Category Archives: Громадське радіо



За лінком вище ви можете підписатися на стрічку подкастів цієї категорії на ваших гаджетах.
No Thumbnail

Кадр із пшеницею і небом в радянському кінематографі цензурували, – Макаров

Ірина Славінська: На що було схоже об’єднання документальних фільмів при Союзі?

Юрій Макаров: Я працював на Київнаукфільмі, який мав репутацію умовно вільнодумного осередку, де час від часу з’являлися реальні висловлювання. Всі люди старшого віку пам’ятають Фелікса Соболєва з його «Дерзайте, вы таланливы!». Це і «Коли зникають бар’єри», «Сім кроків за горизонт». Це ті фільми, які в Радянському Союзі крутили в кінотеатрах і які збирали аудиторію. Це були самостійні фільми, повний метр. Хоча воно все одно було отруєне радянською ідеологією, і можна було тільки другим-третім планом протягнути щось змістовне.

Але я потрапив на Київнаукфільм наприкінці 1986 року, коли почалася «перестройка» і Спілка кінематографістів вважалася одним з тих рушіїв інфантильного, але потужного громадського руху. Я потрапив у фантастичну компанію. Там був Льоша Роднянський, Андрій Загданський, Володя Шмотолоха, Толя Борсюк. І ми тоді дозволяли собі висловлювання для Києва «за межею», а для Москви – «на межі». Оскільки тоді ще все було вертикально і контроль з боку Госкіно СРСР зберігався.

Ірина Славінська: Як виглядав процес виробництва фільмів наприкінці 1980-х?

Юрій Макаров: Тоді був певний протокол, тематичний план, який дуже важко було змінювати, але можна було. Там дуже ретельно приймали і затверджували сценарій, а потім режисер знімав щось зовсім друге, записували дикторський текст, потім його правили і на виході ми отримували щось четверте. Але можна було придуритися і отримати певний результат.

Якщо це претендувало на публіцистику, це все одно було або спотворене ідеологією, або досить інфантильне, недоросле.

Ірина Славінська: Про що знімали?

Юрій Макаров: Про що завгодно. Ми вже дозволяли собі знімати щось про екологію. Перше, про що можна було говорити у СРСР, екологія. І перший повнометражний фільм Роднянського називався «Втомлені міста» про промислові центри СРСР, отруєні в прямому і переносному сенсі цим квазі повітрям.

Володя Шмотолоха зняв три повнометражні частини «Українці. Віра. Надія. Любов» про становлення нової держави. Я не пам’ятаю усіх тем, але це ще все одно не була свобода, була перебудова.

Ірина Славінська: Як працювали комісії?

Юрій Макаров: Спочатку був редактор, який міг бути або ворогом, або другом режисера. У нас зазвичай редактор був по один бік барикади з режисером, і намагалися разом дурити начальство. Потім був прийом на рівні студії, потім в Держкіно УРСР, а потім (залежно від того, в якому темплані це було), везли в Госкіно СРСР. І там, залежно від того, наскільки це їх чіпляло, вони були або поблажливі, або суворі і щось виправляли.

Наша місцева влада – київська, українська – була значно консервативнішою, ніж Москва.

Ірина Славінська: На що звертали увагу?

Юрій Макаров: Наш класичний кадр, коли знизу жито і пшениця, а зверху голубе небо, в українському радянському кінематографі не мав шансів. Це натяк на жовто-блакитний прапор. Звісно, і все що було соціально не дуже оптимістичне, надто іронічне. Вони ловили, а іноді і вигадували те, чого не було в оригіналі, натяки. Це була їхня робота. І в цьому вони були кваліфіковані.

Оскільки це був Київ, у нас не було Обкому, а одразу був ЦК. Я був безпартійний. Тому не знав подробиць цієї історії. Але знав, що ідеологічний відділ, або відділ пропаганди ЦК усе ретельно продивлявся. Якщо було завдання каструвати щось бодай просто свіже, не кажу про революційне, це все робилося.

Ірина Славінська: У переході з кінця 80-х у 90-ті чи був момент, коли стало ясно, що «крига скресла» і стало більше свободи?

Юрій Макаров: Я думаю, приблизно 1989 рік. Це той момент, коли ми зрозуміли, що страшніший внутрішній цензор в собі, ніж начальство. Припустімо, якщо київське начальство не пропускало знятий фільм, у Москві при Спілці кінематографістів працювала конфліктна комісія і можна було пробити.

А потім ніхто не розумів економіки цієї історії. Це була частина державної пропаганди, не можна сказати, що так уже «жирно» годувала, але принаймні можна було прожити, ніхто не думав про бюджети. Думали про фінансову дисципліну, але не більше.

