Category Archives: Філософський Барабан



За лінком вище ви можете підписатися на стрічку подкастів цієї категорії на ваших гаджетах.
No Thumbnail

Феномен Гайдеггера: і коту зрозуміло

Визначення терміну феномен у Гайдеггера є дуже туманним. Просто так зрозуміти, про саме йдеться, неможливо: потрібні тлумачення. Ось як він пояснює, що таке феномен:

“Грецький вислів φαινόμενον, від якого походить термін “феномен”, є похідним від дієслова φαίνεσθαι (фенесте), який означає: казати себе; φαινόμενον означає тому: те, що показує себе, самопоказне, очевидне; саме φαίνεσθαι – медійна форма від φαίνω (фено), виводити на світло, приводити до ясності; φαίνω належить до кореня φα- як, світло, ясність, тобто те, в чому щось виявляє себе, само по собі здатне стати видимим.

“Феномени” суть тоді сукупність того, що лежить на світлі або може бути виведено на світло, що греки часом просто ототожнюють із (суще).

Як значення вислову “феномен” треба тому фіксувати: само-по-собі-себе-гадане, очевидне. “Феномени” суть тоді сукупність того, що лежить на світлі або може бути виведено на світло, що греки часом просто ототожнюють із (суще). Суще може, далі, казати себе із себе самого різним чином, залежно від способу підходу до нього. Існує навіть можливість, що існуюче говорить про себе як те, що воно в самому собі і не є. Показуючи себе таким чином, що існує “виглядає так, немов би…” Таке Казання себе ми називаємо “здаваністю”. Феномен не має зовсім нічого спільного з тим, що називають “явищем” або тим більше “тільки явищем”. Адже явище як прояв “чогось” означає відповідно якраз не: показування самого себе, але давання знати про себе чогось, що себе не показує, через щось, що показує”.

Все це звучить, чесно кажучи, немов набір слів. Якщо явище – це, припустимо гроза, блискавка чи дощ, то що тоді феномен? Електрика? Телефон – це предмет. Чи можемо ми вважати його феноменом?Навіщо потрібен термін феномен? Як ми його можемо використати?

Із терміном “феномен” Гайдеггер пов’язує цілий напрямок філософії – феноменологію. І от із цим варто було би розібратися трохи докладніше. Феноменологія — напрям філософських досліджень початку XX-го століття. Засновником та найвизначнішим представником феноменології був Едмунд Гуссерль.

Засновником та найвизначнішим представником феноменології був Едмунд Гуссерль.

Термін «феноменологія» походить від грецьких слів phainómenon, яке означачає «те, що з’являється» і lógos — вчення. У викладі Гуссерля феноменологія в основному розглядає та вивчає структури свідомості й явища, які в ній відбуваються. Цей розгляд повинен відбуватися з точки зору «першої особи», але вивчаються явища не так, як вони постають перед моєю свідомістю, а перед будь-якою свідомістю. Гуссерль вірив у те, що збудована таким чином наука про явища, феноменологія, може забезпечити міцну основу для усього людського знання включно із знанням науковим. Таким чином філософія могла б отримати статус строгої науки.

mash.jpg

Рожева машинкаГромадське Радіо

Тут одразу виникає питання: як ми можемо міркувати про явища, які постають перед будь-якою свідомістю? Наприклад, ми з вами можемо розмовляти про явища, які постають перед нами. От бачите цю машинку? Якого вона кольору? А якщо ми покажемо цю машинку кішці і спитаємо у неї: якого вона кольору, то навіть не зможемо дізнатися відповідь. Припустимо, що існують іншопланетні цивілізації. І от, як у фільмі “Прибуття” ми намагаємось встановити із ними контакт. Для цього нам потрібно з’ясувати, як одні і ті самі явища постають перед нашими свідомостями. Але як ми можемо це зробити? Сама ідея встановити якусь універсальну свідомість, з погляду якої ми могли би розглядати що завгодно, здається мені утопічною.

У своїй найпростішій формі феноменологія намагається створити умови для об’єктивного вивчення того, що зазвичай вважається суб’єктивним — свідомості та таких її проявів, як судження, сприйняття та почуття. Хоча феноменологія прагне бути науковою, вона не намагається вивчати свідомість із точки зору клінічної психології чи неврології. Замість цього за допомогою систематичних міркувань вона ставить собі метою визначити суттєві властивості структур свідомості та проявів свідомості.

Тут мені бачиться такий вихід. Повернемося до нашої машинки. Щоб уникнути суперечливих суб’єктивних вражень щодо її кольору, можна запропонувати реєструвати цей колір не за допомогою органів чуття, а якимсь приладом. Наприклад, спектрометром. Чи є спектрометр феноменологічним інструментом?

 

No Thumbnail

Рожева машинка та Übergang Мартіна Гайдеггера

komarov.jpg

Олександр КомаровГромадське Радіо

Перше питання: а це взагалі-то Гайдеггера термін чи Ніцше? Здається, про перехід вперше йшлося саме у його “Заратустрі”. От уривок з лекції Гайдеггера “Хто такий Заратустра у Ніцше?”, яку філософ прочитав у 1953 році у Бремені.

“Надлюдина перевершує тип колишньої і нинішньої людини і, таким чином, існує якийсь перехід [Ubergang], якийсь міст. Щоб ми, учні, могли слідувати за вчителем, який вчить про надлюдину, ми повинні, коли вже залишатися в цьому образі, дістатися до моста. Ми більш-менш повно обдумаємо перехід, якщо візьмемо до уваги три моменти:

1. Те, звідки йде той, що переходить .

2. Сам перехід.

3. Те, куди переходить той, що йде.

