All posts by Громадське Радіо



За лінком вище ви можете підписатися на стрічку подкастів цього автора на ваших гаджетах.

На Суспільне мовлення не вистачає 350 мільйонів гривень, — Наливайко

У студії Олег Наливайко — новий очільник комісії з перетворення Національної телекомпанії України в Національну суспільну телерадіокомпанію України та голова Держкомтелерадіо.  

Євген Павлюковський: До початку 2017 року треба зробити дуже багато в організаційних питаннях, це стосується і ...

Якщо не буде змін у законодавстві, Януковича зможуть виправдати, — Горбатюк

Євгенія Гончарук: Представники Генпрокуратури заявили, що Віктор Янукович не повідомив нічого по суті, на деякі питання давав неправдиві відповіді. Цей допит не додав нічого нового справі?

Сергій Горбатюк: Якщо дивитися з точки зору нових обставин, ні. Але загалом для ...

Митрополит Драбинко: «Я тут і нікуди не їду»

На прямому зв’язку з Громадським радіо митрополит Олександр Драбинко.

Тетяна Трощинська: Чи в Україні ви зараз?

Олександр Драбинко: Так, в Україні. І не збираюся покидати її межі. Я виїжджав на деякий час у зв’язку з відрядженнями але переїздити за ...

No Thumbnail

Євреї Наддніпрянщини у добу змін

Андрій Кобалія: Чим займались євреї підросійської України у другій половині XIX століття?

shchupak_foto_2_0_0_0_1.jpg

Історик Ігор Щупак Авторські права: Громадське радіо

Ігор Щупак: Євреї жили на теренах всієї Російської імперії. Найбільше їх було в межах осілості, куди входила і територія сучасної Дніпропетровщини – тоді Катеринославщини. Чим вони займались? Тим, чим завжди займались євреї. Це в першу чергу ремесло, торгівля та орендарство. Саме в XIX столітті за часів Миколи І (1825-1855) розпочалась цікава кампанія по прикріпленню євреїв до землі. Вважалося, що це змінить і характер єврейської спільноти, і буде ця спільнота більш інтегрована до російського суспільства. Була і кампанія, коли євреїв забирали у солдати. Звичайно, що якщо людина служить 25 років, їй потім важче повернутись в громаду. Тобто це була асиміляторська політика.

З іншого боку ця кампанія мала як позитивні, так і негативні наслідки. Україна тоді стала найбільшим єврейським землеробським регіоном у світі. Ці колонії були розташовані на Півдні сучасної України. На межі XIX-XX століть існувало близько 95 сільськогосподарських колоній. Що стосується інших занять, то євреї-підприємці на Півдні на Сході були власниками. 90% млинів, 96% винокурних та 80% пивних заводів. Дуже велике значення мало річкове транспортне сполучення. Понад 70% перевезень по Дніпру здійснювали пароплави підприємця Марголіна. Був і цукрозаводчик Бродський.

Є міф про те, що євреї завжди багаті та мають певні капітали. Чому? Можливо, тому що якщо є такі статки в українця чи росіянина, то це непомітно. Він серед своїх. А євреї сильно відрізняються, тож коли у нього статки, це розповсюджується на всіх євреїв. Наприкінці XIX століття більше 20% євреїв, що жили в межах риси осілості були жебраками. Були такими бідними, що не могли прожити без допомоги єврейської общини. Ви знаєте про довгу традицію єврейської благочинності, коли десяту частину прибутків треба віддавати на духовні справи. На ці кошти й утримувалось більше 20% євреїв.

i.jpg

Смуга осілості

Андрій Кобалія: Далі Ігор Щупак розповів про відносини між українцями та євреями. Окрім конфліктів та катастроф, існували й періоди взаємного порозуміння. Цікавою деталлю єврейських погромів була єврейська самооборона.

Ігор Щупак: Що стосується відносин між українцями та росіянами з одного боку та євреями з іншого,  варто зауважити, що у нас в пам’яті залишаються критичні моменти, бо спокійне життя не залишається в пам’яті в усіх деталях.  Якщо це був погром або вибух повстання, звичайно, це закарбовується. Тому іноді може здатись, що історія євреїв в Україні – це історія суцільних погромів, хоча насправді це абсолютно не так. Більшість часу євреї нормально співіснували з українцями та іншим етносами. Євреї були зацікавлені у адекватних стосунках з українцями. І це не лише на свята, коли євреї могли доглядати худобу українцям на Великдень, а в Шабат українці доглядали худобу євреїв. Деякі етнографи навіть збирали приказки «Як біда, то до жида».

Не все було так добре. Були й погроми. Ці погроми збільшились наприкінці XIX століття, це було пов’язано, по-перше з політизацією суспільного життя, по-друге, зі зростанням революційного руху, зокрема народовольців. Серед народовольців були й євреїв, але їхня ідеологія та політика часто була антисемітською. У 1880-х були погроми і на Катеринославщині. У 1883 році були погромлені усі землеробські колонії. Чому? Коли царський уряд проводив політику земельної колонізації, то, звичайно, він намагався створити мінімальні умови, певну землю. Місцеве населення міркувало так: Як це так? Прийдешнім надаються такі умови, а ми самі в злиднях. Таке ставлення було не лише до євреїв.

Аби відволікти населення від більш серйозних проблем, влада намагалась скерувати гнів народу на євреїв. Страшний погром 1883 року знищів багато єврейського майна Новомосковська та Катеринослава. Погром 1883 великою мірою очолював державний чиновник. Погроми 1880-х пройшлись хвилею у 150 містах та містечках підросійської України. В деяких містах нападникам протистояли сили самооборони. Найефективніше це було в Одесі, де вони припинили погроми та давали відсіч. Так само в Бердичеві. Але ж там більша частина населення була євреями. Потім все це нібито розслідували комісії, які вирішували, що винуватцями самих погромів були євреї.

Андрій Кобалія: Піднімаючи  тему політизації національних рухів, ми перейшли від конфліктних сторінок україно-єврейської історії до формування перших єврейських політичних партій.

Ігор Щупак: Стали наприкінці XIX століття формуватись єврейські політичні партії. В Харкові, Одесі та Кременчуці виникли гуртки «Хововей Цион», що перекладається як «Закохані в Сіон».

Андрій Кобалія: Поясніть будь ласка нашим слухачам, що таке сіонізм?

Ігор Щупак: Якщо будемо пояснювати термін через націоналізм, то почнемо говорити про те, що таке націоналізм. Нещодавно була цікава конференція у Львові, де професора Зайцев дуже цікаво говорив про український націоналізм. Одне складне поняття не варто пояснювати через інше.  Я б сказав так, що – це єврейський національний рух спрямований на створення та укріплення єврейської держави на історичній батьківщини – Землі Ізраїлю. Він не спрямований проти когось, але пропагує ідею зібрання євреїв на історичній батьківщині. Засновником сіонізму був Теодор Герцль, який у 1897 році у Базелі організував перший сіоністський конгрес. Тоді він у щоденнику написав щось на зразок «Сьогодні я створив єврейську державу». Хтось буде сміятись, але за 50 років це стало фактом. ООН прийняла рішення про створення Держави Ізраїль.

Андрій Кобалія: Про який спектр партій йде мова?

Ігор Щупак: Сіоністські гуртки виникли у більшості міст, в тому числі і в Катеринославі. У нашому музеї є документи присвячені цьому періоду. Там є папірці, на яких написано «Если ты сионист», треба було написати своє ім’я, прізвище та професію. І цікаво, що часто писали на одному папірці різними мовами. Ім’я та прізвище на ідиш, а професію українською чи російською.

Існували й осередки партії Поалей Ціон, які намагались сполучити ідеї сіонізму із соціалістичними ідеями. Велику популярність здобув Бунд, який також був заснований у 1897 році. Певний час входив до РСДРП, але до 1903 року, коли на Другому з’їзді відбувся розкол. Частина радикалів пішла за Леніним. Так з’явились більшовики. А меншість пропонувала помірковані дії – меншовики. До меншості відносився і Бунд. Євреї брали участь у загальноросійських та українських партіях. Едельман був одним із керівників «Союза за освобождение рабочего класса».

ak-group.ru_.jpg

Членський квиток БундАвторські права: ak-group.ru

Далі політична боротьба посилювалася. Чорносотенці та реакційні праві організації відстоювали ідеї «Єдиної і неділимої Росії», виступали  за монархію та мали яскравий антисемітський характер. Серед них були «Союз руського народа» та «Союз Михаила Архангела». Великий князь був членом однієї з цих організацій. Микола ІІ її підтримував.