Ірина Славінська: А як цех документального кіно зреагував на зміни економічної моделі, коли кран держфінансування став вужчим і грошей стало надходити менше, постала проблема пошуку  фінансування?

Юрій Макаров: Ті, хто могли, працевлаштуватися на телебаченні, у 1992-95 роках, коли відкрилися «плюси», а потім «Інтер». А потім «ICTV», «СТБ» і маленькі канали, які досі існують. А ті, хто не розсмоктався по телебаченню, сіли на диван і почали ностальгувати. 1992 рік для Київнаукфільму був рекордним, коли ми запустили 100 освітніх фільмів. Потім їх показував «Новий канал», через що їх і записали.

Був корабель-супутник «плюсів» – студія «Контакт» при Спілці кінематографістів, у якій працювала мама Льоші Роднянського Лариса Зиновіївна Роднянська. Все, що рухалося і було більш-менш змістовне у середовищі документалістів, йшло до неї, а Лариса ходила до бізнесменів, ну і трохи «плюси» підгодовували в особі сина. І довгий час усе, що знімалося в Україні документальне, це були ці маленькі ворітця, у які намагалася увійти дуже велика група творчих людей.

Ірина Славінська: «Мій Шевченко» теж так з’явився?

Юрій Макаров: Ні. Треба пам’ятати, коли говоримо про документальне кіно, маємо справу з двома частково протилежними феноменами. Те, що існує за законами кіно: картинка, монтаж, внутрішня драматургія. А друге –  це розширений монтаж, власне телебачення. Дві різні пластики, які мають ту саму назву. Коли ми бачимо роботу на телевізійному каналі, це все ж телебачення. Коли йдемо на Docudays і дивимося 1 годину 15 хвилин якийсь фільм, що знімався чотири роки, це кіно.

І є фільм «Жива ватра». Його знімав Остап Костюк, який не є фаховим режисером, він фольклорист, потрапив у добрі руки – це продюсер Геннадій Кофман. І вони разом зняли фільм про вівчарів у Карпатах. І перші дні були аншлаги. Люди сиділи на сходах. Це абсолютно безпрецедентний випадок у нашій новітній історії.

Або Роман Бондарчук, який зняв фільм «Українські шерифи, що потрапив у лонгліст «Оскара». Сам факт що цей фільм прийняли навіть для первинного розгляду – вже феномен.

Крайній фільм Сергія Буковського, який він зняв про свою маму, «Головна роль», взяли у конкурс Лейпцизького фестивалю. Сергій Маслобойщиков зняв свій фільм про київський хор «Щедрик».

Виявляється, зараз є кому все це робити і є відкладений запит.

Якщо грамотно поводитися з цим, нормально інформувати про те, що це є, ми можемо розраховувати на якийсь фідбек.

В усьому світі кіно, якщо не телебачення його фінансує, фінансується за якісь гранти. Але тим не менш, воно існує, знімається. І в Україні так само може зніматися, тому що є теми, школа, конкретні талановиті люди. Не лише патріархи, але й дуже молоді і мотивовані, є майданчики, фестиваль Docudays, відносно масовий попит.

Ірина Славінська: А чи є традиція, чи відчувається діалог між патріархами і молодими митцями?

Юрій Макаров: Думаю, так. І той же Буковський викладає, Терещенко Юрій має свою майстерню. Всі люди, які свого часу відзначилися, вони зараз метри і мають своїх учнів. І є та класична традиція, яку треба спочатку знати, а вже потім проти неї бунтувати. Вона жива і школа українського кіно існує

Ірина Славінська: Для сучасного українського документального кіно телебачення – це благо чи зло?

Юрій Макаров: Телебачення – зло, бо воно розбещує. Ти маєш спокусу працювати в режимі таблоїда, знімати не кіно про Шевченка, а про те, хто був справжнім батьком Шевченка, як у сумнозвісному фільмі «плюсів».

Але з другого боку, це виклик. Бо це дисциплінує. Якщо це телебачення, ти вчишся рахуватися зі своїм глядачем, а не спілкуватися з вічністю. Інколи спілкуватися з вічністю корисно, але про глядача забувати не рекомендується.

 

 

No Thumbnail

Внутрішня Музика: плейлист Адріана Мокану (13.10.2016)

Музика, написана без жодної ноти, яка складається зі скрипів, шелестів і пауз. Смичок, який торкається всіх частин скрипки, крім струн і рояль, на якому за всю п’єсу не натискається жодна клавіша. Це те, що пишуть випускники сьогоднішніх консерваторій. У “Внутрішній музиці” ми спробуємо зрозуміти, як

No Thumbnail

Внутрішня Музика: плейлист гурту mandarinaduck (6.10.2016)

Сьогодні у програмі “Внутрішня музика” — прем’єра пісні запорізького шугейз-гурту mandarinaduck, яка вийде на вінілі тільки 8 жовтня. Також слухаємо і коментуємо плейліст, який відібрали учасники гурту Dmitriy Unaby і Anton Levich. Крім mandarinaduck будуть звучати: Boards Of Canada Moderat The Verve Landing Mass Gothic

No Thumbnail

Внутрішня Музика: плейлист Анастасії Литвинюк (22.09.2016)

Сьогодні будемо слухати майже-не-джазовий плейліст, який уклала Анастасія Литвинюк, піаністка львівського етно-джазового гурту Shockolad.

