Громадське радіо

Внутрішня Музика: плейлист Анастасії Литвинюк (22.09.2016)

Сьогодні будемо слухати майже-не-джазовий плейліст, який уклала Анастасія Литвинюк, піаністка львівського етно-джазового гурту Shockolad.


Пам’ять про Бабин Яр за радянських часів

Андрій Кобалія: Поясність будь ласка нашим слухачам, чому у Радянському Союзі після Другої світової пам’ять про Бабин Яр намагались замовчувати? Які були плани у радянського уряду на цю територію?

nahmanovych.jpg

Історик Віталій НахмановичАвторські права: Громадське радіо

Віталій Нахманович: В контексті Вашого питання важливо відзначити, що у СРСР не було такого часу «Після Другої світової», був час «Після Великої Вітчизняної». Насправді одразу після визволення Києва і до кінця 1940-х були плани щонайменше поставити пам’ятник загиблим. Автором цього проекту був тодішній головний архітектор Києва Олександр Власов. План зберігся, можемо на нього подивитись; це така піраміда, на якій написано, що «В пам’ять 140 тисячам вбитих громадян». Звідки така цифра незрозуміло; взагалі з цифрами по Бабиному Яру дуже цікаво, звідки вони беруться.

Проект був скасований у 1950-х роках. По-перше тому, що сам Власов поїхав в Москву і там став головним архітектором і не було кому просувати цей проект. Але з іншого боку ми знаємо, що після 1948 року в СРСР почалась офіційна кампанія з дискредитації євреїв, формально це була «боротьба з космополітизмом», потім з «лікарями-шкідниками», але по суті це була офіційна антисемітська кампанія. Хоча після смерті Сталіна у 1953 році динаміка цієї кампанії знизилась, але все одно майже до кінця існування Радянського Союзу антисемітська установка існувала. Можливо, вже за Горбачова це кудись поділося.

Незалежно від антисемітизму, радянська ідеологія та пропаганда передбачала, що основний тягар Великої Вітчизняної на собі виніс великий російський народ, старший брат інших народів СРСР. Інші народи, згідно цього міфу, так само брали участь, але і заслуги, жертви та інше відповідали їхній чисельності та значущості в політичному житті країни. Тому визнавати єврейські жертви можна було, але насамперед на фронтах. Радянський Союз шанував вояків, а не мирне населення. Але не можна було так, щоб єврейських загиблих було більше, ніж, наприклад, росіян. Навіть у пропорційних цифрах.

Оці дві причини і призвели до того, що пам’ять про Бабин Яр і Голокост затушовувалась і розмивалась. Тому був вигаданий такий евфемізм «мирні радянські громадяни», який використовували усюди, де треба було щось поставити. Цікаво, що якраз «мирних радянських громадян» нацисти не розстрілювали. Нацисти могли вбивати євреїв, ромів, комуністів, націоналістів, психічно хворих, політпрацівників, злочинців, але «мирних радянських громадян» німці не розстрілювали. Там могли розстрілювати і людей, які взагалі не були громадянами СРСР. Більшість націоналістів були громадянами Польщі.

Андрій Кобалія: У СРСР про Бабин Яр намагались не говорити, а  чи був присутній Бабин Яр у дискурсі про Голокост закордоном?

Віталій Нахманович: Очевидно, що це було присутньо в єврейському дискурсі. Особливо там, де була діаспора радянських євреїв. В інших громадах Голокост асоціювався з таборами смерті, які були розташовані на території Польщі. До 1970-х тема Голокосту навіть на Заході була малопопулярна з різних причин. А коли про це почали говорити, то більшість євреїв з країн Західної Європи знищували в таборах Польщі, хоча їх могли вбивати і в Білорусі чи Литві.

Але недарма кілька років тому таким відкриттям на Заході стали дослідження французького священика отця Патріка Дебуа, який винайшов такий термін як «Голокост від куль» як визначення того Голокосту, що відбувався на території СРСР. І далі він почав приїжджати і розповідати про це тут. Це як розповідати індіанцям про відкриття Америки. Тут про це всі завжди знали. Для Заходу Бабин Яр довго був невідомий.

