Кобзар, Каменяр і Дочка Прометея — хрестоматійні образи класиків

Гість студії — професор Гарвардського університету Григорій Грабович.

Григорій Грабович: Кожен канон має свої закони. Він якоюсь мірою твориться стохастично, тобто без передбачуваних законів. Я читав окреслення, що таке канон. Це розмова. Уявіть собі, що ви заходите до кімнати, де багато людей говорять на різні теми. У цьому «салоні» є якісь провідні дискусії. Люди говорять, а потім відходять. Приходить час вам щось сказати. Це слово буде звучати довше, більш фундаментально, ніж якесь інше слово. Потім знову продовжуються інші розмови. Література дає нам своєрідну машину часу, яку можна читати і усвідомити, що якраз в цьому моменті, наприклад, Шевченко пише свої поезії, і ось є нове слово для інших його співбесідників, воно таке потужне, що вони всі замовкають і тільки вслухаються, вони відчувають, що є зміненими тим, що вони почули.

Це не дуже часто так діє. Часто є какофонія різних голосів, дискусій, зокрема літературна дискусія тут у 20-х роках, коли ще не було цього контролю партії.

Ірина Славінська: Чиї голоси чути в українському каноні в сучасній українській пам’яті? Голос Шевченка чути?

Григорій Грабович: Так, для тих, хто хоче його чути. Мені здається, що тепер є більше какофонії, ніж чіткого осмислення, до чого варто прислуховуватися. Це не тільки українська проблема, а світова. Це перенасичення інформацією.

Був, як на мене, прекрасний український поет Олег Лишега. Він помер. Коли він жив, до нього не прислуховувались. Не всі до кінця усвідомлювали, наскільки він потужний і вагомий. Чи до кінця ми усвідомлюємо, що знаходити спосіб дослуховуватися до тих голосів, які не налаштовані на голосне говорення, є завданням для читача? Те, що підказують метри, не завжди є найліпшою порадою.

Ірина Славінська: Чи є в українському каноні постаті, які не можна чіпати руками? Можливо, серед таких постатей можна назвати Шевченка?

Григорій Грабович: В розумному світі, де люди керуються раціональними ідеалами, живуть в ідеальних обставинах, такого питання не було б. Всі били б розумні, мали б доступ до всієї інформації. Це був би утопічний лад.

Деякі постаті стають «недоторканими», тому що потрапляють в орбіту проектованої ними «святості». Вони стають іконічними. До ікони ставляться особливо, так само, як з Христом. Христологічні студії на Заході та в світі є продуктом кінця 19 — 20 сторіччя. До того вони не мали такого розголосу, сприймалися тільки в релігійному ключі. Тепер є цілі студії. Ким був Христос? Як до нього підходити?

З Шевченком маємо щось аналогічне.

Ірина Славінська: Які погляди на Шевченка є табу?

Григорій Грабович: Напевно, питання його щоденного життя, сексуальності. Кожна людина має ці виміри. В нормальних обставинах це не мало б бути проблематичним, але це стає проблемою, коли постать є іконічною.

Мені здається, є не менш складний і цікавий момент, який дуже мало обговорюється і осмислюється. Це те, що Шевченко був на стику двох світів — російського імперського та українського національного, який він і творив. Він також був продуктом російських канонічних структур (Академія мистецтв, життя як художника, істеблішмент в центрі столиці). Він сам переходить з одного до другого, витворює цілий ряд цікавих білих плям, про які я нещодавно трохи говорив, коли ми мали цю розмову в книгарні «Є». Можна показати картини, сказати, коли що він малював. Ми маємо певну нестиковку. Потім стиковка робиться близькою. На засланні він де-факто підготовлює версію свого пророчого покликання, речника свого народу в малярстві.

taras_shevchenko_ts16.jpg

Байгуші

Акварель «Байгуші» — дуже сильна річ. Він дивиться на нас з форми портрету, але на першому плані хлопчики-жебраки, які стоять перед нами. Він з викликом дивиться на глядача і немов питає: «Що ви про це думаєте?».

Ірина Славінська: Це політичний жест чи жест в дусі романтизму?

