посту ніхто не дотримується, Святвечір не особливо святкується. Головна їжа цього періоду ― різдвяний ланч: включається телевізор, там виступає королева, всі п’ють шампанське чи що Бог послав і їдять індичку.

Індичка вважається у Британії традиційною,  але ми пам’ятаємо, що раніше традиційною була гуска. У моє перше Різдво у Британії я їла гуску з тушкованою червоною капустою.

Уникнути Різдва там складно: у мене на роботі ще за тиждень до нього починають подавати індичку, і на саме Різдво ти вже не можеш на неї дивитися.

Індичка велика, тому ти їси її ще довго після Різдва: вариш з неї суп, перетворюєш на інші страви.

У якийсь момент я повадилася фарширувати індичку качкою, а качку ― куркою. Я перекладала їх фаршем: один із креветками, інший із ковбасною начинкою. Все це скручувалося у рулон і запікалося у духовці 7—8 годин.

Євген Павлюковський: А що ще із традиційних українських страв вдається готувати у Великобританії?

Світлана Пиркало: Я люблю готувати холодець, тому що усім зрозуміло, що це традиційна українська страва. Його також роблять на півночі Франції, але його роблять із кількох різних видів м’яса. Я запозичила цю ідею, і зараз намагаюся робити холодець зі свинячих ніг, курятини і телячого язика.

Також я готую голубці ― не тільки пісні, а й з м’ясом, і беру їх на роботу. Їх вже там знають і люблять. Але я трошки змінила цю традиційну страву: замість звичайної капусти я використовую квашену ― серби вміють квасити капусту цілими головками. Це додає голубцям пікантності.

Анастасія Багаліка: В англійській кухні багато пирогів із субпродуктами. Наскільки їх готують до різдвяного столу?

Світлана Пиркало: У британців взагалі є традиційним доїдання залишків вечері. Найкращі рецепти у них саме із залишків. Пиріг із біфштекса і нирок ― це насправді не пиріг, а рагу із нирок, м’яса та інших інгредієнтів. Його кладуть у каструлю і зверху закривають товченою картоплею, іноді тістом. Є такі ж рибні пироги. Але це не різдвяна, а радше повсякденна страва.

Анастасія Багаліка: Які страви плануєте готувати на Різдво?

Світлана Пиркало: На католицьке Різдво я була вдома і їла те, що давали ― а давали дуже смачну шубу, вінегрет, хрін, голубці і все решту.

На 7 січня ― я знаю, що вдома є сало, і знаю, де воно лежить. Моя двоюрідна сестра, яка живе під Полтавою, вирощує чудових кабанів ― вони волохаті і називаються угорська мангалиця. Це порода у поєднанні з полтавською технологією смалити шкірку дає неймовірні результати.

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (21.0MB) | Репост

Анастасія Багаліка: Чи справді під час зимових свят більше людей звертається на телефонні лінії довіри і з яких причин?

Інна Черепова: 31 декабря и 1 января мы получили очень много благодарностей и поздравлений с Новым Годом ― 20% от звонков, а все остальные звонки были о конфликтах, о проблемах в взаимоотношениях, в том числе связанных с одиночеством.

Євген Павлюковський: Як налаштуватися на позитивний лад людям, які почуваються самотніми у різдвяні свята?

Інна Черепова: Чтобы быть одиноким, не обязательно быть самому. Есть термин «одиночество в толпе». Каждый человек часто или редко переживает чувство одиночества. Это чувство и не хорошо, и не плохо. Оно всегда присутствует в жизни человека. Вопрос в том, как с ним справляться.

Есть много причин одиночества. Есть одиночество, сформированное в детстве ― у человека заложенные семьей установки поведения, программа «ты никому не нужен». Такому человеку сложно строить отношения, он не подготовлен ко взаимодействию с людьми.

Бывает ситуативное одиночество, вызванное утратой ― например, разрывом отношений. Это может длиться долго или быстро пройти ― вопрос в том, как человек с этим справиться.

И есть такое понятие ― самоизоляция. Это когда люди решают окружить себя стеной, изолироваться от людей.

Психолог нужен, чтобы помочь разобраться в этих причинах. Подготовленный специалист может сделать это даже в телефонном разговоре.

Когда причины выявлены, нужно принять решения. Их три: избежать решения, остаться в таком состоянии или конструктивно его прожить.

Анастасія Багаліка: Якій із цих груп людей найважче допомогти?