Це, останнє, ми повинні мати на увазі; і, перш за все, повинен мати на увазі той, хто переходить, а перед цим – учитель, який зобов’язаний вказувати на нього. Якщо погляд вперед помилиться в цьому “куди”, тоді процес переходу залишиться “без керма” і те, звідки повинен піти геть той, що переходить, залишиться у невизначеності. З іншого ж боку, те, куди покликаний той, що переходить, вперше виявляє себе при повному світлі лише тоді, коли він туди вже перебрався. Для того, хто переходить, а тим більше для того, хто в якості вчителя зобов’язаний показати перехід, це “куди” постійно залишається в якійсь далині. Далеке залишається. Оскільки воно залишається, воно перебуває десь поблизу, а саме в там, де воно зберігається вдалині як далеке, думаючи про нього і збираючись туди до нього. Близькість до далекого, про яку думають і пам’ятають, є тим, що наша мова іменує тугою [die Sehnsucht]. Помилково ми зводимо разом пристрасть [Sucht] з “шукати” [suchen] і “бути привабленим” [getriebensein]. Але старе слово “пристрасть” (жовтяниця [Gelbsucht], сухоти [Schwindsucht]) означає: недуга, страждання, біль”.

Цей текст видається страшенно заплутанним. По-перше, оскільки йдеться про перехід від людини до надлюдини, то варто розібратися, що Ніцше та Гайдеггер мають на увазі під цим терміном. Ніцше жив у ХІХ сторіччі, а Гайдеггер – у першій половині ХХ-го, а отже вони не могли знати про рух трансгуманістів – тобто людей, які будуть фізично перевершувати нас, завдяки розвитку технологій та тюнінгуванню власних організмів. Про таку надлюдину, наприклад, йдеться у романі Вільяма Гібсона “Мона Ліза Овердрайв” – це дівчина, яка може виходити в Інтернет без допомоги зовнішнього комп’ютерного інтерфейса, оскільки цей інтерфейс вже є частиною її організма. Що ж мали на увазі Ніцше, а потім Гайдеггер, коли казали про надлюдину? Невже це був Гітлер і нацисти?

Що ж мали на увазі Ніцше, а потім Гайдеггер, коли казали про надлюдину? Невже це був Гітлер і нацисти?

Коротка історична довідка.

Мартін Гайдеґер (або Гайдеґґер; нім. Martin Heidegger) (*26 вересня 1889, Мескірх, Німеччина — †26 травня 1976, Мескірх) — німецький філософ, який зосереджував свою роботу у сферах феноменології та герменевтики. Один із засновників герменевтики та сучасної лінгвістичної філософії. Поруч із Людвігом Вітгенштайном здійснив мовну революцію.

Гайдеггер створив вчення про Буття як про основоположну і невизначену, але до всього причетну стихію світобудови. Поклик Буття можна почути на шляхах очищення особистісного існування від знеособлюючих ілюзій повсякденності (ранній період) або на шляхах осягнення сутності мови (пізній період). Філософ є одним з основоположників німецького екзистенціалізму. Відомий також своєрідною поетичністю своїх текстів і використанням діалектної німецької мови у серйозних працях.

mash.jpg

Рожева машинкаГромадське Радіо

Є у біографії Гайдеггера і декілька неприємних епізодів. 21 квітня 1933 року, після приходу нацистів до влади, Хайдеггер на рік стає ректором Фрайбурзького університету, а 1 травня того ж року вступає в НСДАП, бере участь у політичній діяльності. Він виголошує промови, спрямовані на інтеграцію університету до нацистської держави і активно користується нацистської риторикою. Залишається членом НСДАП до самого закінчення Другої світової війни. У 1944 році Хайдеггер покликаний в фольксштурм. У квітні 1945 року Хайдеггер виявляється на окупованій французами території і піддається денацифікації. Відбувається суд, який підтверджує свідому підтримку мислителем нацистського режиму. На суді Ганна Арендт підтримувала Гайдеггера, а Ясперс виступав проти нього. В результаті філософа усунули від викладання до 1951 року.

На суді Ганна Арендт підтримувала Гайдеггера, а Ясперс виступав проти нього.

Тепер давайте візьмемося до самого переходу. Гайдеггер описує його процес у дуже туманних термінах.

“Готуючись до переходу від Кінця першого Початку в інший Початок, людина не тільки вступає в ніколи ще не бувалий “період”, але в абсолютно нову область історії (Geschichte). Кінець першого Початку ще довго буде долатися в цьому переході, і навіть в самому іншому Початку”.

І далі:

“Цей перехід є розбіг для стрибка, за допомогою якого Початок, і в ще більшому ступені інший Початок, може розпочатися. Тут в цьому переході готується найвідпочатковіше і тому “найісторичніше” (geschichtlichste) рішення, або-або, від якого не можна сховатися ні в які нори і таємні місця: або залишатися в ув’язненні Кінця і його останніх наслідків, тобто оновлених модифікацій “метафізики”, які стають все грубіше і грубіше, все безглуздіше і безглуздіше (новий “Біологізм” і т.д.), або почати новий Початок, тобто зважитися до його довгої підготовки”.

А оскільки Початок відбувається тільки в стрибку, то і ця підготовка до нього повинна бути стрибком і як така вона повинна виходити і відстрибувати від конфронтації з першим Початком і його історією (Geschichte).

В іншому Початку все суще буде принесено в жертву Seyn-буттю, і тільки через це отримає суще як таке вперше свою істину”.

Що це взагалі таке? Що це все означає? Як цей перехід, власне, відбувається?

Третє питання: куди ми переходимо? Що це за місце, і як воно виглядає?

 

No Thumbnail

Ніклас Луман: курка чи яйце?

 

