All posts by Громадське Радіо



За лінком вище ви можете підписатися на стрічку подкастів цього автора на ваших гаджетах.
No Thumbnail

Тарас Прохасько: Я навіть пишу не так, як думаю, і не так, як говорю

Ірина Славінська: Почнемо не з літератури, а з радіо «FM Галичина». Як воно, літати в повітряних стихіях, будучи письменником?

Тарас Прохасько: У 1999 році з’явився проект івано-франківської FM-станції. Вона була така, що могла собі дозволити некомерційну програму, різні діяльності. Було запрошено дуже багато авторів, які вели свої програми. Авторів-не радійників, не журналістів. Чудесну програму мали Юрій Андрухович, Галя Петросаняк. У мене була щоденна і коротка (як я називав: «на добраніч») трихвилинна проповідь «Щоденник». То було будь що, про що мені хотілося розказати в той день, незалежно від світових подій чи ще чогось такого. Там я вперше зрозумів, що написане і промовлене слово, як роман і екранізація роману, близькі, але трошки інші мови.

Ірина Славінська: Що різне?

Тарас Прохасько: Передовсім то, що до прослуханого в ідеалі неможливо повернутися, так як це є у читанні. У читанні писаного кожен, хто читає, може обрати свій темп. Натомість, у слуханні темп є заданий і є люди, яким це здається зашвидко, які не встигають за цим темпом, пропускають. У почутому варіанті тексту неможливо повернутися, тому він повинен бути дуже темпово розрахований автором, щоби не виникало неясностей, які б викликали бажання вертатися знову назад. Крім того, бажано не вживати навіть дуже гарні мовні конструкції, які складно промовити і сприйняти на слух. Найкраща порада, що будь-який текст варто прочитати вголос, почути наскільки воно мелодійно і сприйнятливо звучить.

Ірина Славінська: Але це такий виклик для літературного стилю, в очах тих, хто ніколи не пробував займатися літературною творчістю, це виглядає як щось складне, а коли міряти проговорюванням, йдеться про прозорість, простоту, спрощеність?

Тарас Прохасько: В кожному разі, не варто рівнятися на Пруста чи Джойса. Принаймні, в деяких джойсівських речах, коли речення страшенно довге, фрагмент підпорядковується фрагментові, закінчення думки стає зрозуміле аж десь наприкінці довжелезного речення, яке встигає розповісти ще кілька історій.

Є дуже добра школа. В 50-х рр. у Європі були дуже популярні радіоп’єси. Здавалося, чим би вони відрізнялася від іншої п’єси. Але в тому числі, і тим набором слів, і стилісткою промовляння також відрізнялися. Добре це видно по Інґеборґ Бахман, яка писала чудесну прозу, оповідання, романи, але разом з тим, вона була автором багатьох радіоп’єс. Там добре видно, що конструкції не є ускладненими.

Ірина Славінська: Ці конструкції наводять на думку про те, що аудіоробота впливає на літературну творчість. Як між собою ужилися радіо і література у вашому особистому писанні?

Тарас Прохасько: До радіо я писав антирадійно. Мене тягне у ту книжну мову саме в тому розумінні, що вона написана, записана. Я навіть пишу не так, як думаю і не так, як говорю. Мені здається, що цей мій стиль, до якого прагну, дозволяє більше гратися з мовою в складніших конструкціях. Натомість, книжечка «FM Галичина», яка є збіркою того, що було промовлене по радіо, — зовсім інакша — розповідна, проста. Я є прихильником ідеї Вальтера Беньяміна про повернення до епосу.

Одна з моїх маніакальних думок про те, що треба вертатися до тієї першої правдивої оповіді.

Ірина Славінська: Що це — повернення до епосу?

Тарас Прохасько: Він вважає, що словесність, література, розповідь почалася з оповідання. Був Гомер, байкар чи історик, який сидів і щось розповідав. І коли жива людина тут і тепер розповідала іншим слухачам, виникав особливий текст. Він був дуже заряджений особливостями саме тієї ситуації, тих слухачів, настрою того чоловіка, який розповідав, потребами одної та другої сторони.

