Зустрічі

Як Белз перетворився на «місто приїжджих»? Розповідь про руїни одного прикордонного містечка

Зараз це місто розташоване лише у трьох кілометрах від польського кордону. У своїх дослідженнях історіограф Януш Тазбір згадує Белз як одне з укріплень “Червенських градів”. Ця група міст на межі Київської Русі з Польщею, вірогідно, з’явилась у X столітті. Нині більшість тих “градів” перетворились на селища або й взагалі перестали бути місцем, де живуть люди. А Белз – колись потужне князівство, сьогодні є невеликим містечком, де живе не більше двох тисяч людей. З-під дірок в асфальті виглядає бруківка, усюди старі будинки; місто стало заповідником.

Перша письмова згадка про Белз міститься у «Повісті врем’яних літ», де про 1030 рік згадується, що місто у поляків забрав Ярослав Мудрий. Далі воно входило до Галицько-Волинського князівства, а коли почалася боротьба за спадщину, Белз брали литовці, угорці та поляки. Зрештою останні на кілька століть приєднали місто до своєї держави. Так Белз почав перетворюватись у багатокультурне місто. Окрім поляків та українців до Белзького воєводства переселився інший народ. Про те, як руське місто у складі польської держави стало єврейським центром, розповіла старша наукова співробітниця Белзького музею Любов Хомин.

Любов Хомин: Мова йде про XV століття. Перша згадка про євреїв у Белзі датується 1469 роком. Пізніше їм дозволили селитися на “Люблінському передмісті”, де заклали дерев’яну синагогу та цвинтар.

Андрій Кобалія: Тобто це був окремий єврейський квартал?

Любов Хомин: Кожне середньовічне місто поділялося на частини: дитинець, середмістя і передмістя. Так сталося і у нашому місті. Дитинець у нас називався “Замочок”, бо там був князівський замок. Далі реміснича і торговельна частина міста у центрі. Навколо було кілька передмість, у тому числі “Люблінське”. Ось там і дозволив польський король жити єврейській громаді. Це був список міст, які отримали право. Серед них був і Белз.

Андрій Кобалія: Це євреї, які переїхали з інших територій?

Любов Хомин: Так, це євреї, які тікали із Західної Європи, бо їх переслідувала інквізиція. Коли громада налічувала щонайменше 10 чоловіків, вони заклали дерев’яну синагогу і цвинтар. Згодом їхня кількість збільшилась. Громада займалася традиційним для євреїв заняттями – торгівля. У наступні роки євреї почали купувати земельні ділянки у міщан українців та поляків. Робили це вони, бо хотіли жити ближе до центру, до площі, де відбувалася щоденна торгівля та ярмарки кілька разів на рік.  

Андрій Кобалія: Який відсоток населення міста були євреями? Чи є в нас джерела, які повідомляють про кількість євреїв і відсоток від загальної маси жителів Белза?

Любов Хомин: З кожним століттям їхня кількість збільшувалася. Наприклад, до початку Другої світової війни їх було ⅔ від загальної кількості населення. Інша третина – це українці та поляки.

Андрій Кобалія: Тобто Белз був майже повністю єврейським містом.

Любов Хомин: Практично. Багатьом людям того часу воно і було відоме як єврейське місто. Ми не можемо сказати про єврейські квартали, бо саме місто не є настільки великим. Болота та ліси не дозволяли розширювати територію Белза.

Андрій Кобалія: Якщо прогулюватись вуличками Белза, рано чи пізно можна вийти на площу. Судячи зі старих фотографій, вона не сильно змінилась. Тут є кілька будинків, у яких, як і сто років тому, розташовані крамнички. Любов Хомин розповіла про те, хто розбудував площу.

Любов Хомин: Навколо нашої квадратної площі виникали“парцельки” (ділянки землі), де будувався будиночок. На першому поверсі євреї розміщували майстерню або крамничку, на другому житлову частину, а позаду, на дворі тримали невеличке господарство.

8-2.jpg

Площа Белза сьогодніua-travels.in.ua

Андрій Кобалія: Тобто приміщення, як би зараз сказали, були доволі утилітарними та багатофункціональними.

Любов Хомин: Так. Крамничка завжди розташовувалась зі сторони фасаду, обличчям до площі. Саме там відбувались ярмарки та базари. Відомо, що євреї жили тут досить комфортно. Ми намагались з’ясувати, чи три етнічні громади жили у мирі, а чи були конфлікти. Знайшли лише судові позови.

Андрій Кобалія: А чи збереглись ці будиночки зараз?

Любов Хомин: Так, вони майже не постраждали від війни. Зараз, якщо вийти на площу, можна побачити такі двоповерхові довгі будинки з фасадом на площу. Специфіка тутешніх грунтів така, що більше 2-х поверхів будувати важко.

Андрій Кобалія: Оця багатофункціональна архітектура була притаманна лише євреям, чи поляки будували те саме?

Любов Хомин: Українські будинки були одноповерховими з ганками, вони трошки інакші. Звичайно, не всі євреї жили на площі. Вона у нас не аж така велика. Дехто жив і у одноповерхових будівлях.

Андрій Кобалія: А чим торгували?

Любов Хомин: Торгували різним крамом. Наприклад, у нас були свої пекарні, де робили “крейзики” – назва від імені пекаря. Місцеві жителі, які встигли їх покуштувати, казали, що ці булочки були дуже смачними.

Андрій Кобалія: Ви говорили, що були судові позови. Мені згадався випадок Станіславова, це зараз Івано-Франківськ, де на початку XX століття, українці намагалися зайняти економічні ніші, але у місті торгівлею вже століттями займалися євреї та поляки. Тоді виникла україно-польсько-єврейська економічна конкуренція. Конфлікти були на рівні паперів. Хто з ким судився у Белзі?

Любов Хомин: Переважно позови були через землю і межі. У питаннях торгівлі великих конфліктів не було.

Андрій Кобалія: У XVIII столітті серед єврейства Західної України, а згодом й інших земель поширюється нове релігійне відгалуження юдаїзму – хасидизм. В Україні найбільше з цим вченням асоціюють Умань, адже саме там похований святий Рабі Нахман Брацлавський. Проте в Україні є й інший центр ортодоксального вчення. Любов Хомин розповіла про те, чому приблизно раз на рік відвідувачів міста стає більше ніж місцевих жителів.

Любов Хомин: До Белза хасиди приїжджають окремо: жіноча громада і чоловіча. На екскурсії змішано ортодокси не приїдуть. Навіть, якщо це одна сім’я. У їхній традиції дуже велика повага до жінки, але за їхніми канонами жінка має бути вдома та піклуватися про чоловіка, дітей та господарство, виконувати всі вказівки чоловіка. А він має її забезпечувати.

У XIX столітті у місті з’явилася хасидська династія Рокахів. Її представників дуже поважали у місті, і не лише євреї, а й українці та поляки. Рабини з цієї династії давали поради усьому місту. Соломон Рокахів за власні гроші та кошти громади заснував Велику белзьку синагогу. Вона була схожа на Жовківську. Разом з нею побудували цілий комплекс: там була школа, палац рабина, який простояв до середини XX століття.

Андрій Кобалія: Ви говорите про цілий комплекс. Де оці частинки єврейської історії можна знайти зараз?

Любов Хомин: Від Великої синагоги слідів вже не лишилося. Її почали руйнувати в роки нацистської окупації. А у 1950-ї місце зачистили і побудували школу. Тому зараз на місці синагоги майстерня, школа та стадіон. Ритуальна лазня залишилася лише через те, що там була міська лазня. Є й міква, яку реставрували та трохи оновили. На місці синагоги знайшли фундамент, зараз там пам’ятний знак. Саме сюди єврейські паломники приїжджають молитись.