No Thumbnail

Пам’ять про Бабин Яр за радянських часів

Андрій Кобалія: Поясність будь ласка нашим слухачам, чому у Радянському Союзі після Другої світової пам’ять про Бабин Яр намагались замовчувати? Які були плани у радянського уряду на цю територію?

nahmanovych.jpg

Історик Віталій НахмановичАвторські права: Громадське радіо

Віталій Нахманович: В контексті Вашого питання важливо відзначити, що у СРСР не було такого часу «Після Другої світової», був час «Після Великої Вітчизняної». Насправді одразу після визволення Києва і до кінця 1940-х були плани щонайменше поставити пам’ятник загиблим. Автором цього проекту був тодішній головний архітектор Києва Олександр Власов. План зберігся, можемо на нього подивитись; це така піраміда, на якій написано, що «В пам’ять 140 тисячам вбитих громадян». Звідки така цифра незрозуміло; взагалі з цифрами по Бабиному Яру дуже цікаво, звідки вони беруться.

Проект був скасований у 1950-х роках. По-перше тому, що сам Власов поїхав в Москву і там став головним архітектором і не було кому просувати цей проект. Але з іншого боку ми знаємо, що після 1948 року в СРСР почалась офіційна кампанія з дискредитації євреїв, формально це була «боротьба з космополітизмом», потім з «лікарями-шкідниками», але по суті це була офіційна антисемітська кампанія. Хоча після смерті Сталіна у 1953 році динаміка цієї кампанії знизилась, але все одно майже до кінця існування Радянського Союзу антисемітська установка існувала. Можливо, вже за Горбачова це кудись поділося.

Незалежно від антисемітизму, радянська ідеологія та пропаганда передбачала, що основний тягар Великої Вітчизняної на собі виніс великий російський народ, старший брат інших народів СРСР. Інші народи, згідно цього міфу, так само брали участь, але і заслуги, жертви та інше відповідали їхній чисельності та значущості в політичному житті країни. Тому визнавати єврейські жертви можна було, але насамперед на фронтах. Радянський Союз шанував вояків, а не мирне населення. Але не можна було так, щоб єврейських загиблих було більше, ніж, наприклад, росіян. Навіть у пропорційних цифрах.

Оці дві причини і призвели до того, що пам’ять про Бабин Яр і Голокост затушовувалась і розмивалась. Тому був вигаданий такий евфемізм «мирні радянські громадяни», який використовували усюди, де треба було щось поставити. Цікаво, що якраз «мирних радянських громадян» нацисти не розстрілювали. Нацисти могли вбивати євреїв, ромів, комуністів, націоналістів, психічно хворих, політпрацівників, злочинців, але «мирних радянських громадян» німці не розстрілювали. Там могли розстрілювати і людей, які взагалі не були громадянами СРСР. Більшість націоналістів були громадянами Польщі.

Андрій Кобалія: У СРСР про Бабин Яр намагались не говорити, а  чи був присутній Бабин Яр у дискурсі про Голокост закордоном?

Віталій Нахманович: Очевидно, що це було присутньо в єврейському дискурсі. Особливо там, де була діаспора радянських євреїв. В інших громадах Голокост асоціювався з таборами смерті, які були розташовані на території Польщі. До 1970-х тема Голокосту навіть на Заході була малопопулярна з різних причин. А коли про це почали говорити, то більшість євреїв з країн Західної Європи знищували в таборах Польщі, хоча їх могли вбивати і в Білорусі чи Литві.

Але недарма кілька років тому таким відкриттям на Заході стали дослідження французького священика отця Патріка Дебуа, який винайшов такий термін як «Голокост від куль» як визначення того Голокосту, що відбувався на території СРСР. І далі він почав приїжджати і розповідати про це тут. Це як розповідати індіанцям про відкриття Америки. Тут про це всі завжди знали. Для Заходу Бабин Яр довго був невідомий.

Андрій Кобалія: Говорячи про трагедії Бабиного Яру, можна згадати не лише розстріли євреїв під час Голокосту, а й про трагедію, яка сталась десятиліттями пізніше – Куренівську трагедію. Чому взагалі радянський уряд хотів створити на території Бабиного Яру інші об’єкти і до чого це призвело?