yuliya_dobronosova.jpg

Юлія ДоброносоваГромадське Радіо

Подкаст Олега Шинкаренка “Філософський Барабан” запросив доцентку кафедри філософії і педагогіки Національного транспортного університету Юлію Ємець-Доброносову, для розмови про німецького соціолога Нікласа Лумана та його концепцію медіа-суспільства.
Ніклас Луман (1927—1998) — німецький соціолог. Поділяв наукові погляди нейробіологів Франциска Варели і Умберто Матурани на природу живих і соціальних систем, в своїх роботах застосовував біологічну концепцію «аутопоезиса» (autopoiesis).
Аутопоезис (від грецької auto — сам, poiesis — створення, виробництво) — термін введений в 1972 року науковцями Умберто Матураною і Франсиско Варелою означає самопобудову, самовідтворювання живих істот, зокрема людини, які відрізняються тим, що їхня організація породжує як продукт їх самих без розділу на виробника і продукт.
Наприклад, що з’явилося раніше курка або яйце? (Що тут виробник, а що продукт?), ДНК це текст, який читає і пише сам себе
Ніклас Луманн переосмислив термін «аутопоезис» для пояснення функціонування та взаємодії соціальних систем. Що ж він мав на увазі?
Ніклас Луман отримав юридичну освіту у Фрайбурському університеті, потім навчався у Гарварді, захистив дві дисертації із соціології, працював в університетах Мюнстера та Білефельда. Ще на початку своєї професорської роботи Луман поставив перед собою задачу: за 30 років створити повне зображення життя суспільства. Всього він написав 77 книг та біля 250 статей на теми системної теорії суспільства. Крім того, він був власником пивного бару Pons у рідному місті Люнебург. До речі, Понс досі існує. Там можна випити кави за 2 євро 50 центів або ж півлітра пива Пілсенер за 3.90.
Луман вважав, що суспільство, як всеосяжна соціальна система, конституюється розрізненням себе від навколишнього світу, до якого відносяться системи свідомості (індивіди), система мозку і фізичні системи. Тут одразу виникає перше питання: як він міг взагалі відрізняти свідомість від мозку? Хіба може існувати свідомість за межами мозку? Хіба не правда, що свідомість є продуктом мозку і його невід’ємною частиною?
Відмежувавши себе від навколишнього світу, суспільство здатне оперувати у замкнутий спосіб і, оскільки, єдиною достовірно-соціальною операцією виступає комунікація, то оперативна замкнутість виражається в тому, що одна комунікація під’єднується до іншої комунікації. Сенс є медіум, за допомогою якого відбувається таке під’єднання. Проте, саме суспільство неоднорідне і диференціюється на ряд підсистем, таких як: функціональні підсистеми (масмедіа, політика, наука та інше), системи інтеракцій лицем-до-лиця, а також системи організацій. Кожна функціональна підсистема відособлюється через кодування комунікацій: через так-редакції і ні-редакції, закладені в сенсі. Як відбувається це кодування?

Луман був власником пивного бару Pons у рідному місті Люнебург​.

Кожна функціональна підсистема прагне включити комунікації, специфічні тільки для себе, але, одночасно з цим, виключити комунікації іншого роду. Наука, наприклад, існує завдяки коду істина/брехня, тому в ній будь-яке дійсне твердження може під’єднуватися виключно до іншого дійсного твердження. Як же в цій системі кодування існують політика та масмедіа?
Комунікація сама по собі є триєдністю інформації, повідомлення і розуміння (усвідомлення розрізнення між інформацією і повідомленням). Луман пропонує радикальне переосмислення базових пізнавальних засад на які традиційно спиралася соціологія від класичного періоду власного розвитку. Теоретик вважає недоцільним будувати теорію навколо “дій” людей і навколо проблеми соціального суб’єкта, оскільки суспільство – це, насамперед, система комунікацій. Причому, комунікації є зовнішніми по відношенню до системи свідомості, а тому не можуть бути зведеними до її виявів. Це точно не правильно. Здається, що тут є груба помилка. Як може існувати комунікація поза свідомістю? Відкинемо навіть те, що Луман помер ще до появи онлайн-ботів, які можуть комунікувати з людьми або навіть один з одним, навіть не маючи свідомості. Адже це не можна назвати усвідомленою комунікацію, вони насправді не спілкуються з нами, а продукують автоматичний текст. Комунікація завжди є виявом свідомості, бо несвідомі істоти до неї не здатні.

Як може існувати комунікація поза свідомістю?

Процес комунікації є процесом сенсотворення, який реалізує себе в “актуальному тепер” (принцип запозичений із феноменології) й водночас окреслює потенційні варіанти розгортання. Що це означає? Ясно, що коли ми розмовляємо один з одним, то сенс нашої розмови виникає прямо зараз і є декілька варіантів того, куди саме наша розмова може повернути. Навіщо про це казати?
Роблячи виразний акцент на комунікацію як базову операцію соціальної системи,  Луман обмежує раціональність статусом “фактору”. Як фактор обмежує раціональність? Що тут мається на увазі?
Луман із застереженням ставиться до виявлення причинно-наслідкових зв’язків, оперуючи поняттям “подвійної контингенції” – де наслідок ситуативно формується в залежності від реалізації комунікації – тобто, це не передбачає наперед заданої траєкторії. На маю думку, всі осмислені розмови мають певні сценарії, і ми просто не можемо від них відхилитися, щоб розмова не втратила сенс. А отже ніякого порушення причинно-наслідкових зв’язків просто не може бути. Що Луман має на увазі, коли каже про подвійну контингенцію?
Розмова – це не так просто, як здається на перший погляд. Вона є виявленням свідомості, її продуктом. Можна сказати, що розмова і є сама свідомість, яку ми можемо почути, навіть коли розмовляємо самі із собою.
 

No Thumbnail

Маршалл Маклуен: “Реклама колготок спричиняє гомосексуальність”

mcluhan1234.jpg

Маршал МаклуенWinnipeg Free Press

Герберт Маршалл Маклуен народився 21 липня 1911 і пішов з життя 31 грудня 1980. Він здобув широку популярність завдяки дослідженню формуючого впливу електричних і електронних засобів комунікації на людину і суспільство, зокрема, концепції глобального села. Його ідеї мають важливе значення для розуміння розвитку сучасної цивілізації як глобального суспільства, яке «абсолютно забезпечує неузгодженість за всіма питаннями». Чи немає тут перебільшення? Адже саме завдяки електронним засобам комунікації ми маємо тепер просто неймовірну і нечувану раніше узгодженість за всіма питаннями. Для того, щоб їх узгоджувати, більше не треба збиратися всім разом в одному місці – досить просто домовитися по Інтернету. Всі ідеї та новини розповсюджуються майже миттєво. Що мав на увазі Маклуен?