Друга важлива пам’ятка – кіркурт, тобто цвинтар, де поховані троє рабинів, які тут жили та цадики (святі).

Андрій Кобалія: І кладовище збереглося?

Любов Хомин: Деякі мацеви навіть вціліли (єврейський надгробок у формі вертикальної кам’яної плити прим. ред.). Там зараз велике огороджене поле. Де саме могили не видно, але окремі мацеви вдалося знайти. Вони зараз і стоять відновлені.

Третя точка – це будинок товариства Ішре Лев початку минулого століття. У місті жив адвокат Теофіл Таубе, який сприяв появі будівлі. Її називали “дім убогих”, бо там допомагали бідним та сиротам. Щоправда, сама будівля змінилася протягом років, але основа лишилася. Інших єврейських пам’яток вже і немає. Тому місця паломництва – синагога і могила цадиків.

Андрій Кобалія: Після Другої світової місто відійшло до Польщі, проте у 1951 році Варшава та Київ обмінялися територіями, і Белз увійшов до Львівської області. Любов Хомин називає післявоєнний Белз “містом приїжджих”. Від старого Белзу лишилась лише напівзруйнована архітектура. Євреї втекли або були знищені, поляки переїхали разом з новим кордоном, а місцевих українців перемістила польська влада ще у 1940-х. Після всіх перетурбацій у Белз повернулося лише дві родини. Останні представники поїхали або померли у 1990-х.

У 1930-х у Нью Йорку, популярній точці єврейської еміграції, композитор  Олександр Ольшанецький написав пісню “Майн штетле Белц”. Невідомо, чи у тексті згадується український Белз чи молдовські Бельці, але “маленькі будиночки” з пісні нагадують ті, що оточують площу в Белзі.

 

Більше...

Історія про війну за Збручем і євреїв у Галицькій армії

Восени 1918 року імперія Габсбургів впала після чотирьох років війни. На її уламках з’явились нові держави. У Польській республіці бачили Галичину невід’ємною частиною Другої Речі Посполитої. На цих же територіях виникла Західноукраїнська Народна республіка. Разом з Національною радою та іншими органами нової держави створювалась і Українська галицька армія. Більшість її вояків – це українські січові стрільці або ж інших австрійських загонів Великої війни.

Під час україно-польського протистояння на багатокультурній Галичині у конфлікті брали участь не лише ці два народи. Численні єврейські містечка мали вирішити, на чиєму вони боці. Про єврейські формування Української галицької армії розповів краєзнавець Петро Гуцал.  

Петро Гуцал: Було три гімназії: українська, польська і державна. Вона, фактично, було польською, але там викладали і українську, і німецьку. У Тернополі існувала і вища державна школа. Тобто місто мало пять шкіл, з яких виходила тогочасна еліта. Напередодні 1914 року в Європі вже відчувався запах війни, принаймні для розумних політиків та громадян; після закінчення гімназій та університетів усі проходили однорічну військову службу, в тому числі євреї. Частина ставала підофіцерами та підстаршинами. Коли почалася Велика війна, частина офіцерів були євреями. Правда, що бойових офіцерів серед них була менше частка, але артилеристи, судді, інтенданти, ветеринари, і, звичайно, лікарі часто були євреями.

Коли у листопаді 1918 року постала ЗУНР, для єврейства, зокрема офіцерства, виникло питання: що робити далі? Бездіяльним було залишитися не можна. Треба було обрати позицію. Коли розпадалася Австро-Угорська імперія чехи, поляки, українці, серби, угорці готувалися до проголошення державності. Наприкінці жовтня 1918 року у Відні відбувся Всеєврейський конгрес, де прийняли проведення політики нейтральності, невтручання та неспівпраці. Але справді нейтральними вони бути не могли.

Андрій Кобалія: Чому євреї організовано вирішили не брати участі у конфлікті?

Петро Гуцал: Тут домінує історична традиція. Євреї жили по всій Європі. Вони завжди зазнавали гонінь. Починаючи з середньовіччя. Це певною мірою історичний шлейф.

Домовленості з владою – це дуже важливо. Спосіб вижити в чужій державі.

22 листопада 1918 року українське військо змушене було полишити Львів. Така втрата стала переднем загальної поразки, яка настала за 9 місяців. Уряд переїхав у Тернопіль. Місто тимчасово стало “столицею”. Саме тут створювали підрозділи та інші структури держави. Тут Омеляновича-Павленка призначали начальним командантом УГА. Тут велися перемовини з єдиним союзником – УНР. Інші держави ЗУНР не визнавали та в вичікували. Все це бачили єврейські військові та політичні кола.

Війна на цих землях тривала чотири роки. Чотири хвилі руйнувань. Деякі села повністю стерті з лиця землі. Населення збідніло. І євреї зокрема. Вони розраховували, що армія ЗУНР їм допоможе.

Військова служба євреїв у складі ЗУНР почалася зі створення міліції. Інколи кажуть, що її створили для захисту єврейського населення від погромів та грабунків. На мою думку – це все більше про українські губернії Російської імперії. Звичайно, коли падала імперія Габсбургів, то хвиля антиєврейських погромів прокотилася і Угорщиною, і Чехією та Словаччиною. Це явище було відоме єврейській спільноті. Але поява самооборони – це не лише про захист себе від погромів, це ширше – про забезпечення правопорядку своїми силами.

Наприкінці травня 1919 року почався польський наступ і катастрофа для УГА. Деякі військові частини зникали через дезертирство. Але з іншого боку почався вступ євреїв в армію. Молодь Бучача чи Монастирийська – один з прикладів на Тернопільщині. Здебільшого це були люди з тієї міліції. Я дивився список полеглих у “жалібній книзі” 1922 року. Там є багато євреїв; і не лише старшин, а й рядових. Вони обрали свою долю, і дехто з них загинув у боях.

lossy-page1-768px-kopyya_chernyk_fedir_1918_patsyrnk_uss_v_sykhovi.tif_.jpg

Панцерник “Федір Черник” Книга “Історія Українського війська” Іван Тиктор

Андрій Кобалія: Що ми знаємо про лідерів цих формувань?

Петро Гуцал: Я знаю про два чисто єврейських формування. Перша сотня це 80-100 людей. У травні 1919 галицька армія втратила багато частин. Жоден її полк чи курінь не був укомплектований за військовим штатом. Відомо про чети у Бучачі та Монастирийська, де єврейство становило не менше 50%. Але найбільшою частиною за чисельністю була частина “Жидівський пробоєвий курінь”. Сучасною мовою – єврейський штурмовий батальйон.

Андрій Кобалія: Тут варто пояснити, що саме слово “жид” у Західній Україні конкретно у ці часи було абсолютно нормальним. Прийшло з польської, де це єдине слово на позначення єврейства.

Головою “Жидівського пробоєвого куреня” став Соломон Ляйнберг. Він народився у Тернополі і мав типову долю офіцера УГА. Вчився у місцевій гімназії, згодом у львівському університеті, далі 15 піхотний полк австрійської армії. Повернувшись у рідне місто, очолив місцеву самооборону, яка була дуже потрібна на тлі загального хаосу.