Андрій Кобалія: Говорячи про трагедії Бабиного Яру, можна згадати не лише розстріли євреїв під час Голокосту, а й про трагедію, яка сталась десятиліттями пізніше – Куренівську трагедію. Чому взагалі радянський уряд хотів створити на території Бабиного Яру інші об’єкти і до чого це призвело?

Віталій Нахманович: Тут треба розуміти одну річ: з самого початку існування радянської влади, у зв’язку з особливостями комуністичного світогляду, ставлення до місць поховань було абсолютно зневажливим. Для людини, яка сповідує матеріалістичний світогляд, кладовище не має жодного значення. Для такої людини краще віддати своє тіло в якийсь інститут; чому наприклад такою розповсюдженою стала кремація в СРСР?

Ще у 1919 році були ідеї магометанське, два православних, єврейське, військове, караїмське кладовища перетворити у відпочинкову паркову зону. Це було підтверджено генпланом, коли було перенесено столицю до Києва у 1934 році. Ці плани нікуди не поділися після війни. Той самий Власов окрім пам’ятнику загиблим планував повне знищення Бабиного Яру, прокладання там доріг, створення спортивної паркової зони. Для нього це було абсолютно нормально. На рівні чуток тоді всім було зрозуміло, що знищення Бабиного Яру відбувається заради знищення пам’яті.

Вони почали з 1950го року замивати Бабин Яр, накачувати його пульпою. Трагедія сталася через порушення технології намиву. Вони там поставили неякісну дамбу. І тут нічого дивного немає, бо в Радянському Союзі все так робилось. СРСР – це була держава суцільної халтури. Куренівська трагедія, про яку, звичайно, знали усі кияни, не могла не трапитись, бо це той випадок,  коли високі технології потрапляють до рук халтурників і дикунів. Мавпа з гранатою – це небезпечно чи не так? А СРСР був країною мавп. Така була система, що до влади пробивались найдурніші, найнездібніші, а талановитих і розумних травили.

gorodkiev.info_.jpg

Техніка після Куренівської трагедії Авторські права: gorodkiev.info

Андрій Кобалія: Давайте перейдемо від теми пам’яті про трагедії Бабиного Яру до антирадянського протесту і вшанування річниці у 1966 році. В одному з інтерв’ю, Ваш батько Рафаїл Нахманович згадував, що вшанування у 1966 році було організовано Емануїлом Діамантом. Чи не могли б Ви розповісти про нього більше, бо з того інтерв’ю виходило, що про нього в контексті цієї події говорять мало. Навіть якщо читати про події 1966 року, то його ім’я там майже не згадується.

Віталій Нахманович: Це дуже цікава тема. Гарний приклад, як з’являється міф не через свідоме спотворення фактів, а через їх викривлення у пам’яті і свідомості. Загальним штампом є те, що мітинг 1966 року організував письменник і дисидент Віктор Некрасов.

viktor_nekrasov.jpg

Віктор Некрасов на мітингу 1966 рокуАвторські права: http://babiy-yar.livejournal.com

Мітинг був організований групою єврейської київської молоді, що була сіоністськи налаштована. Для них Бабин Яр був не просто символом трагедії, а місцем де формувалась ідентичність радянських євреїв. Мітинг 1966 року був одним з багатьох. Їх організовували не лише кияни, а люди з усього СРСР. Їх не пускали, знімали з потягів, не продавали квитки, заарештовували, влаштовували їм різні проблеми.

Згадуючи про єврейську трагедію часів війни, а Бабин Яр насамперед завжди асоціювався з єврейською трагедією. Це вже в часи незалежності нарешті згадали, що там розстрілювали ще багато кого. А так у радянські часи на рівні громади всі знали про євреїв.  І згадувати про розстріл євреїв у Бабиному Яру локально і в інших місцях глобально уряду СРСР було якось незручно, бо це підважувало образ євреїв і перетворювало їх у жертв, страждальців і таке інше.