У 1928 р. Маршалл Маклуен вступив до університету Манітоби (Вінніпег, Канада), де в 1933 р. отримав диплом бакалавра з інженерної спеціальності (електротехніка), а в 1934 р. — диплом магістра з англійської літератури (English studies).  Інтерес до англійської літератури спонукав його в 1934 поступити в коледж Триніті Холл (Trinity Hall) Кембриджського університету (Англія). В 1936 р. Маклуен отримав диплом бакалавра Кембриджського університету і після повернення до Північної Америки почав викладацьку діяльність в Вісконсинському університеті (Медісон, США) на посаді асистента. В грудні 1943 року Маклуен отримав ступінь доктора наук, захистивши дисертацію під назвою «Місце Томаса Неша в книжковій культурі його часу». Томас Неш – це письменник Єлизаветинської епохи, який у 1954 році написав перший в англійській літературі крутійський роман “Злощасний мандрівник або життя Джека Уілтона”. У 1952 році Маклуен став професором університету Торонто.

Розглянемо книжку Маклуена “Механічна наречена: Фольклор індустріальної людини” (1951)

У вступі до книги вчений вказує на те, що сучасний фольклор є продуктом інтелектуальної діяльності величезної армії професіоналів: рекламних агентів, письменників, сценаристів, художників, режисерів, дизайнерів, журналістів, вчених тощо Всі вони створюють в масовій свідомості перманентне відчуття недостатності і нестачі різноманітних матеріальних і нематеріальних об’єктів. Стан «незадоволеності» в масовій свідомості необхідний для підтримки масового споживання і розвитку капіталістичної економіки. Особливу увагу при цьому набуває форма подачі інформації: процес одночасного аудіовізуального враження має таку силу, що глядач просто не може раціонально мислити і критично сприймати цю інформацію. Задача Маклуена в цій книзі зводиться до показу прихованих форм впливу на масову свідомість в різних формах масової комунікації: рекламі, телевізійних передачах, кіно тощо.

Маршалл Маклуен: “Значення сексу ненормально перебільшується, завдяки використанню ринкових механізмів і техніці індустріального виробництва”.

Кожна глава книги є окремим твором і присвячена аналізу того чи іншого аспекта популярної культури. Одна з глав, “Механічна наречена”, дала назву всій книзі. В ній Маклуен розглядає проблему взаємозв’язку сексу і технологій в сучасній культурі. Як приклад наводиться реклама колготок “На п’єдесталі”. В цій рекламі показані ноги в колготках, які стоять на п’єдесталі. При цьому людське тіло відсутнє. Маклуен вказує, що це типовий прийом рекламного бізнесу: акцент на товарі чи послузі, що продається. В результаті «значення сексу ненормально перебільшується, завдяки використанню ринкових механізмів і техніці індустріального виробництва…

Відношення до сексу, як поведінкової проблеми, яке редукує сексуальний досвід до рівня механічних і гігієнічних проблем, побічно присутнє і проявляється у всьому. Це робить неминучим розлад між фізичним задоволенням і функцією відтворення потомства, а також є причиною гомосексуалізму”. Отже Маклуен стверджує, що реклама створює не лише штучні бажання, але й сексуальні девіації. Ця книжка написана у 1951 році. Вам не здається, що ідеї, викладені в ній, дещо застаріли? Адже гомосексуальність виникла задовго до ХХ сторіччя та сучасних медіа. Дуже сумнівно, що вона може бути їхнім наслідком.

Наступна книжка Маклуена “Галактика Гутенберга: Становлення людини друкуючої” (1962). Книга “Галактика Гутенберга” отримала премію уряду Канади і зробила ім’я Маклуена відомим в колі наукової спільноти. В цій книзі Маклуен намагався дати відповідь на питання: яким способом комунікаційні технології (переважно писемність і книгодрукування впливають на організацію когнітивних) процесів в суспільстві).

Етапи розвитку цивілізації за Маклуеном:

первісна дописьменна культура з усними формами зв’язку і передачі інформації, заснована на принципах колективного способу життя, сприйняття і розуміння оточуючого світу;
писемно-друкована культура («галактика Гутенберга»), епоха дидактизму і націоналізму, яка замінила природність і колективізм індивідуалізмом, деколективізацією і детрайбалізацією (від англ. tribe — плем’я);
сучасний етап «глобального села», який відроджує природне аудіовізуальне, багатовимірне сприйняття світу і колективність, але на новій електронній основі — через заміщення письменно-друкованих мов спілкування радіотелевізійними і мережевими засобами масових комунікацій.

yuliya_dobronosova.jpg

Юлія ДоброносоваГромадське Радіо

За Маклуеном, людство досягло тієї стадії розвитку, в основі якої лежить повна взаємозалежність всіх людських груп, націй, культур та релігій. Тепер людство перебуває в одній зоні тісної взаємодії: будь-яка подія на будь-якому континенті одразу ж здійснює вплив на добробут і поведінку людей на всіх інших континентах, з чого й випливає, що всі нації та всі співтовариства пов’язані між собою тісною мережею взаємозв’язків, ніби-то проживають в «єдиному селі». Такі процеси багаторазово зменшують світ, перетворюючи його на «глобальне село», чому також сприяє діяльність транснаціональних корпорацій, електронні ЗМІ, в тому числі і міжнародні та Інтернет, а вже наслідками виступають масові міграції населення в межах світу, глобалізація, вестернизація тощо.

Шкода, що Маклуен помер так рано і не побачив Інтернету. Тоді його концепція зазнала би радикальних змін. Чи триває сьогодні цей етап глобального села, де всі знають один одного?

“Замість того, щоб перетворитися на колосальну Олександрійську бібліотеку, світ став комп’ютером, електронним мозком, саме так, як це описується у невибагливій науковій фантастиці, – пише Маклуен, – І в міру того як наші почуття виходять назовні, Великий Брат проникає всередину. Тому якщо ми не зуміємо усвідомити цю динаміку, то в один прекрасний день опинимося зануреними в атмосферу панічного страху, який більше пасує тісному селищу племінних барабанів з його загальною взаємозалежністю і вимушеним співіснуванням”.

Ця цитата виглядає вже надто алармістською. Виглядає так, що Маклуен просто не знав свій предмет, а просто намагався, як ми кажемо зараз, “розігнати зраду”. Звідки цей страх? Може, він боявся, що сучасні інформаційні технології потраплять до рук очільників Радянського Союзу, і ті захоплять за їхньою допомогою весь демократичний світ?

Книга Маршалла Маклуена «Розуміння медіа» стала одним з перших досліджень в області медіа-екології. На думку Маклуена, ЗМІ повинні стати об’єктами дослідження самі по собі, незалежно від їх змісту (контенту). Основна ідея полягає в тому, що засіб масової інформації (комунікації) впливає на суспільство в першу чергу не своїм змістом, а тими характеристиками, які відрізняють його від інших ЗМІ. Найпростішим засобом масової інформації є електричне світло, яке створює навколишнє середовище шляхом простої присутності. «Електричне світло — це чиста інформація. Воно являє собою, так би мовити, засіб комунікації без повідомлення».

Електричне світло не містить жодного контенту, але тим не менше дозволило людям з користю використовувати нічний час і зробив економічну діяльність сучасного суспільства цілодобовою. Подібним чином телебачення, радіо, газети та інші засоби масової інформації чинять величезний і непередбачуваний вплив на розвиток суспільства самим фактом свого існування. Однак ці ефекти виявляються непоміченими через те, що дослідники в першу чергу цікавляться смислом повідомлень, які передаються. Необхідність вивчення прихованих медіаефектів Маклуен сформулював у вигляді знаменитого висловлювання «Засіб передачі повідомлення сам є повідомленням» (The Medium is the Message).

Маршалл Маклуен: “Засіб передачі повідомлення сам є повідомленням”.

Здається, що Маклуен став жертвою прагнення до ефектних афоризмів. Ну і що, що засіб є повідомленням? Комп’ютер є повідомленням про існування комп’ютера. Але це повідомлення не має ніякого корисного вмісту. Ми можемо просто цитувати Маклуена, щоб справити враження досвідчених медіа-експертів, але ж насправді всі його праці були написані дуже давно і сьогодні втратили актуальність. На мою думку, тепер вони мають для нас не більше значення, ніж глиняні таблички шумерів.

Масштаб досліджень Маклуена та його передбачення вражають. Можна впевнено сказати, що він бачив майбутнє, хоча й мав сильний страх до нього. Цей страх нагадує жах дикуна, первісної людини, яка несподівано побачила радіоприймач. Чи можуть бути для сьогоднішньої людини корисними ці забобони науковця минулого сторіччя? Принаймні вони здатні навчити нас самим позбавитися від будь-яких забобон.

Цілу розмову, власне докладні відповіді Юлії Доброносової, слухайте у доданому звуковому файлі.
 

No Thumbnail

Любко Дереш: “Російський олігархат упокорює українську журналістику”

Соліпсизм (від латинського solus ipse — тільки сам) — теоретична установка, згідно з якою увесь світ бачиться породженням свідомості, котра — єдине, що дано безсумнівно, повсякчас тут. Соліпсист вважає, що єдине, що дійсно існує, це він сам, а все інше – ілюзія, існування якої довести неможливо. Першим теоретично обґрунтованим соліпсистом був французький філософ Рене Декарт, який проголосив: когіто – ерго сум –  “Я мислю, а отже – існую”. Тобто він сам не мав сумнівів у тому, що він мислить, а довести, що мислять інші люди, він не міг, а предмети, які не мислять – точно не існують.

Це дуже зручна позиція: оскільки нічого, крім тебе, не існує, то на нього можна просто не зважати. Наприклад, можна не платити за квартиру чи за проїзд в автобусі. А на вимоги контролера відповісти: “Пане, чого ви непокоїтесь? За межами мого досвіду вас не існує!” Але чомусь соліпсисти не поводяться таким чином. Ми знаємо про Декарта, що він навіть брав участь у війні. З ким же він тоді воював? Що ми можемо тут заперечити соліпсистам?

У зв’язку із соліпсизмом важливо також пригадати про мозок у колбі. Це такий мисленевий експеримент, який ілюструє залежність людини від її суб’єктивних відчуттів. Цей експеримент придумав американський логік та філософ Хіларі Патнем. Він зробив припущення, що за певного рівня розвитку науки вчений зможе дістати мозок людини, покласти його у спеціальний живильний розчин, підключити до нього електроди і транслювати через них картинку, що ця людина насправді перебуває на Багамах, лежить у шезлонзі і цілими днями купається та відпочиває. Суть експеримента в тому, що неможливо відрізнити реальні відчуття від генерованих, а отже неможливо сказати, які з наших відчуттів справжні, а які – фальшиві.

Подібна ідея із захопленням сприймалася письменниками. Вперше її підхопив Говард Лавкрафт у своєму оповіданні “Той, що шепоче у пітьмі”. Також вона з’явилася в оповіданні Станіслава Лема “Дивні скриньки професора Конкорана”. Ну, й найвідоміший для всіх приклад – це фільм братів (чи сестер?) Вачовськи “Матриця”, де люди, яким здавалося, що вони живуть нормальним життям, насправді весь час перебували у спеціальних капсулах, слугуючи елементами живлення для величезного комп’ютера. І ми не можемо тут нічого заперечити. А раптом все так і є? А “Матриця“ – це лише документальний фільм, який цей комп’ютер дозволив нам подивитися, щоб найбільш просунуті з нас мали уявлення про справжню реальність?

Дуже цікавим є етичний соліпсизм. Він стверджує, що значення мають моральні судження тільки того, хто їх висловлює. Найяскравішим представником етичного соліпсизму є більшість громадян Російської Федерації. Вони абсолютно впевнені у тому, що все, що вони роблять – морально, а все, що роблять інші – аморально. Наприклад, вживати допінг на олімпіаді – це правильно, а позбавляти за це права участі у змаганнях – аморально. Зовсім нещодавно російський протоієрей Всеволод Чаплін проголосив, що християнська заповідь “не убий” має багато виключень. Вона не стосується, наприклад, внутрішніх ворогів. Просто треба визначитись, хто ці вороги, та повбивати їх. Оце й буде по-християнському. В принципі, у таких міркуваннях є певна логіка. Чи немає?

Про це та багато іншого – слухайте у свіжому випуску подкаста Олега Шинкаренка “Філософський Барабан” із письменником Любком Дерешем.

No Thumbnail

Як правильно їсти мухомори?

Скептицизм – це філософський напрямок, що розглядає сумнів як принцип мислення. Особливо сумнів у надійності істини. Помірний скептицизм обмежується пізнанням фактів, виявляючи стриманість щодо всіх гіпотез та теорій.