Віталій Нахманович: Тут треба розуміти одну річ: з самого початку існування радянської влади, у зв’язку з особливостями комуністичного світогляду, ставлення до місць поховань було абсолютно зневажливим. Для людини, яка сповідує матеріалістичний світогляд, кладовище не має жодного значення. Для такої людини краще віддати своє тіло в якийсь інститут; чому наприклад такою розповсюдженою стала кремація в СРСР?

Ще у 1919 році були ідеї магометанське, два православних, єврейське, військове, караїмське кладовища перетворити у відпочинкову паркову зону. Це було підтверджено генпланом, коли було перенесено столицю до Києва у 1934 році. Ці плани нікуди не поділися після війни. Той самий Власов окрім пам’ятнику загиблим планував повне знищення Бабиного Яру, прокладання там доріг, створення спортивної паркової зони. Для нього це було абсолютно нормально. На рівні чуток тоді всім було зрозуміло, що знищення Бабиного Яру відбувається заради знищення пам’яті.

Вони почали з 1950го року замивати Бабин Яр, накачувати його пульпою. Трагедія сталася через порушення технології намиву. Вони там поставили неякісну дамбу. І тут нічого дивного немає, бо в Радянському Союзі все так робилось. СРСР – це була держава суцільної халтури. Куренівська трагедія, про яку, звичайно, знали усі кияни, не могла не трапитись, бо це той випадок,  коли високі технології потрапляють до рук халтурників і дикунів. Мавпа з гранатою – це небезпечно чи не так? А СРСР був країною мавп. Така була система, що до влади пробивались найдурніші, найнездібніші, а талановитих і розумних травили.

gorodkiev.info_.jpg

Техніка після Куренівської трагедії Авторські права: gorodkiev.info

Андрій Кобалія: Давайте перейдемо від теми пам’яті про трагедії Бабиного Яру до антирадянського протесту і вшанування річниці у 1966 році. В одному з інтерв’ю, Ваш батько Рафаїл Нахманович згадував, що вшанування у 1966 році було організовано Емануїлом Діамантом. Чи не могли б Ви розповісти про нього більше, бо з того інтерв’ю виходило, що про нього в контексті цієї події говорять мало. Навіть якщо читати про події 1966 року, то його ім’я там майже не згадується.

Віталій Нахманович: Це дуже цікава тема. Гарний приклад, як з’являється міф не через свідоме спотворення фактів, а через їх викривлення у пам’яті і свідомості. Загальним штампом є те, що мітинг 1966 року організував письменник і дисидент Віктор Некрасов.

viktor_nekrasov.jpg

Віктор Некрасов на мітингу 1966 рокуАвторські права: http://babiy-yar.livejournal.com

Мітинг був організований групою єврейської київської молоді, що була сіоністськи налаштована. Для них Бабин Яр був не просто символом трагедії, а місцем де формувалась ідентичність радянських євреїв. Мітинг 1966 року був одним з багатьох. Їх організовували не лише кияни, а люди з усього СРСР. Їх не пускали, знімали з потягів, не продавали квитки, заарештовували, влаштовували їм різні проблеми.

Згадуючи про єврейську трагедію часів війни, а Бабин Яр насамперед завжди асоціювався з єврейською трагедією. Це вже в часи незалежності нарешті згадали, що там розстрілювали ще багато кого. А так у радянські часи на рівні громади всі знали про євреїв.  І згадувати про розстріл євреїв у Бабиному Яру локально і в інших місцях глобально уряду СРСР було якось незручно, бо це підважувало образ євреїв і перетворювало їх у жертв, страждальців і таке інше.

Але всі ці люди потім виїхали. Тому історію цього мітингу формували ті, хто мав багато спільного з дисидентами типу Некрасова і Дзюби. Тобто ті, хто залишався тут.

amik_diamant.jpg

Е. Діамант Авторські права: http://babiy-yar.livejournal.com

Сам Діамант працював в обсерваторії, потім він виїхав з СРСР. Зараз він живе в Ізраїлі. Публікує спогади, в тому числі і про те, що відбувалось у 1966 році та пізніше. Але вони існують в іншому просторі, хоч і видані російською мовою, ніж в тому, в якому живуть ті, хто цікавляться пам’яттю Бабиного Яру.

Андрій Кобалія: Ви згадували, що окрім 1966 були й інші мітинги, але про це є дуже мало згадок. Особливо важко знайти інформацію про ці події тим людям, які не знають, де шукати спеціальну історичну літературу. Чи не могли б Ви розповісти більше?

