11 Січня, 2017

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (8.2MB) | Репост

Євген Павлюковський: Пане Романе, ми вже напередодні спілкувалися з приводу початку роботи пунктів обігріву в столиці. І так само нещодавно у нас були волонтери спільноти Святого Їдія. Зокрема, вони зазначили, що деякі з пунктів розташовані у віддалених місцях й про них не знають громадян, зокрема безпритульних, які могли б ними скористатися. Чи проводилася інформаційна кампанія і яким чином?

Роман Ткачук: Все пункты обогрева расположены в административных районах города Киева. Свою работу с пунктами обогрева мы полностью согласовываем с Департаментом социальной политики. Это структура, которая ежедневно и круглогодично проводит такую работу с социально незащищенными слоями населения. И информирование этих людей мы начали через Департамент социальной политики. У них в районах есть структурные подразделения. Мы со своей стороны подготовили 1000 листовок и отдали их в Департамент соцполитики, чтобы они их раздали. 

Кроме того, у нас есть круглогодичный пункт работы с такими людьми по адресу Суздальськая, 4/6 (Центр обліку бездомних громадян. — Ред.). Это подразделение Департамента соцполитики. У них с самого первого дня лежали и сейчас лежат листовки с адресами данных пунктов обогрева. Этот адрес очень хорошо известен среди этих людей. Они там ночуют, получают питание. И мы опирались на те места, которые они посещают круглогодично. 

Євген Павлюковський: Ви кажете, що там і досі знаходиться якась частина цих листівок. Тобто вони не були роздані?

Роман Ткачук: Думаю, что да. Информация доводится до тех людей, которым это нужно. В действительности я не знаю, какое количество листовок было роздано. С другой стороны, с 6 января в пункты обогрева обратились за помощью 188 человек. Это статистика, которая у нас ведется с самого первого дня. В среднем в день обращается 30-35 человек. То есть в 10-ти районах в среднем за сутки в пункт обогрева обращается три человека. Если мы хоть кому-то оказали необходимую помощь, они уже не зря работают.

Євген Павлюковський: Є інформація, що на вулицях столиці перебуває близько 2,5 тисяч безпритульних. Чому, на вашу думку, така мала кількість звертається в ці пункти обігріву? 

Роман Ткачук: В пункты обогрева обращаются те люди, которым нужна эта помощь. А эти 2,5 тысячи, о которых вы говорите — это люди, которые уже не первый день ведут такой образ жизни, и у них есть определенные места, где они круглогодично живут. Они могут получить помощь, если обратятся. Если вы говорите о работе с социально незащищенными слоями населения, то это вопрос к Департаменту социальной политики. Мы же при наступлении холодного времени года просто поддерживаем их работу, добавляя данные пункты обогрева. 

Євген Павлюковський: А чому не всі пункти працюють цілодобово? При зниженні температур саме вночі люди найбільше потребують місця для обігріву. А пункти працюють з 9.00 до 18.00.

Роман Ткачук: Мы начали работу с 30 пунктами обогрева, из которых 11, включая Суздальскую 4/6, работают в круглосуточном режиме. Если бы была большая потребность, мы могли бы сделать больше круглосуточных пунктов обогрева и увеличить их общее количество до 51-го.

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (2.3MB) | Репост

Євген Павлюковський: Чинний міністр міжнародної торгівлі Канади Христя Фріланд, яка має українське походження, 10 січня призначена головою Міністерства закордонних справ. Про це із посиланням на свої джерела пише канадський суспільний мовник CBCNews. Яку роль в Канаді відіграє голова МЗС та ким є Христя Фріланд — ми запитали у журналістки “Громадського радіо” Марти Дичок, яка особисто знайома із Христею.

Марта Дичок: Міністр закордонних справ — це є фактично друга найважливіша посада в уряді Канади. Є прем’єр-міністр — найголовніша посада, тоді міністр закордонних справ, міністр економіки. Це ключові посади. Христя Фріланд народилася в Канаді. Освіту здобувала спершу в Гарварді, потім — в Оксфорді. Працювала журналісткою, і тоді вирішила йти в політику. Вперше її вибрали в Торонто, і її кар’єра дуже швидко зросла, коли Ліберальна партія, до якої вона належить, виграла вибори. І її призначили міністром міжнародної торгівлі. Рік пройшов, і наш прем’єр-міністр Джастін Трюдо робить деякі зміни в своєму Кабінеті, тобто в уряді. І Христю Фріленд він призначив на одну з найвищих посад. Вона тепер буде обличчям Канади в світі. І це дуже важливий момент для Канади і для світу, тому що наш найбільший сусід — Америка — матиме нового президента вже за тиждень. І канадсько-американські відносини — це найважливіші канадські зовнішні відносини. 

Продовжується зростання напруження на міжнародній арені, тому пані Фріланд має перед собою велику задачу. Але я не можу уявити більш компетентної людини на цю посаду саме тепер

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (9.8MB) | Репост

Євген Павлюковський: В Україні готується до відкриття найбільша база генеалогічних даних. Деталі цього проекту нам розповість його співзасновник і співвласник  Ігор Гошовський. Пане Ігор, вітаю. Розкажіть, будь ласка, що це за проект і що, власне, робить його найбільшим в Україні? Тому що як мінімум сайтів, які дозволяють українцям дізнатися якесь своє коріння чи принаймні зрозуміти, з якої області раніше були їх діди і прадіди, — вони вже є.

Ігор Гошовський: Мені невідомі такі сайти, таких сайтів немає. Я трошки розповім передісторію. Я досліджував власне родове дерево. Воно доволі велике, і сама робота займала багато часу протягом багатьох років. За цей час я об’їздив дуже багато обласних архівів, ознайомлювався з метричними книгами, і в переважній більшості вони вже в жахливому стані. І я дійшов висновку, що буквально через 5-10 років вже мої діти, можливо, й не зможуть там нічого прочитати.

В інших країнах знайшли таке рішення проблеми: держава фінансує оцифровування всіх цих документів. Власне, в Польщі та інших країнах Євросоюзу ці бази вже створені. Вони нараховують десятки мільйонів людей. У нас держава цього не фінансує, ніяких таких масштабних масових ініціатив немає. Але робити щось треба. В мене є власний бізнес — компанія, яка займається програмуванням та створенням сайтів, і ми вирішили започаткувати таку ініціативу. Вже четвертий рік ми проводимо роботу з масивом архівних документів, оцифровуємо їх, і — найголовніше — створюємо базу, яка дозволяє через різні фільтри здійснювати по ній навігацію. Таким чином в нас вже назбиралося на сьогодні майже 1 млн 800 осіб, які жили в основному в період кінця XIX-початку ХХ століття.

Любомир Ференс: Повертаючись до першого запитання. Якщо вбити в Google “знайти своє коріння”, вибиває низку сайтів. Наприклад, “11 корисних ресурсів, як віднайти своє коріння”. Або вибиває сайт Інституту національної пам’яті, які так само дають роз’яснення, як віднайти.

Ігор Гошовський: Вони дають роз’яснення, як віднайти, але це вам треба йти в архів, піднімати ці справи, шукати все це. А наш проект передбачає, що в ідеалі ви зможете досліджувати свою генеалогію, не ідучи в архів.

Євген Павлюковський: Ви кажете, що опрацювали вже так багато документів, зокрема метрик. А як ви отримали всі ці дані?

Ігор Гошовський: Там не лише метрики. Щоб з метрик була така цифра, треба зробити значно більший об’єм роботи. А ресурси компанії, які ми на цю роботу витрачаємо, таких об’ємів не дозволяють. Це мають бути дуже серйозні кошти. Власне, ми і шукаємо для цього партнерів. Окрім метрик, ця база вже включає в себе списки вояків Червоної армії з України, от недавно ми закінчили оцифровувати списки учасників Першої світової війни у складі Австро-Угорської армії в Івано-Франківській області. Це адресні книги XIX століття різних міст і тому подібне.

Євген Павлюковський: А яких часів сягають ваші реєстри?

Ігор Гошовський: Взагалі ми включаємо в базу людей, які народилися в діапазоні 1650-1920 років. Але по тому, що зараз є, у нас основний масив — це друга половина XIX-початок XX століття.

Євген Павлюковський: Наскільки ці документи в принципі доступні?

Ігор Гошовський: В нас доступ до архівів, на щастя, вільний для кожного відвідувача. Будь-хто може відвідати обласний архів і запросити ті документи, які його цікавлять. Важливо просто знати, які саме і як з ними працювати. Але непідготовленій людині це зробити непросто, тому що метрики, наприклад, писалися від руки. Зазвичай, це почерк дуже поганий. А в нас вони ще й в жахливому стані. І архіви не зацікавлені в альтернативному існуванні документів, в оцифровуванні, тому що вони цим заробляють. Щоб ви робили скан чи ксерокопію. В деяких архівах, на щастя, можна фотографувати, а в деяких фотографувати безкоштовно не дозволяють. І вартість їх послуг встановлюється самостійно. Тому вони не зацікавлені в існуванні таких проектів.

Любомир Ференс: А ваша база буде доступна широкому загалу на безкоштовній основі?

Ігор Гошовський: Наша ідея полягає в тому, що база має бути доступна безкоштовно. Але, з іншого боку, ми хотіли би збільшувати обсяги досліджень. Тому що нинішні темпи — 1 млн 700 за три роки — це дуже повільно. І є сенс принаймні вдвічі чи втричі прискорити цей процес. Тому ми саме зараз обговорюємо можливості залучення фінансування для збільшення обсягів роботи.

Євген Павлюковський: Ви про державне чи приватне фінансування?

Ігор Гошовський: Про державне навіть мови немає. Ми шукаємо спонсорів серед відповідального бізнесу.

Євген Павлюковський: Яка географія проекту?

Ігор Гошовський: Він покриває всю Україну.

Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (16.8MB) | Репост

Любомир Ференс: Говоримо про те, що в країні хочуть поступово скорочувати кількості інтернатів. Що буде з дітьми, що позбавлені батьківської опіки і перебувають там? З’ясовуємо з нашою гостею, експерткою Інситуту суспільно-економічних досліджень Ларисою Самсоновою.

Євген Павлюковський: Добрий вечір, Ларисо. Чим зумовлено те, що у нас в країні скорочується кількість інтернатів? Стає менше дітей чи це завелике навантаження на бюджет?

Лариса Самсонова: Це просто цивілізований шлях. Якщо Україна обирає європейський шлях, ми підписуємо ряд стратегічних і інших документів. І ці документи стосуються дотримання прав людей. І право дитини виховуватися в сім’ї — це найголовніше право.

З Радянських часів повелося, що дітей забирали з сімей у дитсадки, дитячі табори. І це було звично, ніхто не вважав, що це неприпустимо. І так само була побудована ця система інтернатів. Якщо дитина “якась не така”, якщо вона потребує особливої уваги, спеціального навчання, то її поміщали в спеціальний заклад, і вважали, що там їй буде краще. Це сервіс, він так був організований в ті часи. І, на жаль, у нас ще й досі так.

Євген Павлюковський: Яка зараз ситуація з умовами життя в таких інтернатах? Наскільки там взагалі дотримуються прав людини?

Лариса Самсонова: В нашій країні є такий національний превентивний механізм, він організований при Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, і цей механізм має на меті весь час моніторити дотримання прав дітей в закладах несвободи. Взагалі у нас цих закладів на сьогодні 744, там перебуває 106 тисяч дітей. І тільки 8% цих дітей позбавлені батьківської опіки, інші діти мають батьків. І справа не в тому, що батьки такі погані: взяли і віддали. Ці інтернати виконують функцію соціальної підтримки неблагополучних сімей. Частіше за все туди потрапляють діти, сім’ї яких не можуть за ними доглядати. І навіть діти опікунів: виходить така подвійна опіка, бо і опікунів призначили, і в інтернат відправили, тому що опікуни не можуть наглядати за дитиною. Такий сервіс, він дуже навантажений. І не можна сказати, що там дуже погано. Коли люди приїжджають ззовні, вони бачать там нормальні стіни, картинки, прикрашені квітами подвір’я і так далі. Але глибина питання в тому, який здійснюється порядок виховання і взаємовідносин між дітьми і педагогами. Тому що це заклад закритий, і що там відбувається насправді — можна тільки здогадуватися.

Любомир Ференс: Будуть скорочуватись інтернати, в яких перебувають діти, що не позбавлені батьківської опіки?

Лариса Самсонова: Будуть скорочуватися взагалі всі. Це буде відбуватися у вигляді передачі повноважень на місцях. Коли буде розвиватися соціальна інфраструктура і соціальні послуги на рівні громади. Тобто на порядку денному зараз стоїть не закриття інтернатів, а розвиток соціальної інфраструктури, яка могла б замінити інтернати і сервіси, які в них зараз надаються.

Євген Павлюковський: А яка це мала би бути інфраструктура?

Лариса Самсонова: Взагалі реформа соціальних послуг у нас в країні відбувається дуже давно. Ще в 2003 році був прийнятий закон “Про соціальні послуги”, який має на меті забезпечити людей, що потрапили в складні життєві обставини, надати їм таку послугу, щоб вони могли максимально швидко вийти з цих складних обставин. На жаль, все це відбувалося досить формально, і деякі закони, які між собою конфліктують — закон “Про соціальні послуги” і “Про соціальну роботу” — ніяк не могли розставити пріоритети: кому ж насправді і які послуги надаються. І вже з 2012 року в країні був затверджений порядок, перелік соціальних послуг, які мають надаватися. І відповідно до цього переліку розробляються стандарти. І от вже настав той час, коли все це єднається в якусь лінію, стратегію, яка буде тривати доволі довго. Вона розрахована на 10 років.

Любомир Ференс: Тобто ліквідувати інтернати за один рік ніхто не збирається?

Лариса Самсонова: Ні, це не стоїть на порядку денному. Розмови про ліквідацію інтернатів дуже лякають їх працівників, ця система починає самозбережуватися.

Євген Павлюковський: Ця стратегія називається деінституціоналізація?

Лариса Самсонова: Так. Ідея в тому, щоб зробити все, аби людина, яка потрапила в складні життєві обставини — в наслідок, наприклад, народження дитини з інвалідністю, або коли дитина опиняється під ризиком позбавлення батьківської опіки — то все буде зроблене, аби дитина в інтернат не потрапила. Це перш за все. Буде підшукуватись альтернативна сім’я або біологічній сім’ї буде надана така послуга, яка дозволить дитині вийти з цього стану загрози.

Євген Павлюковський: Ви сказали про нову сім’ю. А от наскільки українці готові всиновлювати? І чи може держава якось мотивувати це робити?

Лариса Самсонова: Звичайно. Це теж певна стратегія і певний сервіс. Але тут мова йде не тільки про всиновлення, а про так звані патронатні  сім’ї. Це люди, які наймаються на роботу. Їх спеціально навчають, вони за це отримують заробітну плату. І в таку патронатну  сім’ю тимчасово переміщується дитина, звичайна  сім’я якої знаходиться в стані кризи. А  сім’ї дається час вийти з цих складних життєвих обставин.