Але всі ці люди потім виїхали. Тому історію цього мітингу формували ті, хто мав багато спільного з дисидентами типу Некрасова і Дзюби. Тобто ті, хто залишався тут.

amik_diamant.jpg

Е. Діамант Авторські права: http://babiy-yar.livejournal.com

Сам Діамант працював в обсерваторії, потім він виїхав з СРСР. Зараз він живе в Ізраїлі. Публікує спогади, в тому числі і про те, що відбувалось у 1966 році та пізніше. Але вони існують в іншому просторі, хоч і видані російською мовою, ніж в тому, в якому живуть ті, хто цікавляться пам’яттю Бабиного Яру.

Андрій Кобалія: Ви згадували, що окрім 1966 були й інші мітинги, але про це є дуже мало згадок. Особливо важко знайти інформацію про ці події тим людям, які не знають, де шукати спеціальну історичну літературу. Чи не могли б Ви розповісти більше?

Віталій Нахманович: З початку 1960-х в Україні й не тільки в різних місцях єврейські громади почали самотужки встановлювати пам’ятники на місцях розстрілу євреїв. Але ж самотужки нічого не робиться. КДБ цім цікавилось. Є розлога доповідь тодішнього голови КДБ УРСР Нікітченка. Оскільки початок 1960-х це відлига та лібералізація, то рекомендація була така: забороняти не слід, але треба взяти до своїх рук. І 1965 року напередодні 25ї  річницю трагедії було оголошено конкурс на пам’яток у Бабиному Яру і у Дарниці, де був табір військовополонених.

Подали багато проектів, хтось навіть надсилав декілька. Але жоден не відповідав цій «героїчності», тому вони ці конкурси згорнули. Так воно і підвисло, бо рішення поставити пам’ятник є, але як це зробити незрозуміло. Наступного року зібралося багато людей. Там поставили камінь. І той камінь стояв ще 10 років. І далі почалась фантасмагорія. Проходить офіційний радянський мітинг, далі приходять люди з вінками та свічками і намагаються зробити акцію вшанування пам’яті. Вони не протестували проти влади чи їхнього стратегії вшанування пам’яті, але їх заарештовують, розганяють і т.п. І так рік за роком. Така історія відбувалась усі 1970-ті роки.

Правда, що повоєнна історія Бабиного Яру лише досліджується і пишеться. Зараз до річниці вийде колективна монографія за редакцією канадського професора Магочі і українського професора Гриневича, де зібрано статті і про історію Бабиного Яру так і про пам’ять. Оце перша спроба системно і з різних боків описати те, що була з Бабиним Яром після війни.

Андрій Кобалія: Завершуючи нашу розмову, давайте відійдемо від трагедій та пам’яті про них і поговоримо про те, що цього року буде чергова річниця вшанування пам’яті Бабиного Яру і з 23 по 29 вересня відбудеться кілька подій в рамках проекту вшанування 75ї річниці. Які заходи плануються?

Віталій Нахманович: Цього року до організації заходів долучились різні організації. Це і українська держава, і українські єврейські організації, і міжнародні організації, наприклад, канадійська фундація «Україно-єврейська зустріч», яка серйозно вклалась у значну частину проектів.

Перший захід відбудеться 15 вересня у Музеї історії Києва, де відкриється виставка присвячена всій історії Бабиного Яру. На тлі цих історій там буде представлено результати міжнародного архітектурного комплексу на створення меморіального парку Бабин Яр. Цей захід організовує Музей історії Києва та УІНП, але за участі багатьох організацій.

Від 23-24 вересня почнеться молодіжний форум, потім науковий симпозіум, де відбудеться презентація тої монографії, про яку я казав. 29 вересня відбудеться концерт в опері. Паралельно буде захід в Палаці України. Українська держава проведе концерт ту Бабиному Яру. Відкриється низка інших виставок. Я, якщо чесно, навіть не тримаю в голові всі заходи. Асоціація єврейських організацій публікувала повний список цих заходів. 