Віталій Нахманович: З початку 1960-х в Україні й не тільки в різних місцях єврейські громади почали самотужки встановлювати пам’ятники на місцях розстрілу євреїв. Але ж самотужки нічого не робиться. КДБ цім цікавилось. Є розлога доповідь тодішнього голови КДБ УРСР Нікітченка. Оскільки початок 1960-х це відлига та лібералізація, то рекомендація була така: забороняти не слід, але треба взяти до своїх рук. І 1965 року напередодні 25ї  річницю трагедії було оголошено конкурс на пам’яток у Бабиному Яру і у Дарниці, де був табір військовополонених.

Подали багато проектів, хтось навіть надсилав декілька. Але жоден не відповідав цій «героїчності», тому вони ці конкурси згорнули. Так воно і підвисло, бо рішення поставити пам’ятник є, але як це зробити незрозуміло. Наступного року зібралося багато людей. Там поставили камінь. І той камінь стояв ще 10 років. І далі почалась фантасмагорія. Проходить офіційний радянський мітинг, далі приходять люди з вінками та свічками і намагаються зробити акцію вшанування пам’яті. Вони не протестували проти влади чи їхнього стратегії вшанування пам’яті, але їх заарештовують, розганяють і т.п. І так рік за роком. Така історія відбувалась усі 1970-ті роки.

Правда, що повоєнна історія Бабиного Яру лише досліджується і пишеться. Зараз до річниці вийде колективна монографія за редакцією канадського професора Магочі і українського професора Гриневича, де зібрано статті і про історію Бабиного Яру так і про пам’ять. Оце перша спроба системно і з різних боків описати те, що була з Бабиним Яром після війни.

Андрій Кобалія: Завершуючи нашу розмову, давайте відійдемо від трагедій та пам’яті про них і поговоримо про те, що цього року буде чергова річниця вшанування пам’яті Бабиного Яру і з 23 по 29 вересня відбудеться кілька подій в рамках проекту вшанування 75ї річниці. Які заходи плануються?

Віталій Нахманович: Цього року до організації заходів долучились різні організації. Це і українська держава, і українські єврейські організації, і міжнародні організації, наприклад, канадійська фундація «Україно-єврейська зустріч», яка серйозно вклалась у значну частину проектів.

Перший захід відбудеться 15 вересня у Музеї історії Києва, де відкриється виставка присвячена всій історії Бабиного Яру. На тлі цих історій там буде представлено результати міжнародного архітектурного комплексу на створення меморіального парку Бабин Яр. Цей захід організовує Музей історії Києва та УІНП, але за участі багатьох організацій.

Від 23-24 вересня почнеться молодіжний форум, потім науковий симпозіум, де відбудеться презентація тої монографії, про яку я казав. 29 вересня відбудеться концерт в опері. Паралельно буде захід в Палаці України. Українська держава проведе концерт ту Бабиному Яру. Відкриється низка інших виставок. Я, якщо чесно, навіть не тримаю в голові всі заходи. Асоціація єврейських організацій публікувала повний список цих заходів. 

No Thumbnail

Пам’ять про Бабин Яр за радянських часів

Андрій Кобалія: Поясність будь ласка нашим слухачам, чому у Радянському Союзі після Другої світової пам’ять про Бабин Яр намагались замовчувати? Які були плани у радянського уряду на цю територію?

nahmanovych.jpg

Історик Віталій НахмановичАвторські права: Громадське радіо

Віталій Нахманович: В контексті Вашого питання важливо відзначити, що у СРСР не було такого часу «Після Другої світової», був час «Після Великої Вітчизняної». Насправді одразу після визволення Києва і до кінця 1940-х були плани щонайменше поставити пам’ятник загиблим. Автором цього проекту був тодішній головний архітектор Києва Олександр Власов. План зберігся, можемо на нього подивитись; це така піраміда, на якій написано, що «В пам’ять 140 тисячам вбитих громадян». Звідки така цифра незрозуміло; взагалі з цифрами по Бабиному Яру дуже цікаво, звідки вони беруться.

Проект був скасований у 1950-х роках. По-перше тому, що сам Власов поїхав в Москву і там став головним архітектором і не було кому просувати цей проект. Але з іншого боку ми знаємо, що після 1948 року в СРСР почалась офіційна кампанія з дискредитації євреїв, формально це була «боротьба з космополітизмом», потім з «лікарями-шкідниками», але по суті це була офіційна антисемітська кампанія. Хоча після смерті Сталіна у 1953 році динаміка цієї кампанії знизилась, але все одно майже до кінця існування Радянського Союзу антисемітська установка існувала. Можливо, вже за Горбачова це кудись поділося.