Петро Гуцал: “1-2  червня 1919 року поляки захопили Тернопіль і чинили погром. Пізніше частина документів була засекречена, бо в них вже був досвід погрому у Львові. Командування спеціально надіслало полковника, щоб він цей погром вгамував. У другій половині червня 1919 року Соломон Ляйнберг звернувся до полковника Микитки з пропозицією створити єврейський курінь.

У великих боях участі не брав, був самостійним окремим підрозділом. Зараз про це формування багато говорять. Основна інформація з матеріалу Гельберта Нахмана, у якому описав спогади про формування. Але щодо чисельності куреня є перебільшення. Нещодавно я дізнався, що один зі старшин УГА, якого немає в списку, Адольф Вайсгляс пише, що курінь складався з приблизно 700 вояків-євреїв. Але у ті часи деякі бригади мали 1300 солдатів. Знайти 700 євреїв у Тернополі, які б могли воювати… це було б проблематично.

Андрій Кобалія: У квітні 1919 року у складі УГА було більше 50 тисяч солдатів, але польське військо отримувало підкріплення та ставало численним. Під натиском переважаючих сил галичани відступали на схід. Трикратна польська перевага створила безвихідну ситуацію на Прикарпатті. У ці ж дні деякі частини почали бунтувати під впливом більшовицької агітації.

У липні вояки армії ЗУНР масово відступали за Збруч.  Серед частин, які прикривали основні сили був і Жидівський курінь УГА під командуванням Ляйнберга. Наступні місяці армія воювала на територіях УНР.

799px-tuholya-1920.jpg

Табір полонених старшин УГА в Тухолі. Польща. 1920 р. Осип Меґас. Траґедія Галицької України.

Петро Гуцал: Наявність такого єврейського підрозділу в складі тої армії, яка прийшла позитивно впливало на довіру з місцевим населенням. Курінь був у Вінниці, Бердичеві та Житомирі. Населення добровільно допомагало, сутичок не було. У ці місяці курінь виконував охоронні функції. Солдатів косив тиф. Плюс поразка серпня 1919 року в Києві. Все це дуже демотивувало. Масовим стало дезертирство. Це неприємний факт, але так і справді було. В тому числі серед вояків єврейського підрозділу. Згодом його розформували, бо не вистачало людей амунації та старшин. Якщо командир гине, то розділ розлітається. Більшість з бійців підрозділу опинилися в Одесі. Частину Антанта вивезла в Палестину. Наприклад, Адольф Вайсгляс написав статтю з Єрусалиму.

Частина з них повернулася. У 1926 році поляки складали список усіх старшин УГА. Серед них вони згадали двох євреїв.Багато хто помер від Тифу. Про цю ж частину є загальний фільм Вахтанга Кіпіані в Історичній правді.

Цікавою тут є доля Соломона Ляйнберга. Він змінив чотири військові форми. Ляйнберг носив форму старшини австро-угорської армії, потім ЗУНР, у квітні 1919 опинився в Одесі, де громада міста дозволила йому командувати самообороною. Четверта форма – розвідника радянської армії.

Андрій Кобалія: Тобто він вступив у Червону армію?

Петро Гуцал: Не він один пішов у туди. Там були і українці, і поляки, і євреї. Як це відбулося, я не знаю. Він вчився на юриста але, напевно, від свого брата Лева навчився радіотехніці; брат керував радіостанцією однієї з бригад за Збручем.

Андрій Кобалія: А яка ж пята форма?

Петро Гуцал: Взагалі неочікувана. Ляйнберг був керівником школи розвідки, “дав путівку в життя”, якщо говорити радянськими штампами, багатьом радянським розвідникам. Він добре знав польську та німецьку. У ті роки його називали Семен Якович. Про нього є спогади одного радянського шпигуна, який розповідав, як Ляйнберг особсто приймав іспити і відправляв новачків за кордон. А ті творили терор чи викрадали секрети. У 1933 році його арештували. Звинуватили безпідставно. Потім звільнили і взяли в НКВС. Там він був начальником радіослужби Балтійсько-Біломорського табору.

Пізніше його знову арештували, катували, а після вироку ще три місяці тримали. Я думаю, що йшла боротьба в радянських органах, бо Ляйнберг був цінним спеціалістом. Врешті-решт його розстріляли у квітні 1938 року під Ленінградом в урочищі.

Андрій Кобалія: Чи є сліди єврейських формувань на вулицях українських міст, зокрема в Тернополі? Чи може турист, який не знайомий із українськими, особливо західноукраїнським контекстом побачити сліди існування єврейських формувань.

Петро Гуцал: Радше ні. Минуло вже майже 100 років, третина – це вже за незалежної України.  Але тернопільська влада про цю обіцяну, мабуть, і не знає. Нещодавно була ініціатива від “Правого сектору” побудувати пам’ятник воякам “жидівського пройобового куреня”. Я тоді дав певні консультації. На мою думку він має говорити про україно-єврейський характер підрозділу. Бо там були стрільці, і старшини українці. Однак зараз справа не розвивається. Можна знайти поховання тих стрільців, які повернулись і не прожили довго, а померли від тифу на рідній землі.

Андрій Кобалія: Окрім Ляйнберга радянським розвідником став й інший воїн галицької армії – Вільгельм Любковіц. Його, як і Соломона, розстріляли у 1938. Дехто залишився на Галичині, частина втекла у Париж або Новий світ, як, наприклад, згадуваний Омелянович-Павленко.

Зараз в Україні є вулиця Соломона Ляйнберга, але чомусь не у Тернополі, де народився підрозділ та його організатор, а у Львові.

Пам’ять про УГА та події осені 1918-1919 лишились у музиці. Так Теодор Свистун, учасник україно-польської війни, переїхав в Штати і був запрошений фірмою Columbia Records для запису українських пісень. Марш УГА Свистун записав у 1930 році. 

 


Як євреї служили у російській, австрійській та радянській арміях?

Першу світову або Велику війну – історики часто називають першим масштабним конфліктом з мільйонами мобілізованих та кількома фронтам у різних частинах світу. Майже усі держави взяли участь у цій війні. В тому числі Австро-Угорщина та Російська імперія. Обидві ці держави були багатоетнічними. У попередні століття євреї, як правило, жили у закритих гетто та могли ізолюватись від інших народів. Про те, як євреї ставали військовими в імперії Габсбургів, Романових, а пізніше і у Червоній армії, нам розповів кандидат історичних наук Владислав Гриневич

Владислав Гриневич: Усе дуже швидко змінювалося, особливо у другій половині XIX століття. В Росії – була “смуга осілості”, за яку не можна було виходити. Але наприкінці XIX, на початку XX століття євреї, які знаходились, як ви сказали, у закритих гетто, потрапили в інші процеси. У Європі почався процес емансипації. Євреї частіше залучались до культурного, економічного та політичного життя і асимілювалися. Особливо у німецькомовних країнах. Там євреї переходили з їдишу на німецьку мову. І у 1920-х та 1930-х вже важко було відрізнити єврея від не єврея. Вони добре говорили мовою, працювали у різних сферах.

Андрій Кобалія: Але чи зберігали вони самоідентифікацію євреїв?

Владислав Гриневич: Це по-різному. В Австро-Угорщині євреї себе відчували більш вільно. До речі, саме в Угорщині був філосемітизм. Тобто позитивне ставлення до євреїв через різні обставини. У Будапешті знаходилась найбільша у Європі синагога, в яку ходили усі євреї. У Гонвіді – угорській армії були євреї-генерали, які могли собі дозволити ходити у синагогу в формі. Демократизація та емансипація в Австро-Угорщині залучали до своєї орбіти й євреїв.