Григорій Грабович: Політична промовистість у цьому є, тому що там є велика доза сатири, громадського виклику. Він провокує питання: «Як ми ставимося до того, що в цій же імперії є таке насильство, така бідність, наруга над людиною?». Це роблять різні художники, які точно усвідомлюють свій громадський вимір. Я думаю, що Шевченко дуже тонко це відчував як людина, яка мала два модуси самовиявлення — поетичний та прозовий і художній.

У 1999 році я писав про те, що Кобзар, Каменяр та Дочка Прометея де-факто роблені для школи і школою, як вони представляють об’єкт свого іменування. У випадку з Шевченком маємо момент Кобзаря. Але він також є дуже цікавим художником. Щодо Франка є Каменяр. Він сам точно усвідомлює, що він є не тільки громадським діячем, він є художником, який дивиться на це як на щось моторошне. Його довга поема «Похорон» осмислює ці дві іпостасі. Він точно відчував дискомфорт в тому, що іпостасі є такими розрізненими. Намагання шкільної програми вбгати багатогранну постать у доволі вузьку канонічну парадигму неоковирне. Ларису Косач мама назвала Лесею Українкою під впливом її дядька Михайла Драгоманова. Це був спосіб запрограмувати її на певну функцію.

Постать і заслуга Драгоманова є недооціненими в Україні. Найліпшим доказом цього є те, що ми не маємо канонічного видання його творів. Ніхто навіть не думає про те, як це видати.

Велике завдання, яке стоїть перед українською гуманітарною наукою, зокрема літературознавством, — це знати центральні постаті. Уявіть собі, щоб німці не мали повного видання Шиллера.

Під впливом Драгоманова через роботу Франка об’єдналися дві частини українського народу — Велика Україна та Галичина.

Леся Українка була запрограмована її дядьком Драгомановим працювати над перекладами. Вона цього не робила. І добре, тому що вона мала своє покликання. Ці трохи інфантильні назви — це був спосіб контролю над дитиною, яка була вельми талановита, але хвороблива. Постать Лесі Українки потребує глибокого осмислення.

Ірина Славінська: Чи лише поети можуть бути в центрі українського канону?

Григорій Грабович: Поезія є вибраною гілкою, привілейованим модусом в українській літературі із зрозумілих причин: її простіше писати. Ставити оперу чи писати драму і сподіватися, що вона буде поставлена, важче.

Якщо ідеться про 20 століття, то можна звернути увагу на творчість Ігоря Костецького. Він писав різні драми, вкрай цікаві тексти.

Ірина Славінська: Чи є сенс іти «рубати дошки на нові ікони», оголошувати пошук нових обличь?

Григорій Грабович: Як на мене, маємо цього занадто. Нам потрібно займатися не іконотворенням, а осмисленням того, що ми маємо.

Ірина Славінська: Якщо не ікона, то який жанр?

Григорій Грабович: Біографії. Це те, чого нам бракує. Не в стилі іконопису, а в стилі наративу, щоб ми мали не тільки вибрані постаті, а ширшу гаму діячів.

В американській літературі кожні 5 років з’являється нова біографія Лінкольна.


Сектор L(30-03-17) Сергій Лойко – журналіст, автор книги “Аеропорт”

Сектор L(30-03-17) Сергій Лойко – журналіст, автор книги “Аеропорт” by АrmyFM


Єдинорог як символ Христа та ЛГБТ: Володимир Бєглов про свою збірку «Faithbook»

Володимир Бєглов: «Faithbook» – це гра слів із Facebook, соціальною мережею, де ми спілкуємося, обмінюємося, закликаємо до революцій. У книзі зібрані вірші за останні три роки. За цей період мене чомусь цікавить тема Бога, віри, релігії. Тому і «Faithbook», що з англійської перекладається як «Книга віри». На обкладинці зображено єдинорога. Кажуть, що у ранніх християн єдиноріг був символом Ісуса Йосиповича Христа.

Ірина Славінська: Є і безліч інших символів. Наприклад, риба.

volodya_beglov_2.jpg

Володимир БєгловГромадське радіо

Володимир Бєглов: Єдиноріг цінний, тому що у 21 столітті він є символом певної маргіналізованої групи.

Ірина Славінська: Якої?

