No Thumbnail

Внутрішня Музика: плейлист Дмитра Сакіра (“Sinoptik”) (27.10.2016)

Дмитро Сакір, бас-гітарист нашумілої групи SINOPTIK, крутитиме улюблені треки – а також принесе одну давно забуту композицію своєї власної групи.

No Thumbnail

Чого ми не знаємо про українську літературу ХХ століття?

Ірина Славінська: Почнемо з теми, на яку я наштовхнулася читаючи Facebook. Це низка дописів Анатолія Дністрового про уявну антологію українських письменників минулого, зокрема радянської доби. Ця добірка оголила декілька дуже цікавих закономірностей. Наприклад, «білі плями» — імена, які ми знаємо гірше, письменники, яких ніби й не було. Звідки взагалі з’явилася ця ідея?

Анатолій Дністровий: Я вже давно про це думаю. Зокрема, про дуже химерний період, дуже різноформатний методологічно. Це, можливо, сукупність багатьох різних підперіодів. Умовно кажучи, відрізок української літератури після Червоного ренесансу (чи як його називають окремі українці — Розстріляне Відродження) і добою незалежності. Величезний шмат періоду за моїми спостереженнями випав. І взагалі у мене враження, що наша пам’ять не дуже хоче актуалізувати те, що минуло буквально нещодавно.

Якщо подивитися на цей масив, йде медійна актуалізація доби індустріалізації, українського модернізму 20-х рр. У зв’язку з цим виникає цікава ситуація, трішки актуалізована в медійному плані класика (і то, дуже вибірково), Червоний ренесанс (зокрема і зусиллями «Смолоскипу»), актуалізований поточний літературний процес.

Все решта — дуже поточкові і хаотичні вилазки на рівні окремих симпатій. У нас великі «болотяні поля» і незрозуміло, що з ними робити. Незрозуміло, що робити з авторами, які стартували як і всі автори Червоного ренесансу, але яких не розстріляли і які по кон’юнктурі не потрапили в цей список. У нас по суті повністю вилітає ХХ століття.

unnamed_3.jpg

Анатолій Дністровий Авторські права: Громадське радіо

Ірина Славінська: Якщо міряти 37-м роком, коли величезна когорта митців була розстріляна, логічний і поступовий розвиток літератури замінили, вмонтувавши концепт соцреалізму, ідеологічного правильного писання. Можу припустити, що звідси і випливає одна з білих плям: ідеологічно коректне мистецтво кінця 30-х – 40-х і до кінця 80-х. Можливо, цей блок ми не дуже знаємо?

Анатолій Дністровий: Тут дуже делікатне питання. Ми по суті маємо відмовитися від цього терміну «радянська література». Ми ж не вживаємо терміни: «феодальна література», «кріпацька література». Ми не віддаємо масив культури, не переносимо на нього якість соціального і політичного життя.

Ірина Славінська: Але ж це не тотожні епітети. Адже «радянська» — адресує до назви країни.

Анатолій Дністровий: Так, але суть не в тому. Будемо виходити винятково з позиції якості авторів. У нас є відчуття того, що необхідно десь розхитати цей божевільний канон, який був. Але нема прочитання авторів у якомусь системному розумінні, на базі якого ми би робили нашу уявну антологію.

Я би зараз не відрубував діаспорну літературу, зокрема прозу, від цього материка. Ми говоримо про період і те, хто що тоді написав.

Ірина Славінська: Які десятиліття найменш прочитані?

Анатолій Дністровий: Найпроблематичніший час, мабуть, 30-т і 40-і до 1991 року, можливо, раніше. Тут можна брати різні маркери. Але я говорю не про літературознавчий, методологічний момент, я говорю про медійний момент. А це трохи інше.

Ірина Славінська: Чи цікаво читати радянських українських авторів загалом?

Анатолій Дністровий: Тут і потрібна ця селекція, щоби ми для себе прочитали, уявили, що є найкраще — підняли. Якщо спілкуватися з літературознавцями, активними і професійними читачами, ми знаємо, що з цього періоду дуже достойне. Це і корпус Григора Тютюнника, і багато інших романів. Якщо говорити про військову тематику і відображення Другої світової війни в українській літературі, товариш Гончар посунеться. Його місце в моєму розумінні займе Ігор Качуровський, бо це найкраща українська проза про період Другої світової війни.

Ірина Славінська: За критерієм ідеологічної благонадійності/неблагонадійності всі, напевно, програють, були членами Компартії, бо це входило в пакет успішного письменника. Але що нам правитиме за критерії, якщо ми від відмовимося від цього?

Якщо нам цікаво знати, як жив соціум в той чи інший час, один з навігаторів – художня література, романістика.

Анатолій Дністровий: Дуже складно говорити. Я би розділяв: митець і митець, вдягнутий в пальто члена Компартії. Це дуже різні речі, за таким просіюванням будуть дуже серйозні наслідки викривлення літературного процесу. Тоді таке ж саме питання: що ми будемо робити з фашистом Езрою Паундом. Ми його просто викинемо? Чи той самий Діно Буццаті. Що робити з цим італійським прозаїком, у якого були симпатії до дуче? Мені здається, тут треба виходити з іманентних ознак тексту.

Ірина Славінська: Навіщо читати усіх цих авторів?

Анатолій Дністровий: Це проблема не тільки цих авторів. Це глобальне, ціннісно-смислове перевантаження нашої культури доби віртуальних світів. Це проблема перезавантаження всієї культури, її розвитку в епоху цифрових шляхів. Тут ставлення до культури зовсім інше, зараз нікому це непотрібно. Запитайте француза, чи він читав «Сім’ю Тібо» Роже Мартена дю Гара в трьох томах. Не факт. І він, мабуть, скаже, що йому це непотрібно, він подивиться на годинник і скаже, що є час почитати півгодини в метро туди і назад, за найкращих розкладів.

Ірина Славінська: І в школі французьку літературу вивчають на уроках французької мови, і програма «нафарширована» величезною кількістю класики, яку не читають у повному обсязі, бо важливіше дати правильні меседжі. Натомість багато десятиліть підряд, з часу становлення обов’язкової універсальної французької світської освіти, є багато поколінь французів, які знають напам’ять однакові цитати. Як у нас «обійміться брати мої» — і всі одразу згадують продовження. Можливо, всю книжку не читав, але рядок проходив.

Анатолій Дністровий: В цьому сенсі ми серйозно відстаємо. Ця стадія ставлення до пам’яті і чим її наповнювати — ми ще до цього не прийшли, бо ми ще не знаємо, що в нас було. Ось в чому парадокс українців. Малкович тільки в 2015-2016 році видав два ударні романи Юрія Косача про які українське суспільство, окрім літературознавців, за двадцять років незалежності не говорило.

Щоб щось викидати, треба спершу щось знати. Це дуже банальна істина, але вона є. В нас не осмислене повністю ХХ століття, через те, що нема якісно відібраних і виданих корпусів прози.

Ірина Славінська: Які важливі речі про ХХ століття дозволять усвідомити тексти не до кінця відомих українських письменників часів СРСР?

Анатолій Дністровий: Вочевидь, тексти, які писали не з позиції виробничих чи партійних вимог і «естетик». Навіть той самий Гончар. Я говорю про Гончара не як про величезний монумент, а про текстову кулінарію. В нього є розкішні новели, де солдат закохується в дівчину в Молдові. Я говорю про такі моменти, а не про те, що винесла на порядок денний якась політична пропаганда. Це справді могла би бути література, яка показувала тогочасний період.

Ірина Славінська: Мистецтво є репрезентацію, це викривлене зображення. Воно може бути викривлене не лише ідеологією, але й особистими смаками письменниками, його думками про те, що добре, а що погано. Які цікаві викривлення помічаються, при прочитанні цих недостатньо добре відомих письменників?

Анатолій Дністровий: Зараз, мені здається, професійне читання може читати будь-що. Воно задає маршрут і може відчитувати дуже розкішні речі, бачити неочікувані горизонти. Але це для гурманів і інтелектуалів. А мені хочеться елементарної просвіти. В нас нема цього перевиданого, нема перезавантаження.

Ірина Славінська: Назви імена і назви текстів.

Анатолій Дністровий: Фантастичний автор, який є недооціненим, — Роман Андріяшик. У моєму розумінні це кращий романіст другої половини ХХ століття. Особливо його романи: «До дому нема вороття», «Люди зі страху». Це романи, написані за часів комунізму, але за поетикою, естетикою вони взагалі не соцреалістичні.  

No Thumbnail

Чого ми не знаємо про українську літературу ХХ століття?

Ірина Славінська: Почнемо з теми, на яку я наштовхнулася читаючи Facebook. Це низка дописів Анатолія Дністрового про уявну антологію українських письменників минулого, зокрема радянської доби. Ця добірка оголила декілька дуже цікавих закономірностей. Наприклад, «білі плями» — імена, які ми знаємо гірше, письменники, яких ніби й не було. Звідки взагалі з’явилася ця ідея?

Анатолій Дністровий: Я вже давно про це думаю. Зокрема, про дуже химерний період, дуже різноформатний методологічно. Це, можливо, сукупність багатьох різних підперіодів. Умовно кажучи, відрізок української літератури після Червоного ренесансу (чи як його називають окремі українці — Розстріляне Відродження) і добою незалежності. Величезний шмат періоду за моїми спостереженнями випав. І взагалі у мене враження, що наша пам’ять не дуже хоче актуалізувати те, що минуло буквально нещодавно.

Якщо подивитися на цей масив, йде медійна актуалізація доби індустріалізації, українського модернізму 20-х рр. У зв’язку з цим виникає цікава ситуація, трішки актуалізована в медійному плані класика (і то, дуже вибірково), Червоний ренесанс (зокрема і зусиллями «Смолоскипу»), актуалізований поточний літературний процес.

Все решта — дуже поточкові і хаотичні вилазки на рівні окремих симпатій. У нас великі «болотяні поля» і незрозуміло, що з ними робити. Незрозуміло, що робити з авторами, які стартували як і всі автори Червоного ренесансу, але яких не розстріляли і які по кон’юнктурі не потрапили в цей список. У нас по суті повністю вилітає ХХ століття.

unnamed_3.jpg

Анатолій Дністровий Авторські права: Громадське радіо

Ірина Славінська: Якщо міряти 37-м роком, коли величезна когорта митців була розстріляна, логічний і поступовий розвиток літератури замінили, вмонтувавши концепт соцреалізму, ідеологічного правильного писання. Можу припустити, що звідси і випливає одна з білих плям: ідеологічно коректне мистецтво кінця 30-х – 40-х і до кінця 80-х. Можливо, цей блок ми не дуже знаємо?

Анатолій Дністровий: Тут дуже делікатне питання. Ми по суті маємо відмовитися від цього терміну «радянська література». Ми ж не вживаємо терміни: «феодальна література», «кріпацька література». Ми не віддаємо масив культури, не переносимо на нього якість соціального і політичного життя.

Ірина Славінська: Але ж це не тотожні епітети. Адже «радянська» — адресує до назви країни.

Анатолій Дністровий: Так, але суть не в тому. Будемо виходити винятково з позиції якості авторів. У нас є відчуття того, що необхідно десь розхитати цей божевільний канон, який був. Але нема прочитання авторів у якомусь системному розумінні, на базі якого ми би робили нашу уявну антологію.

Я би зараз не відрубував діаспорну літературу, зокрема прозу, від цього материка. Ми говоримо про період і те, хто що тоді написав.

Ірина Славінська: Які десятиліття найменш прочитані?

Анатолій Дністровий: Найпроблематичніший час, мабуть, 30-т і 40-і до 1991 року, можливо, раніше. Тут можна брати різні маркери. Але я говорю не про літературознавчий, методологічний момент, я говорю про медійний момент. А це трохи інше.

Ірина Славінська: Чи цікаво читати радянських українських авторів загалом?

Анатолій Дністровий: Тут і потрібна ця селекція, щоби ми для себе прочитали, уявили, що є найкраще — підняли. Якщо спілкуватися з літературознавцями, активними і професійними читачами, ми знаємо, що з цього періоду дуже достойне. Це і корпус Григора Тютюнника, і багато інших романів. Якщо говорити про військову тематику і відображення Другої світової війни в українській літературі, товариш Гончар посунеться. Його місце в моєму розумінні займе Ігор Качуровський, бо це найкраща українська проза про період Другої світової війни.

Ірина Славінська: За критерієм ідеологічної благонадійності/неблагонадійності всі, напевно, програють, були членами Компартії, бо це входило в пакет успішного письменника. Але що нам правитиме за критерії, якщо ми від відмовимося від цього?

Якщо нам цікаво знати, як жив соціум в той чи інший час, один з навігаторів – художня література, романістика.

Анатолій Дністровий: Дуже складно говорити. Я би розділяв: митець і митець, вдягнутий в пальто члена Компартії. Це дуже різні речі, за таким просіюванням будуть дуже серйозні наслідки викривлення літературного процесу. Тоді таке ж саме питання: що ми будемо робити з фашистом Езрою Паундом. Ми його просто викинемо? Чи той самий Діно Буццаті. Що робити з цим італійським прозаїком, у якого були симпатії до дуче? Мені здається, тут треба виходити з іманентних ознак тексту.

Ірина Славінська: Навіщо читати усіх цих авторів?

Анатолій Дністровий: Це проблема не тільки цих авторів. Це глобальне, ціннісно-смислове перевантаження нашої культури доби віртуальних світів. Це проблема перезавантаження всієї культури, її розвитку в епоху цифрових шляхів. Тут ставлення до культури зовсім інше, зараз нікому це непотрібно. Запитайте француза, чи він читав «Сім’ю Тібо» Роже Мартена дю Гара в трьох томах. Не факт. І він, мабуть, скаже, що йому це непотрібно, він подивиться на годинник і скаже, що є час почитати півгодини в метро туди і назад, за найкращих розкладів.

Ірина Славінська: І в школі французьку літературу вивчають на уроках французької мови, і програма «нафарширована» величезною кількістю класики, яку не читають у повному обсязі, бо важливіше дати правильні меседжі. Натомість багато десятиліть підряд, з часу становлення обов’язкової універсальної французької світської освіти, є багато поколінь французів, які знають напам’ять однакові цитати. Як у нас «обійміться брати мої» — і всі одразу згадують продовження. Можливо, всю книжку не читав, але рядок проходив.

Анатолій Дністровий: В цьому сенсі ми серйозно відстаємо. Ця стадія ставлення до пам’яті і чим її наповнювати — ми ще до цього не прийшли, бо ми ще не знаємо, що в нас було. Ось в чому парадокс українців. Малкович тільки в 2015-2016 році видав два ударні романи Юрія Косача про які українське суспільство, окрім літературознавців, за двадцять років незалежності не говорило.

Щоб щось викидати, треба спершу щось знати. Це дуже банальна істина, але вона є. В нас не осмислене повністю ХХ століття, через те, що нема якісно відібраних і виданих корпусів прози.

Ірина Славінська: Які важливі речі про ХХ століття дозволять усвідомити тексти не до кінця відомих українських письменників часів СРСР?

Анатолій Дністровий: Вочевидь, тексти, які писали не з позиції виробничих чи партійних вимог і «естетик». Навіть той самий Гончар. Я говорю про Гончара не як про величезний монумент, а про текстову кулінарію. В нього є розкішні новели, де солдат закохується в дівчину в Молдові. Я говорю про такі моменти, а не про те, що винесла на порядок денний якась політична пропаганда. Це справді могла би бути література, яка показувала тогочасний період.

Ірина Славінська: Мистецтво є репрезентацію, це викривлене зображення. Воно може бути викривлене не лише ідеологією, але й особистими смаками письменниками, його думками про те, що добре, а що погано. Які цікаві викривлення помічаються, при прочитанні цих недостатньо добре відомих письменників?

Анатолій Дністровий: Зараз, мені здається, професійне читання може читати будь-що. Воно задає маршрут і може відчитувати дуже розкішні речі, бачити неочікувані горизонти. Але це для гурманів і інтелектуалів. А мені хочеться елементарної просвіти. В нас нема цього перевиданого, нема перезавантаження.

Ірина Славінська: Назви імена і назви текстів.

Анатолій Дністровий: Фантастичний автор, який є недооціненим, — Роман Андріяшик. У моєму розумінні це кращий романіст другої половини ХХ століття. Особливо його романи: «До дому нема вороття», «Люди зі страху». Це романи, написані за часів комунізму, але за поетикою, естетикою вони взагалі не соцреалістичні.  

Святкуйте Halloween у “Гетьмані” і вигравайте $300

Святкуйте Halloween у “Гетьмані” і вигравайте $300 by UkrainianIndependentRadio

Андрій Городечний про вибір і встановлення дистанційних remote start на авто. 10.26.16

Андрій Городечний про вибір і встановлення дистанційних remote start на авто. 10.26.16 by UkrainianIndependentRadio

“Українське Незалежне Радіо” Четвер 10.27.2016

“Українське Незалежне Радіо” Четвер 10.27.2016 by UkrainianIndependentRadio

No Thumbnail

Мiжнародна Панорама. 27 жовтня 2016

Огляд останніх подій від світових агенцій новин на “Радіо Три“.

No Thumbnail

IDEALIST.media: Ірина Соловей: “Доброчинці мають поінформовано приймати рішення”

«Ґараж Ґенґ» в Україні працює і був створений 2009 року, за цей час ми працювали в багатьох містах, загалом, те, що ми робимо, дозволяє нашим містам прийти в той стан, яке означують, як креативне місто. Місія всього цього – щоб наші міські спільноти могли оперативно, творчо реагувати на виклики, з якими ми стикаємося, і реалізовувати […]

Запись Ірина Соловей: “Доброчинці мають поінформовано приймати рішення” впервые появилась IDEALIST.media.