Щодо Російської імперії, там євреї теж потрапляли до армії, але через дуже специфічний шлях. Це були так звані “кантоністи” – молоді єврейські хлопчики, яких з різних причин забирали. Вони ставали вихрестами. Потім служили в російській армії. Саме Перша світова війна, коли мобілізували величезні маси людей, країни несли великі втрати, уряди потребували “гарматного м’яса”. Тоді треба було знімати певні планки заборон, які існували раніше. Тому євреїв масово залучати до військової служби як в Австро-Угорщині, так і в Росії.

В Австро-Угорщині через емансипацію, про яку я казав, через вищий у порівнянні з іншими народами рівень освіти, серед некадрових офіцерів була найбільша частка євреїв. Тобто це офіцери, яких потім залучили до військової служби. Серед кадрових офіцерів їх було значно менше. Євреїв було і більше, якщо порівнювати з русинами-українцями, бо останні здебільшого були селянами. В російській армії відбувалися схожі процеси.  

g._ya._cam_kantonyst_dosluzhylsya_do_kapytana.jpg

Герцель Цам став кантоністом і отримав звання капітана. Народився у Волинській губернії.http://j-roots.info

Андрій Кобалія: Про яку кількість йде мова? Це тисячі, десятки чи сотні тисяч?

Владислав Гриневич: Йдеться про десятки тисяч серед офіцерів і сотні тисяч загалом.

Андрій Кобалія: У серпні 1914 року починалися перші битви війни. Російська імперія мобілізовувала людей. У вашій статті ви згадуєте, що євреї Одеси організували маніфестацію на підтримку царя та імперії. В одній із синагог співали “Боже царя храни” та інші російські патріотичні пісні. І все це після погромів 1905 року, Справи Бейліса та антисемітських настроїв початку століття. Як це пояснити?

Владислав Гриневич: Якраз через згадані події вони і показували свою лояльність. Завжди, коли починається війна є небезпека, що тебе будуть звинувачувати в непатріотизмі та інших смертних гріхах. Тому треба було показати свою лояльність. Цікаво, що в Австро-Угорщині євреї знали про погроми в імперії Романових і обурені цим йшли у добровольці до австрійської армії, щоб воювати проти антисемітської Росії. В цьому є специфіка. Були євреї, які воювали за Російську імперію як патріоти, а австрійські євреї воювали як патріоти проти Росії.

Андрій Кобалія: Австро-Угорщині претендувала на українські губернії імперії Романових. Можливо, у австрійських євреїв було бажання звільнити їхніх земляків від антисемітської Росії?

Владислав Гриневич: Там склалася непроста ситуація. Галичина, наприклад, була дуже щільно заселена євреями. Коли цю територію окупувала російська армія, антисемітські настрої вилилися на цих євреїв. Мова йде про звинувачення у шпигунстві, арешти і навіть погроми.

Андрій Кобалія: Під час екстремальних ситуаціях в країні, наприклад, під час війни часто може лунати, що у поразках винен “хтось”. Чи антисемітські настрої в армії якось вплинули на ставлення до євреїв-військових?

Владислав Гриневич: Насправді тут ситуація була дуже поганою. У російській пропаганді заборонялось говорити про євреї-героїв. Скажімо, імена євреїв, які стали георгіївськими кавалерами, а таких було чимало, позначались першими літерами. Керівництво пропаганди робило це для того, щоб не провокувати антисемітські настрої серед пересічної маси солдат. Заборонялось говорити про героїчні подвиги євреїв.  

Ситуація в Російській імперії та СРСР була і схожою, і відмінною. Відмінною тим, що в Радянському Союзі основною ідеологією була ідея пролетарського інтернаціоналізму, але у Союзі існувала специфічна система. Говорили одне, робили інше, а думали третє. Усі ці маски скинули, коли почалася війна у 1941 році. Насправді етнічний фактор був надзвичайно важливим і для армії, і загалом для СРСР.

Під час Громадянської війни або у 1920-х та 1930-х роках до радянської армії прийшло багато євреїв, які були генералами, командирами корпусів, командуючими округів. Наприкінці 1930-х та на початку 1940-х відбулись етнічні чистки, значною мірою антисемітські. В МЗС, в міністерстві Берії вичистили чимало євреїв у цей період. Під час радянсько-німецької війни антисемітизм нікуди не подівся. У Червоній армії служили приблизно 450 тисяч євреїв. До сотні генералів були євреями. Я вже казав, що бути євреєм в цій армії було важко.

vaiser_vlz.jpg

Володимир Вайсер отримав звання Героя Радянського Союзу. Народився у Хмельницькому Авторські права: Wikimedia foundation

Коли зараз підіймаємо документи, то бачимо, що існувало чимало антисемітських анекдотів, висловлювань, проблем. Аж до того, що у Києві в 1944 році ледь не стався єврейський погром. І це після звільнення. За радянської влади. Пропаганда казала, що “в радянській армії нікому не важливо, якої ти національності”. Це не так. З 1941 року в Червоній армії проводили чистки. Чистки щодо німців, кримських татар  у 1944 році, чеченців, калмиків, до західних українців ставилися специфічно. Етнічне питання існувало.

У той період в радянській ідеології почав посилюватися елемент російського націоналізму та шовінізму. На ті місця, які звільнились внаслідок великих репресій почали приходити росіяни. Їм цей націоналізм не був чужим.

Андрій Кобалія: Ви згадали, що приблизно 450 тисяч євреїв воювали у лавах Червоної армії. У 1941 році велика кількість частин Червоної армії здавались у полон, їх оточували, вони потрапляли у табори. Там в тому числі були і євреї. Що відбувалось, якщо євреї опинялись у цих таборах?

Владислав Гриневич: Їх розстрілювали одразу. На відміну від інших військовослужбовців, євреїв розстрілювали на місці. Плюс їх могли видати їхні ж колеги, ті, з ким вони потрапили у полон. Часто так і траплялось. Для єврея потрапити у полон – це вирок.

Навіть якщо зовнішньо людина не була схожа на єврея, нацисти могли вичислити. Я читав документи, у яких згадувалось, що представників кавказьких народів, які ніякого відношення не мають до євреїв, помилково ідентифіковувались німцями як євреї і їх теж розстрілювали.

Андрій Кобалія: У Російській імперії євреї могли піднятись оцією драбиною у військовій справі. Як євреї з нижчих посад доходили до ключових у Червоній армії?

Владислав Гриневич: Коли ми говорили про Австро-Угорщину, то згадували, що там були генерали-євреї. Безумовно, в цій імперії було легше зробити кар’єру і необов’язково було ставати християнами. Хоча багато хто, коли виходив на пенсію, то переходили у християнство. Бо тоді вони пенсію отримували.

В Російській імперії не пам’ятаю, щоб були генерали єврейського походження. Частина офіцерів цієї армії перейшли у Білу чи Червону армію. Хтось емігрував. У Києві існувала Рада євреїв-воїнів, які були геогріївськими кавалерами. Після революції і зникнення обмежень, чимало євреїв опинилися на високих політичних посадах як політкомісари чи на військових посадах у Червоній армії. До кінця 1930-х євреї дуже вдало робили кар’єру. Пізніше з цим було важче. Дехто навіть змінював прізвище на російське. Під час Другої світової війни було до 100 генералів Червоної армії були євреями. Це були інженери, лікарі, але були і льотчики, танкісти та піхотні генерали.