З часом ця оповідь почала бути записаною. Вона стала незмінною, виникли різні конструкції, умовності, коли ми розуміємо, що цей особливий світ, сконструйований в романі, свого роду театр. Беньямін зауважував, що варто повертатися до того способу, що хтось комусь щось розказує.

Ірина Славінська: І в цьому сенсі варто публікувати текстом транскрипти коротких радіощоденникових фрагментів?

Тарас Прохасько: Так. Тепер є можливість публікувати різне. Тепер є так багато різних текстів. Думаю, мережеву літературу не можна викинути з того, що вона є, має в собі щось від нового епосу. Люди в певному настрої розповідають щось, що їм важливо розповісти. Відповідно, читають ті люди, які могли би бути слухачами, до яких це звернено. А ще ці всі інтерактивні обміни враженнями і думками дійсно створюють ефект присутності в спільному холодному приміщенні, коли всі зібралися коло вогнища і хтось розповідає, що з ним сталося за сьогоднішній день. Інші заперечують, підтримують, по тому лінія ведеться в зовсім інший бік і так далі.

Ірина Славінська: Щоденник — дуже епічний жанр?

Тарас Прохасько: Справжній щоденник — так. Є щоденники, сконструйовані наперед як письмова література. Наперед відомо, що вони пишуться як стилізація. Але в ідеалі щоденник — епічне, те, що можна би було розказати увечері самому собі чи комусь про те, що ти запам’ятав чи що вразило за день.

Ірина Славінська: Але те, що можна розповісти собі та іншому — це різні щоденники. Розмова з собою не завжди може і має бути зафіксована на папері. Розмова з іншим навіть передбачає якусь постановочність.

Тарас Прохасько: Акт записування вже передбачає те, що все може бути десь відчитане. Але правдоподібно, що натуральний сконструйований щоденник близький до цього епосу. Зрештою, розповідь, епос — також не є повним віддзеркаленням того, що робиться в голові. Розповідь також є продумано, вона також реагує. Кожен вибирає, що і як сказати, вона є прототипом літератури також.

Ірина Славінська: В соцмережах писати про себе — звичний модус, популярні хештеги теж часто апелюють до певного зізнання в чомусь. Чи впливає мережева сповідальність на літературу? Часто вживають термін «нова щирість». Наскільки вона присутня в літературі і чи це наслідок соцмереж?

Тарас Прохасько: І в соцмережах, і в літературі дуже залежить від кожної окремої особистості того, хто пише. Всі страшенно по-різному розуміють навіть таку річ, як щирість. Та щирість, на яку готові різні люди, є не до порівняння різною. Комусь здається, що треба бути щирим, дотримуючись того, що стосується саме тебе. Інші вважають, що щирість — це можливість сказати все, що хочеш.

Мені здається, нічого нового мережева література не внесла. Єдине, що є дуже важливим тепер, це стирання постаті автора як якоїсь виняткової особи. Автором тепер можуть бути мільйони людей. Вони можуть писати щирі, добрі, файні, цікаві тексти — свої пости чи якісь зауваження і гарні фрази. Ця мережева література привела до того, що цих текстів є дуже багато, а тому важко знайти щось таке, що би було центром. Зрештою, ця культура і розрахована на те, щоби не було якихось трьох китів і черепахи, на яких стоїть світ. Воно все як корінці, велика грибниця.

Змінилося поняття, хто такий письменник, автор, що таке правильне чи неправильне писання.

Ірина Славінська: З одного боку, ви кажете про стирання постаті автора як рідкісного і недоступного. Але саме соцмережі працюють на зникнення ідеї Барта про смерть автора. Автор дуже видимий, він присутній як особа, яка веде свій Facebook, твіттер, блог. І в комплекті до будь-якої книжки є будь-яка дурниця, яку автор може написати у коментах або ж розумна річ. Як у цій ситуації змінюється роль і постать письменника?