Інна Черепова: Это зависит от человека. Если он хочет что-то изменить, это гораздо легче, чем уговаривать его, когда он этого не хочет. Когда клиент звонит в надежде, что ему помогут найти новые модели поведения, которые разбивают стену изоляции, мы видим прогресс в течении разговора.

Євген Павлюковський: Що можна порадити людям, які мають проблеми, але вважають дзвінок проявом слабкості?

Інна Черепова: Я бы посоветовала им честно взглянуть в свое сердце: если они одиноки и нуждаются в помощи других людей, нужно ее запрашивать, даже если это линия доверия. Человек, который живет как бы в ракушке, лишает себя человеческого ресурса, надевая на себя не свое.

У нас культура «что-то болит ― выпей таблетку»: плохой брак ― разведись, плохое настроение ― купи себе что-то или съезди куда-то. Но это не решает конфликты, это способы избегания. И люди уходят в соцсети ― это удивительный способ формирования одиночества.

Анастасія Багаліка: Цього року зросла кількість людей, які зробили дописи у соцмережах у Новорічну ніч. Та й вітати стали здебільшого через Фейсбук, а не дзвінком.

Євген Павлюковський: Можливо, соцмережі захищають нас від емоційних затрат ― коли потрібно привітати 10 родичів і 10 друзів, набагато простіше зробити це письмово, ніж подзвонити кожному?

Інна Черепова: Да, от затраты эмоций это нас защищает. Я не против Фейсбука, я тоже большинство людей поздравляла по Фейсбуке, но мы намного меньше стали вкладывать эмоций в поддержание отношений.

Соцсети ― это отличный способ избежать трудностей в построении взаимоотношений. На самом деле, это не плохо, потому что это оптимизирует нашу жизнь, но это должно быть приложением к жизни, а не ее заменой.

Євген Павлюковський: Можливо, Фейсбук допомагає самотній людині уникнути самотності ― там вона може привітати інших зі святом?

Інна Черепова: Одинокий человек скорее читает поздравления, чем пишет их. Травма одинокого человека в том, что он не готов ничего вложить в построения отношений, потому что ему нечего отдать. Если он не снимет защитные механизмы, не изменит модели поведения, не наработает новый ресурс, то он так и останется читающим чужую ленту.

Анастасія Багаліка: У мене таке враження, що деякі люди, які самотні у житті, намагаються заповнити порожнечу активною і навіть блогерською поведінкою у соцмережах.

Інна Черепова: Это культивируется последним временем. В нашем менталитете скорее построить красивую ширму, чем пустить внутрь. Это часть культуры ― не давать копаться в себе. И если человек обращается на линию, это замечательно ― это значит, что он сам пробил свою блокаду.

Анастасія Багаліка: Чи є якась стандартизована схема розмови із тим, хто телефонує на лінію довіри?

Інна Черепова: Конечно. Любое консультирование построено по схеме. Первое ― выяснить запрос: есть ли он у человека сформирован или он формируется в первой части беседы.

После этого психолог задает вопрос: как вы раньше справлялись? Что делали, чтобы побороть это? Это поиск ресурса, который есть у человека.

Если он исчерпал этот ресурс, мы говорим, какой новый ресурс можно найти.

Євген Павлюковський: Чи багато у свята телефонує нетверезих людей чи тих, хто скаржиться на нетверезих?

Інна Черепова: Если звонит нетрезвый человек, это все равно наш клиент.

Большая часть праздничных проблем вызвана сидениям в компаниях ― и оттого, что кто-то слишком много выпил, и того, что кому-то что-то показалось. Это оборотная сторона наших праздников. На почве «слишком много выпил» иногда даже бывают трагедии.

Євген Павлюковський: Куди звертатися тим, хто у ці свята відчує таку потребу?

Інна Черепова: Мы работаем круглосуточно, наши услуги бесплатны. В любое время можно позвонить 0-800-50-77-50.

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (17.4MB) | Репост

Анастасія Багаліка: Чим відрізняється на Закарпатті головна різдвяна страва ― кутя?

Тетяна Ярович: Закарпаття ― дуже цікавий регіон: там проживає близько 14 національностей, у кожної Різдво проходить по-іншому. Основою закарпатської кухні є угорська кухня із домішками австрійської, німецької, румунської, гуцульської і єврейської.

У мене вдома, зважаючи на словацьке, угорське, італійське і сербське коріння, кутю не готують, як і в багатьох моїх друзів. У нас готують бобальки ― це солодке тісто, запечене або посмажене невеличкими кульками, посипане маком і горіхами.