Розглянемо тут два приклади. Хресний хід з Донбасу у Київ за мир та проти війни. Перед тим як доєднатися до цього хресного ходу, скептик би спочатку подумав: а чи дійсно процес пішого пересування зі сходу на захід протягом декількох днів допоможе припиненню війни? Він би розглянув спочатку причини цієї війни, потім дізнався би причини припинення більшості попередніх війн. Потім він би порахував, скільки хресних ходів допомогло припинити війни минулого. Потім він би вивчив історію хресних ходів аж від хресних походів хрестоносців і розглянув би їхні наслідки: дійсно цікаво – якщо людина йшла по вулиці з іконою, то до чого це зазвичай призводило? Чи правильно я зобразив хід думки скептика?

Але скептицизм, окрім користі, може також завдати і шкоди. Наприклад, перед тим як вийти на Євромайдан, скептик міг подумати: чи дійсно стояння на вулиці протягом декількох місяців може допомогти підписанню угоди із Євросоюзом, відставці уряду Азарова та президента Януковича? Які саме дії у минулому призводили до відставки урядів та президентів? І така людина просто би не вийшла на Майдан. З іншого боку, після перемоги Євромайдану тепер у скептиків є дуже потужний аргумент на користь стояння на вулиці. Чи не дискредитує це скептицизм?

Взагалі жоден віруючий не може бути скептиком, адже всі догмати віри руйнуються після їхньої скептичної перевірки. З іншого боку, віруючий також має потужну зброю у боротьбі із скептицизмом. “Добре, ви ніколи не бачили як воскресають люди, – скаже віруючий скептику, – але ж Ісус Христос – не людина, він – син Бога. Чи бачили ви колись, як воскресає син Бога?” – “Але ж ви також не бачили”, – відповість на це скептик. – “Але ж ніхто з нині існуючих людей не бачив навіть Наполеона, то як же ми можемо стверджувати, що він існував насправді?” Наскільки це неспростовний аргумент для скептика?

Про це та багато іншого слухайте у свіжому подкасті “Філософський Барабан” про скептицизм із магістром філософії та експертом з еволюційної та когнітивної психології релігії Іллєю Ягіяєвим.

No Thumbnail

Алексей Мозговой, динозаври та модальність побаченого Жоржа Діді-Юбермана

didi_huberman_poster.jpeg

Постер до Юбермана

Книжка Жоржа Діді-Юбермана “Те, що ми бачимо, те, що дивиться на нас” (1992), страшенно заплутана. В ній незрозуміла вже навіть перша фраза: “Те, що ми бачимо, має вагу – існує – у наших очах тільки за рахунок того, що дивиться на нас”. Ця фраза просто вганяє у ступор. Ну що це таке? Діді-Юберман пише, що ми бачимо тільки те, що дивиться на нас? Чи ми звертаємо увагу тільки те, що дивиться на нас? Чому він не може висловитися точно? Навіщо така плутанина? Але ж ми бачимо і звертаємо увагу не тільки на те, що дивиться на нас (тобто виключно живих істот, які мають хоча би начатки свідомості), а все, від чого відбивається світло, тобто – всі предмети. Навіщо ж Діді-Юберман вводить нас у оману? Може, це не філософія, а поезія, коли можна замість логіки користуватися метафорами?

“Бачення мислиться і випробовується з усією гостротою лише в досвіді дотику”, – пише Діді-Юберман. Ця фраза знов абсолютно незрозуміла. Гострота бачення – це коли останній рядок у окуліста бачиш чи як? Але ж я не знав ще жодної людини, яка би мацала руками цю перевірочну офтальмологічну таблицю. А якщо це не гострота зору, то про що тут взагалі каже Юберман? Це що – Місяць справді гостро можуть бачити тільки деякі американські астронавти, які його торкалися? А ми – ні? А як же бути, наприклад, із Сонцем, якого ніхто не зможе торкнутися?

Далі Діді-Юберман пише про “модальність побаченого” і наводить цитату з роману Джойса ”Уліс”, той епізод коли помирає мати Стівена Дедала, він бачить колір її блювоти і вже надалі цей колір переслідує його. Навіть коли він дивиться на море, він пригадує блювоту матері. Я погоджуюсь із тим, що досвід впливає на сприйняття, але виходить так, що наш досвід не загострює наш зір, а навпаки – спотворює побачене? Це і мається на увазі під модальністю? 

Джойс пише “Заплющ очі та дивися”, і це правда: якщо вже погодитися із тим, що досвід загострює зір, то, маючи певний досвід, можна бачити із заплющеними очима. Я наприклад, вмію друкувати на клавіатурі комп’ютера, майже не дивлячись на неї. Але ж, якщо послухатися цієї рекомендації, то можна взагалі відмовитися від зору. Але ж більшість речей змінюється. Навіть у клавіатури може відламатися клавіша, я не кажу вже за більш складні і рухомі речі. Чи не здається вам, що досвід тільки заважає бачити?

Далі Діді-Юберман говорить про ситуацію розколу поміж тими людьми які, дивлячись на певний об’єкт, бачать лише його зображення, і тими, які нехтують зображенням, віддаючи перевагу історії цього об’єкта. У першому випадку, пише Діді-Юберман, цей наївний погляд створює тавтологічну ситуацію. Візьмемо для прикладу нещодавно відкритий у Алчевську монумент “герою Новоросії” Олексію Мозговому. Якщо не знати історію Мозгового, те, що він був терористом і бандитом, і що його вбили конкуренти, у яких було більше зброї, то ми просто бачимо пам’ятник герою. Але якщо знати тільки одну історію, а очі взагалі закрити, то ми й ніякого пам’ятника не побачимо. Тут одразу виникає питання – а може й бачити нічого взагалі не потрібно? Давайте просто прочитаємо історію Мозгового і те, що йому поставили пам’ятник. Не треба іздити до Єгипту, щоб подивитися на піраміди – досить лиш прочитати про них. А на динозаврів ми й взагалі не зможемо подивитись, як би того не хотіли. Історій пов’язаних із динозаврами ми також не знаємо. Тому одразу виникає спокуса уявити собі динозаврів у зручних кріслах із свіжим номером газети “Мезозойські новини” у лапах. Вони не носяться із ричанням за здобиччю, а спокійно дискутують, кого оберуть наступним президентом і до чого це призведе. Я тільки не розумію, навіщо Діді-Юберман пише про все це. Яку користь нам може дати усвідомлення ситуації розколу поміж зображенням та його історією?

