Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (19.8MB) | Репост
Юрій Ковтун: Причина достатньо зрозуміла: Україна близько трьох років протистоїть Росії у неоголошеній війні. Певна частина суспільства активно воює, інша частина – допомагає більш, або менш активно. Наприклад, моя донька є активною волонтеркою і психологом, а зять тільки вчора повернувся із АТО, куди відвозив машину, куплену з допомогою їхньої волонтерської групи.
Але є ще категорія людей, у яких страусина позиція. Вони хочуть жити так, наче нічого не відбулося і не помічаючи тієї війни. Це стосується різних прошарків людей: заробітчан, які їздять в Росію, артистів і також науковців, які продовжують публікуватися у російських журналах під різними приводами. Це далеко не є вороги України. І, можливо, не байдужі люди. Це ті, хто шукають різні причини для того щоб продовжити своє комфортне існування, до якого вони звикли.
У мене з цього приводу було багато дискусій з моїми колегами. Декого вдалося переконати, а дехто відводив очі і говорив, що наука – це інша сфера діяльності. Мовляв, наука – це не політика, чого ж так робити. Але абсолютно очевидно, що політика – це все, де виникають суспільно значимі явища. Відповідно, такі твердження абсурдні. Це наче говорити, що релігія, культура не є політикою. А що ж тоді політика?
Мені так і не вдалося переконати деяких знакових фігур, тобто, людей, які займають високі посади. Тому я вирішив звернутися до Сергія Рябченка, відомого науковця і громадського діяча, щоб опублікувати звернення. Текст мого звернення проредагувала низка людей, тому те, що з’явилося на сайті Українського фізичного товариства не є первісним. Але там є основна думка: публікуватися в умовах війни в російських журналах – це не добре. Саме до цього я і закликаю колег.
Євген Павлюковський: Максим Стріха є заступником Міністра освіти з питань науки та екс-президентом Українського фізичного товариства. Яка позиція товариства щодо цього?
Максим Стріха: Почну із особистої позиції. Свого часу у 1987 я захищав кандидатську у Ленінграді. Тоді мене оточувало багато приємних людей, які за поглядами були лібералами і майже антикомуністами. Моєю особистою трагедією є те, яка трансформація відбулася із цими людьми. Зараз практично усі вони є затятими путіністами, які щиро вважають, що Росія робить абсолютно все правильно, що на сході України відбувається громадянський конфлікт, а те, що вбивають українців – це начебто добре, бо українці на це заслужили. Пояснити щось цим людям складно.
Російська наукова спільнота абсолютно відповідає за ті злочини, які чинить російський режим: за вбитих українців на сході, за зруйновані оселі, за удушених газом сирійських дітей. І це треба розуміти. Я, як заступник міністра, пояснюю усім колегам свою позицію. Така точка зору сприймалася як дуже незрозуміла у 2014 році, але знаходить дедалі більше розуміння зараз, у 2017 році. Росія справді себе дискредитувала і росіяни повинні нести відповідальність за ті злочини, які вони скоїли. Відтак, на нашу думку, позиція, що війна війною, а наука як була – аморальна.
Не було наукових контактів між фізиками Радянського Союзу і Третього Рейху у 1942 році. Хоча до того вони були досить інтенсивні. Так само зараз, я вважаю, аморально для українського фізика друкуватися в журналі «Експериментальна теоритична фізика». Я там надрукував останню статтю у 2013 році. І, очевидно, наступна моя стаття там з’явиться тільки тоді, коли Росія поверне Крим і вибачиться за все те зло, яке вона вчинила щодо України.
Справді є питання наукової етики. Не співпрацювати зі злом – це один із пунктів. Російські науковці зараз служать дияволу. Що б вони там не казали, але вони реально обслуговують диявольську машину, яка вбиває нас, сирійців, і намагається домінувати. Треба, щоб світ називав речі своїми іменами, а не тримався в рамках звичної політкоректності.
Євген Павлюковський: Чи з’явиться якесь звернення чи меморандум від Українського фізичного товариства до наукової спільноти окрім того, що зараз опубліковано на вашому сайті?
Максим Стріха: Це не тільки там, а ще надруковано у єдиній українській науковій газеті «Світ». Я можу сказати, що науковці в українських університетах припинили таку співпрацю. У якихось ситуаціях є міжособистісні стосунки, бо в Росії мало, але є ще нормальні люди. І коли наш науковець співпрацює із такою нормальною людиною, не на інституційному рівні, це припустимо.
Євген Павлюковський: Якщо говорити про попередню наукову співпрацю Росії та України, у яких сферах вона відбувалася?
Максим Стріха: Росія була найголовнішим науковим партнером України, і це природно. Ще чотири роки тому з українського боку я очолював спільний українсько-російський проект із тими людьми, які сьогодні вважають, що нас треба вбивати.
Наша співпраця була у різних сферах. Була успішна як фундаментальних сферах, так і прикладних.
Євген Павлюковський: Що спонукає український науковців їхати до Росії, чи співпрацювати із ними тут на місці?
Максим Стріха: Зараз уже і не той престиж, і більше науковець може більше заробити у Європі. Це інерція дуже багатьох років. Молодь уже в Росію не їздить. А для ровесників Бориса Євгеновича Патона – російська наука досі є всім.
Наука дуже динамічна. Зараз Росія перестала бути найголовнішою науковою державою світу. Вона навіть не входить у десятку.
Те, що ми відмовилися від деяких контактів зламало деякі важливі напрямки співпраці. Але це не є трагедією для української науки, тому що є співпраця із Європою і Америкою. Це частково компенсує втрати.
А росіяни посилилися вкраденим в України науковим майном. Вони вкрали велику кількість наукового майна у Криму: найкращу астрофізичну обсерваторію під Бахчисараєм, найкращий телескоп під Євпаторією, всі морські дослідження. Це не те, що було передано Україні у 1954 році, а те, що було створено коштами бюджету АН УРСР після 1954 року. Тобто, Росія це вкрала і безсоромно користується.
Юрій Ковтун: Я ще можу сказати про українських науковців, які позиціонують себе як патріоти, але продовжують публікуватися у російських наукових журналах. Там легше. Багато із подібних журналів не мають експертизи.
Максим Стріха: У європейських і американських наукових журналах справді складніше опублікуватися. Там більш прискіплива експертиза і потрібно знати англійську, яку, на жаль, не всі наші науковці знають.
Цей заклик – швидше до морального акту. Реально ніяких серйозних обмежень для українських науковців не накладає. Ми нікого не закликали страждати, зрікатися кар’єри, а швидше заохочуємо чинити як нормальні люди, держава яких зазнала агресії від сусіда. Хоча б за ради пам’яті людей, які погинули, ми повинні чинити у відповідний спосіб, а не вдавати, що нічого не відбувається.