Євген Павлюковський: Які ще різдвяні традиції є на Закарпатті?

Тетяна Ярович: Традиція 12 страв є обов’язковою. Звичайно, за стіл ми сідаємо, коли зійшла перша зірка. У нас є культ коляди ― дітьми ми за місяць до Різдва збиралися на репетиції, розбивали колядки на голоси, майстрували зірку, розбирали ролі. Поки не зайдуть перші колядники, родина не сідає за стіл.

На куточки столу ми непочищені головки часнику, щоб родина була здорова. На стіл ставимо кілька порожніх чарок і тарілок для родичів, які покинули цей світ.

12 страв не одні і ті ж щороку. Звичайно, ми печемо киричун ― різдвяний хліб на яйцях і маслі ― він подібний до паски. Улюблена страва моєї бабусі ― тушкований карп з томатом, який подається холодним. Ми цю страву їмо лише двічі на рік ― на Святвечір і в Чисту п’ятницю.

Цю страву ще називають перекладаною рибою, тому що її маринують, а тоді перекладають цибулею, потім заливають домашнім томатним соком.

Ще одна обов’язкова страва ― фанки. Це єврейські пампушки з дріжджового тіста. Вони нагадують американські донатси: круглі, з дірочкою посередині, посипані пудрою.

Також ми робимо баник ― рулет з дріжджового листкового тіста, всередині повністю забитого маком, розпареним в молоці. У гірських районах готують ще баник із горіхами і родзинками.

У нас є два види дерунів ― кийзлики і кечери. У кийзликах картопля потерта на дрібнішій тертці. До кечерів додається тільки картопля і цибуля, а до кийзликів ще й яйце.

І родзинкою вечора є токан з начинкою. Це стара страва карпатських вівчарів, яка мала б готуватися на вогнищі на основі кукурудзяної крупи і картоплі. Карпатські вівчарі їдять її руками. Із картоплі і кукурудзи замішують таку масу, вивалюють її на піднос, і потім ріжуть її ниткою. Кожен бере собі шматочок і мокає в соус-мачанку. Це топлена бринза з цибулею і домашньою олією.

Для мене це завжди магічна штука, тому що коли родина збирається довкола страви і разом їсть її руками, іде потужний посил до минулого.

Євген Павлюковський: А що п’ють на свята?

Тетяна Ярович: Домашнє закарпатське вино. Без нього не обходиться жоден обід чи вечеря. Майже в кожного у подвір’ї закривають близько 1000 л вина.

У нас є культ консервації. У погребі завжди є білі консервовані гриби або опеньки, купа різних компотів. Узвару на Закарпатті не варять. Звичайно, є різні настоянки.

Анастасія Багаліка: Усі ці страви пісні?

Тетяна Ярович: Так, перша вечеря має бути без м’яса. Інколи ми готуємо вареники, тому що мій дідусь із Тернопільщини. Але до картопляної начинки у варениках ми добавляємо паприку і смажену цибулю, і картопля виходить рожева. Сметану ми запікаємо із хроном у печі.

Євген Павлюковський: Відомою закарпатською стравою є бануш. Коли він з’являється на столі?

Тетяна Ярович: Це найдорожча страва гір. Це кукурудзяна крупа спеціального помолу ― щось середнє між крупою і мукою, яка готується на основі найжирнішої сметани із додаванням вершків.

Багато хто плутає бануш із кулешею, токаном і мамалигою. Усі ці страви готуються на основі кукурудзяного борошна, але вони відрізняються.

На Різдво бануш не готують ― ця страва потребує надто багато часу на приготування.

Анастасія Багаліка: Що буде на Різдвяному сніданку у «Кіфлику»?

Тетяна Ярович: Звичайно, будуть фанки, баник, хліб керечун, кийзлики, кечери, карп у томатному соці.

Закарпатське меню було авантюрою. Всі сміялися з мене: ви будете готувати кукурудзяну крупу на сметані з вершками у центрі міста? А зараз бануш готують у багатьох закладах. Круто, що він зайшов у столиці, і він не асоціюється зі стравою шинків ― він є і в модних барах.

Секретом нашого банушу є витримана овеча бринза. Вона дуже приторна. Її багато хто з містян не любить, але людям цікаво.

Коли ми відкривали проект, у нас була освітня мета: ми відкриваємо українцям й іноземцям, що українська кухня ― це не кухня села. Це європейська кухня.

