Філософський Барабан

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (15.4MB) | Репост

didi_huberman_poster.jpeg

Постер до Юбермана

Книжка Жоржа Діді-Юбермана “Те, що ми бачимо, те, що дивиться на нас” (1992), страшенно заплутана. В ній незрозуміла вже навіть перша фраза: “Те, що ми бачимо, має вагу – існує – у наших очах тільки за рахунок того, що дивиться на нас”. Ця фраза просто вганяє у ступор. Ну що це таке? Діді-Юберман пише, що ми бачимо тільки те, що дивиться на нас? Чи ми звертаємо увагу тільки те, що дивиться на нас? Чому він не може висловитися точно? Навіщо така плутанина? Але ж ми бачимо і звертаємо увагу не тільки на те, що дивиться на нас (тобто виключно живих істот, які мають хоча би начатки свідомості), а все, від чого відбивається світло, тобто – всі предмети. Навіщо ж Діді-Юберман вводить нас у оману? Може, це не філософія, а поезія, коли можна замість логіки користуватися метафорами?

“Бачення мислиться і випробовується з усією гостротою лише в досвіді дотику”, – пише Діді-Юберман. Ця фраза знов абсолютно незрозуміла. Гострота бачення – це коли останній рядок у окуліста бачиш чи як? Але ж я не знав ще жодної людини, яка би мацала руками цю перевірочну офтальмологічну таблицю. А якщо це не гострота зору, то про що тут взагалі каже Юберман? Це що – Місяць справді гостро можуть бачити тільки деякі американські астронавти, які його торкалися? А ми – ні? А як же бути, наприклад, із Сонцем, якого ніхто не зможе торкнутися?

Далі Діді-Юберман пише про “модальність побаченого” і наводить цитату з роману Джойса ”Уліс”, той епізод коли помирає мати Стівена Дедала, він бачить колір її блювоти і вже надалі цей колір переслідує його. Навіть коли він дивиться на море, він пригадує блювоту матері. Я погоджуюсь із тим, що досвід впливає на сприйняття, але виходить так, що наш досвід не загострює наш зір, а навпаки – спотворює побачене? Це і мається на увазі під модальністю? 

Джойс пише “Заплющ очі та дивися”, і це правда: якщо вже погодитися із тим, що досвід загострює зір, то, маючи певний досвід, можна бачити із заплющеними очима. Я наприклад, вмію друкувати на клавіатурі комп’ютера, майже не дивлячись на неї. Але ж, якщо послухатися цієї рекомендації, то можна взагалі відмовитися від зору. Але ж більшість речей змінюється. Навіть у клавіатури може відламатися клавіша, я не кажу вже за більш складні і рухомі речі. Чи не здається вам, що досвід тільки заважає бачити?

Далі Діді-Юберман говорить про ситуацію розколу поміж тими людьми які, дивлячись на певний об’єкт, бачать лише його зображення, і тими, які нехтують зображенням, віддаючи перевагу історії цього об’єкта. У першому випадку, пише Діді-Юберман, цей наївний погляд створює тавтологічну ситуацію. Візьмемо для прикладу нещодавно відкритий у Алчевську монумент “герою Новоросії” Олексію Мозговому. Якщо не знати історію Мозгового, те, що він був терористом і бандитом, і що його вбили конкуренти, у яких було більше зброї, то ми просто бачимо пам’ятник герою. Але якщо знати тільки одну історію, а очі взагалі закрити, то ми й ніякого пам’ятника не побачимо. Тут одразу виникає питання – а може й бачити нічого взагалі не потрібно? Давайте просто прочитаємо історію Мозгового і те, що йому поставили пам’ятник. Не треба іздити до Єгипту, щоб подивитися на піраміди – досить лиш прочитати про них. А на динозаврів ми й взагалі не зможемо подивитись, як би того не хотіли. Історій пов’язаних із динозаврами ми також не знаємо. Тому одразу виникає спокуса уявити собі динозаврів у зручних кріслах із свіжим номером газети “Мезозойські новини” у лапах. Вони не носяться із ричанням за здобиччю, а спокійно дискутують, кого оберуть наступним президентом і до чого це призведе. Я тільки не розумію, навіщо Діді-Юберман пише про все це. Яку користь нам може дати усвідомлення ситуації розколу поміж зображенням та його історією?

Відповіді на ці та інші питання слухайте у свіжому випуску подкаста “Філософський Барабан” із кандидатом філософських наук Володимиром Приходьком. 
 

