Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (15.1MB) | Репост
romanyuk2.jpg
Оксана РоманюкГромадське радіо
Про його результати поговоримо з директоркою Інституту масової інформації Оксаною Романюк.
Ірина Соломко: Що вас вразило в цьому дослідженні?
Оксана Романюк: Дослідження було дуже комплексним, воно стосувалося інформаційної ситуації в цілому, тобто які медіа присутні у південних та східних регіонах України — з одного боку, з іншого — які інформаційні потреби є у місцевого населення.
Андрій Куликов: В яких регіонах проводилося дослідження?
Оксана Романюк: Це було 8 регіонів — Харківщина, Дніпропетровщина, Запоріжжя, Донеччина, Луганщина, Миколаївщина, Одещина та Херсонщина.
Мене найбільше вразили три речі. Перше — те, що стосується мов. Навколо дисбалансу української і російської мов є багато міфів. Наше дослідження показало, що 86% мешканців півдня та сходу України почуваються комфортно, коли читають та чують інформацію українською мовою. Тобто для них не є проблема у сприйнятті інформації українською мовою.
І це був для мене шок, тому що ми звикли сприймати ці регіони як російськомовні анклави, яким складно сприймати українську мову.
Відсоток споживання російськомовного медіа в порівняні з минулим роком впав
Ірина Соломко: Ви вже вдруге проводите таке дослідження, перше було у 2016-му році. Якщо порівняти, наскільки цей відсоток змінився?
Оксана Романюк: Відсоток споживання російськомовного медіа в порівняні з минулим роком впав. В 2016-му році 37% громадян тих регіонів слухали виключно російськомовне радіо, в 2017-му році цей відсоток склав 25%.
По телебаченню ми бачимо таку ж саму тенденцію: в 2016-му році 25% сприймали російськомовне телебачення, в 2017-му році — 13%.
По пресі — падіння з 49% до 42%, і навіть по Інтернету — з 61% до 53%.
Андрій Куликов: Де ж вони беруть те україномовне телебачення? Адже я спостерігаю за тим, що є дуже багато програм, які починаються українською мовою, потім все пішло російською. Або ті самі фільми, які йдуть російською мовою із субтитрами.
Оксана Романюк: Я думаю, що тут йдеться про суб’єктивну оцінку і бажання респондентів обирати саме російськомовне медіа. От бажання обирати ці російськомовні ресурси у 2016-му було більше, ніж в 2017-му.
Питання щодо мов в нашому досліджені корелюється із відповіддю на питання, наскільки мешканці півдня на сходу звинувачують у конфлікті на сході Україну чи Росію.
Так ось, в минулому році дуже великий відсоток респондентів відмовився відповідати на це питання — близько 45%. А в цьому році кількість громадян, які не готові були відповідати на це питання, склала приблизно 20%.
І той відсоток, який почав відповідати на це питання, почав більше покладати провину за військовий конфлікт на Донбасі на Росію — до 35%, і більший відсоток почав схилятися до нейтральної відповіді на це питання.
Так само стало більше тих, хто звинувачує тих, хто воює проти уряду України. Ця частка зросла від 11% до 17%.
Відсоток тих, хто звинувачує Україну в конфлікті на сході, практично не змінився, — це 33%.
Разом з тим ми дослідили, якою мовою виходять місцеві ЗМІ, і з’ясували, що преважна більшість місцевих медіа — до 90% виходять російською мовою. Українською мовою дуже мало інформації — ні веб-сайти, ні друковані медіа не надають інформацію державною мовою.
Ірина Соломко: Регіональні журналісти скаржаться, що з об’єктивних причин в них дуже мало експертності на місцях. Як цей аспект відображений в дослідженні?
Оксана Романюк: Ми проаналізувати той контент, який пропонують українські місцеві медіа в цих регіонах. На жаль, тенденція не дуже втішна. Виявилося, що приблизно третину новин в місцевих медіа складають новини про кримінал. Це прес-релізи, які присилають місцеві відділення МВС, їх дуже легко обробляти, до них можна зробити прекрасний скандальний заголовок, і воно дасть кілки. Тобто не потрібна журналістська робота.
Ще третину складають прес-релізи місцевої влади без будь-якої журналістської роботи.
Ще третина — власні новини, доробок власного кореспондента.
Але якщо говорити про експертність, то вона займає дуже малий відсоток.
Я думаю, проблема в двох аспектах: відсутність довіри до своїх місцевих експертів, а національного рівня експерти не завжди готові коментувати ситуацію в регіонах. Другий аспект полягає в тому, що місцеві журналісти — це часто універсальні солдати: сьогодні він пише про культуру, завтра про міську раду, післязавтра — про кримінал. Вони просто не можуть фокусуватися на одній темі.
І що це створює на практиці? А на практиці місцеві мешканці перетікають у соцмережі, де вони отримують ту інформацію, яку не отримують в ЗМІ. І ця тенденція дуже тривожна. З одного боку можна сказати, що це підвищує громадянську активність та їх залученість, а з іншого боку в соцмережах надзвичайно багато чуток і фейків. Журналістська робота полягає в перевірці достовірності, а в соцмережах багато вкидів та емоцій.