Спочатку у нас була ідея об’єднати людей, які шукають своє коріння, ідентифікують себе. Цільовою аудиторією були люди віком 25-30 р., але позавчора у ресторані дідусь відсвяткував своє 100-річчя. До нас приходять 14-річні діти, які хочуть святкувати свій день народження.

Наш головний посил досягнутий, що українська їжа достойна бути в європейських тарілках.

Анастасія Багаліка: Різдво на Закарпатті ― це в першу чергу релігійне свято?

Тетяна Ярович: Звичайно. У нас є три великі празники, і головним є Різдво. Ми не святкуємо настільки Новий Рік, як Різдво. Різдво об’єднує родини, є великий посил до предків. На Різдво ми згадуємо своїх прабабусь і прадідусів.

Євген Павлюковський: Молодь долучається до готування страв на Різдво?

Тетяна Ярович: Я вдома не готую нічого ― у мене готують бабуся і мама. А мої 25-річні подруги готують так, як бабусі і мами. Це дуже круто, що ці рецепти передаються, що на столі немає салату з крабових паличок, а є традиційні страви.

Я люблю цю консервативність. Ти приїжджаєш додому і розумієш, що є істини, які ідуть у майбутнє, не розмиваються урбаністикою.

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (2.7MB) | Репост

Андрій «Червень»: Вітання всьому українському народу з нагоди прийдешніх свят. За християнською традицією, це свято треба святкувати у сімейному колі. Ловлю себе на думці, що сім’єю для багатьох із нас стали хлопці на передовій. І важко розірватися між війною і поверненням додому.

Хочу побажати хлопцям, які в такий час тримають на передовій цю навалу, міцного здоров’я, щоб не було втрат, щоб Господь їх оберігав.

Євген Павлюковський: Як відзначають свято в рядах ваших побратимів?

Андрій «Червень»: За роки війни християнських традицій більше дотримуються. Видно, що віра в Бога зростає, і свята стають чуттєвішими, люди переймаються цим.

До нас на Різдво приїхав греко-католицький капелан Богдан Манишин. Ми будемо проходити вертепом по позиціях, щоб хлопці відчували, що ми одна сім’я. Об’єднана країна відчувається у такі дні на передовій.

Євген Павлюковський: Чи багато листів і святкових малюнків приходить у ці дні?

Андрій «Червень»: Завжди, коли приїжджають волонтери, вони привозять багато листів, не тільки на свята. Це надзвичайно надихає. Листи чуйні, щирі, серце крається, коли читаєш.

Євген Павлюковський: Які страви у святковому польовому меню?

Андрій «Червень»: Точно буде кутя, пісні вареники. Ми не обділені увагою і святковим столом. Дай Боже, щоб у кожній українській родині було те, що маємо ми.

hr-gh-2017-01-06-bilozerska.mp3

Євген Павлюковський: Як ви відзначаєте Різдво? Який настрій у загоні?

Олена Білозерська: Настрій бойовий. Всі, у кого є знайомі волонтери, взагалі зустрічають і Новий Рік, і Різдво як удома. Нам прийшли домашні салати, декому і кутю прислали. Може, не в усіх є дванадцять страв, але намагаємося наблизитися до цього. Капелани їздять, спілкуються з бійцями, проводять Служби.

Солдати навіть на передовій бігають у цих ковпачках Діда Мороза чи Санта Клауса. Дівчата-фронтовички у дощику поверх бушлатів. Це не всюди, але якщо хороший колектив, веселий настрій, то святкують і все добре.

Євген Павлюковський: Чи багато листів надходить у ці дні?

Олена Білозерська: Дуже багато. Діти вітають бійців з усіма святами, і коли немає свят, теж постійно присилають малюнки. Ці малюнки висять у бліндажах на базах. Вони нас дуже надихають.

Євген Павлюковський: Що у різдвяному меню бійців?

Олена Білозерська: Саме різдвяного, можливо, нічого й нема ― це все-таки фронт, а не ресторан. Є салати ― декому присиляють готові, дехто сам робить. Може, не всім так пощастило, як нам, з волонтерами. Але те, що я бачу навколо ― все нормально, навіть домашні тортики передали.

Євген Павлюковський: Яка ситуація на вашій локації? Чи є можливість відпочити, відзначити свято?

Олена Білозерська: На нашій ділянці фронту відносне затишшя. Порівняно з тим, що буває, зараз не дуже стріляють. Але, звичайно, ніхто не розслабляється. Зрідка щось прилітає, іноді стрілянина, але в цілому спокійно.