Пам’ять про Бабин Яр за радянських часів

Андрій Кобалія: Поясність будь ласка нашим слухачам, чому у Радянському Союзі після Другої світової пам’ять про Бабин Яр намагались замовчувати? Які були плани у радянського уряду на цю територію?

nahmanovych.jpg

Історик Віталій НахмановичАвторські права: Громадське радіо

Віталій Нахманович: В контексті Вашого питання важливо відзначити, що у СРСР не було такого часу «Після Другої світової», був час «Після Великої Вітчизняної». Насправді одразу після визволення Києва і до кінця 1940-х були плани щонайменше поставити пам’ятник загиблим. Автором цього проекту був тодішній головний архітектор Києва Олександр Власов. План зберігся, можемо на нього подивитись; це така піраміда, на якій написано, що «В пам’ять 140 тисячам вбитих громадян». Звідки така цифра незрозуміло; взагалі з цифрами по Бабиному Яру дуже цікаво, звідки вони беруться.

Проект був скасований у 1950-х роках. По-перше тому, що сам Власов поїхав в Москву і там став головним архітектором і не було кому просувати цей проект. Але з іншого боку ми знаємо, що після 1948 року в СРСР почалась офіційна кампанія з дискредитації євреїв, формально це була «боротьба з космополітизмом», потім з «лікарями-шкідниками», але по суті це була офіційна антисемітська кампанія. Хоча після смерті Сталіна у 1953 році динаміка цієї кампанії знизилась, але все одно майже до кінця існування Радянського Союзу антисемітська установка існувала. Можливо, вже за Горбачова це кудись поділося.

Незалежно від антисемітизму, радянська ідеологія та пропаганда передбачала, що основний тягар Великої Вітчизняної на собі виніс великий російський народ, старший брат інших народів СРСР. Інші народи, згідно цього міфу, так само брали участь, але і заслуги, жертви та інше відповідали їхній чисельності та значущості в політичному житті країни. Тому визнавати єврейські жертви можна було, але насамперед на фронтах. Радянський Союз шанував вояків, а не мирне населення. Але не можна було так, щоб єврейських загиблих було більше, ніж, наприклад, росіян. Навіть у пропорційних цифрах.

Оці дві причини і призвели до того, що пам’ять про Бабин Яр і Голокост затушовувалась і розмивалась. Тому був вигаданий такий евфемізм «мирні радянські громадяни», який використовували усюди, де треба було щось поставити. Цікаво, що якраз «мирних радянських громадян» нацисти не розстрілювали. Нацисти могли вбивати євреїв, ромів, комуністів, націоналістів, психічно хворих, політпрацівників, злочинців, але «мирних радянських громадян» німці не розстрілювали. Там могли розстрілювати і людей, які взагалі не були громадянами СРСР. Більшість націоналістів були громадянами Польщі.

Андрій Кобалія: У СРСР про Бабин Яр намагались не говорити, а  чи був присутній Бабин Яр у дискурсі про Голокост закордоном?

Віталій Нахманович: Очевидно, що це було присутньо в єврейському дискурсі. Особливо там, де була діаспора радянських євреїв. В інших громадах Голокост асоціювався з таборами смерті, які були розташовані на території Польщі. До 1970-х тема Голокосту навіть на Заході була малопопулярна з різних причин. А коли про це почали говорити, то більшість євреїв з країн Західної Європи знищували в таборах Польщі, хоча їх могли вбивати і в Білорусі чи Литві.

Але недарма кілька років тому таким відкриттям на Заході стали дослідження французького священика отця Патріка Дебуа, який винайшов такий термін як «Голокост від куль» як визначення того Голокосту, що відбувався на території СРСР. І далі він почав приїжджати і розповідати про це тут. Це як розповідати індіанцям про відкриття Америки. Тут про це всі завжди знали. Для Заходу Бабин Яр довго був невідомий.