Тарас Прохасько: Я, на жаль, дуже відстаю від сучасного способу життя. Можливо, скоріше йдеться про те, що накопичилося і продукується така велика кількість текстів, що просто стало важче як створити, так і вирізнити, прийняти для себе справді дуже вагомий текст. Автори розлазяться в різних формах, вони присутні як постаті. Є дуже багато людей, які визнають велич багатьох письменників, не читаючи їх творів. Бо письменник в інших формах набирає для них авторитету.

Ірина Славінська: Наскільки на сьогодні для письменника можлива кар’єра в стилі Селінджера. Коли ти пишеш якусь кількість текстів, а потім ідеш жити в ліс чи на ранчо, але лишаєшся класиком ще при житті?

Тарас Прохасько: Думаю, можливо. Але для цього потрібно, щоб цей твій вибір був якось розголошений у медіа. Щоб піти від медіа, треба зробити дивовижний вчинок: сказати в медіа і через медіа, що я від вас іду. Тоді цей міф будуть підтримувати незалежно від тебе, час від часу будуть згадувати, що такий був та цю чудесну історію. Але знову ж, засобами цих самих медіальних речей. Думаю, якщо просто десь пропасти, перестати працювати і при цьому не драматично загинути, важко втриматися у кар’єрному потоці.

Ірина Славінська: Наскільки в літературі сьогодні є простір для містифікацій?

Тарас Прохасько: Думаю, таке десь є. Є люди, які люблять цю гру, бавляться, під різними іменами можуть бути блогерами, про яких ми думаємо, що вони зовсім різні. Я вважаю, що найвизначальніша частина українських літераторів не може собі дозволити тепер з таким ризикувати. У зв’язку з заангажованістю у суспільне життя, серйозні речі, пов’язані з підтриманням певного стану думок, громадської думки. Дуже поширено вважати, що письменник повинен бути порядним, оскільки має бути голосом, якому можуть довіряти.

Існує якась головна думка, що письменник повинен бути порядним.

Тому мало хто з письменників може собі дозволити хуліганство, кпини, наїзди та всякі аморальні речі, навіть дуже гарні.

Ірина Славінська: В які медіаігри грає Тарас Прохасько?

Тарас Прохасько: Я відсутній у соціальних мережах. Я не відчуваю цієї потреби. Я розумію, що це не є якийсь принцип, що я цього боюся чи ніколи не «опущуся так низько», щоб це зробити. Але мені воно не дає якоїсь приємності і насолоди. Крім того, я знаю, що є деякі міфи, що я є затвірником, що уникаю столицю, залишаюся жити мало не в якійсь гірській хатинці.

Найгірша гра, яка пов’язана зі мною без мого бажання, штампове порівняння зі Сковородою. Я розумію, наскільки це мілке порівняння, бо де я, а де Сковорода. Чи це через радянську гравюру, де було показано, як Сковорода босий чи в капцях ходив по Слобожанщині, а я люблю ходити в сандалях стільки, скільки мені холодно. Але це дуже поверхневе і воно мене якось неприємно разить.

Ірина Славінська: Писання колонок, публіцистичних текстів, літературних і нелітературних, політичних і неполітичних — як вам грається в цю гру? Чи не заміняє це літературної творчості?

Тарас Прохасько: Не замінює, тому що в даний момент це та форма літературної творчості, яку мені подобається писати. Я не є прихильником конвенційної літератури: точно такий чи такий жанр. Мені подобається неконвекційна література, про яку тяжко сказати, це вигадка чи есеїстика, трактат чи проповідь. 

No Thumbnail

Щоби бітники перевернулися в могилах: Тарас Малкович про молоду поезію США

Ірина Славінська: Як з’явилася ідея такої антології?

Тарас Малкович: З’явилася не зовсім спонтанно. Якось мені заманулося податися на стипендію Фулбрайта. Я зазвичай затримую дедлайни, тому залишалося мало часу до подачі і треба було дуже швидко придумати проект. І не знаю, що мені підказало. Мабуть, згадав Олега Лишегу, який давніше подарував мені так звану Нортонівську антологію американської поезії і якось дуже закохав мене в тогочасну американську поезію.