«Безбожники» чи носії нового знання? Історія про єврейських просвітників в Україні

У XVIII столітті в Європі почалася доба Просвітництва. В цій новій етиці найбільшою цінністю людини був Розум. Учасники руху робили відкриття у фізиці, хімії, математиці та інших науках, про які до того світ знав доволі мало. В цей час у Франції Дені Дідро стоворює першу Енциклопедію.

Просвітництво швидко поширилося на Схід – на території тодішніх Речі Посполитої і Російської імперії, куди входили і нинішні  українські землі. Попри відмінності у релігії, мові та соціальному становищі, Просвітництво знайшло свою нішу в культурі кожного народу.

Наприклад, просвітників було багато серед викладачів та студентів Києво-Могилянської академії. У кримських татар вже у XIX столітті з’явився джадидизм –  просвітницький рух за зближення ісламської культури з європейською, а також реформу мусульманського життя. Серед євреїв цей рух називився “гаскала” – “здоровий глузд” у перекладі з івриту.

Центром єврейського Просвітництва був Берлін. Освічені євреї намагалися перекладати просвітницькі тексти власними мовами та їздити на навчання до Німеччини.

Про інтелектуальні центри єврейського просвітництва на українських землях нам розповіла співробітниця Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН та фахівець з єврейської  історії XVIII століття, хасидизму та єврейського просвітництва Катерина Малахова.

Катерина Малахова: В Україні центрів було дуже багато. На початку XIX століття одним з них був Тернопіль, де мешкав єврейський просвітник і освітянин Йосиф Перль, який відкрив одну з перших єврейських шкіл, яка мала в своїй програмі не лише традиційні предмети, а й європейські науки.

Але вся ця історія починається раніше, не у XIX, а у XVIII столітті. Насправді все почалося в Берліні. У деяких містах, які зараз знаходяться в межах України або Польщі, наприклад, таким містом був Замощ (Замостя, Люблінське воєводство прим ред.), там існували великі бібліотеки. Про Замощ розповідають, що то була бібліотека, яку привезли з Півночі Італії, де європейська наука ще у попередні  століття. І от єврейські парубки, яким не вистачало вивчати лише Талмуд та єврейські класичні тексти, почали цікавитись тією літературою.

Вони починали перекладати різні твори на іврит, писати трактати, наприклад,  “Подих милості” – це твір одного з перших єврейських просвітників, які мешкали на території України. Його звали Ізраель Замоще. Його трактат є коментарем на єврейський середньовічний філософський трактат, але в коментарях він видає усі європейські ідеї першої половини XVIII століття, про які чув. Він розповідає про хімічні елементи, у яких є різна маса; про те, звідки береться дощ і т.п. Все це абсолютно хаотично і безсистемно. Потім цей Ізраель Замоще їде в Берлін. Мендельсон, який є головною фігурою класичного єврейського просвітництва, скоріш за все, брав філософські уроки в Ізраеля Замоще. 

1815.png

Мапа Європи на 1815 рікWikimedia foundation

Андрій Кобалія: Ви згадали про Тернопіль. А які ще були центри єврейського просвітництва в Україні? Чи всі єврейські просвітники з наших земель були пов’язані з Берліном та німецькою культурою?

Катерина Малахова: Тернопіль – це більш пізній центр. Є ще містечко Сатанов. Один з єврейських просвітників мешкав там і теж спробував поїхати до Берліну, а потім повернувся. Манахем Мендель Лефін мешкав у князя Чарторийського на Галичині і намагався перекладати Канта. Ще був Бучач (нині Тернопільска область  прим. ред.). З цим містом пов’язана фігура, про яку я захищала дисертацію. Один з перших єврейських просвітників з наших земель – Пін Гурвіц. Абсолютно забутий персонаж, про якого нічого не пишуть. Вже після мого захисту у Британії вийшла монографія.

Біографія Гурвіца в контексті єврейського просвітництва парадигматична. Невідомо, де він народився. Це приблизно 1760-ті. Мешкав у Бучачі, де йому не було чим зайнятись. Він писав, що хотів створити трактат, але не знав про що. Була ідея про єврейську містику. Несподівано він захворів на очі та не міг нічого писати. За його розповіддю, він молився та одужав. А далі він мандрує світом, їде у Львів, де спілкується з заможними людьми, які можуть спонсорувати його. Далі у Берлін, Пресбург, Амстердам, Гаага, Лондон.  У всіх містах намагався знайти купців, казав їм, що вже пише трактат і просив грошей. Йому трохи давали і питали про що трактат. Він казав – “про велику мудрість”.

Ми це знаємо, бо збереглися рекомендаційні листи від рабинів та купців, у яких він був. Потім він каже, що цей трактат не лише про велику мудрість, а й нову європейську науку. щоб розповідати її єврейським юнакам. І на це давали гроші. Трактат вийшов у 1797 році в Брно (нині Чехія прим. ред.). Це була перша єврейська енциклопедія нового часу. Це була розповідь про все. Там є про хімічні елементи, є цитування “Критики чистого розуму” Канта.

Ось приблизно так воно й відбувалося. Ці люди намагалися поєднати єврейське традиційне знання та нове європейське. Вони мандрували в пошуках знання і грошей. Таке непросте життя було в багатьох інтелектуалів. Це ми вже можемо на науку знайти якийсь грант.

Андрій Кобалія: Ми згадали про єврейське просвітництво здебільшого на територіях Західної України. Більшість тих територій після поділів Речі Посполитої були у складі Австрії. Чи були центри в українських губерніях Російської імперії?

Катерина Малахова: Про ті центри ми дуже мало знаємо. Поки що єврейська Галичина краще досліджена. Але на початку XIX століття був центр в Умані. І це цікава історія, бо пов’язана з видатним хасидським діячем – Нахманом з Брацлава. Ми знаємо, що десь у 1805 році він поїхав в Умань, можливо, для того, аби сперечатися з місцевими просвітниками.

Тут важливо розуміти, що єврейське просвітництво не існувало в якійсь ізоляції. Гаскала існувала у постійній війні з єврейськими традиційними інтелектуалами, серед яких були й хасиди – представники єврейського містичного руху.

Андрій Кобалія: А в чому полягав конфлікт між прихильниками Гаскали та хасидизму? Це суперечки лише на українських землях чи взагалі усюди?

Катерина Малахова: Щоб розуміти цей конфлікт, треба зрозуміти, ким для хасидів були оці просвітники. Для нас зараз наука – це прогрес. Більшість новин з науки роблять наше життя кращим. А у традиційному єврейському суспільстві, яке ментально більш схоже на середньовічне суспільство, ніж на нас зараз, наука – це була небезпека безбожництва.

Андрій Кобалія: Завдяки єврейському просвітництву та секулярній культурі, у наступні десятиліття на українських землях з’явились єврейські політичні партії та сіонізм. Проте часто виживання та розвиток єврейської культури залежав від політики центральних урядів. Катерина Малахова розповіла про бачення єврейського майбутнього у Відні та Петербурзі.  

Катерина Малахова: Російська імперія визнавала Гаскалу. З хасидизмом все було важче. Є документи початку XIX століття, у яких освічені євреї, які говорили російською та німецькою, писали скарги до уряду на хасидів. Вони кажуть, що хасиди розповсюджують “дурні вірування”, а ті, хто підпав під ці вірування, не можуть бути громадянами імперії.

Андрій Кобалія: Тобто представники Гаскали бачили у російській владі союзника? Які взагалі були взаємовідносини у них із Петербургом?