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (16.2MB) | Репост

«Наш перший крок у критиці звичайних людських понять і реакцій полягає в тому, щоб винайти нову понятійну систему, або ж перенести таку систему з того, що поза наукою, з релігії, міфології, з ідей некомпетентних людей або з марення божевільних». Це був уривок з книжки американського філософа Пола Фейерабенда «Проти метода», яку він видав у 1993 році.

Але як же можна критикувати ідеї з позиції марення божевільних, як нам пропонує філософ?

Фейерабенд послідовно заперечує наукове пізнання,вважаючи його справжньою семантичною диктатурою. «Якщо батьки шестирічної дитини можуть вирішувати, виховувати її згідно укладів протестантизму або юдаїзму, або ж взагалі не давати йому релігійного виховання, — пише Фейерабенд, — то у випадку з науками вони не мають тієї ж свободи. Існує абсолютна необхідність вивчати фізику, астрономію, історію. У нас немає права замінити їх магією, астрологією або вивченням легенд.

Так само ніхто не задовольняється просто історичним поданням фактів і принципів фізики (астрономії, історії і т.д.). Чи не кажуть: деякі люди вважають, що Земля обертається навколо Сонця, тоді як інші розглядають Землю в якості порожнистої сфери, яка містить в собі Сонце, планети і нерухомі зірки. Кажуть: Земля обертається навколо Сонця, а все інше — просто абсурд».

Варто всіляко підтримувати плюралізм та різноманітність у всьому. Школа має давати різні погляди на факти та події у підручниках, але, здається, що Фейерабенд просто знущається з нас. Або ж прагне дешевої популярності. Він же просто спеціально плутає факти з ідеями!

Друга мішень Фейерабенда — раціоналізм. Його він просто зневажає. «Раціоналізм не має точного змісту, а розум не піднімається над принципами тієї партії, яка виступає від його імені, — пише філософ, — Усе спрямовано в сторону загальної одноманітності. Час звільнитися від Розуму і сказати йому «прощай». Розум має великий успіх серед філософів, яких живлять відраза до складності, і серед політиків, які прагнуть до світового панування. Для інших, тобто практично для нас усіх, він є нещастям. Прийшов час з ним розпрощатися». Все це звучить дуже гарно та радикально, нагадує щось революційне.

Але як саме Фейерабенд пропонує розпрощатися із розумом? Що для цього треба зробити?

Фейерабенд вважає, що люди, які володіють певними знаннями, не мають ними пишатися, бо ця перевага — дуже відносна.

Як приклад, він наводить таку історію. Лікар запропонував пацієнту із Центральної Африки пройти рентгенівське обстеження, щоб точно встановити причину захворювання. Пацієнт попросив його використовувати щось інше, бо «ніхто не має права втручатися всередину мого тіла».

Тут бажання лікаря дізнатися і на основі цього — запропонувати найбільш ефективний спосіб лікування стикається з бажанням паціента зберегти недоторканість свого тіла. Дискусія про цінності означає аналіз і вирішення подібних конфліктів. Чи є бажання цього пацієнта розумним? Воно розумно для того співтовариства, яке цінує недоторканність тіла і очікує, що лікар буде працювати в рамках, які визначає ця цінність.

Але ж співтовариство, яке передусім цінує недоторканість тіла, не дуже розумне само по собі. В Росії є рух, який заперечує існування вірусу імунодефіциту людини. Прекрасний рух!

Можна ще заперечити існування тяжіння і вистрибнути з вікна дев’ятого поверху. А от чи треба?

Фейерабенд настільки зневажає розум, що навіть відмовляє йому у ролі чинника, що спричинив прогрес суспільства від дикунства до лібералізму. «Ті свободи, якими ми володіємо і яких все ще позбавлені мільйони людей, лише в рідкісних випадках були досягнуті розумним шляхом, — пише він, — Вони стали результатом зіткнень і компромісів, структуру яких неможливо охопити якимись загальними принципами, які покривають всі випадки — від Клісфена до Мандели».

І до Петра Порошенка, хочеться одразу додати.

І дійсно — ну хіба наш Євромайдан переміг в результаті дій розумних людей? Нічого подібного, сказав би Фейерабенд: перемогу забезпечив сам Віктор Янукович, який злякався та втік до Росії. І навіть не Віктор Янукович, а просто так воно якось все само перемоглося випадково.

Відповіді на ці та інші питання — у черговому випуску подкаста «Філософський Барабан» із завідувачем кафедри теоретичної та практичної філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктором філософії, професором Людмилою Шашковою.