Відповіді на ці та інші питання слухайте у свіжому випуску подкаста “Філософський Барабан” із кандидатом філософських наук Володимиром Приходьком. 
 

No Thumbnail

Пол Фейерабенд: критика з позиції марення божевільних

«Наш перший крок у критиці звичайних людських понять і реакцій полягає в тому, щоб винайти нову понятійну систему, або ж перенести таку систему з того, що поза наукою, з релігії, міфології, з ідей некомпетентних людей або з марення божевільних». Це був уривок з книжки американського філософа Пола Фейерабенда «Проти метода», яку він видав у 1993 році.

Але як же можна критикувати ідеї з позиції марення божевільних, як нам пропонує філософ?

Фейерабенд послідовно заперечує наукове пізнання,вважаючи його справжньою семантичною диктатурою. «Якщо батьки шестирічної дитини можуть вирішувати, виховувати її згідно укладів протестантизму або юдаїзму, або ж взагалі не давати йому релігійного виховання, — пише Фейерабенд, — то у випадку з науками вони не мають тієї ж свободи. Існує абсолютна необхідність вивчати фізику, астрономію, історію. У нас немає права замінити їх магією, астрологією або вивченням легенд.

Так само ніхто не задовольняється просто історичним поданням фактів і принципів фізики (астрономії, історії і т.д.). Чи не кажуть: деякі люди вважають, що Земля обертається навколо Сонця, тоді як інші розглядають Землю в якості порожнистої сфери, яка містить в собі Сонце, планети і нерухомі зірки. Кажуть: Земля обертається навколо Сонця, а все інше — просто абсурд».

Варто всіляко підтримувати плюралізм та різноманітність у всьому. Школа має давати різні погляди на факти та події у підручниках, але, здається, що Фейерабенд просто знущається з нас. Або ж прагне дешевої популярності. Він же просто спеціально плутає факти з ідеями!

Друга мішень Фейерабенда — раціоналізм. Його він просто зневажає. «Раціоналізм не має точного змісту, а розум не піднімається над принципами тієї партії, яка виступає від його імені, — пише філософ, — Усе спрямовано в сторону загальної одноманітності. Час звільнитися від Розуму і сказати йому «прощай». Розум має великий успіх серед філософів, яких живлять відраза до складності, і серед політиків, які прагнуть до світового панування. Для інших, тобто практично для нас усіх, він є нещастям. Прийшов час з ним розпрощатися». Все це звучить дуже гарно та радикально, нагадує щось революційне.

Але як саме Фейерабенд пропонує розпрощатися із розумом? Що для цього треба зробити?

Фейерабенд вважає, що люди, які володіють певними знаннями, не мають ними пишатися, бо ця перевага — дуже відносна.

Як приклад, він наводить таку історію. Лікар запропонував пацієнту із Центральної Африки пройти рентгенівське обстеження, щоб точно встановити причину захворювання. Пацієнт попросив його використовувати щось інше, бо «ніхто не має права втручатися всередину мого тіла».

Тут бажання лікаря дізнатися і на основі цього — запропонувати найбільш ефективний спосіб лікування стикається з бажанням паціента зберегти недоторканість свого тіла. Дискусія про цінності означає аналіз і вирішення подібних конфліктів. Чи є бажання цього пацієнта розумним? Воно розумно для того співтовариства, яке цінує недоторканність тіла і очікує, що лікар буде працювати в рамках, які визначає ця цінність.

Але ж співтовариство, яке передусім цінує недоторканість тіла, не дуже розумне само по собі. В Росії є рух, який заперечує існування вірусу імунодефіциту людини. Прекрасний рух!

Можна ще заперечити існування тяжіння і вистрибнути з вікна дев’ятого поверху. А от чи треба?

Фейерабенд настільки зневажає розум, що навіть відмовляє йому у ролі чинника, що спричинив прогрес суспільства від дикунства до лібералізму. «Ті свободи, якими ми володіємо і яких все ще позбавлені мільйони людей, лише в рідкісних випадках були досягнуті розумним шляхом, — пише він, — Вони стали результатом зіткнень і компромісів, структуру яких неможливо охопити якимись загальними принципами, які покривають всі випадки — від Клісфена до Мандели».

І до Петра Порошенка, хочеться одразу додати.

І дійсно — ну хіба наш Євромайдан переміг в результаті дій розумних людей? Нічого подібного, сказав би Фейерабенд: перемогу забезпечив сам Віктор Янукович, який злякався та втік до Росії. І навіть не Віктор Янукович, а просто так воно якось все само перемоглося випадково.

Відповіді на ці та інші питання — у черговому випуску подкаста «Філософський Барабан» із завідувачем кафедри теоретичної та практичної філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктором філософії, професором Людмилою Шашковою.

No Thumbnail

Путіну не вистачає окситоцину

Брейн — це мозок, а траст — це довіра або ж різновид форми власності.

Ну, наприклад, Петро Порошенко хоче продати свою шоколадну фабрику, але не назавжди, а тільки на строк свого президентства — воно ж не вічне. Тому він віддає її у траст якомусь керуючому, якому він довіряє. І виходить цікава ситуація: шоколадна фабрика тепер не належить ані самому Петру Порошенку, ані керуючому.

Історія трастів Англійського загального права йде до часів Середніх віків, коли переведення майна у трасти застосовувалося для захисту майна знаті від посягань на нього королів і кредиторів — керуючими трасту призначалася церква, а церковне майно не підлягало конфіскації.

Так само, на думку Патрісії Черчленд, влаштований і наш мозок. Це такий собі траст, де майно — тобто свідомість — не має ані ментальної, ані матеріальної форми — це ані думки, ані мозок як скупчення нервів. Саме тому ми не можемо конфіскувати свідомість із нашого організму, тобто — редукувати її до чогось «намацального» та зрозумілого.