Андрій Кобалія: Говорячи про трагедії Бабиного Яру, можна згадати не лише розстріли євреїв під час Голокосту, а й про трагедію, яка сталась десятиліттями пізніше – Куренівську трагедію. Чому взагалі радянський уряд хотів створити на території Бабиного Яру інші об’єкти і до чого це призвело?

Віталій Нахманович: Тут треба розуміти одну річ: з самого початку існування радянської влади, у зв’язку з особливостями комуністичного світогляду, ставлення до місць поховань було абсолютно зневажливим. Для людини, яка сповідує матеріалістичний світогляд, кладовище не має жодного значення. Для такої людини краще віддати своє тіло в якийсь інститут; чому наприклад такою розповсюдженою стала кремація в СРСР?

Ще у 1919 році були ідеї магометанське, два православних, єврейське, військове, караїмське кладовища перетворити у відпочинкову паркову зону. Це було підтверджено генпланом, коли було перенесено столицю до Києва у 1934 році. Ці плани нікуди не поділися після війни. Той самий Власов окрім пам’ятнику загиблим планував повне знищення Бабиного Яру, прокладання там доріг, створення спортивної паркової зони. Для нього це було абсолютно нормально. На рівні чуток тоді всім було зрозуміло, що знищення Бабиного Яру відбувається заради знищення пам’яті.

Вони почали з 1950го року замивати Бабин Яр, накачувати його пульпою. Трагедія сталася через порушення технології намиву. Вони там поставили неякісну дамбу. І тут нічого дивного немає, бо в Радянському Союзі все так робилось. СРСР – це була держава суцільної халтури. Куренівська трагедія, про яку, звичайно, знали усі кияни, не могла не трапитись, бо це той випадок,  коли високі технології потрапляють до рук халтурників і дикунів. Мавпа з гранатою – це небезпечно чи не так? А СРСР був країною мавп. Така була система, що до влади пробивались найдурніші, найнездібніші, а талановитих і розумних травили.

gorodkiev.info_.jpg

Техніка після Куренівської трагедії Авторські права: gorodkiev.info

Андрій Кобалія: Давайте перейдемо від теми пам’яті про трагедії Бабиного Яру до антирадянського протесту і вшанування річниці у 1966 році. В одному з інтерв’ю, Ваш батько Рафаїл Нахманович згадував, що вшанування у 1966 році було організовано Емануїлом Діамантом. Чи не могли б Ви розповісти про нього більше, бо з того інтерв’ю виходило, що про нього в контексті цієї події говорять мало. Навіть якщо читати про події 1966 року, то його ім’я там майже не згадується.

Віталій Нахманович: Це дуже цікава тема. Гарний приклад, як з’являється міф не через свідоме спотворення фактів, а через їх викривлення у пам’яті і свідомості. Загальним штампом є те, що мітинг 1966 року організував письменник і дисидент Віктор Некрасов.

viktor_nekrasov.jpg

Віктор Некрасов на мітингу 1966 рокуАвторські права: http://babiy-yar.livejournal.com

Мітинг був організований групою єврейської київської молоді, що була сіоністськи налаштована. Для них Бабин Яр був не просто символом трагедії, а місцем де формувалась ідентичність радянських євреїв. Мітинг 1966 року був одним з багатьох. Їх організовували не лише кияни, а люди з усього СРСР. Їх не пускали, знімали з потягів, не продавали квитки, заарештовували, влаштовували їм різні проблеми.

Згадуючи про єврейську трагедію часів війни, а Бабин Яр насамперед завжди асоціювався з єврейською трагедією. Це вже в часи незалежності нарешті згадали, що там розстрілювали ще багато кого. А так у радянські часи на рівні громади всі знали про євреїв.  І згадувати про розстріл євреїв у Бабиному Яру локально і в інших місцях глобально уряду СРСР було якось незручно, бо це підважувало образ євреїв і перетворювало їх у жертв, страждальців і таке інше.