Володимир Бєглов: Єдинороги і веселковий прапор – ЛГБТКІ. Тому я із художником Юрієм Гудою так побавився на тему і християнства, і любові до іншого.

Ірина Славінська: Наскільки ця гра символів, що на обкладинці і у назві збірки, є у самих текстах?

Володимир Бєглов: Там є не так багато гри.

Ірина Славінська: Але тема, яку ти заявляєш із цією грою?

Володимир Бєглов: Вона є у добрій половині цих віршів. І мені насправді це дуже подобалося. Тому що дуже цікаво говорити з Богом напряму, без посередників, пасторів, священиків, чи богословів, а читати Новий Заповіт, пробувати молитися якось одразу в небо, а не через ікони та інші ритуали. Це такі полові дослідження пошуку ґрунту.

Ірина Славінська: Чи є у сучасній українській церкві місце для інших та представників спільноти, яку ти згадав?

Володимир Бєглов: Я колись мешкав у Києві і мені було психологічно важко після комфортного Львова жити у цій ваші повітряній столиці. І я почав для себе шукати якесь релігійне середовище для того, щоб приходити, спілкуватися. Я дізнався, що дуже демократичними у Європі і світі є протестанти, зокрема, англіканці.

Однак, у Києві вони цілком традиційні, концервативні.  І ці мої такі пошуки спільноти, на жаль, наразі не увінчалися успіхом. Звичайно, і в греко-католицькій церкві у мене є друзі-священики, і серед протестантів, і православні адекватні трапляються. Але якоїсь чіткої спільноти, яка усвідомлює, що у 21 столітті в Європі потрібно знаходити шляхи комунікації, я наразі не знайшов.

Ірина Славінська: У тебе є досвід говоріння  як людини дотичної до активізму, так і  журналістський та поетичний. Наскільки вдається влучити у десяточку, адресуючись до аудиторії саме віршами?

Володимир Бєглов: Досвід відрізняється. До перших презентацій книги я дещо хвилювався як сприйме її публіка. А сьогодні я бачу, що дуже різні люди її читають. Не лише екзальтовані дівчатка і хлопчики, але й зрілі чоловіки і жінки реагують на цю книжку. Мені приємно, що вона має свій якийсь такий відрух. Наразі книга резонує так як задумується.

Ірина Славінська: Що резонує найбільше? Які саме струни звучать: сюжети, теми, герої, ліричний герой?

Володимир Бєглов: Я би сказав болі. Зигмунт Бауман писав про те, що ми стоїмо на якомусь нетривкому ґрунті і не знаємо куди та для чого йти. Власне, ліричний герой  все це переживає. Це такий 35-річний чоловік, який не знає навіщо було вчора, і що буде завтра. Я бачу, що це не лише моя проблема, як людини, яка може емпатично відчувати більше, ніж деякі інші. Виявляється ця тема болюча для багатьох людей.

Багато хто із мене приколюється, що у кожному третьому вірші є слово тиша. Але погодься, що просто хочеться тиші. І що далі – то все частіше. Є страх нетривкості і тиша резонує найбільше.

Ірина Славінська: До чого ж тут ЛГБТКІ спільнота?

Володимир Бєглов: Геть ні до чого. Просто три роки тому відбувся певний скандал, коли я брав участь в акціях протесту проти забудови скверу навпроти собору св.Юрія у Львові. Якогось відпустового місця, де мав стояти величезний Андрей Шептицький, і всі мусіли клякати перед ним на коліна. А у вільні від клякання дні там мала бути парковка. Тоді активісти зібралися і вирішили зберегти сквер.

Певні активісти знайшли моє старе інтерв’ю, де я пояснював чому пропаганди гомосексуалізму не існує. Почався тролінг і від священиків. Мені дуже було неприємно. Тому що до цього ми дуже багато співпрацювали із церквою. І раптом на ранок виявляється, що якась одна відмінність у тобі може абсолютно це все знівелювати. Я не став алкоголіком тільки тому, що на третій день після цього всього написав вірш, який починає цю збірку – «Молитва іншого».