Катерина Малахова: Більша частина євреїв у Російській імперії з’явились після поділів Польщі. До цього євреї могли бути з Хазарії чи з інших місцин, але про це є суперечки. Перший раз, коли імперія стикається з величезною кількістю громадян – це після поділів Польщі. І на цих територіях живе мільйон євреїв. Що з ними робити? Росія тоді бере курс на Європу та просвітництво. І є питання, як з цих неосвічених людей, які не говорять на “жодній пристойній мові” зробити нормальних підданих імперії? Якраз у цей час з’являються єврейські просвітники, які можуть допомогти російському уряду.

Андрій Кобалія: Тобто, фактично, допомогти уряду асимілювати євреїв.

Катерина Малахова: Так. У цьому не було нічого антисемітського. Вони хотіли зробити з них звичайних громадян. У ці часи з’являється “державний рабин”, якого призначав уряд. Вони обов’язково мали знати російську та закінчити гімназію. Він мав так керувати своєю громадою, щоб уряд розумів, що там у них відбувається. Зазвичай рабини походили з просвічених кіл.

Андрій Кобалія: Ми бачимо, що династія Романових хотіла інтегрувати євреїв, а що з цим робили Габсбурги в Австрії?

Катерина Малахова: Наскільки мені відомо, вони намагались взагалі не втручатись у їхні справи. Принаймні ця суперечка між хасидами та Гаскалою вважалася внутрішньою справою. Співпраця з австрійським урядом почалася вже у другій половині XIX століття, коли серед євреїв з’явився інтерес до політичного життя і партій. В цій імперії вже 1880-х – 1890-х вони могли брати участь у виборах. Тоді виникла величезна кількість єврейських партій. Здебільшого сіоністських, але було й кілька специфічно хасидських. Наприклад, у місті Белз була хасидська партія (нині Львівська область прим. ред.). Наприкінці століття у політичному житті брали участь різні єврейські партії. Але на початку цього століття спроб втрутитися в Австрії не було.

belz.jpg

Синагога у Белзі – одному з головних центрів хасидизмуWikimedia foundation

Андрій Кобалія: Ви вже згадали про кінець XIX століття, коли змінились уявлення про те, що таке народ; вже була така річ як націоналізм. У ці роки з’являються політичні партії в українців, євреїв, чехів. Цей процес відбувається в обох імперіях та загалом в Європі. Забігаючи наперед, чим закінчився конфлікт єврейських просвітників та традиціоналістів хасидів?

Катерина Малахова: А він не закінчився. Історично перемогла Гаскала. Єврейська спільнота, яка наприкінці століття мислила про себе, як про світську спільноту тепер складає 90% єврейського населення. Але оці традиційні групи, які належать до руху хасидів і досі збереглися. Звичайно, що вони, як і всі, дуже постраждали під час Голокосту. Але нащадки лідерів хасидських династій, які існували в численних містечках, емігрували в Америки та Ізраїль. І у сучасному світі існують законсервовані традиційні спільноти, які намагаються взагалі не підтримувати зв’язки зі світом та досі говорять на їдиш. Із зовнішнім світом у них переважно бізнес. Вони існують у своєму закритому світі, і нікого туди не пускають. Їхня власна історія продовжується.


Що таке юдаїка, або Як «відкриті університети» поєднують історію, мови та релігію?

Андрій Кобалія: Зараз в Україні єврейські студії, тобто юдаїка, викладаються лише у трьох університетах. Національний університет «Києво-Могилянська академія» щорічно випускає до десяти магістрів із цієї галузі. В Українському католицькому університеті у Львові відповідну програму очолює відомий історик Ярослав Грицак. Тамтешні фахівці частіше зосереджуються на історії євреїв Галичини, співпрацюють з Яґеллонським університетом у Польщі та з ізраїльськими центрами. А в Національному університеті «Острозька академія» є можливість вивчати арамейську мову. Про те,  чому юдаїка з’явилась саме в цих трьох навчальних закладах, розповів президент Української асоціації юдаїки, співкерівник магістерської програми з юдаїки на кафедрі історії в Києво-Могилянській академії Віталій Черноіваненко. 

Віталій Черноіваненко: Юдаїці непросто вписатись у традиційне, насправді пострадянське уявлення про професійну підготовку. В Україні окремо існують «філологія», «історія», «філософія», «релігієзнавство». Програми, як створюються, мусять існувати в межах обраної спеціальності. Тому міждисциплінарні студії в Україні працюють дуже погано. Але в юдаїки немає іншого шляху. Інакше довелося б створювати окремі програми з юдаїки в межах спеціальностей «філософія», «історія» і т.д. 

Формально, і в Києво-Могилянській академії, і в Українському католицькому університеті ці програми існують у межах спеціальності «Історія». Хоча насправді вони не є суто історичними. І ці програми ледь не перші такі в Україні. Це приклад того, що в межах однієї спеціальності замикатися не потрібно. Що це дає студентам? Наприклад, максимальне розширення горизонту. Студенти вивчають і мови, і культуру. Без мов займатися цими темами просто неможливо. Історик працює з джерелами. Щоб працювати з єврейськими джерелами, слід знати мови. Тому і в Києві, і у Львові вивчають іврит та їдиш.

Андрій Кобалія: Чи це збіг, що юдаїка існує саме в трьох «нових» університетах? 

Віталій Черноіваненко: Ці програми з’явилися там, де університети є відкритими. Відкритими до вивчення чогось нового, до змін. У закладах, які можуть внести такі програми у свій навчальний план. Ці університети відкриті до діалогу. Чому взагалі юдаїка потрібна Україні? Однією з причин є те, що сьогодні відбувається активний українсько-єврейський діалог. Попри всі стереотипи та взаємні обвинувачення, які ширилися в єврейській та українській громадах впродовж тривалого часу, сьогодні ми, на щастя, спостерігаємо такий обмін думками. І вивчення юдаїки є важливою його складовою. УКУ, НаУКМА та НУ «Острозька академія» усвідомлюють важливість цього діалогу. Люди в цих вишах були більш зацікавлені у таких програмах. 

Ви правильно сказали: ці три університеті є новими, вони не мають радянського досвіду, у них не толерують корупцію та орієнтуються на кращі академічні традиції світу, намагаються співпрацювати з університетами інших країн. 

Андрій Кобалія: Мені здається, що «юдаїка» — це не лише назва навчальної програми, а й певне коло викладачів та студентів. А рухи або ж інтелектуальні центри в Україні часто бувають ізольованими. Чи намагаються ці програми якось популяризувати єврейську історію? 

Віталій Черноіваненко: Що стосується Могилянки, то це певна концепція максимального розширення знання про єврейську культуру, історію та релігію в широких колах України. Тому наша програма регулярно запрошує провідних закордонних лекторів. Маємо десь до 10 таких лекторів з Ізраїлю, Канади, США на рік. На жаль, в Україні мало програм, де, крім місцевих фахівців, залучають гостьових викладачів. 

Усі наші публічні заходи (лекції, дискусії тощо) є відкритими. Ми постійно пишемо про це на сайті Української асоціації юдаїки, на Facebook, робимо регулярну розсилку. Важливо, щоб люди знали, що такі заходи відбуваються. Хтось може відкрити двері й познайомитись із цим ближче. 

У 2012 році в НаУКМА заснували програму, а 2014 року був перший випуск. Станом натепер відбулося вже 4 випуски. У середньому маємо по 6 випускників щороку. Деякі з них дуже успішні. Наша випускниця Мар’яна Мотрунич виграла престижну міжнародну журналістську премію, за яку змагалося майже 300 людей. Марія Берлінська, про яку багато хто в Україні знає як про організаторку проекту аеророзвідки на Сході України, також закінчила нашу програму. Марія увійшла у список 30 найвпливовіших українок і українців до 30 років за версією «The Kyiv Post».

Андрій Кобалія: Єврейська історія України починається ще в Середньовіччі. У довоєнному міському просторі існувало багато носіїв мови їдиш, а поруч із церквою часто стояла синагога. Цей світ було знищено тоталітарними режимами та війнами XX століття. Зараз сліди тих часів в Україні буває дуже непросто помітити. Віталій Черноіваненко розповів про багатоетнічність української історії, меморіалізацію, розвиток мови їдиш та ін. ​

Віталій Черноіваненко: Яким би періодом ти не займався, неминуче стикаєшся з єврейською історією. Як працювати з цією темою? Чи просто ігнорувати? На щастя, зараз більшість істориків розуміють, що українська історія не моноетнічна. Потрібно максимально охоплювати всі доступні джерела. Такі історики часто консультуються з нами. 

У радянські часи мала місце тривала перерва у розвитку єврейських студій. Юдаїку активно вивчали лише у 1920-ті роки. Пізніше в УРСР не існувало ані юдаїки, ані загалом сходознавства. І те, що почав Соломонів університет, який, на жаль, не зміг проіснувати довго, те, що робить НаУКМА, УКУ та «Острозька академія» — тільки початок шляху. 

Андрій Кобалія: До речі, щодо ігнорування єврейської історії. В Україні небагато пам’яток присутності євреїв. Мало й меморіалів, присвячених конкретно Голокосту. Якщо пошукати в Інтернеті місця розстрілів, а потім проїхатися Центральною чи Західною Україною, можна побачити, що на цих місцях часто містяться написи про розстріляних «радянських громадян», «радянських солдатів». У Бердичеві, там, де були єврейські розстріли, написано, що загинули «бердичівляни». Так, там загинули люди різних етнічних груп, там були і солдати, але здебільшого це були саме євреї. І євреїв розстрілювали не за те, що вони були радянськими громадянами. Часто Міністерство культури або місцеві громади недостатньо активні в плані меморіалізації цих місць. Чи були спроби співробітників програм із юдаїки якось на це вплинути? 

Віталій Черноіваненко: У нас є дуже багато планів і на неакадемічних ділянках. Поки що фахівців не надто багато. Але ми дійдемо і до цього питання. Поруч із тим, про що ви сказали, не завершено й дискусію про зміст українських підручників. Як писати історію України? Чи потрібно включати до неї історію інших етнічних спільнот? Я не фахівець із Голокосту, але знаю, що зміни відбуваються дуже повільно. Це поступовий шлях. Із часом в усіх місцях буде зазначено: хто загинув, скільки і, що не менш важливо, від чиїх рук. А тут одразу постає питання української колаборації. Дуже незручне питання, про яке треба говорити. Але я знаю конкретні місця, де вже є нові таблички. У тому числі в місцях, де раніше не було жодних.

У Володимирі-Волинському працює наш колега Володимир Музиченко, лідер місцевої єврейської громади. Хоч і громади вже майже немає. Це лічені люди. Але вони дуже активні. Це приклад того, що «одна людина в полі воїн». За певної підтримки в цьому волинському місті, колись дуже єврейському, де єврейське населення сильно постраждало під час Голокосту, цьому колезі вдалося встановити інформаційний щит. Він стоїть у селі П’ятидні, де розстрілювали євреїв міста й району. Там загинуло близько 25 тисяч людей. У самому місті постав пам’ятник жертвам Голокосту. Пан Музиченко підготував і видав книжку про євреїв міста. Книжка спочатку вийшла українською, а потім нею зацікавилися у США. Її переклали і видали там в Academic Studies Press. Торік він поїхав презентувати книгу. Його запросив Гарвардський університет. Наголошу, що це людина, яка не належить до вузькоакадемічного світу. І його книжка — не суто академічна робота. В Україні її назвали б «краєзнавчою книгою». Але у скількох українських колег виходили книги англійською мовою в Америці; і яких при цьому запрошували в Гарвард їх презентувати? Питання майже риторичне.

Андрій Кобалія: Ви згадали, що студенти програми з юдаїки вивчають єврейські мови. Під час Голокосту загинуло дуже багато носіїв їдишу. У наш час Ізраїль підтримує іврит. Чи розвивається культура на їдиш, теж єврейська культура, в Україні, і чи сприяє цьому вивчення юдаїки? 

Віталій Черноіваненко: Держава Ізраїль підтримує іврит, бо це офіційна мова Держави Ізраїль. За часів СРСР, до речі, цю мову всіляко таврували, бо асоціювали з Державою Ізраїль і сіоністами. Вивчати її було практично неможливо. Хіба що підпільно. 

Щодо їдишу, то дехто пережив Голокост, багато людей під час війни перебували в евакуації. Носіїв мови їдиш можна зустріти в різних країнах. Їх дуже багато в США. Є навіть центр у Південній Африці. Що стосується України, останнім часом ми спостерігаємо відродження. Воно пов’язане з кількома людьми, які мали своїх учнів, а ті, своєю чергою, почали викладати. Їдиш викладають у НаУКМА та УКУ. Ми дозволяємо приходити всім охочим. Таких не дуже багато, але вони є! Коли я навчався, такої можливості ще не було. 


Що таке юдаїка, або Як «відкриті університети» поєднують історію, мови та релігію?

Андрій Кобалія: Зараз в Україні єврейські студії, тобто юдаїка, викладаються лише у трьох університетах. Національний університет «Києво-Могилянська академія» щорічно випускає до десяти магістрів із цієї галузі. В Українському католицькому університеті у Львові відповідну програму очолює відомий історик Ярослав Грицак. Тамтешні фахівці частіше зосереджуються на історії євреїв Галичини, співпрацюють з Яґеллонським університетом у Польщі та з ізраїльськими центрами. А в Національному університеті «Острозька академія» є можливість вивчати арамейську мову. Про те,  чому юдаїка з’явилась саме в цих трьох навчальних закладах, розповів президент Української асоціації юдаїки, співкерівник магістерської програми з юдаїки на кафедрі історії в Києво-Могилянській академії Віталій Черноіваненко. 

Віталій Черноіваненко: Юдаїці непросто вписатись у традиційне, насправді пострадянське уявлення про професійну підготовку. В Україні окремо існують «філологія», «історія», «філософія», «релігієзнавство». Програми, як створюються, мусять існувати в межах обраної спеціальності. Тому міждисциплінарні студії в Україні працюють дуже погано. Але в юдаїки немає іншого шляху. Інакше довелося б створювати окремі програми з юдаїки в межах спеціальностей «філософія», «історія» і т.д. 

Формально, і в Києво-Могилянській академії, і в Українському католицькому університеті ці програми існують у межах спеціальності «Історія». Хоча насправді вони не є суто історичними. І ці програми ледь не перші такі в Україні. Це приклад того, що в межах однієї спеціальності замикатися не потрібно. Що це дає студентам? Наприклад, максимальне розширення горизонту. Студенти вивчають і мови, і культуру. Без мов займатися цими темами просто неможливо. Історик працює з джерелами. Щоб працювати з єврейськими джерелами, слід знати мови. Тому і в Києві, і у Львові вивчають іврит та їдиш.

Андрій Кобалія: Чи це збіг, що юдаїка існує саме в трьох «нових» університетах? 

Віталій Черноіваненко: Ці програми з’явилися там, де університети є відкритими. Відкритими до вивчення чогось нового, до змін. У закладах, які можуть внести такі програми у свій навчальний план. Ці університети відкриті до діалогу. Чому взагалі юдаїка потрібна Україні? Однією з причин є те, що сьогодні відбувається активний українсько-єврейський діалог. Попри всі стереотипи та взаємні обвинувачення, які ширилися в єврейській та українській громадах впродовж тривалого часу, сьогодні ми, на щастя, спостерігаємо такий обмін думками. І вивчення юдаїки є важливою його складовою. УКУ, НаУКМА та НУ «Острозька академія» усвідомлюють важливість цього діалогу. Люди в цих вишах були більш зацікавлені у таких програмах. 

Ви правильно сказали: ці три університеті є новими, вони не мають радянського досвіду, у них не толерують корупцію та орієнтуються на кращі академічні традиції світу, намагаються співпрацювати з університетами інших країн. 

Андрій Кобалія: Мені здається, що «юдаїка» — це не лише назва навчальної програми, а й певне коло викладачів та студентів. А рухи або ж інтелектуальні центри в Україні часто бувають ізольованими. Чи намагаються ці програми якось популяризувати єврейську історію? 

Віталій Черноіваненко: Що стосується Могилянки, то це певна концепція максимального розширення знання про єврейську культуру, історію та релігію в широких колах України. Тому наша програма регулярно запрошує провідних закордонних лекторів. Маємо десь до 10 таких лекторів з Ізраїлю, Канади, США на рік. На жаль, в Україні мало програм, де, крім місцевих фахівців, залучають гостьових викладачів. 

Усі наші публічні заходи (лекції, дискусії тощо) є відкритими. Ми постійно пишемо про це на сайті Української асоціації юдаїки, на Facebook, робимо регулярну розсилку. Важливо, щоб люди знали, що такі заходи відбуваються. Хтось може відкрити двері й познайомитись із цим ближче. 

У 2012 році в НаУКМА заснували програму, а 2014 року був перший випуск. Станом натепер відбулося вже 4 випуски. У середньому маємо по 6 випускників щороку. Деякі з них дуже успішні. Наша випускниця Мар’яна Мотрунич виграла престижну міжнародну журналістську премію, за яку змагалося майже 300 людей. Марія Берлінська, про яку багато хто в Україні знає як про організаторку проекту аеророзвідки на Сході України, також закінчила нашу програму. Марія увійшла у список 30 найвпливовіших українок і українців до 30 років за версією «The Kyiv Post».

Андрій Кобалія: Єврейська історія України починається ще в Середньовіччі. У довоєнному міському просторі існувало багато носіїв мови їдиш, а поруч із церквою часто стояла синагога. Цей світ було знищено тоталітарними режимами та війнами XX століття. Зараз сліди тих часів в Україні буває дуже непросто помітити. Віталій Черноіваненко розповів про багатоетнічність української історії, меморіалізацію, розвиток мови їдиш та ін. ​

Віталій Черноіваненко: Яким би періодом ти не займався, неминуче стикаєшся з єврейською історією. Як працювати з цією темою? Чи просто ігнорувати? На щастя, зараз більшість істориків розуміють, що українська історія не моноетнічна. Потрібно максимально охоплювати всі доступні джерела. Такі історики часто консультуються з нами. 

У радянські часи мала місце тривала перерва у розвитку єврейських студій. Юдаїку активно вивчали лише у 1920-ті роки. Пізніше в УРСР не існувало ані юдаїки, ані загалом сходознавства. І те, що почав Соломонів університет, який, на жаль, не зміг проіснувати довго, те, що робить НаУКМА, УКУ та «Острозька академія» — тільки початок шляху. 

Андрій Кобалія: До речі, щодо ігнорування єврейської історії. В Україні небагато пам’яток присутності євреїв. Мало й меморіалів, присвячених конкретно Голокосту. Якщо пошукати в Інтернеті місця розстрілів, а потім проїхатися Центральною чи Західною Україною, можна побачити, що на цих місцях часто містяться написи про розстріляних «радянських громадян», «радянських солдатів». У Бердичеві, там, де були єврейські розстріли, написано, що загинули «бердичівляни». Так, там загинули люди різних етнічних груп, там були і солдати, але здебільшого це були саме євреї. І євреїв розстрілювали не за те, що вони були радянськими громадянами. Часто Міністерство культури або місцеві громади недостатньо активні в плані меморіалізації цих місць. Чи були спроби співробітників програм із юдаїки якось на це вплинути? 

Віталій Черноіваненко: У нас є дуже багато планів і на неакадемічних ділянках. Поки що фахівців не надто багато. Але ми дійдемо і до цього питання. Поруч із тим, про що ви сказали, не завершено й дискусію про зміст українських підручників. Як писати історію України? Чи потрібно включати до неї історію інших етнічних спільнот? Я не фахівець із Голокосту, але знаю, що зміни відбуваються дуже повільно. Це поступовий шлях. Із часом в усіх місцях буде зазначено: хто загинув, скільки і, що не менш важливо, від чиїх рук. А тут одразу постає питання української колаборації. Дуже незручне питання, про яке треба говорити. Але я знаю конкретні місця, де вже є нові таблички. У тому числі в місцях, де раніше не було жодних.

У Володимирі-Волинському працює наш колега Володимир Музиченко, лідер місцевої єврейської громади. Хоч і громади вже майже немає. Це лічені люди. Але вони дуже активні. Це приклад того, що «одна людина в полі воїн». За певної підтримки в цьому волинському місті, колись дуже єврейському, де єврейське населення сильно постраждало під час Голокосту, цьому колезі вдалося встановити інформаційний щит. Він стоїть у селі П’ятидні, де розстрілювали євреїв міста й району. Там загинуло близько 25 тисяч людей. У самому місті постав пам’ятник жертвам Голокосту. Пан Музиченко підготував і видав книжку про євреїв міста. Книжка спочатку вийшла українською, а потім нею зацікавилися у США. Її переклали і видали там в Academic Studies Press. Торік він поїхав презентувати книгу. Його запросив Гарвардський університет. Наголошу, що це людина, яка не належить до вузькоакадемічного світу. І його книжка — не суто академічна робота. В Україні її назвали б «краєзнавчою книгою». Але у скількох українських колег виходили книги англійською мовою в Америці; і яких при цьому запрошували в Гарвард їх презентувати? Питання майже риторичне.

Андрій Кобалія: Ви згадали, що студенти програми з юдаїки вивчають єврейські мови. Під час Голокосту загинуло дуже багато носіїв їдишу. У наш час Ізраїль підтримує іврит. Чи розвивається культура на їдиш, теж єврейська культура, в Україні, і чи сприяє цьому вивчення юдаїки? 

Віталій Черноіваненко: Держава Ізраїль підтримує іврит, бо це офіційна мова Держави Ізраїль. За часів СРСР, до речі, цю мову всіляко таврували, бо асоціювали з Державою Ізраїль і сіоністами. Вивчати її було практично неможливо. Хіба що підпільно. 

Щодо їдишу, то дехто пережив Голокост, багато людей під час війни перебували в евакуації. Носіїв мови їдиш можна зустріти в різних країнах. Їх дуже багато в США. Є навіть центр у Південній Африці. Що стосується України, останнім часом ми спостерігаємо відродження. Воно пов’язане з кількома людьми, які мали своїх учнів, а ті, своєю чергою, почали викладати. Їдиш викладають у НаУКМА та УКУ. Ми дозволяємо приходити всім охочим. Таких не дуже багато, але вони є! Коли я навчався, такої можливості ще не було.