Що стосується подій 1905 року, то тут треба пам’ятати і про кишинівський погром 1903 року, після якого хвиля євреїв хлинула у США та Канаду. Після початку першої російської революції розпочалися погроми. В деяких містах  вони були зірвані, наприклад, в Мелітополі. Восени 1905 року в Одесі, Києві, Юзівці, Кременчуці Катеринославі відбувались жахливі речі. Влада потурала погромникам. Можна згадати і справу Бейліса.

Андрій Кобалія: Наприкінці розмови Ігор Щупак згадав події Української революції та питання національних меншин у цей час.

Ігор Щупак: Українська революція дуже прихильно ставилась до всіх національних меншин. УЦР виступала представником інтересів усіх українців. До складу Малої ради увійшло 16 представників єврейських партій та організацій. Українських – 36, російських 9, польських 4. Була й Велика Рада, з 200 місць, 50 з яких надали євреям. Це чверть. У листопаді 1917 року був цілий орган, який займався єврейськими справами. Коли постала УЦР, було піднято жовто-синій прапор, біло-синьо-червоний на честь російської громади, біло-червоний польський і єврейський.  Якщо спогади про це правдиві, то виходить, що єврейський прапор як символ піднято над державною установою вперше за 2000 років.

Подальші події протистояння та погромів створили дуже негативний образ України у світі. Пізніше Тімоті Снайдер назве це «Кривавими землями». Це справді були криваві землі. Погроми приписують українцям. Натомість погроми вчиняли білі – армія Денікіна, бандити нерегулярних формувань, які визнавали УЦР, Директорію чи Петлюру. Ці погроми назвали «Петлюрівськими». Некоректна назва на мою думку. Також погроми вчиняли й червоні – підрозділи Щорса, Котовського та армія Будьоного.

No Thumbnail

Євреї Наддніпрянщини у добу змін

Андрій Кобалія: Чим займались євреї підросійської України у другій половині XIX століття?

shchupak_foto_2_0_0_0_1.jpg

Історик Ігор Щупак Авторські права: Громадське радіо

Ігор Щупак: Євреї жили на теренах всієї Російської імперії. Найбільше їх було в межах осілості, куди входила і територія сучасної Дніпропетровщини – тоді Катеринославщини. Чим вони займались? Тим, чим завжди займались євреї. Це в першу чергу ремесло, торгівля та орендарство. Саме в XIX столітті за часів Миколи І (1825-1855) розпочалась цікава кампанія по прикріпленню євреїв до землі. Вважалося, що це змінить і характер єврейської спільноти, і буде ця спільнота більш інтегрована до російського суспільства. Була і кампанія, коли євреїв забирали у солдати. Звичайно, що якщо людина служить 25 років, їй потім важче повернутись в громаду. Тобто це була асиміляторська політика.

З іншого боку ця кампанія мала як позитивні, так і негативні наслідки. Україна тоді стала найбільшим єврейським землеробським регіоном у світі. Ці колонії були розташовані на Півдні сучасної України. На межі XIX-XX століть існувало близько 95 сільськогосподарських колоній. Що стосується інших занять, то євреї-підприємці на Півдні на Сході були власниками. 90% млинів, 96% винокурних та 80% пивних заводів. Дуже велике значення мало річкове транспортне сполучення. Понад 70% перевезень по Дніпру здійснювали пароплави підприємця Марголіна. Був і цукрозаводчик Бродський.

Є міф про те, що євреї завжди багаті та мають певні капітали. Чому? Можливо, тому що якщо є такі статки в українця чи росіянина, то це непомітно. Він серед своїх. А євреї сильно відрізняються, тож коли у нього статки, це розповсюджується на всіх євреїв. Наприкінці XIX століття більше 20% євреїв, що жили в межах риси осілості були жебраками. Були такими бідними, що не могли прожити без допомоги єврейської общини. Ви знаєте про довгу традицію єврейської благочинності, коли десяту частину прибутків треба віддавати на духовні справи. На ці кошти й утримувалось більше 20% євреїв.

i.jpg

Смуга осілості

Андрій Кобалія: Далі Ігор Щупак розповів про відносини між українцями та євреями. Окрім конфліктів та катастроф, існували й періоди взаємного порозуміння. Цікавою деталлю єврейських погромів була єврейська самооборона.

Ігор Щупак: Що стосується відносин між українцями та росіянами з одного боку та євреями з іншого,  варто зауважити, що у нас в пам’яті залишаються критичні моменти, бо спокійне життя не залишається в пам’яті в усіх деталях.  Якщо це був погром або вибух повстання, звичайно, це закарбовується. Тому іноді може здатись, що історія євреїв в Україні – це історія суцільних погромів, хоча насправді це абсолютно не так. Більшість часу євреї нормально співіснували з українцями та іншим етносами. Євреї були зацікавлені у адекватних стосунках з українцями. І це не лише на свята, коли євреї могли доглядати худобу українцям на Великдень, а в Шабат українці доглядали худобу євреїв. Деякі етнографи навіть збирали приказки «Як біда, то до жида».

Не все було так добре. Були й погроми. Ці погроми збільшились наприкінці XIX століття, це було пов’язано, по-перше з політизацією суспільного життя, по-друге, зі зростанням революційного руху, зокрема народовольців. Серед народовольців були й євреїв, але їхня ідеологія та політика часто була антисемітською. У 1880-х були погроми і на Катеринославщині. У 1883 році були погромлені усі землеробські колонії. Чому? Коли царський уряд проводив політику земельної колонізації, то, звичайно, він намагався створити мінімальні умови, певну землю. Місцеве населення міркувало так: Як це так? Прийдешнім надаються такі умови, а ми самі в злиднях. Таке ставлення було не лише до євреїв.

Аби відволікти населення від більш серйозних проблем, влада намагалась скерувати гнів народу на євреїв. Страшний погром 1883 року знищів багато єврейського майна Новомосковська та Катеринослава. Погром 1883 великою мірою очолював державний чиновник. Погроми 1880-х пройшлись хвилею у 150 містах та містечках підросійської України. В деяких містах нападникам протистояли сили самооборони. Найефективніше це було в Одесі, де вони припинили погроми та давали відсіч. Так само в Бердичеві. Але ж там більша частина населення була євреями. Потім все це нібито розслідували комісії, які вирішували, що винуватцями самих погромів були євреї.

Андрій Кобалія: Піднімаючи  тему політизації національних рухів, ми перейшли від конфліктних сторінок україно-єврейської історії до формування перших єврейських політичних партій.

Ігор Щупак: Стали наприкінці XIX століття формуватись єврейські політичні партії. В Харкові, Одесі та Кременчуці виникли гуртки «Хововей Цион», що перекладається як «Закохані в Сіон».

Андрій Кобалія: Поясніть будь ласка нашим слухачам, що таке сіонізм?

Ігор Щупак: Якщо будемо пояснювати термін через націоналізм, то почнемо говорити про те, що таке націоналізм. Нещодавно була цікава конференція у Львові, де професора Зайцев дуже цікаво говорив про український націоналізм. Одне складне поняття не варто пояснювати через інше.  Я б сказав так, що – це єврейський національний рух спрямований на створення та укріплення єврейської держави на історичній батьківщини – Землі Ізраїлю. Він не спрямований проти когось, але пропагує ідею зібрання євреїв на історичній батьківщині. Засновником сіонізму був Теодор Герцль, який у 1897 році у Базелі організував перший сіоністський конгрес. Тоді він у щоденнику написав щось на зразок «Сьогодні я створив єврейську державу». Хтось буде сміятись, але за 50 років це стало фактом. ООН прийняла рішення про створення Держави Ізраїль.