І потім я подумав, що Юрій Андрухович, який теж був фулбрайтером у 2000 році, теж уклав антологію пізнішої, ніж Нортон, американської поезії бітників. Він переклав 9 поетів, вибрав найкращі вірші (антологія «День смерті Пані День. Я подумав, чому б мені не перескочити аж до наймолодшої американської поезії, оскільки після бітників нікого не перекладали.

usa_antologiya.png

Антологія молодої поезії СШААвторські права: http://ababahalamaha.com.ua/

Ірина Славінська: Який це вік?

Тарас Малкович: Я дуже довго думав, спочатку встановлював з 20 до 25 років,потім розширив з 20 до 30. Зрештою, я зупинився на 18-40, бо мені показали одного поета, якому зараз більше 18-ти, але він почав писати у 18 і видав тоді свою першу збірку. Я підходив до неї з підсміюванням, а відкрив – вона справді чудова.

Ірина Славінська: Розкажи трохи про сам процес роботи.

Тарас Малкович: Процес запустився трішечки раніше приїзду до США. Мені пощастило ще в Києві за кілька днів до від’їзду познайомитися з тодішнім директором програми Фулбрайта (він і сам чудовий поет) Томом Гілі. Це велике щастя, бо як поет він дуже зацікавився цим проектом і вирішив мені допомогти з деякими контактами, дав про мене рекомендацію викладачеві літтворчості в Колумбійському університеті Нью-Йорка.

Я їхав туди, знаючи, що хоч того молодого світу поезії я ще зовсім не знаю, але в мене є за кого зачепитися. Був ще один контакт, зав’язаний до того. Через одного спільного друга, житомирського поета, я познайомився з молодим поетом зі США Джеймсом Браунінгом Кеплом. Писав йому у Facebook, що шукаю молодих поетів. Зрештою, у відповідь на якесь моє питання він сказав: «Ти знаєш, ми, молоді поети Америки, пишемо так, щоби бітники крутнулися у своїх могилах». І я так подумав, що треба глянути, що ж вони пишуть.

Тоді я якось подумав про вікове обмеження, щоб взяти зовсім молодих, вже їхав досить впевненим, підселившись до Джеймса Кепла руммейтом. І він мені потім допоміг: знайшов дуже ключовий для мене контакт – познайомив з директором американського Будинку поетів (Poets House). Це дуже просунута спілка класних молодих поетів Америки.

14642497_573166266202602_8918031884736476306_n.jpg

Тарас МалковичАвторські права: Facebook-сторінка: Видавництво Івана Малковича “Абабагаламага”

Вони колись мали невеличкий затишний офіс у Сохо в Нью-Йорку, але сталася катастрофа 9/11 з торговими центрами-близнюками. Тоді, звичайно, бізнеси, які знаходилися епіцентрі, дуже полякалися наступних атак, почали переїжджати та лишати свої офіси. Влада теж перелякалася, що з ділового кварталу відтікає бізнес. Тоді вона почала цікаву акцію: оголосила роздачу грантів бізнесам, які колись жили не в тому районі, щоб вони стікалися до нього, бізнесам, які втекли, щоб вони поверталися назад. Я не знаю, якби у нас був такий будинок поета у маленькому офісі, чи скористався б він цим, але цей скористався. Там є три поверхи офісів, різноманітних розважальних приміщень.

Ірина Славінська: Наскільки я пам’ятаю передмову до «Антології молодої поезії США», яку ти написав, йшлося і про польові дослідження. Де ж шукати поетів і поеток?

Тарас Малкович: Якщо в нас є більш чи менш відомі літературні організації, де ти знайдеш 10 поетів, там вони спеціально не об’єднуються ні в організації, ні в гуртки – кожен сам за себе. Я говорив із багатьма з них і в кожного питав: «Що вас об’єднує? Як натрапити, щоб не за кожним ганятися по кафешках чи бібліотеках», а прийти і знайти поетів 20, одразу проінтерв’ювати. Вони кажуть: «Ти такого не зможеш зробити. Ми кожен сам за себе, дуже окремо».