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (16.4MB) | Репост

Брейн — це мозок, а траст — це довіра або ж різновид форми власності.

Ну, наприклад, Петро Порошенко хоче продати свою шоколадну фабрику, але не назавжди, а тільки на строк свого президентства — воно ж не вічне. Тому він віддає її у траст якомусь керуючому, якому він довіряє. І виходить цікава ситуація: шоколадна фабрика тепер не належить ані самому Петру Порошенку, ані керуючому.

Історія трастів Англійського загального права йде до часів Середніх віків, коли переведення майна у трасти застосовувалося для захисту майна знаті від посягань на нього королів і кредиторів — керуючими трасту призначалася церква, а церковне майно не підлягало конфіскації.

Так само, на думку Патрісії Черчленд, влаштований і наш мозок. Це такий собі траст, де майно — тобто свідомість — не має ані ментальної, ані матеріальної форми — це ані думки, ані мозок як скупчення нервів. Саме тому ми не можемо конфіскувати свідомість із нашого організму, тобто — редукувати її до чогось «намацального» та зрозумілого.

Свою теорію Черчленд базує на поступовій еволюції схеми мозку. Від самого початку вона базувалася на самозбереженні. Ми шукаємо їжу, коли голодні, шукаємо тепло, коли холодно, і секс, коли нас діймає хіть. В процесі еволюції мозку ссавців, ця схема дещо розширилася, бо із окремих хижаків, які збиралися у зграї, виникло суспільство. І суспільство означає, що інші — це вже не лише вороги та конкуренти, але й друзі, родичі, колеги.

Мозок знає, що інші — це не ми, але він здатен сприймати їх як частину нас. І коло таких осіб може розширюватись.

За соціалізацію, на думку, Патрісії Черчленд, відповідає окситоцин. Це така речовина, яку виділяє наш мозок, щоб зменшити реакцію на стрес.

Коли ми серед друзів та колег — мозок виділяє окситоцин, і ми не хвилюємося з приводу того, що вони, наприклад, можуть нас вбити або пограбувати. Таким чином все наше суспільство побудовано не на якихось моральних засадах, а на окситоцині.

Якщо би Достоєвський, який писав свій роман «Злочин та покарання», знав про це, він би обов’язково присвятив цьому окрему главу. Він написав би щось типу: «Через погане харчування у крові Федіра Раскольникова різко впав рівень окситоцину, тому він регресував до хижака. Всі його думки про те, чи має він право на вбивство, насправді були викликані гормональним розладом. Ось до чого призводить бідність!»

Окрім системи оцінки стресу у людей також істотно еволюціонувала так звана рептильна система болю. Поступово люди почали прогнозувати не лише, яку біль будуть відчувати інші люди, але й що вони взагалі можуть відчувати при певних взаємодіях. Модифікація кірки та підкірки призвела до збільшення об’єму пам’яті.

Людина тепер отримала здатність запам’ятовувати, до чого саме призводили неправильні або правильні її дії у минулому і, порпаючись у цьому величезному складі, прогнозувати наслідки своїх дій у майбутньому. Ми називаємо це інтуїцією.

Патрісія Черчленд вважає, що совість — це не моральна категорія, знову ж таки, а фіброзна мережа потужних інтуїцій про те, що є правильним або неправильним у межах даного суспільства.

Все це виглядає дуже логічним, але іноді з’являються і певні сумніви. Якщо людина асоціальна та безсовісна є такою тільки через певні проблеми із функціонуванням мозку, то як бути із певними суспільствами.

Невже у 86% росіян, які підтримують дії Путіна, пошкоджений мозок?

Черчленд вважає, що саме зміна побудови мозку відповідальна за еволюцію людства від мідного до залізного віку і від монархії до демократії.

Тут виникає питання зворотньої еволюції. Зараз ми бачимо, що є досить таки багато бажаючих повернутися назад. Одні скиглять за СРСР, а іншим хотілося би повернутися у часи перших Хрестових походів, коли хрестоносці билися із сарацинами за гріб господень поблизу від Палестини та Єрусалима. Що відбувається із мозком цих людей?

Чи можна також сказати, що нейрофілософія, яку пропагує Патрісія Черчленд, взагалі скасує більшу частину відомої нам філософії, як неактуальну? Навіщо нам Кант, якщо є окситоцин? Про це та багато іншого слухайте у свіжому випуску подкасту «Філософський Барабан» із кандидатом філософських наук Оленою Комар.

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (15.7MB) | Репост

Вперше цей термін був вжитий неоплатоніком Сімпліцієм у V столітті, а в середні віки набув широкого поширення, ставши синонімом філософії, що розглядається як вчення про основи всього сущого, які вважалися незмінними, духовними і недоступними для чуттєвого досвіду.

Таке визначення метафізики зовсім не викликає до неї поваги. Виникає враження, що це просто якась містика, яку давні філософи вигадали для виправдання власних забобон. Наприклад, хочеться їм довести, що Сонце крутиться навколо Землі — раз — і готова метафізична теорія. Взагалі можна так довести все, що завгодно. Бо ж є неспростовний аргумент: ми говоримо про духовне і недоступне для чуттєвого досвіду. Чи не втратило все це актуальність щонайменше років сто тому?

Імануїл Кант писав про метафізику так: «Людському розуму випала дивна доля: його беруть в облогу питання, від яких він не може ухилитися, тому що вони нав’язані йому його власною природою, але в той же час він не може відповісти на них, так як вони перевершують всі його можливості. Внаслідок цього розум занурюється в темряву і впадає в протиріччя».

А може, все це пов’язано із елементарною відсталістю наукового знання. Уявіть, що Канту приносять радіоприймач, і він починає міркувати: що це? Річ у собі? А може, голос Бога чи людини? Якщо це голос людини, то чи потрапила вона туди за велінням Бога? А якщо це голос Бога, то про що він нам хоче сказати? Звісно, це лише жарт, але, чи не був Кант занадто категоричним, щодо обов’язкових протирічь?

Основні метафізичні питання: Що є причина причин? Якими є витоки витоків? Якими є початки початків?

Що є «безпосереднє», «наявне»? Де — буквально або понятійно-топологічно — ці початки розташовані? Чому вони бачаться нам «просто», що заважає і чи заважає їм щось бути видимими «безпосередньо», без додаткових «операцій»? Все це звучить, немов шурхіт макулатури. Недаремно Вітгенштайн радив мовчати про те, про що говорити не можна. Цей перелік метафізичних питань схожий на спекуляції на рівному місці. Але можливо, вже існують якісь нові метафізичні питання, якими дійсно варто займатися?

Книжка «Метафізика Донецька» — це збірка есеїв різних авторів, написаних до 2012 року. Читаючи її, не помічаєш абсолютно нічого, що хоча би натякало на те, що трапилося з Донецьком всього лишень через два роки. Абсолютно нічого в цій книжці не віщує катастрофи. Чому? Може, метафізика за визначенням є чимось далеким від життя, тому й не цікавиться ним? У свіжому випуску подкасту «Філософський Барабан» один із авторів цієї книжки кандидат філософських наук Руслан Халіков відповідає на ці та інші запитання.

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (16.0MB) | Репост

Така проблема може бути сформульована різними способами і включає в себе два найважливіших питання:

чому мозок породжує свідомість?
яким чином мозок породжує свідомість?

При вирішенні даної проблеми необхідно пояснити, чому існує щось, що означає «бути чимось», і чому у суб’єкта з’являються певні стани свідомості.

Термін «важка проблема» був введений в 1995 році австралійським філософом Девідом Чалмерсом. Беззаперечно, що деякі організми є суб’єктами досвіду.

Але залишається заплутаним питання про те, яким чином ці системи є суб’єктами досвіду. Чому коли наші когнітивні системи починають обробляти інформацію за допомогою зору і слуху, ми отримуємо візуальний або слуховий досвід — переживаємо якість насичено синього кольору, відчуття ноти «до» першої октави? Як можна пояснити, чому існує щось, що ми називаємо «виношувати уявний образ» або «відчувати емоції»?

Загальновизнано, що досвід виникає на фізичному фундаменті, але у нас немає гідного пояснення того, чому саме він з’являється і яким чином. Чому фізична переробка отриманої інформації взагалі дає початок багатому внутрішньому життю?

І дійсно — чому? Он Декарт сказав просто — думаю — значить, існую. Чого тут даремно мізки сушити? У нас є свідомість тому, що ми думаємо, маємо розум.

У своїй статті «Що значить бути кажаном?» («What is it like to be a bat?») американський філософ Томас Нагель, поставив найвідоміше в сучасній науці про свідомість питання: що значить бути кажаном? Відповідь на це питання не може бути отримана з боку третьої особи, її можна отримати тільки шляхом ототожнення себе із кажаном.

