Category Archives: Філософський Барабан



За лінком вище ви можете підписатися на стрічку подкастів цієї категорії на ваших гаджетах.
No Thumbnail

Що значить бути кажаном?

Така проблема може бути сформульована різними способами і включає в себе два найважливіших питання:

чому мозок породжує свідомість?
яким чином мозок породжує свідомість?

При вирішенні даної проблеми необхідно пояснити, чому існує щось, що означає «бути чимось», і чому у суб’єкта з’являються певні стани свідомості.

Термін «важка проблема» був введений в 1995 році австралійським філософом Девідом Чалмерсом. Беззаперечно, що деякі організми є суб’єктами досвіду.

Але залишається заплутаним питання про те, яким чином ці системи є суб’єктами досвіду. Чому коли наші когнітивні системи починають обробляти інформацію за допомогою зору і слуху, ми отримуємо візуальний або слуховий досвід — переживаємо якість насичено синього кольору, відчуття ноти «до» першої октави? Як можна пояснити, чому існує щось, що ми називаємо «виношувати уявний образ» або «відчувати емоції»?

Загальновизнано, що досвід виникає на фізичному фундаменті, але у нас немає гідного пояснення того, чому саме він з’являється і яким чином. Чому фізична переробка отриманої інформації взагалі дає початок багатому внутрішньому життю?

І дійсно — чому? Он Декарт сказав просто — думаю — значить, існую. Чого тут даремно мізки сушити? У нас є свідомість тому, що ми думаємо, маємо розум.

У своїй статті «Що значить бути кажаном?» («What is it like to be a bat?») американський філософ Томас Нагель, поставив найвідоміше в сучасній науці про свідомість питання: що значить бути кажаном? Відповідь на це питання не може бути отримана з боку третьої особи, її можна отримати тільки шляхом ототожнення себе із кажаном.

Нагель запропонував три варіанти уявних експериментів:

Імітація. Можна спробувати наслідувати поведінку кажанів в їх природному середовищі існування: вдень висіти вниз головою на горищі, а ночами полювати на комах із використанням системи ехолокації. Однак подібний спосіб дослідження буде означати лише безглузду імітацію поведінки кажанів і нічого не дасть для розуміння їхньої свідомості.

Використання загальних переживань, які властиві як людям, так і кажанам, — болю, голоду, спраги, відчуттів тепла і холоду і т. далі. Однак і цей спосіб дослідження марний, оскільки психічна реальність кажана якісно відмінна від психічної реальності людини.

Поступова трансформація людини із використанням однієї із технологій майбутнього в кажана, а потім — знову в людину. Однак навіть якщо така технологія і буде колись створена, вона нічого не дасть для розуміння свідомості кажана, так як після перетворення дослідника в кажана він нікому не зможе розповісти про свої відчуття, а після зворотного перетворення забуде про ці відчуття подібно до того, як дорослі люди забувають про свої відчуття в дитинстві.

В результаті цих міркувань Нагель зробив висновок, що, наука, найімовірніше, ніколи не зможе дати відповідь на поставлене ним питання.

А до чого тут взагалі кажан? Хіба не можна вирішувати важку проблему свідомості без них? Ми ж приблизно однаково сприймаємо всі ці кваліа. Чому би нам просто не розповісти про них один одному? Про це та багато іншого слухайте у свіжому випуску подкаста «Філософський Барабан» із кандидатами філософських наук Анною Лактіоновою та Кирилом Азархіним.

No Thumbnail

«Логіко-Філософський Трактат» та політична пропаганда

Що ж таке аналітична філософія за Вітґенштайном? Він казав, що філософ має досліджувати структуру мови, аналізуючи її. Не треба досліджувати світ, бо наша мова — це і є наш світ. Метафізики якраз зосереджені на дослідженні світу, а мова — це тільки їхній інструмент.

«Про що неможливо говорити, про те слід мовчати» — такий один із висновків трактату. І він є дуже важливим для журналістів. Дійсно. Ми можемо говорити тільки про документально встановлені факти. Давайте не будемо пліткувати.

От наприклад, комусь здається, що існує Бог і його існування можна довести. Чи можемо ми, в такому випадку говорити про існування Бога? Звісно ні. Ми можемо тільки сказати, що комусь здається, що існує Бог і його існування можна довести. Бо від того, що щось комусь здається, Бог не стане фактом. А існування Бога — це одне із питань метафізики. Таким чином, Логіко-філософський трактат буквально наносить удар по метафізиці. І якщо вже розібратися краще, то це не єдиний удар, їх багато.

Чи правда те, що цей трактат буквально знищує метафізику, яка є сповненою містикою і не звикла мати справу лише с фактами?

Але тут одразу виникає ще одне питання — якщо вже слово Бог існує, значить є і факт Бога. Бо кожен іменник позначає якийсь факт, а світ, який ми спостерігаємо — це і є світ нашої мови. Чи значить це, що факт існування Бога доводиться одною лише наявністю цього слова у нашому словнику?

Вітґенштайн

ВітґенштайнАвторські права: «Громадське радіо»

Пізніше Вітґенштайн знайшов вихід для цієї парадоксальної ситуації зі словом Бог. Він сказав, що наше мовлення складається із мовних ігор. Правила наших «мовних ігор» визначають те, як ми бачимо цю реальність, тому що у нас є схильність передбачати за кожним іменником якийсь предмет, який є його значенням, тоді як значення слів визначаються правилами мовних ігор.

Отже Бог — це лише мовна гра певних людей? Він справді існує, але лише як персонаж їхньої мовної гри?

Чи правда, що люди використовують мовні ігри для того, щоб довести існування неіснуючих фактів? Як розпізнати таку хибну гру?

Вітґенштайн вважав, що елементарне речення, є образом факту, а зображуваний реченням факт є його смислом. З допомогою осмисленого речення зображується можливий факт. Цей факт і речення повинні мати одну й ту саму логічну форму. Якщо заданий факт насправді наявний, то речення є істинним, а якщо ні, — то хибним.

Які ж можуть бути приклади істинних та хибних речень?

Про це та багато іншого слухайте у свіжому «Філософському Барабані» про Логіко-філософський трактат Людвіга Вітґенштайна із кандидатами філософських наук Анною Лактіоновою та Кирилом Азархіним.

No Thumbnail

«Капітал» Маркса: насильство заради ілюзій

Джон Мейнард Кейнс вважав «Капітал» Маркса застарілим підручником з економіки, не тільки помилковим з економічної точки зору, але і позбавленим інтересу і практичного застосування в сучасному світі. Чи дійсно це так? Пригадаємо, що «Капітал» був написаний 149 років тому і навіть тоді цю книжку вважали дуже суперечливою. Чи варто її читати сьогодні в Україні?

Маркс вказував, що при капіталістичному способі виробництва додаткова вартість присвоюється капіталістом у вигляді прибутку, в чому і полягає експлуатація ним робітника. Що ж таке додаткова вартість? Вона виникає тоді, коли робітник вже заробив свою платню за день, але продовжує працювати далі безкоштовно для того, щоб віддати ці додаткові гроші капіталісту. Наприклад, капіталіст платить робітнику 250 гривень за 8 годин праці, але насправді робітник заробляє ці 250 гривень за 6 годин і працює ще дві години задарма, щоб капіталіст міг заробити свої 60 гривень, які він, звісно, робітнику не віддасть. Чесно кажучи, це звучить дивно. Кожен робітник працює за ті гроші, на які погоджується. Якщо йому не подобається платня, він просто шукає собі іншу роботу деінде. Звісно, в СРСР, де вчення Маркса було реалізовано, і зарплата у всіх була майже однакова, нічого особливого знайти було просто неможливо, а вся додаткова вартість йшла на допомогу кубинським революціонерам та виробництво зброї. Не можна заперечувати існування додаткової вартості, але що поганого в тому, що її отримує власник засобів виробництва? Йому ж треба платити податки врешті-решт.

Виробничі відносини є базисом по відношенню до політики, ідеології, релігії, моралі та іншої так званої суспільної надбудови, включно із, наприклад, мистецтвом. Ось це твердження Маркса спричинило появу термінів «буржуазне мистецтво» та «соціалістичний реалізм». Якщо в капіталістичному світі може існувати будь-яке мистецтво, то в комуністичному, яке живе за приписами Марксового «Капітал» — тільки таке, яке рекламує ідеологію Маркса та її локальну реалізацію. Чи є актуальним цей дуалізм базиса та надбудови сьогодні?

“Комуністи вважають зайвим затаювати свої погляди й наміри, — писав Маркс у відомому «Маніфесті Комуністичної Партії», — Вони відкрито заявляють, що їх цілі можуть бути досягнуті тільки шляхом насильницького повалення всього суспільного ладу, що існував досі. Нехай панівні класи тремтять перед комуністичною революцією. Пролетарям нічого втрачати в ній крім своїх кайданів. А здобудуть вони цілий світ». Не схоже, щоби погляди прихильників Маркса у ХХ сторіччі були більш гуманістичними. Здається, «Капітал» — це кривава, жахлива книжка, яка виправдовує масові вбивства застарілими ілюзіями. Чи дійсно вона нам потрібна сьогодні? Цей випуск «Філософського Барабану» присвячений цікавому проекту — перевиданню у новому форматі «Капіталу» Карла Маркса. Про це ми розмовляли із координатором проекту Денисом Потаповим.

No Thumbnail

Чи вільна Гюльчехра Бобокулова?

У романі «Вальден Два» (1948) психолог Скіннер описує одну сільську громаду, жителі якої обробляють землю та спільно виховують дітей. Їхнє життя минає у спокої, вони мають доволі часу, який можна присвятити мистецтву, ремеслам та науці. Засновник громади Фрейзер уособлює погляди Скіннера та стверджує, що життя у громаді таке гармонійне завдяки можливості її жителів з дитинства бажати та за власною волею обирати те, чим вони воліють займатися. На їхні вчинки, поведінку та почуття так сильно впливала поведінкова терапія, що у них не виникало бажання чи наміру порушити навіть найменшу деталь Фрейзерового бачення громади Вальдена Два. Тож Фрейзер стверджує, що Вальден Два є «найсвобіднішим містом на світі», тому що ніхто не буде ні з примусу, ні під погрозами робити щось супроти власної волі. 

Здається, що вони дійсно вільні. Так, вони не можуть робити певних, але й не хочуть цього. Я не можу пограбувати перехожого на вулиці, бо не хочу його грабувати. Навіщо мені це? Чи дійсно вони вільні? Чи дійсно я вільний?

Давайте уявимо, що неподалік Вальдена Два розташоване інше селище, Вальден Три, засноване Найлзом, братом Фрейзера. Найлз — соціальний антрополог і психолог, його захоплює книга Коліна Тернбулла про етнічну групу іків, представники якої слугують прикладами цілковитої протилежності всього, що є пристойним і доброчесним з погляду людини. Найлз прагне дослідити, чи зуміє він створити подібне суспільство, і йому це вдається. Під моральним кутом зору мешканців Вальдена Три складно охарактеризувати інакше, як зловмисними виродками. Подібно до жителів Вальдена Два, люди у Вальдені Три роблять винятково лише те, що бажають. Обидві громади рішуче налаштовані прагнути того, що їм хочеться, і діють вони згідно з власними бажаннями. 

Жінка відрізає голову чотирирічній дівчинці та йде з нею на вулицю. Вимахуючи головою, вона кричить, що ненавидить демократію та любить Аллаха. Здається, вона цілком вільна. Вона зробила все, що хотіла. Чи можна їй заздрити та намагатися наслідувати її, адже ми знаємо про те, що людина має бути вільною? 

Буває, що ми ставимося до тварин, ніби до моральних істот, проте усвідомлюємо ірраціональність такого ставлення, оскільки існує суттєва відмінність між ними та людьми. Але такої думки дотримувалися не завжди. Наприклад, у Середньовіччі була проведена низка судових справ, порушених проти тварин19. Відомим прикладом є справа свині у французькому місті Савіньї, яка у 1457 році постала перед судом через те, що вона забрала життя хлопцеві п’яти років «у навмисний і ганебний спосіб». До відповідальності притягли не тільки свиню — її шість поросят також постали перед судом. Свині та поросятам згідно з правовою практикою надали для захисту адвоката, який вів їхню судову справу. Адвокату не вдалося врятувати свиню, але для шести поросят він домігся виправдання (незважаючи на те що вони були на місці злочину забруднені кров’ю хлопчика), тому що вони були малими, а їхня матір, безсумнівно, погано на них впливала. Свині особливо часто отримували суворі покарання у подібних судових справах, оскільки голосно рохкали й загалом погано поводилися на суді. Кількість судових справ такого типу досягла кульмінації у XVII столітті, проте практика тривала ще довгий час, випадки суду над тваринами траплялися навіть у ХХ столітті. 

А чому адвокату не вдалося врятувати свиню? Він, наприклад, міг сказати, що свиня — несвідома істота, собою не керує, а тому її не можна визнати винною. 

Відповіді на ці та багато інших питань слухайте у черговому подкасті «Філософський Барабан», присвяченому книжці норвезького філософа Ларса Свендсена «Філософія свободи», яку ми обговорювали із автором передмови до неї Кирилом Азархіним.

Програма «Філософський барабан» виходить за підтримки доброчинців з платформи «Спільнокошт».

No Thumbnail

Якби «Одіссею» написав Циклоп

Тармо Куннас у своїй книжці «Зло» розглядає його не просто як щось неприємне і деструктивне, а буквально аналізує його під мікроскопом. Для цього він звертається до прикладів зла, зображених у художній літературі. А навіщо він це робить? Хіба мало ми маємо прикладів зла в людській історії?

Перший приклад абсурдного зла в літературі — це Циклоп в «Одіссеї» Гомера. Ми не знаємо, чому Циклоп злий, і чи був він колись добрим. Ми взагалі не знаємо його історії. «Циклоп видається втіленням зла, але сам зло вбачає — маючи на те гарні підстави — в Одісеєві, — пише Куннас, — Він керується категоріями добра і зла, як і будь-яке людиноподібне створіння. Одіссей безстрашний, хитрий, агресивний і, за нашими мірками, аморальний. Хоча світ Гомера функціонує за іншими законами, ніж світ Старого Заповіту, у гомерівських героїв теж є своя мораль. Енергійність, сила, сміливість, кмітливість, хитрість, аристократизм героїв «Одіссеї» символізують добро, а покірність, догідливість, слабкість, потворність, безвольність символізують зло. Аристократичне добро не відкидає навіть брехливості та хитрості».

Чи означає це, що зло залежить від тої системи координат, в якій ми перебуваємо, і навіть від часу? Якби «Одіссею» писав Циклоп, а не Гомер, то ми би побачили зовсім іншу історію про підступну та брехливу людину, яка виколола бідному циклопу його єдине око?

«Процес» Кафки символічно зображує абсурдне існування, яке, підставляючи людині ніжку, не зважає при цьому власне на людину, її добрі й погані вчинки. Коли головного героя роману Йозефа К. затримують невідомі чоловіки без явних на те підстав, той каже: «Який сенс?». Він звинувачує їх: «Ви хочете, щоб був сенс, але більшого безглуздя, ніж ви коїте, годі й уявити! Де ж тут сенс? Та це курям на сміх!». Але ніщо не допомагає. Він відданий на милість незнайомців. Вони ж у результаті й убивають його, нічого докладніше не пояснюючи. 

Будь-хто може стикнутись у певний момент із абсурдністю буття, як і Йозеф К. з «Процесу» Кафки. Абсурдне зло лишається незрозумілим і повністю залежним від невідомих, непояснених сил. Трагізм зображеного Кафкою абсурду навіть більший, аніж потрясіння, викликане грецькою трагедією, бо у підсвідомості аудиторії Кафки на несвідомому рівні відклалися дві тисячі років християнської віри в божественне Провидіння і сенс життя. За цей час європейці почали значно менше покладатися на всезнаючого Бога. Тому Кафка дивує європейця-християнина набагато сильніше, ніж Софокл — звиклого до безтурботності богів грека.

А чому раптом з’явився Кафка після декількох сторіч раціональності, коли всемогутній християнський Бог загнав нарешті абсурдного злого диявола під лаву? Які були передумови цієї появи?

Про це та багато іншого — слухайте у свіжому подкасті «Філософський Барабан» із кандидатом філологічних наук та автором передмови до книжки Тармо Куннаса «Зло» Олександром Юдіним.

Програма «Філософський Барабан» виходить за підтримки доброчинців з платформи «Спільнокошт».

No Thumbnail

Ми маємо великий філософський базар: Микола Симчич

У видавництві «Дух і Літера» вийшов свіжий переклад книжки професора американського університету Нотр Дейм Майкла Лакса «Метафізика». Майкл Лакс вже читав лекції на цю тему у Києві в інституті філософії імені Сковороди влітку 2013 року, тому цікаво було би прочитати і його книжку. Цікавість ця особливо сильна тому, що Лакс — філософ аналітичний, а аналітика і метафізика — це речі далекі одна від одної. Типовою метафізичною проблемою, наприклад, вважається доведення існування Бога. Аристотель та Фома Аквинський висунули ідею, що Бог є нерухомим двигуном, оскільки він єдиний змушує рухатися всі предмети у Всесвіті. «Дозвольте! — сказав би на це аналітичний філософ, — а як же третій закон Ньютона? Сила дії дорівнює силі протидії. Якщо Бог штовхне якийсь предмет, то одразу і сам рушить у протилежний бік». І от на це у філософа-метафізика не знайшлося би жодних аргументів. Ось в чому різниця: аналітичний філософ прагне до якомога більшої раціональності, а філософ-метафізик припускає існування абсолютно ірраціональних речей, про які і міркувати можна також ірраціонально.

Американський аналітичний філософ Девід Л’юїс тримався досить-таки парадоксальних поглядів, які ніхто з його опонентів не міг спростувати. Наприклад, він вважав, що кількість істот, що мають серце, збігається з кількістю істот, що мають нирки. Але мати серце і мати нирки — це різні якості. Льюїс знаходить вихід: він ототожнює властивості не просто з множинами індивідів, що існують в нашому світі, а з безліччю індивідів, що існують у всіх можливих світах з усіма їхніми можливими відмінностями від нашого світу. У цьому випадку можливі світи, в яких живі істоти з серцем не мають нирок, а живі істоти з нирками позбавлені серця. Самі можливі світи Льюїс розуміє не як можливі варіанти розвитку нашого світу, а як цілком самостійно існуючі великі просторово-часові індивіди, які при цьому не пов’язані один з одним ні просторово-часовими, ні причинно-наслідковими відносинами — вони ніяк один на одного не впливають , не є частинами один одного, ніяк не співвідносяться один з одним у часі і просторі. Можливими світами їх можна назвати тільки по відношенню до нашого світу — всередині самих себе вони цілком собі дійсні, а ось наш світ разом з усіма іншими для них як раз всього лише можливий.

«Філософи розходяться думками щодо природи метафізики, — пише Майкл Лакс, — Аристотель і середньовічні філософи дають два різні тлумачення цієї дисципліни. Часом вони характеризують її як спробу визначити першопричини, зокрема, Бога або Нерухомого Рушія; часом — як дуже загальну науку про суще як суще. Проте вони переконані, що ці два тлумачення характеризують одну дисципліну. Раціоналісти XVII і XVIIІ ст., навпаки, розширили рамки метафізики. Вони вважали, що вона має зосереджуватися не просто на існуванні та природі Бога, а й на встановленні розрізнень між свідомістю та тілом, на безсмерті душі та свободі волі. Емпіристи та Кант ставилися до аристотелівської та раціоналістської концепцій метафізики критично, доводячи, що й та, й та мають за мету переступити межі людського знання; але навіть Кант вважав, що можливе якесь легітимне метафізичне знання. Мета метафізики — накреслити найзагальніші структури, згідно з якими працює наша думка про світ. Ця кантіанська концепція метафізики й далі є популярною серед сучасних філософів, які наполягають, що метафізика має за мету визначити наші концептуальні схеми, або концептуальні структури. Ці філософи зазвичай погоджуються з Кантом, що структура світу самого по собі є недосяжною для нас і метафізики мусять задовільнитися описуванням структур нашого мислення про світ».

Про все це та багато іншого слухайте у свіжому випуску подкаста «Філософський Барабан» із Миколою Симчичем, Андрієм Баумейстером, Єгором Поляковим та Олексієм Паничем.

Програма «Філософський барабан» виходить за підтримки доброчинців з платформи «Спільнокошт».

No Thumbnail

Парадоксальне парі янсеніста Паскаля

Прийшовши до тями, він тут же переписав думки, накидавши їх на шматочку пергаменту, який згодом зашив під підкладку свого одягу. З цією реліквією, яку його біографи назвуть «Меморіалом» або «Амулетом Паскаля», він не розлучався до самої смерті. Запис було виявлено в будинку його старшої сестри, коли впорядковували речі вже померлого Паскаля. Що ж таке було написано в цьому Меморіалі? 

Вчений, який буквально створив всю сучасну науку, врешті доєднався до янсеністів, які кажуть, що «згрішивши, Адам, а з ним і всі його нащадки втратили Божу ласку, а також свою волю. Людина є цілком спотвореною гріхом, і її вчинки нічого не варті. Лише ласка Божа може змінити людину і дарувати їй спасіння». Ясненізм твердить, що Христос помер не за все людство, а лише заради малої групи вибраних. Як міг розумний, освічений, дотепний Паскаль стати янсеністом? 

Для переконання атеїстів Паскаль придумав логічне рівняння. На що потрібно робити життєву ставку — на релігію чи на атеїзм? Для пошуку відповіді Паскаль припустив, що шанси існування або відсутності Бога приблизно рівні чи, принаймні, скінченні. Тоді можливі два варіанти:

1. Жити без віри украй небезпечно, тому що можливий «програш» у випадку існування Бога нескінченно великий — вічні муки. Якщо ж його не існує, то ціна «виграшу» невелика — безвір’я нам нічого не дає і від нас нічого не вимагає. Реальним виграшем атеїстичного вибору буде зменшення видатків на розмір витрат на релігійні обряди.

2. Жити по канонах віри безпечно, хоча і трішки важче через піст, всілякі обмеження, обряди та зв’язані з цим витрати коштів і часу. Ціна «програшу» у випадку відсутності Бога невелика — витрати на обряди. Зате можливий «виграш» у випадку існування Бога нескінченно великий — порятунок душі, вічне життя.

Відповідно до теорії ігор, при прийнятті рішень на користь одного з варіантів дій (ставок, подій), що відбуваються з різною імовірністю, для порівняння і кількісної оцінки потрібно помножити можливий приз (виграш, премію, результат) на імовірність цієї події. Яка ж оцінка розглянутих варіантів? Про це та багато іншого слухайте в свіжому подкасті «Філософський Барабан» із доктором філософських наук, професором, завідувачем кафедри філософії та гуманітарних наук Вінницького національного технічного університету Олегом Хомою.

Програма «Філософський барабан» виходить за підтримки доброчинців з платформи «Спільнокошт».

No Thumbnail

Чи сняться андроїдам декартівські люди?

Ми можемо сказати, що комп’ютери для мислення користуються програмами, що мислять вони не самостійно, але ми хіба здатні на самостійне мислення? Звісно ні — нас всіх постійно програмують: кого – телевізор, кого — батьки, кого — книжки. Та навіть і сам Декарт написав програму для мислення, яка наказує вважати існуючою тільки ту істоту, яка мислить.

Томас Метцингер у своїй книжці «Его Тунель» стверджує, що людина просто не має ніякої свідомості, свідомість — це ілюзія, яка виникає в результаті того, що наші органи чуття працюють швидше, ніж наш мозок. Якщо людина не має свідомості, то вона веде несвідоме існування і вже немає ніякої різниці — мислить вона чи ні. Хіба не так?

Ми маємо декартівську систему координат, яку всі вчать у школі, але після виникнення теорії відносності Ейнштейна, яка запропонувала безкінечну кількість найрізноманітніших систем координат, ми побачили цілковиту безпорадність декартівської. Декарт та його розуміння природи залишилися десь там, серед мушкетерів короля. Чи може він бути корисним для нас сьогодні? Про це та багато іншого слухайте в свіжому подкасті «Філософський Барабан» із доктором філософських наук, професором, завідувачем кафедри філософії та гуманітарних наук Вінницького національного технічного університету Олегом Хомою.

Програма «Філософський барабан» виходить за підтримки доброчинців з платформи «Спільнокошт».

No Thumbnail

Порнолатрична боротьба Жоржа Батая

«Симона поставила тарілку на лавочку, встала переді мною і, пильно дивлячись мені в очі, сіла прямо в молоко. Якийсь час я залишався нерухомий, потім кров зашуміла у мене в голові, і я затремтів, а вона дивилася, як мій член піднімається під штанами. Я влігся біля її ніг. Вона не ворушилася; вперше в житті я бачив її «рожево-чорну плоть», яка купалася в білосніжному молоці».

Це був початок роману французького філософа Жоржа Батая «Історія ока», надрукованого у 1928 році тиражем 134 екзмепляри. В Росії видання цього твору було здійснено в рамках програми «Пушкін» за підтримки Міністерства іноземних справ Франції. На перший погляд, це порнографія. Чому ж цей твір вважається філософським, і до чого тут око?

Говорячи про Батая, обов’язково треба пригадати його соціологічний та філософський журнал «Ацефал», який виходив у 1936-1939 роках. Окрім журналу він заснував також і таємне товариство «Ацефал», члени якого таємно зустрічалися в лісі біля таємно ураженого таємною блискавкою таємного дуба. Вони поклялися ніколи не потискати руки антисемітам, таємно відзначати дату страти Людовика XVI і проводити таємні медитації на тексти Ніцше, Фрейда і де Сада.

У 1947 році вийшов маніфест Жана-Поля Сартра «Що таке література?». Там філософ стверджував: художня критика має право на існування, тільки якщо в ній чітко визначена політична позиція автора. У своїй книжці «Література і зло» Батай заперечує цю позицію.

Чи актуальна ця боротьба сьогодні? Чи має літературний критик обов’язково зазначати свою політичну позицію? І що врешті-решт означає батаєвський термін «порнолатричний»? Про це та багато іншого слухайте у черговому подкасті «Філософський барабан» із Вано Крюгером.

Програма «Філософський барабан» виходить за підтримки доброчинців з платформи «Спільнокошт».

No Thumbnail

Венеріанська доба, або Вічний Тарас Шевченко

Час — це спільний термін, який поєднує досвід протяжності та фундаментальну величину вимірювальних систем. Із цього визначення нічого не зрозуміло. Наприклад, що таке «досвід протяжності»? Що саме тягнеться — це ще якось зрозуміло. Нібито. А от хто його тягне? Якщо час — це фундаментальна величина вимірювальних систем, така, наприклад, як довжина, то чим її можна поміряти? Годинником? Але хіба годинник щось міряє? Це просто коробочка, в якій пружина крутить стрілки!

Сучасний механічний або електронний годинник був сконструйований на основі сонячного, і нам дуже пощастило, що Земля так швидко крутиться навколо своєї осі — всього за 24 години. А от, наприклад, доба на Венері триває 2802 години, бо вона обертається навколо своєї осі за 116 земних днів.

Існують філософські концепції презентизма та етерналізма. Наприклад, з погляду презентизму, Тараса Григоровича Шевченка не існує взагалі, бо зараз же його немає. А з погляду етерналізму? Тарас Шевченко існує і зараз, просто ми не можемо до нього дотягнутися — він далеко від нас у часі.

Про це та багато іншого слухайте у черговому подкасті «Філософський ,арабан» із науковим співробітником відділу історії філософії України Інституту філософії імені Григорія Савича Сковороди Національної академії наук України Миколою Симчичем.

Микола Симчич

Микола Симчич у програмі «Філософський барабан» Олега ШинкаренкаАвторські права: «Громадське радіо»

Програма «Філософський барабан» виходить за підтримки доброчинців з платформи «Спільнокошт».