Тепер я уже вдячний цій ситуації. Виявилось, що у цьому середовищі є багато адекватних священиків, які висловлювали підтримку. Фактично вся ця збірка написана за три роки. Цей такий неіконний, неритуальний, нецерковний Бог почав у тих віршах з’являтися доволі часто.


На конкурсі соцреклами переміг ролик про жіночу зарплату

Євген Павлюковський: Розкажіть про конкурс і його мету.

Наталя Шевчук: Ми уже 6 років робимо глобальний фестиваль соціальної реклами. Щороку приймаємо на різну тематику. Але в якийсь момент ми зрозуміли, що працювати раз на рік замало, і потрібно ще робити сезонні конкурси на конкретні теми. Ми познайомилися із кампанією проти дискримінації і вирішили разом зробити конкурс соціальної реклами, котра була б присвячена проблемі дискримінації на роботі.

За два місяці ми прийняли пристойну кількість робіт. Було багато хороших робіт. Ми можемо говорити, що настав момент, коли ця тема нарешті почала бути на слуху і на часі.

Андрій Сайчук: Яка саме дискримінація найбільше існує в Україні? Який кут подачі цього року?

Наталя Шевчук: Якщо аналізувати теми, які були у роликах, то найбільше це дискримінація за гендерною ознакою, також проблема того, що жінки зустрічаються не тільки із труднощами при прийомі на роботі, а рідко йдуть на підвищення. Також вони отримують меншу зарплатню на тих самих посадах.

Також проблема, що людям з інвалідністю дуже важко знайти роботу в Україні. Навіть якщо знаходять роботу, то умови праці в офісі абсолютно некоректні для таких людей. В Україні все ще є упередження до людей, які мають нетрадиційну сексуальну орієнтацію, або нетрадиційний зовнішній вигляд. А останні декілька років – це упередження до переселенців, які хочуть працювати.

Євген Павлюковський: Розкажіть про самі ролики, хто і як їх знімав. Як взагалі ці теми переносилися на відео?

Наталя Шевчук: За півтора місяці ми отримали 63 роботи. Певна частка з них була знята людьми із малесеньких містечок. Дуже часто це були ролики, які знімали школи на телефони. Збиралися вчителі, діти, батьки і знімали. З одного боку, для конкурсу це не дуже добре, бо ми приймаємо тільки професійної якості роботи. Але з цього ми можемо зробити висновок, що тема актуальна не тільки якісь малесенькій групі маргіналів, активістів, рекламістів, чи правозахисників, а ми реально достукалися і донесли інформацію до широких верств населення.

Євген Палюковський: Ви говорите, що практично знімали на телефони і виходить не дуже якісно. Далі відбувається ротація на великих каналах, як ви долаєте технічний бар’єр?

Наталя Шевчук: Ті, що знімають на мобільні телефони не проходять.

Андрій Сайчук: Тобто тут уже беруть участь професійні продакшини. У чому для них цікавість брати участь у таких конкурсах?

Наталя Шевчук: У нас є невеличкий призовий фонд, але я не думаю, що це когось особливо стимулює. Насправді це дуже класна іміджева штука. Це дуже круто, коли тебе потім показують у всіх ЗМІ. Також це хороші зв’язки.

Андрій Сайчук: Розкажіть про ролик, який переміг. Чим він взяв?

Наталя Шевчук: Цей ролик зняли дві людини – Лія Саджая та Ігор Димарський. Вони взяли журі тим, що підсунули у свою рекламу дуже класний інсайд. Вони не говорили про якісь абстрактні речі, а реальний живий експеримент. У рекламі дівчина зателефонувала до ресторанів, магазинів, спортзалів із єдиним питанням: «А у вас є знижки для жінок?». І усі дивувались чому щось для жінок має бути дешевшим. Потім на екрані з’яляється титр, що єдина знижка, яку може отримати жінка – це заробіна платня.


З 2014 року в Україні бум документалістики, – програмний директор Docudays

Євген Павлюковський: Що знакового відбулося на фестивалі, хто переміг і за що?

Геннадій Кофман: Найбільш значимо для нас, що цього року з’явилося декілька нових програм. Збулася наша давня мрія – ми стартували з проектом Docupro, який допомагає молодим кінематографістам України під час перших кроків роботи над фільмами. Для нас це велика радість. Досить успішний і красивий сьогодні був пітчинг. До мене підходили експерти з різних країн і порівнювали цей пічинг по рівню із платформами, які сьогодні відбуваються у Європі.

Не можу не похвалитися позаконкурсною програмою «Майстри», де була представлена ланка майстерності у п’яти фільмах, яка буде надихати багатьох, щоб працювати над сильними фільмами.

Сьогодні також підбивали підсумки. Мене дуже потішив і вибір журі, і вибір глядачів. Мені здається, що команді фестивалю вдалось увійти в резонанс із нашою аудиторією.

 

 

У нас були чотири категорії конкурсної програми фестивалю: DOCU/Україна, DOCU/Коротко, DOCU/Права та DOCU/Життя. У кожній із цих номінацій було два призи: спеціальна відзнака журі та головний приз.

Можу назвати основних призерів. У креативні документалістиці DOCU/Життя отримав фільм «Усі ці нерви» режисера Дженні Ґейдж.

У програмі DOCU/Права приз забрав Якоб Пройсс з фільмом «Пол приходить з-за моря: щоденник зустрічі». Це вражаючий фільм, де автор не стоїть збоку, а включається в допомого своїм героям.

Мені радісно, що у номінації DOCU/Україна отримав приз фільм «Укритття» Анастасії Максимчук. Цей фільм – свого роду громадянський вчинок, тому що авторка не змогла знайти фінансову підтримку цього фільму, але зняла про борців проти жорстокого поводження із тваринами. Цей фільм важливий для глядача.

Також вражаючий фільм у програмі DOCU/Коротко «Я не тутешня» режисерів Майте Альберді та Ґ’єдре Жіките. Це пронизлива картина, де про світ людей похилого віку можна говорити із гумором.

Андрій Сайчук: Коли стартував перший Docudays, то був ще досить бюджетним і на ентузіазмі. Тоді всі говорили, що у поляків сильна школа журналістики. Чи можна сказати, що Україна пройшла довгий шлях і сьогодні ми самі продукуємо непогану документалістику?

Геннадій Кофман: Можемо сказати. Бум документалістики почався у 2014 році. Я дуже пам’ятаю той період, коли ми ще у 2013 році шукали авторів для майстер-класів, була проблема про що говорити. У авторів не було тем. Зараз проблема вибору у нас. У цьому році ми отримали близько 110 фільмів у заявках, які створені українцями, або у співпраці.

Андрій Сайчук: Це внутрішній продукт? Він так само успішно виходить і на інших фестивалях?

Геннадій Кофман: Це різні фільми. Серед них є успішні. Сьогодні Україна себе позиціонує на європейському ринку. Можна назвати декілька фільмів, які однозначно сьогодні будуть тримати планку України. Із нашої програми – це фільм Сергія Буковського «Головна роль». Це дуже світлий фільм. Також «Dixie land» Романа Бондарчука буде успішним на багатьох кінофестивалях. Ще багато інших. До мене вже приходять заявки від інших кінофестивалів із проханням допомогти зв’язатися із авторами.

Євген Палюковський: Коли ми говоримо про українську документалістику із 2014 року, то, мабуть, перше приходить на думку про Майдан, спротив, протест. Зараз ця тематика якось змінюється? Окрім майдану, окрім війни на сході?

Геннадій Кофман: Будуть фільми, що аналізують наслідки воєнних дій, травми, які залишилися у людей у зв’язку із втратою близьких. Мене тішить, що автори торкаються різноманітних аспектів життя. Наприклад, «Dixie land»  про чудовий дитячий колектив.

Андрій Сайчук: Деякі телеканали вважають, що вони роблять документальне кіно. Інколи ми з колегами робимо великі репортажі і подаємо це як документальне кіно. Яким є справжнє документальним кіно?

Геннадій Кофман: На це питання сьогодні ні у кого немає питання. Це настільки широка форма. Колись я сам говорив, що те, що робить телебачення – це не документальне кіно, а розширений репортаж. Є різні жанри, але те, що сповідує Docudays – авторське кіно, де автор має право на суб’єктивний погляд. І коли появляється особистість автора через те, як він поставив камеру, спілкується із героєм та слідкує за ним – тут з’яляється кіно.


Обстріл польського консульства може бути спробою зірвати безвіз, – Чабала

Говоримо про політичні наслідки теракту у Генеральному консульстві Польщі у Луцьку

Андрій Сайчук: Останні два-три роки є неприємна тенденція: поляки, які начебто виступають нашими союзниками, висувають нам ряд претензій. Чи можна сказати, що стосунки між країнами погіршуються?

Олег Чабала: Хочеться вірити, що цей інцидент не вплине на україно-польські відносини. Для цього є причини. По-перше, Україна і Польща є як союзниками, так і сусідами. У нас є спільні специфічні історичні моменти, але тим не менше Польща у ЄС адвокатує Україну. Така тенденція характерна суттєвий проміжок часу.

На даний момент є значний прошарок населення у Польщі, яке йде у руслі тренду Європи: посилення ультраправих, націоналізму на фоні нетерпимості до потоку біженців. Такі є болісні моменти, які не вплинуть кардинально, але на це потрібно зважити.

Останні два-три роки йшла досить суттєва підтримка України до і після Майдану. Та попри це після Майдану з’явилися небезпечні тенденції, коли певні політичні сили, у тому числі Качинського і молодіжне крило певних політиків, починають активну антиукраїнську кампанію. Складається враження, що вона ініціюється не самими поляками, а штучно створюються підвалини для того, щоб розхитати цю ситуацію.

Щодо Луцька. Ця ситуація виникла занадто оперативно і вчасно. Була зустріч Міжпарламентської асамблеї за участі Литви, Польщі, України. Фактично прикрий інцидент виник уже після того.

 

 

Андрій Сайчук: Хто бенефіціар погіршення стосунків між Україною і Польщею?

Олег Чабала: Зараз про цю ситуацію багато говорять. Я озвучував чотири сценарії кому це вигідно, але всі вони стосуються якраз нашого сусіда Росії.

Євген Павлюковський: Якщо говорити про цей інцидент як провокацію, то на що вона направлена?

Олег Чабала:  Це чистої води провокація. Україну намагаються показати як не толерантну державу. Хотіли показати, що це зробили націоналісти, але підстав поки немає.

Ключове те, що у квітні знову має постати питання надання безвізу. Це дуже зручна ситуація для того, щоб сказати, що у нас незрозумілі люди стріляють по консульствах і відтермінувати процес надання безвізового режиму.

Єген Палюковський: На політичному рівні є певний вотум довіри однієї держави до іншої. Є також певне розуміння української ситуації зі сторони Польщі. А як з точки зору пересічних поляків?

Олег Чабан: Я впевнена, що пересічні поляки не змінюють своєї позиції. Є певна частина маргінесу, які реагують досить болісно і провокативно. Я впевнений, що вони б не існували, якби не було підтримки, як версія, з Російської Федерації. Ультраправі мають не настільки високу підтримку як того хотіли б. Але є тенденція до того, що рівень підтримки ультраправих підтримується.

Єген Палюковський: Тепер Польща чекатиме від України результатів розслідування щодо інциденту у Луцьку. Очевидно, що на Україну накладається обов’язок якось із цим розібратись із цим інцидентом, притягти винних. Якщо Україна все це не виконає належним чином, як це може вплинути на стосунки з Польщею?

Олег Чабан: Правоохоронні органи зреагували досить оперативно. І немає заперечень збоку України залучення до процесу розслідування правоохоронців Польщі.

Україна справді має показати ефективність. Показати і довести, що це була провокація. Можливо, цей приклад спонукатиме силові відомства до більш тісної співпраці, як на мене. Питання не тільки стосується цієї ситуації. Це не перший і останній захід провокативного характеру. До нього потрібно бути не просто готовим, а превентивно вплинути.

Андрій Сайчук: Але ми бачимо, що навіть у Європі спецслужби не готові до подібних інцидентів. Чи є тут в України шанс протистояти подібним актам?

Олег Чабан: Є і в України, і в європейських державах. Питання співпраці спецслужб гостро стоїть. Дехто вважає, що це нездійсненно, але це можливо, просто не повинно суперечити законодавству. Зараз це на часі.