Незалежно від антисемітизму, радянська ідеологія та пропаганда передбачала, що основний тягар Великої Вітчизняної на собі виніс великий російський народ, старший брат інших народів СРСР. Інші народи, згідно цього міфу, так само брали участь, але і заслуги, жертви та інше відповідали їхній чисельності та значущості в політичному житті країни. Тому визнавати єврейські жертви можна було, але насамперед на фронтах. Радянський Союз шанував вояків, а не мирне населення. Але не можна було так, щоб єврейських загиблих було більше, ніж, наприклад, росіян. Навіть у пропорційних цифрах.

Оці дві причини і призвели до того, що пам’ять про Бабин Яр і Голокост затушовувалась і розмивалась. Тому був вигаданий такий евфемізм «мирні радянські громадяни», який використовували усюди, де треба було щось поставити. Цікаво, що якраз «мирних радянських громадян» нацисти не розстрілювали. Нацисти могли вбивати євреїв, ромів, комуністів, націоналістів, психічно хворих, політпрацівників, злочинців, але «мирних радянських громадян» німці не розстрілювали. Там могли розстрілювати і людей, які взагалі не були громадянами СРСР. Більшість націоналістів були громадянами Польщі.

Андрій Кобалія: У СРСР про Бабин Яр намагались не говорити, а  чи був присутній Бабин Яр у дискурсі про Голокост закордоном?

Віталій Нахманович: Очевидно, що це було присутньо в єврейському дискурсі. Особливо там, де була діаспора радянських євреїв. В інших громадах Голокост асоціювався з таборами смерті, які були розташовані на території Польщі. До 1970-х тема Голокосту навіть на Заході була малопопулярна з різних причин. А коли про це почали говорити, то більшість євреїв з країн Західної Європи знищували в таборах Польщі, хоча їх могли вбивати і в Білорусі чи Литві.

Але недарма кілька років тому таким відкриттям на Заході стали дослідження французького священика отця Патріка Дебуа, який винайшов такий термін як «Голокост від куль» як визначення того Голокосту, що відбувався на території СРСР. І далі він почав приїжджати і розповідати про це тут. Це як розповідати індіанцям про відкриття Америки. Тут про це всі завжди знали. Для Заходу Бабин Яр довго був невідомий.

Андрій Кобалія: Говорячи про трагедії Бабиного Яру, можна згадати не лише розстріли євреїв під час Голокосту, а й про трагедію, яка сталась десятиліттями пізніше – Куренівську трагедію. Чому взагалі радянський уряд хотів створити на території Бабиного Яру інші об’єкти і до чого це призвело?

Віталій Нахманович: Тут треба розуміти одну річ: з самого початку існування радянської влади, у зв’язку з особливостями комуністичного світогляду, ставлення до місць поховань було абсолютно зневажливим. Для людини, яка сповідує матеріалістичний світогляд, кладовище не має жодного значення. Для такої людини краще віддати своє тіло в якийсь інститут; чому наприклад такою розповсюдженою стала кремація в СРСР?

Ще у 1919 році були ідеї магометанське, два православних, єврейське, військове, караїмське кладовища перетворити у відпочинкову паркову зону. Це було підтверджено генпланом, коли було перенесено столицю до Києва у 1934 році. Ці плани нікуди не поділися після війни. Той самий Власов окрім пам’ятнику загиблим планував повне знищення Бабиного Яру, прокладання там доріг, створення спортивної паркової зони. Для нього це було абсолютно нормально. На рівні чуток тоді всім було зрозуміло, що знищення Бабиного Яру відбувається заради знищення пам’яті.

Вони почали з 1950го року замивати Бабин Яр, накачувати його пульпою. Трагедія сталася через порушення технології намиву. Вони там поставили неякісну дамбу. І тут нічого дивного немає, бо в Радянському Союзі все так робилось. СРСР – це була держава суцільної халтури. Куренівська трагедія, про яку, звичайно, знали усі кияни, не могла не трапитись, бо це той випадок,  коли високі технології потрапляють до рук халтурників і дикунів. Мавпа з гранатою – це небезпечно чи не так? А СРСР був країною мавп. Така була система, що до влади пробивались найдурніші, найнездібніші, а талановитих і розумних травили.

gorodkiev.info_.jpg

Техніка після Куренівської трагедії Авторські права: gorodkiev.info

Андрій Кобалія: Давайте перейдемо від теми пам’яті про трагедії Бабиного Яру до антирадянського протесту і вшанування річниці у 1966 році. В одному з інтерв’ю, Ваш батько Рафаїл Нахманович згадував, що вшанування у 1966 році було організовано Емануїлом Діамантом. Чи не могли б Ви розповісти про нього більше, бо з того інтерв’ю виходило, що про нього в контексті цієї події говорять мало. Навіть якщо читати про події 1966 року, то його ім’я там майже не згадується.