Андрій Кобалія: Про який спектр партій йде мова?

Ігор Щупак: Сіоністські гуртки виникли у більшості міст, в тому числі і в Катеринославі. У нашому музеї є документи присвячені цьому періоду. Там є папірці, на яких написано «Если ты сионист», треба було написати своє ім’я, прізвище та професію. І цікаво, що часто писали на одному папірці різними мовами. Ім’я та прізвище на ідиш, а професію українською чи російською.

Існували й осередки партії Поалей Ціон, які намагались сполучити ідеї сіонізму із соціалістичними ідеями. Велику популярність здобув Бунд, який також був заснований у 1897 році. Певний час входив до РСДРП, але до 1903 року, коли на Другому з’їзді відбувся розкол. Частина радикалів пішла за Леніним. Так з’явились більшовики. А меншість пропонувала помірковані дії – меншовики. До меншості відносився і Бунд. Євреї брали участь у загальноросійських та українських партіях. Едельман був одним із керівників «Союза за освобождение рабочего класса».

ak-group.ru_.jpg

Членський квиток БундАвторські права: ak-group.ru

Далі політична боротьба посилювалася. Чорносотенці та реакційні праві організації відстоювали ідеї «Єдиної і неділимої Росії», виступали  за монархію та мали яскравий антисемітський характер. Серед них були «Союз руського народа» та «Союз Михаила Архангела». Великий князь був членом однієї з цих організацій. Микола ІІ її підтримував.

Що стосується подій 1905 року, то тут треба пам’ятати і про кишинівський погром 1903 року, після якого хвиля євреїв хлинула у США та Канаду. Після початку першої російської революції розпочалися погроми. В деяких містах  вони були зірвані, наприклад, в Мелітополі. Восени 1905 року в Одесі, Києві, Юзівці, Кременчуці Катеринославі відбувались жахливі речі. Влада потурала погромникам. Можна згадати і справу Бейліса.

Андрій Кобалія: Наприкінці розмови Ігор Щупак згадав події Української революції та питання національних меншин у цей час.

Ігор Щупак: Українська революція дуже прихильно ставилась до всіх національних меншин. УЦР виступала представником інтересів усіх українців. До складу Малої ради увійшло 16 представників єврейських партій та організацій. Українських – 36, російських 9, польських 4. Була й Велика Рада, з 200 місць, 50 з яких надали євреям. Це чверть. У листопаді 1917 року був цілий орган, який займався єврейськими справами. Коли постала УЦР, було піднято жовто-синій прапор, біло-синьо-червоний на честь російської громади, біло-червоний польський і єврейський.  Якщо спогади про це правдиві, то виходить, що єврейський прапор як символ піднято над державною установою вперше за 2000 років.

Подальші події протистояння та погромів створили дуже негативний образ України у світі. Пізніше Тімоті Снайдер назве це «Кривавими землями». Це справді були криваві землі. Погроми приписують українцям. Натомість погроми вчиняли білі – армія Денікіна, бандити нерегулярних формувань, які визнавали УЦР, Директорію чи Петлюру. Ці погроми назвали «Петлюрівськими». Некоректна назва на мою думку. Також погроми вчиняли й червоні – підрозділи Щорса, Котовського та армія Будьоного.

No Thumbnail

Влада догралась: воїни і родичі загиблих вже взагалі їй не вірять, — Костанчук

У студії «Громадського радіо» — Тарас Костанчук, командир штурмової групи батальйону «Донбас» у 2014 році, а нині — голова ГО учасників АТО «Справедливість» і депутат міськради в місті Вишневому.

Дмитро Тузов: Сьогодні я бачу сум і надію в очах багатьох людей у зв’язку з річницею початку Революції Гідності. А що ви відчуваєте сьогодні?

Тарас Костанчук: Звичайно, сум. Якби це була перша річниця, можна було б говорити про досягнення на фронті і те, що ми якось рухаємось вперед. Але це вже третя річниця. Дуже важливо проводити реформи, але при цьому не треба забувати, що за три роки цей Радянський Союз перевернув ситуацію з ніг на голову. Ми могли б давно закінчити цю війну, якби робили радикальні і правильні кроки і якби думали спершу про те, як виграти війну, а потім про все інше.

Андрій Куликов: Радикальні кроки — тактика випаленої землі, евакуація і переконання, що всі, хто не виїхав на неокуповані території, є зрадниками Батьківщини?

Тарас Костанчук: Можливо. В мене немає рецепта на кожне з зауважень. Я точно знаю, що якби ми оголосили війну і повідомили нашим західним «партнерам» про те, що ми перекидаємо всі боєздатні військові частини з заходу на схід і тепер їм доведеться самостійно піклуватись про наших біженців, реакція Заходу була б зовсім іншою. Можливо, тоді б не було мінських переговорів. Мені кажуть, що тоді б були більші жертви. Але що таке більше і менше, коли ми говоримо про захист нашої території? Може взагалі не будемо йти ні на які жертви і хай в нас забирають шматками територію? Я готовий йти на жертви, як і сотні тисяч людей.

Дмитро Тузов: Я пропоную подумати не про те, що ми втратили, а про те, що в нас залишилось.

Тарас Костанчук: Нам є що рятувати, у нас є вся наша держава і державність. Але якщо тоді, коли в нас не проводять реформи через нестачу грошей, ми не обкладаємо олігархів податком у 95%, мені це вже видається дивним. Тоді б в нас була можливість реформувати все за 3 місяці, виграти війну проти Росії і показати, що нам непотрібні гроші від МВФ.

Дмитро Тузов: Ми рухаємось в тому напрямку, про який ви говорите. Нацбанк заявляє про те, що отримання траншу в 1,3 млрд. доларів під питанням. Аналітики кажуть, що це не так і погано.

Тарас Костанчук: Чому вони нам дають ці гроші? Тому що ведуть свою геополітичну гру. Можливо, їм не потрібна наша швидка перемога. Ми повинні ставити умови, тому що це ми втрачаємо державність і у нас забирають територію — або вони нам допомагають реально і швидко, або ми беремо гроші з внутрішнього ринку і вкладаємо їх у перемогу.

Андрій Куликов: Ви весь час ведете мову про війну. Разом з тим, ви очолюєте громадську організацію учасників АТО «Справедливість». Де ж справедливість?

Тарас Костанчук: Можливо, вже треба перейменовувати у ГО учасників визвольної війни «Справедливість».

Дмитро Тузов: Але тоді Мін’юст не зареєструє.

Тарас Костанчук: Зареєструє. Вони нас так бояться, що реєструють все підряд. Ще один нюанс цієї влади — коли ти приходиш в якесь управління, вони з переляку роблять все, як тільки ти йдеш, вони припиняють щось робити. Це якийсь колапс країни.

Дмитро Тузов: Тобто в міністерстві має сидіти людина у формі, щоб там всі працювали?

Тарас Костанчук: Ні. Всі міністерства під час війни повинні очолювати люди у формі. Я не впевнений, що під час війни нам потрібна Верховна Рада.

Дмитро Тузов: Але ж британський Парламент під час війни працював.

Тарас Костанчук: Британський Парламент працював, а наші що роблять? Раз на тиждень приймають 3 закони, які потрібні їм, а не країні?

Андрій Куликов: А що робить міська рада Вишневого? Це острівець стабільності на тлі загальноукраїнського колапсу?

Тарас Костанчук: Абсолютно. Я ходжу практично на всі сесії і спостерігаю за тим, як приймаються якісь постанови внутрішнього значення. Разом з тим, вони не роблять нічого, що стосується війни. Це нормально для міськради.

Дмитро Тузов: А що з корупцією? Побороли всіх місцевих мафіозі?

Тарас Костанчук: В усякому разі вони зачаїлися. Особливо корупційного там нічого немає. Я попередив їх про те, що якщо піймаю — посаджу. Не знаю, можливо, це вплинуло, але вони дуже бояться. Як тільки я питаю, вони одразу біжать з документами і показують, що все нормально.

Андрій Куликов: У Києві сьогодні розтрощили відділення «Сбєрбанку» і розбили вікна в офісі, який вважають офісом Медведчука. У мене таке враження, що ви б мали бути радше там, ніж у студії «Громадського радіо».

Тарас Костанчук: Це Микола Каханівський, у якого до цього більш прямолінійний підхід. Я не такий. Якщо зайде мова про ліквідацію когось з влади — з тих, хто на це заслуговує, можливо, я на це і піду. Кидати каміння — це не моє. Я прийшов на Майдан, коли було особливо гаряче — тоді, коли потрібна була людина з досвідом, людина, яка вміє командувати.

Андрій Куликов: З якого дня ви були на Майдані?

Тарас Костанчук: З 3 грудня. Тоді я подорожував Індонезією зі своїми друзями. Коли дізнався, що тут відбувається, прилетів чартерами.

Андрій Куликов: Звідки у вас досвід людини, яка вміє командувати?

Тарас Костанчук: В молодості довелось послужити в різних військах і різних арміях.

Дмитро Тузов: Я зачепився за слово «ліквідувати». Давайте все-таки законними методами. Так, значно складніше змусити цю владу провести судову реформу, але ж без цього ми не розвиватимемось.

Тарас Костанчук: Це потрібно зробити в певні терміни. Логіка цієї влади — давайте розтягнемо потрібні реформи таким чином, щоб ніхто, з тих хто зараз при владі, не постраждав. Саакашвілі наступив на хвіст всім так, що вони аж побігли в різні боки, а тих, хто не встиг, він закрив. Це були реальні реформи. І Грузія розквітла не за 10 років, а протягом найближчих трьох.

Дмитро Тузов: Саакашвілі не розстрілював високопосадовці, він їх саджав.

Тарас Костанчук: Під ліквідацією я не мав на увазі фізичне знищення. Я мав за увазі притягнення до відповідальності. В мене таке враження, що влада догралась. Воїни і родичі загиблих вже взагалі їй не вірять.

Дмитро Тузов: Що зараз влада має зробити, щоб стабілізувати ситуацію в країні? Президент вчора урочисто говорив про досягнення — про те, що вдалось стримати агресора, про те, що у нас було створено армію і про те, що реформи так просто не робляться.

Тарас Костанчук: Ні, реформи так просто і робляться. Була б політична воля того, хто має це зробити. Декларації показали, що там утворилась нова когорта службовців, які примудрились за останній рік назбирати мільйони готівки.

Андрій Куликов: Про що ви шкодуєте з того, що зробили на Майдані?

Тарас Костанчук: З того що зробив? Ні. Я шкодую про те, що не зробив. Я шкодую, що не закликав прогнати тих негідників, які вилізли і почали керувати Майданом.

Дмитро Тузов: Що сталося з вашими побратимами, які пішли у владу?

Тарас Костанчук: Я подивився декларації деяких з них. У декого з’явились квартири, у декого — готівка. І все це за 2015-2016 рік. Це якісь перевертні, а не наші побратими.

No Thumbnail

Тарас Прохасько: Я навіть пишу не так, як думаю, і не так, як говорю

Ірина Славінська: Почнемо не з літератури, а з радіо «FM Галичина». Як воно, літати в повітряних стихіях, будучи письменником?

Тарас Прохасько: У 1999 році з’явився проект івано-франківської FM-станції. Вона була така, що могла собі дозволити некомерційну програму, різні діяльності. Було запрошено дуже багато авторів, які вели свої програми. Авторів-не радійників, не журналістів. Чудесну програму мали Юрій Андрухович, Галя Петросаняк. У мене була щоденна і коротка (як я називав: «на добраніч») трихвилинна проповідь «Щоденник». То було будь що, про що мені хотілося розказати в той день, незалежно від світових подій чи ще чогось такого. Там я вперше зрозумів, що написане і промовлене слово, як роман і екранізація роману, близькі, але трошки інші мови.

Ірина Славінська: Що різне?

Тарас Прохасько: Передовсім то, що до прослуханого в ідеалі неможливо повернутися, так як це є у читанні. У читанні писаного кожен, хто читає, може обрати свій темп. Натомість, у слуханні темп є заданий і є люди, яким це здається зашвидко, які не встигають за цим темпом, пропускають. У почутому варіанті тексту неможливо повернутися, тому він повинен бути дуже темпово розрахований автором, щоби не виникало неясностей, які б викликали бажання вертатися знову назад. Крім того, бажано не вживати навіть дуже гарні мовні конструкції, які складно промовити і сприйняти на слух. Найкраща порада, що будь-який текст варто прочитати вголос, почути наскільки воно мелодійно і сприйнятливо звучить.

Ірина Славінська: Але це такий виклик для літературного стилю, в очах тих, хто ніколи не пробував займатися літературною творчістю, це виглядає як щось складне, а коли міряти проговорюванням, йдеться про прозорість, простоту, спрощеність?

Тарас Прохасько: В кожному разі, не варто рівнятися на Пруста чи Джойса. Принаймні, в деяких джойсівських речах, коли речення страшенно довге, фрагмент підпорядковується фрагментові, закінчення думки стає зрозуміле аж десь наприкінці довжелезного речення, яке встигає розповісти ще кілька історій.

Є дуже добра школа. В 50-х рр. у Європі були дуже популярні радіоп’єси. Здавалося, чим би вони відрізнялася від іншої п’єси. Але в тому числі, і тим набором слів, і стилісткою промовляння також відрізнялися. Добре це видно по Інґеборґ Бахман, яка писала чудесну прозу, оповідання, романи, але разом з тим, вона була автором багатьох радіоп’єс. Там добре видно, що конструкції не є ускладненими.

Ірина Славінська: Ці конструкції наводять на думку про те, що аудіоробота впливає на літературну творчість. Як між собою ужилися радіо і література у вашому особистому писанні?

Тарас Прохасько: До радіо я писав антирадійно. Мене тягне у ту книжну мову саме в тому розумінні, що вона написана, записана. Я навіть пишу не так, як думаю і не так, як говорю. Мені здається, що цей мій стиль, до якого прагну, дозволяє більше гратися з мовою в складніших конструкціях. Натомість, книжечка «FM Галичина», яка є збіркою того, що було промовлене по радіо, — зовсім інакша — розповідна, проста. Я є прихильником ідеї Вальтера Беньяміна про повернення до епосу.

Одна з моїх маніакальних думок про те, що треба вертатися до тієї першої правдивої оповіді.

Ірина Славінська: Що це — повернення до епосу?

Тарас Прохасько: Він вважає, що словесність, література, розповідь почалася з оповідання. Був Гомер, байкар чи історик, який сидів і щось розповідав. І коли жива людина тут і тепер розповідала іншим слухачам, виникав особливий текст. Він був дуже заряджений особливостями саме тієї ситуації, тих слухачів, настрою того чоловіка, який розповідав, потребами одної та другої сторони.

З часом ця оповідь почала бути записаною. Вона стала незмінною, виникли різні конструкції, умовності, коли ми розуміємо, що цей особливий світ, сконструйований в романі, свого роду театр. Беньямін зауважував, що варто повертатися до того способу, що хтось комусь щось розказує.

Ірина Славінська: І в цьому сенсі варто публікувати текстом транскрипти коротких радіощоденникових фрагментів?

Тарас Прохасько: Так. Тепер є можливість публікувати різне. Тепер є так багато різних текстів. Думаю, мережеву літературу не можна викинути з того, що вона є, має в собі щось від нового епосу. Люди в певному настрої розповідають щось, що їм важливо розповісти. Відповідно, читають ті люди, які могли би бути слухачами, до яких це звернено. А ще ці всі інтерактивні обміни враженнями і думками дійсно створюють ефект присутності в спільному холодному приміщенні, коли всі зібралися коло вогнища і хтось розповідає, що з ним сталося за сьогоднішній день. Інші заперечують, підтримують, по тому лінія ведеться в зовсім інший бік і так далі.

Ірина Славінська: Щоденник — дуже епічний жанр?

Тарас Прохасько: Справжній щоденник — так. Є щоденники, сконструйовані наперед як письмова література. Наперед відомо, що вони пишуться як стилізація. Але в ідеалі щоденник — епічне, те, що можна би було розказати увечері самому собі чи комусь про те, що ти запам’ятав чи що вразило за день.

Ірина Славінська: Але те, що можна розповісти собі та іншому — це різні щоденники. Розмова з собою не завжди може і має бути зафіксована на папері. Розмова з іншим навіть передбачає якусь постановочність.

Тарас Прохасько: Акт записування вже передбачає те, що все може бути десь відчитане. Але правдоподібно, що натуральний сконструйований щоденник близький до цього епосу. Зрештою, розповідь, епос — також не є повним віддзеркаленням того, що робиться в голові. Розповідь також є продумано, вона також реагує. Кожен вибирає, що і як сказати, вона є прототипом літератури також.

Ірина Славінська: В соцмережах писати про себе — звичний модус, популярні хештеги теж часто апелюють до певного зізнання в чомусь. Чи впливає мережева сповідальність на літературу? Часто вживають термін «нова щирість». Наскільки вона присутня в літературі і чи це наслідок соцмереж?

Тарас Прохасько: І в соцмережах, і в літературі дуже залежить від кожної окремої особистості того, хто пише. Всі страшенно по-різному розуміють навіть таку річ, як щирість. Та щирість, на яку готові різні люди, є не до порівняння різною. Комусь здається, що треба бути щирим, дотримуючись того, що стосується саме тебе. Інші вважають, що щирість — це можливість сказати все, що хочеш.

Мені здається, нічого нового мережева література не внесла. Єдине, що є дуже важливим тепер, це стирання постаті автора як якоїсь виняткової особи. Автором тепер можуть бути мільйони людей. Вони можуть писати щирі, добрі, файні, цікаві тексти — свої пости чи якісь зауваження і гарні фрази. Ця мережева література привела до того, що цих текстів є дуже багато, а тому важко знайти щось таке, що би було центром. Зрештою, ця культура і розрахована на те, щоби не було якихось трьох китів і черепахи, на яких стоїть світ. Воно все як корінці, велика грибниця.

Змінилося поняття, хто такий письменник, автор, що таке правильне чи неправильне писання.

Ірина Славінська: З одного боку, ви кажете про стирання постаті автора як рідкісного і недоступного. Але саме соцмережі працюють на зникнення ідеї Барта про смерть автора. Автор дуже видимий, він присутній як особа, яка веде свій Facebook, твіттер, блог. І в комплекті до будь-якої книжки є будь-яка дурниця, яку автор може написати у коментах або ж розумна річ. Як у цій ситуації змінюється роль і постать письменника?

Тарас Прохасько: Я, на жаль, дуже відстаю від сучасного способу життя. Можливо, скоріше йдеться про те, що накопичилося і продукується така велика кількість текстів, що просто стало важче як створити, так і вирізнити, прийняти для себе справді дуже вагомий текст. Автори розлазяться в різних формах, вони присутні як постаті. Є дуже багато людей, які визнають велич багатьох письменників, не читаючи їх творів. Бо письменник в інших формах набирає для них авторитету.

Ірина Славінська: Наскільки на сьогодні для письменника можлива кар’єра в стилі Селінджера. Коли ти пишеш якусь кількість текстів, а потім ідеш жити в ліс чи на ранчо, але лишаєшся класиком ще при житті?

Тарас Прохасько: Думаю, можливо. Але для цього потрібно, щоб цей твій вибір був якось розголошений у медіа. Щоб піти від медіа, треба зробити дивовижний вчинок: сказати в медіа і через медіа, що я від вас іду. Тоді цей міф будуть підтримувати незалежно від тебе, час від часу будуть згадувати, що такий був та цю чудесну історію. Але знову ж, засобами цих самих медіальних речей. Думаю, якщо просто десь пропасти, перестати працювати і при цьому не драматично загинути, важко втриматися у кар’єрному потоці.

Ірина Славінська: Наскільки в літературі сьогодні є простір для містифікацій?

Тарас Прохасько: Думаю, таке десь є. Є люди, які люблять цю гру, бавляться, під різними іменами можуть бути блогерами, про яких ми думаємо, що вони зовсім різні. Я вважаю, що найвизначальніша частина українських літераторів не може собі дозволити тепер з таким ризикувати. У зв’язку з заангажованістю у суспільне життя, серйозні речі, пов’язані з підтриманням певного стану думок, громадської думки. Дуже поширено вважати, що письменник повинен бути порядним, оскільки має бути голосом, якому можуть довіряти.

Існує якась головна думка, що письменник повинен бути порядним.

Тому мало хто з письменників може собі дозволити хуліганство, кпини, наїзди та всякі аморальні речі, навіть дуже гарні.

Ірина Славінська: В які медіаігри грає Тарас Прохасько?

Тарас Прохасько: Я відсутній у соціальних мережах. Я не відчуваю цієї потреби. Я розумію, що це не є якийсь принцип, що я цього боюся чи ніколи не «опущуся так низько», щоб це зробити. Але мені воно не дає якоїсь приємності і насолоди. Крім того, я знаю, що є деякі міфи, що я є затвірником, що уникаю столицю, залишаюся жити мало не в якійсь гірській хатинці.

Найгірша гра, яка пов’язана зі мною без мого бажання, штампове порівняння зі Сковородою. Я розумію, наскільки це мілке порівняння, бо де я, а де Сковорода. Чи це через радянську гравюру, де було показано, як Сковорода босий чи в капцях ходив по Слобожанщині, а я люблю ходити в сандалях стільки, скільки мені холодно. Але це дуже поверхневе і воно мене якось неприємно разить.

Ірина Славінська: Писання колонок, публіцистичних текстів, літературних і нелітературних, політичних і неполітичних — як вам грається в цю гру? Чи не заміняє це літературної творчості?

Тарас Прохасько: Не замінює, тому що в даний момент це та форма літературної творчості, яку мені подобається писати. Я не є прихильником конвенційної літератури: точно такий чи такий жанр. Мені подобається неконвекційна література, про яку тяжко сказати, це вигадка чи есеїстика, трактат чи проповідь. 

No Thumbnail

Тарас Прохасько: Я навіть пишу не так, як думаю, і не так, як говорю

Ірина Славінська: Почнемо не з літератури, а з радіо «FM Галичина». Як воно, літати в повітряних стихіях, будучи письменником?

Тарас Прохасько: У 1999 році з’явився проект івано-франківської FM-станції. Вона була така, що могла собі дозволити некомерційну програму, різні діяльності. Було запрошено дуже багато авторів, які вели свої програми. Авторів-не радійників, не журналістів. Чудесну програму мали Юрій Андрухович, Галя Петросаняк. У мене була щоденна і коротка (як я називав: «на добраніч») трихвилинна проповідь «Щоденник». То було будь що, про що мені хотілося розказати в той день, незалежно від світових подій чи ще чогось такого. Там я вперше зрозумів, що написане і промовлене слово, як роман і екранізація роману, близькі, але трошки інші мови.

Ірина Славінська: Що різне?

Тарас Прохасько: Передовсім то, що до прослуханого в ідеалі неможливо повернутися, так як це є у читанні. У читанні писаного кожен, хто читає, може обрати свій темп. Натомість, у слуханні темп є заданий і є люди, яким це здається зашвидко, які не встигають за цим темпом, пропускають. У почутому варіанті тексту неможливо повернутися, тому він повинен бути дуже темпово розрахований автором, щоби не виникало неясностей, які б викликали бажання вертатися знову назад. Крім того, бажано не вживати навіть дуже гарні мовні конструкції, які складно промовити і сприйняти на слух. Найкраща порада, що будь-який текст варто прочитати вголос, почути наскільки воно мелодійно і сприйнятливо звучить.

Ірина Славінська: Але це такий виклик для літературного стилю, в очах тих, хто ніколи не пробував займатися літературною творчістю, це виглядає як щось складне, а коли міряти проговорюванням, йдеться про прозорість, простоту, спрощеність?

Тарас Прохасько: В кожному разі, не варто рівнятися на Пруста чи Джойса. Принаймні, в деяких джойсівських речах, коли речення страшенно довге, фрагмент підпорядковується фрагментові, закінчення думки стає зрозуміле аж десь наприкінці довжелезного речення, яке встигає розповісти ще кілька історій.

Є дуже добра школа. В 50-х рр. у Європі були дуже популярні радіоп’єси. Здавалося, чим би вони відрізнялася від іншої п’єси. Але в тому числі, і тим набором слів, і стилісткою промовляння також відрізнялися. Добре це видно по Інґеборґ Бахман, яка писала чудесну прозу, оповідання, романи, але разом з тим, вона була автором багатьох радіоп’єс. Там добре видно, що конструкції не є ускладненими.

Ірина Славінська: Ці конструкції наводять на думку про те, що аудіоробота впливає на літературну творчість. Як між собою ужилися радіо і література у вашому особистому писанні?

Тарас Прохасько: До радіо я писав антирадійно. Мене тягне у ту книжну мову саме в тому розумінні, що вона написана, записана. Я навіть пишу не так, як думаю і не так, як говорю. Мені здається, що цей мій стиль, до якого прагну, дозволяє більше гратися з мовою в складніших конструкціях. Натомість, книжечка «FM Галичина», яка є збіркою того, що було промовлене по радіо, — зовсім інакша — розповідна, проста. Я є прихильником ідеї Вальтера Беньяміна про повернення до епосу.

Одна з моїх маніакальних думок про те, що треба вертатися до тієї першої правдивої оповіді.

Ірина Славінська: Що це — повернення до епосу?

Тарас Прохасько: Він вважає, що словесність, література, розповідь почалася з оповідання. Був Гомер, байкар чи історик, який сидів і щось розповідав. І коли жива людина тут і тепер розповідала іншим слухачам, виникав особливий текст. Він був дуже заряджений особливостями саме тієї ситуації, тих слухачів, настрою того чоловіка, який розповідав, потребами одної та другої сторони.

З часом ця оповідь почала бути записаною. Вона стала незмінною, виникли різні конструкції, умовності, коли ми розуміємо, що цей особливий світ, сконструйований в романі, свого роду театр. Беньямін зауважував, що варто повертатися до того способу, що хтось комусь щось розказує.

Ірина Славінська: І в цьому сенсі варто публікувати текстом транскрипти коротких радіощоденникових фрагментів?

Тарас Прохасько: Так. Тепер є можливість публікувати різне. Тепер є так багато різних текстів. Думаю, мережеву літературу не можна викинути з того, що вона є, має в собі щось від нового епосу. Люди в певному настрої розповідають щось, що їм важливо розповісти. Відповідно, читають ті люди, які могли би бути слухачами, до яких це звернено. А ще ці всі інтерактивні обміни враженнями і думками дійсно створюють ефект присутності в спільному холодному приміщенні, коли всі зібралися коло вогнища і хтось розповідає, що з ним сталося за сьогоднішній день. Інші заперечують, підтримують, по тому лінія ведеться в зовсім інший бік і так далі.

Ірина Славінська: Щоденник — дуже епічний жанр?

Тарас Прохасько: Справжній щоденник — так. Є щоденники, сконструйовані наперед як письмова література. Наперед відомо, що вони пишуться як стилізація. Але в ідеалі щоденник — епічне, те, що можна би було розказати увечері самому собі чи комусь про те, що ти запам’ятав чи що вразило за день.

Ірина Славінська: Але те, що можна розповісти собі та іншому — це різні щоденники. Розмова з собою не завжди може і має бути зафіксована на папері. Розмова з іншим навіть передбачає якусь постановочність.

Тарас Прохасько: Акт записування вже передбачає те, що все може бути десь відчитане. Але правдоподібно, що натуральний сконструйований щоденник близький до цього епосу. Зрештою, розповідь, епос — також не є повним віддзеркаленням того, що робиться в голові. Розповідь також є продумано, вона також реагує. Кожен вибирає, що і як сказати, вона є прототипом літератури також.

Ірина Славінська: В соцмережах писати про себе — звичний модус, популярні хештеги теж часто апелюють до певного зізнання в чомусь. Чи впливає мережева сповідальність на літературу? Часто вживають термін «нова щирість». Наскільки вона присутня в літературі і чи це наслідок соцмереж?

Тарас Прохасько: І в соцмережах, і в літературі дуже залежить від кожної окремої особистості того, хто пише. Всі страшенно по-різному розуміють навіть таку річ, як щирість. Та щирість, на яку готові різні люди, є не до порівняння різною. Комусь здається, що треба бути щирим, дотримуючись того, що стосується саме тебе. Інші вважають, що щирість — це можливість сказати все, що хочеш.

Мені здається, нічого нового мережева література не внесла. Єдине, що є дуже важливим тепер, це стирання постаті автора як якоїсь виняткової особи. Автором тепер можуть бути мільйони людей. Вони можуть писати щирі, добрі, файні, цікаві тексти — свої пости чи якісь зауваження і гарні фрази. Ця мережева література привела до того, що цих текстів є дуже багато, а тому важко знайти щось таке, що би було центром. Зрештою, ця культура і розрахована на те, щоби не було якихось трьох китів і черепахи, на яких стоїть світ. Воно все як корінці, велика грибниця.

Змінилося поняття, хто такий письменник, автор, що таке правильне чи неправильне писання.

Ірина Славінська: З одного боку, ви кажете про стирання постаті автора як рідкісного і недоступного. Але саме соцмережі працюють на зникнення ідеї Барта про смерть автора. Автор дуже видимий, він присутній як особа, яка веде свій Facebook, твіттер, блог. І в комплекті до будь-якої книжки є будь-яка дурниця, яку автор може написати у коментах або ж розумна річ. Як у цій ситуації змінюється роль і постать письменника?

Тарас Прохасько: Я, на жаль, дуже відстаю від сучасного способу життя. Можливо, скоріше йдеться про те, що накопичилося і продукується така велика кількість текстів, що просто стало важче як створити, так і вирізнити, прийняти для себе справді дуже вагомий текст. Автори розлазяться в різних формах, вони присутні як постаті. Є дуже багато людей, які визнають велич багатьох письменників, не читаючи їх творів. Бо письменник в інших формах набирає для них авторитету.

Ірина Славінська: Наскільки на сьогодні для письменника можлива кар’єра в стилі Селінджера. Коли ти пишеш якусь кількість текстів, а потім ідеш жити в ліс чи на ранчо, але лишаєшся класиком ще при житті?

Тарас Прохасько: Думаю, можливо. Але для цього потрібно, щоб цей твій вибір був якось розголошений у медіа. Щоб піти від медіа, треба зробити дивовижний вчинок: сказати в медіа і через медіа, що я від вас іду. Тоді цей міф будуть підтримувати незалежно від тебе, час від часу будуть згадувати, що такий був та цю чудесну історію. Але знову ж, засобами цих самих медіальних речей. Думаю, якщо просто десь пропасти, перестати працювати і при цьому не драматично загинути, важко втриматися у кар’єрному потоці.

Ірина Славінська: Наскільки в літературі сьогодні є простір для містифікацій?

Тарас Прохасько: Думаю, таке десь є. Є люди, які люблять цю гру, бавляться, під різними іменами можуть бути блогерами, про яких ми думаємо, що вони зовсім різні. Я вважаю, що найвизначальніша частина українських літераторів не може собі дозволити тепер з таким ризикувати. У зв’язку з заангажованістю у суспільне життя, серйозні речі, пов’язані з підтриманням певного стану думок, громадської думки. Дуже поширено вважати, що письменник повинен бути порядним, оскільки має бути голосом, якому можуть довіряти.

Існує якась головна думка, що письменник повинен бути порядним.

Тому мало хто з письменників може собі дозволити хуліганство, кпини, наїзди та всякі аморальні речі, навіть дуже гарні.

Ірина Славінська: В які медіаігри грає Тарас Прохасько?

Тарас Прохасько: Я відсутній у соціальних мережах. Я не відчуваю цієї потреби. Я розумію, що це не є якийсь принцип, що я цього боюся чи ніколи не «опущуся так низько», щоб це зробити. Але мені воно не дає якоїсь приємності і насолоди. Крім того, я знаю, що є деякі міфи, що я є затвірником, що уникаю столицю, залишаюся жити мало не в якійсь гірській хатинці.

Найгірша гра, яка пов’язана зі мною без мого бажання, штампове порівняння зі Сковородою. Я розумію, наскільки це мілке порівняння, бо де я, а де Сковорода. Чи це через радянську гравюру, де було показано, як Сковорода босий чи в капцях ходив по Слобожанщині, а я люблю ходити в сандалях стільки, скільки мені холодно. Але це дуже поверхневе і воно мене якось неприємно разить.

Ірина Славінська: Писання колонок, публіцистичних текстів, літературних і нелітературних, політичних і неполітичних — як вам грається в цю гру? Чи не заміняє це літературної творчості?

Тарас Прохасько: Не замінює, тому що в даний момент це та форма літературної творчості, яку мені подобається писати. Я не є прихильником конвенційної літератури: точно такий чи такий жанр. Мені подобається неконвекційна література, про яку тяжко сказати, це вигадка чи есеїстика, трактат чи проповідь. 

No Thumbnail

Щоби бітники перевернулися в могилах: Тарас Малкович про молоду поезію США

Ірина Славінська: Як з’явилася ідея такої антології?

Тарас Малкович: З’явилася не зовсім спонтанно. Якось мені заманулося податися на стипендію Фулбрайта. Я зазвичай затримую дедлайни, тому залишалося мало часу до подачі і треба було дуже швидко придумати проект. І не знаю, що мені підказало. Мабуть, згадав Олега Лишегу, який давніше подарував мені так звану Нортонівську антологію американської поезії і якось дуже закохав мене в тогочасну американську поезію.

І потім я подумав, що Юрій Андрухович, який теж був фулбрайтером у 2000 році, теж уклав антологію пізнішої, ніж Нортон, американської поезії бітників. Він переклав 9 поетів, вибрав найкращі вірші (антологія «День смерті Пані День. Я подумав, чому б мені не перескочити аж до наймолодшої американської поезії, оскільки після бітників нікого не перекладали.

usa_antologiya.png

Антологія молодої поезії СШААвторські права: http://ababahalamaha.com.ua/

Ірина Славінська: Який це вік?

Тарас Малкович: Я дуже довго думав, спочатку встановлював з 20 до 25 років,потім розширив з 20 до 30. Зрештою, я зупинився на 18-40, бо мені показали одного поета, якому зараз більше 18-ти, але він почав писати у 18 і видав тоді свою першу збірку. Я підходив до неї з підсміюванням, а відкрив – вона справді чудова.

Ірина Славінська: Розкажи трохи про сам процес роботи.

Тарас Малкович: Процес запустився трішечки раніше приїзду до США. Мені пощастило ще в Києві за кілька днів до від’їзду познайомитися з тодішнім директором програми Фулбрайта (він і сам чудовий поет) Томом Гілі. Це велике щастя, бо як поет він дуже зацікавився цим проектом і вирішив мені допомогти з деякими контактами, дав про мене рекомендацію викладачеві літтворчості в Колумбійському університеті Нью-Йорка.

Я їхав туди, знаючи, що хоч того молодого світу поезії я ще зовсім не знаю, але в мене є за кого зачепитися. Був ще один контакт, зав’язаний до того. Через одного спільного друга, житомирського поета, я познайомився з молодим поетом зі США Джеймсом Браунінгом Кеплом. Писав йому у Facebook, що шукаю молодих поетів. Зрештою, у відповідь на якесь моє питання він сказав: «Ти знаєш, ми, молоді поети Америки, пишемо так, щоби бітники крутнулися у своїх могилах». І я так подумав, що треба глянути, що ж вони пишуть.

Тоді я якось подумав про вікове обмеження, щоб взяти зовсім молодих, вже їхав досить впевненим, підселившись до Джеймса Кепла руммейтом. І він мені потім допоміг: знайшов дуже ключовий для мене контакт – познайомив з директором американського Будинку поетів (Poets House). Це дуже просунута спілка класних молодих поетів Америки.

14642497_573166266202602_8918031884736476306_n.jpg

Тарас МалковичАвторські права: Facebook-сторінка: Видавництво Івана Малковича “Абабагаламага”

Вони колись мали невеличкий затишний офіс у Сохо в Нью-Йорку, але сталася катастрофа 9/11 з торговими центрами-близнюками. Тоді, звичайно, бізнеси, які знаходилися епіцентрі, дуже полякалися наступних атак, почали переїжджати та лишати свої офіси. Влада теж перелякалася, що з ділового кварталу відтікає бізнес. Тоді вона почала цікаву акцію: оголосила роздачу грантів бізнесам, які колись жили не в тому районі, щоб вони стікалися до нього, бізнесам, які втекли, щоб вони поверталися назад. Я не знаю, якби у нас був такий будинок поета у маленькому офісі, чи скористався б він цим, але цей скористався. Там є три поверхи офісів, різноманітних розважальних приміщень.

Ірина Славінська: Наскільки я пам’ятаю передмову до «Антології молодої поезії США», яку ти написав, йшлося і про польові дослідження. Де ж шукати поетів і поеток?

Тарас Малкович: Якщо в нас є більш чи менш відомі літературні організації, де ти знайдеш 10 поетів, там вони спеціально не об’єднуються ні в організації, ні в гуртки – кожен сам за себе. Я говорив із багатьма з них і в кожного питав: «Що вас об’єднує? Як натрапити, щоб не за кожним ганятися по кафешках чи бібліотеках», а прийти і знайти поетів 20, одразу проінтерв’ювати. Вони кажуть: «Ти такого не зможеш зробити. Ми кожен сам за себе, дуже окремо».

І це, напевно, класно для стильового розмаїття: іхто ні від кого не залежить, ніхто ні від кого нічого не бере. Але для мене, як для укладача антології, це було дуже непросто. Бо ти справді мусив знайти авторитетне джерело, щоб тобі порадили список якихось поетів. І ти вже приблизно знатимеш, за ким і де ганятися.

Ірина Славінська: Де можна знайти інформацію, куди бігти? Це літературні вечори? І де вони відбуваються?

Тарас Малкович: Це справді літературні вечори. Зазвичай їх організовують видавництва, у яких виходять збірки поетів. І я вийшов на ці події через декількох ключових людей. Вже згаданий директор поетичного будинку, куратор з колумбійського університету. І третій – це власник поетичної крамнички «Вerl’s Brooklyn Poetry Shop». Всі вони склали списки своїх улюблених і справді класних молодих поетів. Я почав стежити за ними в соцмережах, підписуватися на видавництва, які видають їхню поезію. З часом, коли я почав розповідати в Інтернеті про свій проект, мені почали приходити запрошення на події.

Ірина Славінська: Чи багато людей збирає літературне читання у Нью-Йорку.

Тарас Малкович: Небагато, але активних. Там хай навіть 10 прийде і кожен поставить питання, почне фанатіти від тебе.

Ірина Славінська: Про що запитують поетів? Як реагує публіка?

Тарас Малкович: Публіка реагує досить активно. Поети пишуть на теми, які можуть бути не такими цікавими нам, якщо не зробити певний відбір поезії і не підлаштувати під наші реалії. Але вони пишуть про те, що справді болить кожному з присутніх. І публіка співпереживає: більше не запитують, а погоджуються. І в тому погоджуванні поет чує підтримку, той вогонь в очах, який спонукає писати далі.

Ірина Славінська: У антології величезний вибір текстів і імен, стилів. Про що пишуть молоді американські поети? Чи є якась спільна парасолька?

Тарас Малкович: Я думаю, можна виділити декілька спільних парасольок. Спочатку ти не відділяєш нічого, ти просто дивишся –  і воно тобі текст як текст, в кожного свій. А потім дивишся на 35 авторів, і потроху починаєш помічати, що це може бути одна парасолька.

Ірина Славінська: Але за тематикою – це опис буденного, що ми читаємо у Волта Вітмена, чи більш університетська поезія, про якісь загальні концепти, філософські ідеї?

Тарас Малкович: Від Волта Вітмена і бітників вони потрошку відхрещуються в бік, як не дивно, ще давніший і неамериканський. Вони зариваються у класику європейської поезії, витворюють нові міфи на основі світових міфів, які вже звучали, вони пишуть про фантасмагоричні ацтекські племена і традиції, які справді були (або не було, і вони їх вигадують).