Але всі ці люди потім виїхали. Тому історію цього мітингу формували ті, хто мав багато спільного з дисидентами типу Некрасова і Дзюби. Тобто ті, хто залишався тут.

amik_diamant.jpg

Е. Діамант Авторські права: http://babiy-yar.livejournal.com

Сам Діамант працював в обсерваторії, потім він виїхав з СРСР. Зараз він живе в Ізраїлі. Публікує спогади, в тому числі і про те, що відбувалось у 1966 році та пізніше. Але вони існують в іншому просторі, хоч і видані російською мовою, ніж в тому, в якому живуть ті, хто цікавляться пам’яттю Бабиного Яру.

Андрій Кобалія: Ви згадували, що окрім 1966 були й інші мітинги, але про це є дуже мало згадок. Особливо важко знайти інформацію про ці події тим людям, які не знають, де шукати спеціальну історичну літературу. Чи не могли б Ви розповісти більше?

Віталій Нахманович: З початку 1960-х в Україні й не тільки в різних місцях єврейські громади почали самотужки встановлювати пам’ятники на місцях розстрілу євреїв. Але ж самотужки нічого не робиться. КДБ цім цікавилось. Є розлога доповідь тодішнього голови КДБ УРСР Нікітченка. Оскільки початок 1960-х це відлига та лібералізація, то рекомендація була така: забороняти не слід, але треба взяти до своїх рук. І 1965 року напередодні 25ї  річницю трагедії було оголошено конкурс на пам’яток у Бабиному Яру і у Дарниці, де був табір військовополонених.

Подали багато проектів, хтось навіть надсилав декілька. Але жоден не відповідав цій «героїчності», тому вони ці конкурси згорнули. Так воно і підвисло, бо рішення поставити пам’ятник є, але як це зробити незрозуміло. Наступного року зібралося багато людей. Там поставили камінь. І той камінь стояв ще 10 років. І далі почалась фантасмагорія. Проходить офіційний радянський мітинг, далі приходять люди з вінками та свічками і намагаються зробити акцію вшанування пам’яті. Вони не протестували проти влади чи їхнього стратегії вшанування пам’яті, але їх заарештовують, розганяють і т.п. І так рік за роком. Така історія відбувалась усі 1970-ті роки.

Правда, що повоєнна історія Бабиного Яру лише досліджується і пишеться. Зараз до річниці вийде колективна монографія за редакцією канадського професора Магочі і українського професора Гриневича, де зібрано статті і про історію Бабиного Яру так і про пам’ять. Оце перша спроба системно і з різних боків описати те, що була з Бабиним Яром після війни.

Андрій Кобалія: Завершуючи нашу розмову, давайте відійдемо від трагедій та пам’яті про них і поговоримо про те, що цього року буде чергова річниця вшанування пам’яті Бабиного Яру і з 23 по 29 вересня відбудеться кілька подій в рамках проекту вшанування 75ї річниці. Які заходи плануються?

Віталій Нахманович: Цього року до організації заходів долучились різні організації. Це і українська держава, і українські єврейські організації, і міжнародні організації, наприклад, канадійська фундація «Україно-єврейська зустріч», яка серйозно вклалась у значну частину проектів.

Перший захід відбудеться 15 вересня у Музеї історії Києва, де відкриється виставка присвячена всій історії Бабиного Яру. На тлі цих історій там буде представлено результати міжнародного архітектурного комплексу на створення меморіального парку Бабин Яр. Цей захід організовує Музей історії Києва та УІНП, але за участі багатьох організацій.

Від 23-24 вересня почнеться молодіжний форум, потім науковий симпозіум, де відбудеться презентація тої монографії, про яку я казав. 29 вересня відбудеться концерт в опері. Паралельно буде захід в Палаці України. Українська держава проведе концерт ту Бабиному Яру. Відкриється низка інших виставок. Я, якщо чесно, навіть не тримаю в голові всі заходи. Асоціація єврейських організацій публікувала повний список цих заходів. 


Внутрішня Музика: плейлист Ігора Сидоренка (“Stoned Jesus”)(15.09.2016)

15 вересня у “Внутрішній музиці” слухаємо (і обговорюємо) плейліст від засновника Stoned Jesus.


Внутрішня Музика: плейлист Валерія Кіндзерського (8.09.2016)

Свій плейлист представляє засновник прог-рокової групи Blackeye Валерій Кіндзерський.


Любко Дереш: “Російський олігархат упокорює українську журналістику”

Соліпсизм (від латинського solus ipse — тільки сам) — теоретична установка, згідно з якою увесь світ бачиться породженням свідомості, котра — єдине, що дано безсумнівно, повсякчас тут. Соліпсист вважає, що єдине, що дійсно існує, це він сам, а все інше – ілюзія, існування якої довести неможливо. Першим теоретично обґрунтованим соліпсистом був французький філософ Рене Декарт, який проголосив: когіто – ерго сум –  “Я мислю, а отже – існую”. Тобто він сам не мав сумнівів у тому, що він мислить, а довести, що мислять інші люди, він не міг, а предмети, які не мислять – точно не існують.

Це дуже зручна позиція: оскільки нічого, крім тебе, не існує, то на нього можна просто не зважати. Наприклад, можна не платити за квартиру чи за проїзд в автобусі. А на вимоги контролера відповісти: “Пане, чого ви непокоїтесь? За межами мого досвіду вас не існує!” Але чомусь соліпсисти не поводяться таким чином. Ми знаємо про Декарта, що він навіть брав участь у війні. З ким же він тоді воював? Що ми можемо тут заперечити соліпсистам?

У зв’язку із соліпсизмом важливо також пригадати про мозок у колбі. Це такий мисленевий експеримент, який ілюструє залежність людини від її суб’єктивних відчуттів. Цей експеримент придумав американський логік та філософ Хіларі Патнем. Він зробив припущення, що за певного рівня розвитку науки вчений зможе дістати мозок людини, покласти його у спеціальний живильний розчин, підключити до нього електроди і транслювати через них картинку, що ця людина насправді перебуває на Багамах, лежить у шезлонзі і цілими днями купається та відпочиває. Суть експеримента в тому, що неможливо відрізнити реальні відчуття від генерованих, а отже неможливо сказати, які з наших відчуттів справжні, а які – фальшиві.

Подібна ідея із захопленням сприймалася письменниками. Вперше її підхопив Говард Лавкрафт у своєму оповіданні “Той, що шепоче у пітьмі”. Також вона з’явилася в оповіданні Станіслава Лема “Дивні скриньки професора Конкорана”. Ну, й найвідоміший для всіх приклад – це фільм братів (чи сестер?) Вачовськи “Матриця”, де люди, яким здавалося, що вони живуть нормальним життям, насправді весь час перебували у спеціальних капсулах, слугуючи елементами живлення для величезного комп’ютера. І ми не можемо тут нічого заперечити. А раптом все так і є? А “Матриця“ – це лише документальний фільм, який цей комп’ютер дозволив нам подивитися, щоб найбільш просунуті з нас мали уявлення про справжню реальність?

Дуже цікавим є етичний соліпсизм. Він стверджує, що значення мають моральні судження тільки того, хто їх висловлює. Найяскравішим представником етичного соліпсизму є більшість громадян Російської Федерації. Вони абсолютно впевнені у тому, що все, що вони роблять – морально, а все, що роблять інші – аморально. Наприклад, вживати допінг на олімпіаді – це правильно, а позбавляти за це права участі у змаганнях – аморально. Зовсім нещодавно російський протоієрей Всеволод Чаплін проголосив, що християнська заповідь “не убий” має багато виключень. Вона не стосується, наприклад, внутрішніх ворогів. Просто треба визначитись, хто ці вороги, та повбивати їх. Оце й буде по-християнському. В принципі, у таких міркуваннях є певна логіка. Чи немає?

Про це та багато іншого – слухайте у свіжому випуску подкаста Олега Шинкаренка “Філософський Барабан” із письменником Любком Дерешем.