Віталій Нахманович: Це дуже цікава тема. Гарний приклад, як з’являється міф не через свідоме спотворення фактів, а через їх викривлення у пам’яті і свідомості. Загальним штампом є те, що мітинг 1966 року організував письменник і дисидент Віктор Некрасов.

viktor_nekrasov.jpg

Віктор Некрасов на мітингу 1966 рокуАвторські права: http://babiy-yar.livejournal.com

Мітинг був організований групою єврейської київської молоді, що була сіоністськи налаштована. Для них Бабин Яр був не просто символом трагедії, а місцем де формувалась ідентичність радянських євреїв. Мітинг 1966 року був одним з багатьох. Їх організовували не лише кияни, а люди з усього СРСР. Їх не пускали, знімали з потягів, не продавали квитки, заарештовували, влаштовували їм різні проблеми.

Згадуючи про єврейську трагедію часів війни, а Бабин Яр насамперед завжди асоціювався з єврейською трагедією. Це вже в часи незалежності нарешті згадали, що там розстрілювали ще багато кого. А так у радянські часи на рівні громади всі знали про євреїв.  І згадувати про розстріл євреїв у Бабиному Яру локально і в інших місцях глобально уряду СРСР було якось незручно, бо це підважувало образ євреїв і перетворювало їх у жертв, страждальців і таке інше.

Але всі ці люди потім виїхали. Тому історію цього мітингу формували ті, хто мав багато спільного з дисидентами типу Некрасова і Дзюби. Тобто ті, хто залишався тут.

amik_diamant.jpg

Е. Діамант Авторські права: http://babiy-yar.livejournal.com

Сам Діамант працював в обсерваторії, потім він виїхав з СРСР. Зараз він живе в Ізраїлі. Публікує спогади, в тому числі і про те, що відбувалось у 1966 році та пізніше. Але вони існують в іншому просторі, хоч і видані російською мовою, ніж в тому, в якому живуть ті, хто цікавляться пам’яттю Бабиного Яру.

Андрій Кобалія: Ви згадували, що окрім 1966 були й інші мітинги, але про це є дуже мало згадок. Особливо важко знайти інформацію про ці події тим людям, які не знають, де шукати спеціальну історичну літературу. Чи не могли б Ви розповісти більше?

Віталій Нахманович: З початку 1960-х в Україні й не тільки в різних місцях єврейські громади почали самотужки встановлювати пам’ятники на місцях розстрілу євреїв. Але ж самотужки нічого не робиться. КДБ цім цікавилось. Є розлога доповідь тодішнього голови КДБ УРСР Нікітченка. Оскільки початок 1960-х це відлига та лібералізація, то рекомендація була така: забороняти не слід, але треба взяти до своїх рук. І 1965 року напередодні 25ї  річницю трагедії було оголошено конкурс на пам’яток у Бабиному Яру і у Дарниці, де був табір військовополонених.

Подали багато проектів, хтось навіть надсилав декілька. Але жоден не відповідав цій «героїчності», тому вони ці конкурси згорнули. Так воно і підвисло, бо рішення поставити пам’ятник є, але як це зробити незрозуміло. Наступного року зібралося багато людей. Там поставили камінь. І той камінь стояв ще 10 років. І далі почалась фантасмагорія. Проходить офіційний радянський мітинг, далі приходять люди з вінками та свічками і намагаються зробити акцію вшанування пам’яті. Вони не протестували проти влади чи їхнього стратегії вшанування пам’яті, але їх заарештовують, розганяють і т.п. І так рік за роком. Така історія відбувалась усі 1970-ті роки.

Правда, що повоєнна історія Бабиного Яру лише досліджується і пишеться. Зараз до річниці вийде колективна монографія за редакцією канадського професора Магочі і українського професора Гриневича, де зібрано статті і про історію Бабиного Яру так і про пам’ять. Оце перша спроба системно і з різних боків описати те, що була з Бабиним Яром після війни.

Андрій Кобалія: Завершуючи нашу розмову, давайте відійдемо від трагедій та пам’яті про них і поговоримо про те, що цього року буде чергова річниця вшанування пам’яті Бабиного Яру і з 23 по 29 вересня відбудеться кілька подій в рамках проекту вшанування 75ї річниці. Які заходи плануються?

Віталій Нахманович: Цього року до організації заходів долучились різні організації. Це і українська держава, і українські єврейські організації, і міжнародні організації, наприклад, канадійська фундація «Україно-єврейська зустріч», яка серйозно вклалась у значну частину проектів.

Перший захід відбудеться 15 вересня у Музеї історії Києва, де відкриється виставка присвячена всій історії Бабиного Яру. На тлі цих історій там буде представлено результати міжнародного архітектурного комплексу на створення меморіального парку Бабин Яр. Цей захід організовує Музей історії Києва та УІНП, але за участі багатьох організацій.