Нагель запропонував три варіанти уявних експериментів:

Імітація. Можна спробувати наслідувати поведінку кажанів в їх природному середовищі існування: вдень висіти вниз головою на горищі, а ночами полювати на комах із використанням системи ехолокації. Однак подібний спосіб дослідження буде означати лише безглузду імітацію поведінки кажанів і нічого не дасть для розуміння їхньої свідомості.

Використання загальних переживань, які властиві як людям, так і кажанам, — болю, голоду, спраги, відчуттів тепла і холоду і т. далі. Однак і цей спосіб дослідження марний, оскільки психічна реальність кажана якісно відмінна від психічної реальності людини.

Поступова трансформація людини із використанням однієї із технологій майбутнього в кажана, а потім — знову в людину. Однак навіть якщо така технологія і буде колись створена, вона нічого не дасть для розуміння свідомості кажана, так як після перетворення дослідника в кажана він нікому не зможе розповісти про свої відчуття, а після зворотного перетворення забуде про ці відчуття подібно до того, як дорослі люди забувають про свої відчуття в дитинстві.

В результаті цих міркувань Нагель зробив висновок, що, наука, найімовірніше, ніколи не зможе дати відповідь на поставлене ним питання.

А до чого тут взагалі кажан? Хіба не можна вирішувати важку проблему свідомості без них? Ми ж приблизно однаково сприймаємо всі ці кваліа. Чому би нам просто не розповісти про них один одному? Про це та багато іншого слухайте у свіжому випуску подкаста «Філософський Барабан» із кандидатами філософських наук Анною Лактіоновою та Кирилом Азархіним.

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (15.6MB) | Репост

Що ж таке аналітична філософія за Вітґенштайном? Він казав, що філософ має досліджувати структуру мови, аналізуючи її. Не треба досліджувати світ, бо наша мова — це і є наш світ. Метафізики якраз зосереджені на дослідженні світу, а мова — це тільки їхній інструмент.

«Про що неможливо говорити, про те слід мовчати» — такий один із висновків трактату. І він є дуже важливим для журналістів. Дійсно. Ми можемо говорити тільки про документально встановлені факти. Давайте не будемо пліткувати.

От наприклад, комусь здається, що існує Бог і його існування можна довести. Чи можемо ми, в такому випадку говорити про існування Бога? Звісно ні. Ми можемо тільки сказати, що комусь здається, що існує Бог і його існування можна довести. Бо від того, що щось комусь здається, Бог не стане фактом. А існування Бога — це одне із питань метафізики. Таким чином, Логіко-філософський трактат буквально наносить удар по метафізиці. І якщо вже розібратися краще, то це не єдиний удар, їх багато.

Чи правда те, що цей трактат буквально знищує метафізику, яка є сповненою містикою і не звикла мати справу лише с фактами?

Але тут одразу виникає ще одне питання — якщо вже слово Бог існує, значить є і факт Бога. Бо кожен іменник позначає якийсь факт, а світ, який ми спостерігаємо — це і є світ нашої мови. Чи значить це, що факт існування Бога доводиться одною лише наявністю цього слова у нашому словнику?

Вітґенштайн

ВітґенштайнАвторські права: «Громадське радіо»

Пізніше Вітґенштайн знайшов вихід для цієї парадоксальної ситуації зі словом Бог. Він сказав, що наше мовлення складається із мовних ігор. Правила наших «мовних ігор» визначають те, як ми бачимо цю реальність, тому що у нас є схильність передбачати за кожним іменником якийсь предмет, який є його значенням, тоді як значення слів визначаються правилами мовних ігор.

Отже Бог — це лише мовна гра певних людей? Він справді існує, але лише як персонаж їхньої мовної гри?

Чи правда, що люди використовують мовні ігри для того, щоб довести існування неіснуючих фактів? Як розпізнати таку хибну гру?

Вітґенштайн вважав, що елементарне речення, є образом факту, а зображуваний реченням факт є його смислом. З допомогою осмисленого речення зображується можливий факт. Цей факт і речення повинні мати одну й ту саму логічну форму. Якщо заданий факт насправді наявний, то речення є істинним, а якщо ні, — то хибним.

Які ж можуть бути приклади істинних та хибних речень?

Про це та багато іншого слухайте у свіжому «Філософському Барабані» про Логіко-філософський трактат Людвіга Вітґенштайна із кандидатами філософських наук Анною Лактіоновою та Кирилом Азархіним.