Свою теорію Черчленд базує на поступовій еволюції схеми мозку. Від самого початку вона базувалася на самозбереженні. Ми шукаємо їжу, коли голодні, шукаємо тепло, коли холодно, і секс, коли нас діймає хіть. В процесі еволюції мозку ссавців, ця схема дещо розширилася, бо із окремих хижаків, які збиралися у зграї, виникло суспільство. І суспільство означає, що інші — це вже не лише вороги та конкуренти, але й друзі, родичі, колеги.

Мозок знає, що інші — це не ми, але він здатен сприймати їх як частину нас. І коло таких осіб може розширюватись.

За соціалізацію, на думку, Патрісії Черчленд, відповідає окситоцин. Це така речовина, яку виділяє наш мозок, щоб зменшити реакцію на стрес.

Коли ми серед друзів та колег — мозок виділяє окситоцин, і ми не хвилюємося з приводу того, що вони, наприклад, можуть нас вбити або пограбувати. Таким чином все наше суспільство побудовано не на якихось моральних засадах, а на окситоцині.

Якщо би Достоєвський, який писав свій роман «Злочин та покарання», знав про це, він би обов’язково присвятив цьому окрему главу. Він написав би щось типу: «Через погане харчування у крові Федіра Раскольникова різко впав рівень окситоцину, тому він регресував до хижака. Всі його думки про те, чи має він право на вбивство, насправді були викликані гормональним розладом. Ось до чого призводить бідність!»

Окрім системи оцінки стресу у людей також істотно еволюціонувала так звана рептильна система болю. Поступово люди почали прогнозувати не лише, яку біль будуть відчувати інші люди, але й що вони взагалі можуть відчувати при певних взаємодіях. Модифікація кірки та підкірки призвела до збільшення об’єму пам’яті.

Людина тепер отримала здатність запам’ятовувати, до чого саме призводили неправильні або правильні її дії у минулому і, порпаючись у цьому величезному складі, прогнозувати наслідки своїх дій у майбутньому. Ми називаємо це інтуїцією.

Патрісія Черчленд вважає, що совість — це не моральна категорія, знову ж таки, а фіброзна мережа потужних інтуїцій про те, що є правильним або неправильним у межах даного суспільства.

Все це виглядає дуже логічним, але іноді з’являються і певні сумніви. Якщо людина асоціальна та безсовісна є такою тільки через певні проблеми із функціонуванням мозку, то як бути із певними суспільствами.

Невже у 86% росіян, які підтримують дії Путіна, пошкоджений мозок?

Черчленд вважає, що саме зміна побудови мозку відповідальна за еволюцію людства від мідного до залізного віку і від монархії до демократії.

Тут виникає питання зворотньої еволюції. Зараз ми бачимо, що є досить таки багато бажаючих повернутися назад. Одні скиглять за СРСР, а іншим хотілося би повернутися у часи перших Хрестових походів, коли хрестоносці билися із сарацинами за гріб господень поблизу від Палестини та Єрусалима. Що відбувається із мозком цих людей?

Чи можна також сказати, що нейрофілософія, яку пропагує Патрісія Черчленд, взагалі скасує більшу частину відомої нам філософії, як неактуальну? Навіщо нам Кант, якщо є окситоцин? Про це та багато іншого слухайте у свіжому випуску подкасту «Філософський Барабан» із кандидатом філософських наук Оленою Комар.

No Thumbnail

«Метафізика Донецька» не віщувала катастрофи

Вперше цей термін був вжитий неоплатоніком Сімпліцієм у V столітті, а в середні віки набув широкого поширення, ставши синонімом філософії, що розглядається як вчення про основи всього сущого, які вважалися незмінними, духовними і недоступними для чуттєвого досвіду.

Таке визначення метафізики зовсім не викликає до неї поваги. Виникає враження, що це просто якась містика, яку давні філософи вигадали для виправдання власних забобон. Наприклад, хочеться їм довести, що Сонце крутиться навколо Землі — раз — і готова метафізична теорія. Взагалі можна так довести все, що завгодно. Бо ж є неспростовний аргумент: ми говоримо про духовне і недоступне для чуттєвого досвіду. Чи не втратило все це актуальність щонайменше років сто тому?

Імануїл Кант писав про метафізику так: «Людському розуму випала дивна доля: його беруть в облогу питання, від яких він не може ухилитися, тому що вони нав’язані йому його власною природою, але в той же час він не може відповісти на них, так як вони перевершують всі його можливості. Внаслідок цього розум занурюється в темряву і впадає в протиріччя».

А може, все це пов’язано із елементарною відсталістю наукового знання. Уявіть, що Канту приносять радіоприймач, і він починає міркувати: що це? Річ у собі? А може, голос Бога чи людини? Якщо це голос людини, то чи потрапила вона туди за велінням Бога? А якщо це голос Бога, то про що він нам хоче сказати? Звісно, це лише жарт, але, чи не був Кант занадто категоричним, щодо обов’язкових протирічь?

Основні метафізичні питання: Що є причина причин? Якими є витоки витоків? Якими є початки початків?

Що є «безпосереднє», «наявне»? Де — буквально або понятійно-топологічно — ці початки розташовані? Чому вони бачаться нам «просто», що заважає і чи заважає їм щось бути видимими «безпосередньо», без додаткових «операцій»? Все це звучить, немов шурхіт макулатури. Недаремно Вітгенштайн радив мовчати про те, про що говорити не можна. Цей перелік метафізичних питань схожий на спекуляції на рівному місці. Але можливо, вже існують якісь нові метафізичні питання, якими дійсно варто займатися?

Книжка «Метафізика Донецька» — це збірка есеїв різних авторів, написаних до 2012 року. Читаючи її, не помічаєш абсолютно нічого, що хоча би натякало на те, що трапилося з Донецьком всього лишень через два роки. Абсолютно нічого в цій книжці не віщує катастрофи. Чому? Може, метафізика за визначенням є чимось далеким від життя, тому й не цікавиться ним? У свіжому випуску подкасту «Філософський Барабан» один із авторів цієї книжки кандидат філософських наук Руслан Халіков відповідає на ці та інші запитання.