Від 23-24 вересня почнеться молодіжний форум, потім науковий симпозіум, де відбудеться презентація тої монографії, про яку я казав. 29 вересня відбудеться концерт в опері. Паралельно буде захід в Палаці України. Українська держава проведе концерт ту Бабиному Яру. Відкриється низка інших виставок. Я, якщо чесно, навіть не тримаю в голові всі заходи. Асоціація єврейських організацій публікувала повний список цих заходів. 

No Thumbnail

Внутрішня Музика: плейлист Ігора Сидоренка (“Stoned Jesus”)(15.09.2016)

15 вересня у “Внутрішній музиці” слухаємо (і обговорюємо) плейліст від засновника Stoned Jesus.

No Thumbnail

Любко Дереш: “Російський олігархат упокорює українську журналістику”

Соліпсизм (від латинського solus ipse — тільки сам) — теоретична установка, згідно з якою увесь світ бачиться породженням свідомості, котра — єдине, що дано безсумнівно, повсякчас тут. Соліпсист вважає, що єдине, що дійсно існує, це він сам, а все інше – ілюзія, існування якої довести неможливо. Першим теоретично обґрунтованим соліпсистом був французький філософ Рене Декарт, який проголосив: когіто – ерго сум –  “Я мислю, а отже – існую”. Тобто він сам не мав сумнівів у тому, що він мислить, а довести, що мислять інші люди, він не міг, а предмети, які не мислять – точно не існують.

Це дуже зручна позиція: оскільки нічого, крім тебе, не існує, то на нього можна просто не зважати. Наприклад, можна не платити за квартиру чи за проїзд в автобусі. А на вимоги контролера відповісти: “Пане, чого ви непокоїтесь? За межами мого досвіду вас не існує!” Але чомусь соліпсисти не поводяться таким чином. Ми знаємо про Декарта, що він навіть брав участь у війні. З ким же він тоді воював? Що ми можемо тут заперечити соліпсистам?

У зв’язку із соліпсизмом важливо також пригадати про мозок у колбі. Це такий мисленевий експеримент, який ілюструє залежність людини від її суб’єктивних відчуттів. Цей експеримент придумав американський логік та філософ Хіларі Патнем. Він зробив припущення, що за певного рівня розвитку науки вчений зможе дістати мозок людини, покласти його у спеціальний живильний розчин, підключити до нього електроди і транслювати через них картинку, що ця людина насправді перебуває на Багамах, лежить у шезлонзі і цілими днями купається та відпочиває. Суть експеримента в тому, що неможливо відрізнити реальні відчуття від генерованих, а отже неможливо сказати, які з наших відчуттів справжні, а які – фальшиві.

Подібна ідея із захопленням сприймалася письменниками. Вперше її підхопив Говард Лавкрафт у своєму оповіданні “Той, що шепоче у пітьмі”. Також вона з’явилася в оповіданні Станіслава Лема “Дивні скриньки професора Конкорана”. Ну, й найвідоміший для всіх приклад – це фільм братів (чи сестер?) Вачовськи “Матриця”, де люди, яким здавалося, що вони живуть нормальним життям, насправді весь час перебували у спеціальних капсулах, слугуючи елементами живлення для величезного комп’ютера. І ми не можемо тут нічого заперечити. А раптом все так і є? А “Матриця“ – це лише документальний фільм, який цей комп’ютер дозволив нам подивитися, щоб найбільш просунуті з нас мали уявлення про справжню реальність?

Дуже цікавим є етичний соліпсизм. Він стверджує, що значення мають моральні судження тільки того, хто їх висловлює. Найяскравішим представником етичного соліпсизму є більшість громадян Російської Федерації. Вони абсолютно впевнені у тому, що все, що вони роблять – морально, а все, що роблять інші – аморально. Наприклад, вживати допінг на олімпіаді – це правильно, а позбавляти за це права участі у змаганнях – аморально. Зовсім нещодавно російський протоієрей Всеволод Чаплін проголосив, що християнська заповідь “не убий” має багато виключень. Вона не стосується, наприклад, внутрішніх ворогів. Просто треба визначитись, хто ці вороги, та повбивати їх. Оце й буде по-християнському. В принципі, у таких міркуваннях є певна логіка. Чи немає?

Про це та багато іншого – слухайте у свіжому випуску подкаста Олега Шинкаренка “Філософський Барабан” із письменником Любком Дерешем.

No Thumbnail

Внутрішня Музика: плейлист Віктора Пушкаря (4.08.2016)

Сьогодні у “Внутрішній музиці” свій плеєр експонує олдовий київський клавішник-електронщик Віктор Пушкар. У програмі групи 80-х років, без яких не було би сьогоднішнього інді і пост-року. Плейлист: