Подкаст: Відтворювати в новому вікні | Скачати (17.6MB) | Репост
Володимир Бєглов: «Faithbook» – це гра слів із Facebook, соціальною мережею, де ми спілкуємося, обмінюємося, закликаємо до революцій. У книзі зібрані вірші за останні три роки. За цей період мене чомусь цікавить тема Бога, віри, релігії. Тому і «Faithbook», що з англійської перекладається як «Книга віри». На обкладинці зображено єдинорога. Кажуть, що у ранніх християн єдиноріг був символом Ісуса Йосиповича Христа.
Ірина Славінська: Є і безліч інших символів. Наприклад, риба.
volodya_beglov_2.jpg
Володимир БєгловГромадське радіо
Володимир Бєглов: Єдиноріг цінний, тому що у 21 столітті він є символом певної маргіналізованої групи.
Ірина Славінська: Якої?
Володимир Бєглов: Єдинороги і веселковий прапор – ЛГБТКІ. Тому я із художником Юрієм Гудою так побавився на тему і християнства, і любові до іншого.
Ірина Славінська: Наскільки ця гра символів, що на обкладинці і у назві збірки, є у самих текстах?
Володимир Бєглов: Там є не так багато гри.
Ірина Славінська: Але тема, яку ти заявляєш із цією грою?
Володимир Бєглов: Вона є у добрій половині цих віршів. І мені насправді це дуже подобалося. Тому що дуже цікаво говорити з Богом напряму, без посередників, пасторів, священиків, чи богословів, а читати Новий Заповіт, пробувати молитися якось одразу в небо, а не через ікони та інші ритуали. Це такі полові дослідження пошуку ґрунту.
Ірина Славінська: Чи є у сучасній українській церкві місце для інших та представників спільноти, яку ти згадав?
Володимир Бєглов: Я колись мешкав у Києві і мені було психологічно важко після комфортного Львова жити у цій ваші повітряній столиці. І я почав для себе шукати якесь релігійне середовище для того, щоб приходити, спілкуватися. Я дізнався, що дуже демократичними у Європі і світі є протестанти, зокрема, англіканці.
Однак, у Києві вони цілком традиційні, концервативні. І ці мої такі пошуки спільноти, на жаль, наразі не увінчалися успіхом. Звичайно, і в греко-католицькій церкві у мене є друзі-священики, і серед протестантів, і православні адекватні трапляються. Але якоїсь чіткої спільноти, яка усвідомлює, що у 21 столітті в Європі потрібно знаходити шляхи комунікації, я наразі не знайшов.
Ірина Славінська: У тебе є досвід говоріння як людини дотичної до активізму, так і журналістський та поетичний. Наскільки вдається влучити у десяточку, адресуючись до аудиторії саме віршами?
Володимир Бєглов: Досвід відрізняється. До перших презентацій книги я дещо хвилювався як сприйме її публіка. А сьогодні я бачу, що дуже різні люди її читають. Не лише екзальтовані дівчатка і хлопчики, але й зрілі чоловіки і жінки реагують на цю книжку. Мені приємно, що вона має свій якийсь такий відрух. Наразі книга резонує так як задумується.
Ірина Славінська: Що резонує найбільше? Які саме струни звучать: сюжети, теми, герої, ліричний герой?
Володимир Бєглов: Я би сказав болі. Зигмунт Бауман писав про те, що ми стоїмо на якомусь нетривкому ґрунті і не знаємо куди та для чого йти. Власне, ліричний герой все це переживає. Це такий 35-річний чоловік, який не знає навіщо було вчора, і що буде завтра. Я бачу, що це не лише моя проблема, як людини, яка може емпатично відчувати більше, ніж деякі інші. Виявляється ця тема болюча для багатьох людей.
Багато хто із мене приколюється, що у кожному третьому вірші є слово тиша. Але погодься, що просто хочеться тиші. І що далі – то все частіше. Є страх нетривкості і тиша резонує найбільше.
Ірина Славінська: До чого ж тут ЛГБТКІ спільнота?
Володимир Бєглов: Геть ні до чого. Просто три роки тому відбувся певний скандал, коли я брав участь в акціях протесту проти забудови скверу навпроти собору св.Юрія у Львові. Якогось відпустового місця, де мав стояти величезний Андрей Шептицький, і всі мусіли клякати перед ним на коліна. А у вільні від клякання дні там мала бути парковка. Тоді активісти зібралися і вирішили зберегти сквер.
Певні активісти знайшли моє старе інтерв’ю, де я пояснював чому пропаганди гомосексуалізму не існує. Почався тролінг і від священиків. Мені дуже було неприємно. Тому що до цього ми дуже багато співпрацювали із церквою. І раптом на ранок виявляється, що якась одна відмінність у тобі може абсолютно це все знівелювати. Я не став алкоголіком тільки тому, що на третій день після цього всього написав вірш, який починає цю збірку – «Молитва іншого».
Тепер я уже вдячний цій ситуації. Виявилось, що у цьому середовищі є багато адекватних священиків, які висловлювали підтримку. Фактично вся ця збірка написана за три роки. Цей такий неіконний, неритуальний, нецерковний Бог почав у тих віршах з’являтися доволі часто.