Зариваються в той давній світ і витворюють щось абсолютно нове. Дуже багато світових поетів зверталися до таких тем, але вони настільки пропускають їх крізь себе, переписують їх, світобудову. Вони намагаються щось переосмислити від старого настільки, щоб вийшло щось нове. І це насправді вражає.

 

No Thumbnail

Щоби бітники перевернулися в могилах: Тарас Малкович про молоду поезію США

Ірина Славінська: Як з’явилася ідея такої антології?

Тарас Малкович: З’явилася не зовсім спонтанно. Якось мені заманулося податися на стипендію Фулбрайта. Я зазвичай затримую дедлайни, тому залишалося мало часу до подачі і треба було дуже швидко придумати проект. І не знаю, що мені підказало. Мабуть, згадав Олега Лишегу, який давніше подарував мені так звану Нортонівську антологію американської поезії і якось дуже закохав мене в тогочасну американську поезію.

І потім я подумав, що Юрій Андрухович, який теж був фулбрайтером у 2000 році, теж уклав антологію пізнішої, ніж Нортон, американської поезії бітників. Він переклав 9 поетів, вибрав найкращі вірші (антологія «День смерті Пані День. Я подумав, чому б мені не перескочити аж до наймолодшої американської поезії, оскільки після бітників нікого не перекладали.

usa_antologiya.png

Антологія молодої поезії СШААвторські права: http://ababahalamaha.com.ua/

Ірина Славінська: Який це вік?

Тарас Малкович: Я дуже довго думав, спочатку встановлював з 20 до 25 років,потім розширив з 20 до 30. Зрештою, я зупинився на 18-40, бо мені показали одного поета, якому зараз більше 18-ти, але він почав писати у 18 і видав тоді свою першу збірку. Я підходив до неї з підсміюванням, а відкрив – вона справді чудова.

Ірина Славінська: Розкажи трохи про сам процес роботи.

Тарас Малкович: Процес запустився трішечки раніше приїзду до США. Мені пощастило ще в Києві за кілька днів до від’їзду познайомитися з тодішнім директором програми Фулбрайта (він і сам чудовий поет) Томом Гілі. Це велике щастя, бо як поет він дуже зацікавився цим проектом і вирішив мені допомогти з деякими контактами, дав про мене рекомендацію викладачеві літтворчості в Колумбійському університеті Нью-Йорка.

Я їхав туди, знаючи, що хоч того молодого світу поезії я ще зовсім не знаю, але в мене є за кого зачепитися. Був ще один контакт, зав’язаний до того. Через одного спільного друга, житомирського поета, я познайомився з молодим поетом зі США Джеймсом Браунінгом Кеплом. Писав йому у Facebook, що шукаю молодих поетів. Зрештою, у відповідь на якесь моє питання він сказав: «Ти знаєш, ми, молоді поети Америки, пишемо так, щоби бітники крутнулися у своїх могилах». І я так подумав, що треба глянути, що ж вони пишуть.

Тоді я якось подумав про вікове обмеження, щоб взяти зовсім молодих, вже їхав досить впевненим, підселившись до Джеймса Кепла руммейтом. І він мені потім допоміг: знайшов дуже ключовий для мене контакт – познайомив з директором американського Будинку поетів (Poets House). Це дуже просунута спілка класних молодих поетів Америки.

14642497_573166266202602_8918031884736476306_n.jpg

Тарас МалковичАвторські права: Facebook-сторінка: Видавництво Івана Малковича “Абабагаламага”

Вони колись мали невеличкий затишний офіс у Сохо в Нью-Йорку, але сталася катастрофа 9/11 з торговими центрами-близнюками. Тоді, звичайно, бізнеси, які знаходилися епіцентрі, дуже полякалися наступних атак, почали переїжджати та лишати свої офіси. Влада теж перелякалася, що з ділового кварталу відтікає бізнес. Тоді вона почала цікаву акцію: оголосила роздачу грантів бізнесам, які колись жили не в тому районі, щоб вони стікалися до нього, бізнесам, які втекли, щоб вони поверталися назад. Я не знаю, якби у нас був такий будинок поета у маленькому офісі, чи скористався б він цим, але цей скористався. Там є три поверхи офісів, різноманітних розважальних приміщень.

Ірина Славінська: Наскільки я пам’ятаю передмову до «Антології молодої поезії США», яку ти написав, йшлося і про польові дослідження. Де ж шукати поетів і поеток?

Тарас Малкович: Якщо в нас є більш чи менш відомі літературні організації, де ти знайдеш 10 поетів, там вони спеціально не об’єднуються ні в організації, ні в гуртки – кожен сам за себе. Я говорив із багатьма з них і в кожного питав: «Що вас об’єднує? Як натрапити, щоб не за кожним ганятися по кафешках чи бібліотеках», а прийти і знайти поетів 20, одразу проінтерв’ювати. Вони кажуть: «Ти такого не зможеш зробити. Ми кожен сам за себе, дуже окремо».

І це, напевно, класно для стильового розмаїття: іхто ні від кого не залежить, ніхто ні від кого нічого не бере. Але для мене, як для укладача антології, це було дуже непросто. Бо ти справді мусив знайти авторитетне джерело, щоб тобі порадили список якихось поетів. І ти вже приблизно знатимеш, за ким і де ганятися.

Ірина Славінська: Де можна знайти інформацію, куди бігти? Це літературні вечори? І де вони відбуваються?

Тарас Малкович: Це справді літературні вечори. Зазвичай їх організовують видавництва, у яких виходять збірки поетів. І я вийшов на ці події через декількох ключових людей. Вже згаданий директор поетичного будинку, куратор з колумбійського університету. І третій – це власник поетичної крамнички «Вerl’s Brooklyn Poetry Shop». Всі вони склали списки своїх улюблених і справді класних молодих поетів. Я почав стежити за ними в соцмережах, підписуватися на видавництва, які видають їхню поезію. З часом, коли я почав розповідати в Інтернеті про свій проект, мені почали приходити запрошення на події.

Ірина Славінська: Чи багато людей збирає літературне читання у Нью-Йорку.

Тарас Малкович: Небагато, але активних. Там хай навіть 10 прийде і кожен поставить питання, почне фанатіти від тебе.

Ірина Славінська: Про що запитують поетів? Як реагує публіка?

Тарас Малкович: Публіка реагує досить активно. Поети пишуть на теми, які можуть бути не такими цікавими нам, якщо не зробити певний відбір поезії і не підлаштувати під наші реалії. Але вони пишуть про те, що справді болить кожному з присутніх. І публіка співпереживає: більше не запитують, а погоджуються. І в тому погоджуванні поет чує підтримку, той вогонь в очах, який спонукає писати далі.

Ірина Славінська: У антології величезний вибір текстів і імен, стилів. Про що пишуть молоді американські поети? Чи є якась спільна парасолька?

Тарас Малкович: Я думаю, можна виділити декілька спільних парасольок. Спочатку ти не відділяєш нічого, ти просто дивишся –  і воно тобі текст як текст, в кожного свій. А потім дивишся на 35 авторів, і потроху починаєш помічати, що це може бути одна парасолька.

Ірина Славінська: Але за тематикою – це опис буденного, що ми читаємо у Волта Вітмена, чи більш університетська поезія, про якісь загальні концепти, філософські ідеї?

Тарас Малкович: Від Волта Вітмена і бітників вони потрошку відхрещуються в бік, як не дивно, ще давніший і неамериканський. Вони зариваються у класику європейської поезії, витворюють нові міфи на основі світових міфів, які вже звучали, вони пишуть про фантасмагоричні ацтекські племена і традиції, які справді були (або не було, і вони їх вигадують).

Зариваються в той давній світ і витворюють щось абсолютно нове. Дуже багато світових поетів зверталися до таких тем, але вони настільки пропускають їх крізь себе, переписують їх, світобудову. Вони намагаються щось переосмислити від старого настільки, щоб вийшло щось нове. І це насправді вражає.