І це, напевно, класно для стильового розмаїття: іхто ні від кого не залежить, ніхто ні від кого нічого не бере. Але для мене, як для укладача антології, це було дуже непросто. Бо ти справді мусив знайти авторитетне джерело, щоб тобі порадили список якихось поетів. І ти вже приблизно знатимеш, за ким і де ганятися.

Ірина Славінська: Де можна знайти інформацію, куди бігти? Це літературні вечори? І де вони відбуваються?

Тарас Малкович: Це справді літературні вечори. Зазвичай їх організовують видавництва, у яких виходять збірки поетів. І я вийшов на ці події через декількох ключових людей. Вже згаданий директор поетичного будинку, куратор з колумбійського університету. І третій – це власник поетичної крамнички «Вerl’s Brooklyn Poetry Shop». Всі вони склали списки своїх улюблених і справді класних молодих поетів. Я почав стежити за ними в соцмережах, підписуватися на видавництва, які видають їхню поезію. З часом, коли я почав розповідати в Інтернеті про свій проект, мені почали приходити запрошення на події.

Ірина Славінська: Чи багато людей збирає літературне читання у Нью-Йорку.

Тарас Малкович: Небагато, але активних. Там хай навіть 10 прийде і кожен поставить питання, почне фанатіти від тебе.

Ірина Славінська: Про що запитують поетів? Як реагує публіка?

Тарас Малкович: Публіка реагує досить активно. Поети пишуть на теми, які можуть бути не такими цікавими нам, якщо не зробити певний відбір поезії і не підлаштувати під наші реалії. Але вони пишуть про те, що справді болить кожному з присутніх. І публіка співпереживає: більше не запитують, а погоджуються. І в тому погоджуванні поет чує підтримку, той вогонь в очах, який спонукає писати далі.

Ірина Славінська: У антології величезний вибір текстів і імен, стилів. Про що пишуть молоді американські поети? Чи є якась спільна парасолька?

Тарас Малкович: Я думаю, можна виділити декілька спільних парасольок. Спочатку ти не відділяєш нічого, ти просто дивишся –  і воно тобі текст як текст, в кожного свій. А потім дивишся на 35 авторів, і потроху починаєш помічати, що це може бути одна парасолька.

Ірина Славінська: Але за тематикою – це опис буденного, що ми читаємо у Волта Вітмена, чи більш університетська поезія, про якісь загальні концепти, філософські ідеї?

Тарас Малкович: Від Волта Вітмена і бітників вони потрошку відхрещуються в бік, як не дивно, ще давніший і неамериканський. Вони зариваються у класику європейської поезії, витворюють нові міфи на основі світових міфів, які вже звучали, вони пишуть про фантасмагоричні ацтекські племена і традиції, які справді були (або не було, і вони їх вигадують).

Зариваються в той давній світ і витворюють щось абсолютно нове. Дуже багато світових поетів зверталися до таких тем, але вони настільки пропускають їх крізь себе, переписують їх, світобудову. Вони намагаються щось переосмислити від старого настільки, щоб вийшло щось нове. І це насправді вражає.

 

No Thumbnail

Щоби бітники перевернулися в могилах: Тарас Малкович про молоду поезію США

Ірина Славінська: Як з’явилася ідея такої антології?

Тарас Малкович: З’явилася не зовсім спонтанно. Якось мені заманулося податися на стипендію Фулбрайта. Я зазвичай затримую дедлайни, тому залишалося мало часу до подачі і треба було дуже швидко придумати проект. І не знаю, що мені підказало. Мабуть, згадав Олега Лишегу, який давніше подарував мені так звану Нортонівську антологію американської поезії і якось дуже закохав мене в тогочасну американську поезію.

І потім я подумав, що Юрій Андрухович, який теж був фулбрайтером у 2000 році, теж уклав антологію пізнішої, ніж Нортон, американської поезії бітників. Він переклав 9 поетів, вибрав найкращі вірші (антологія «День смерті Пані День. Я подумав, чому б мені не перескочити аж до наймолодшої американської поезії, оскільки після бітників нікого не перекладали.

usa_antologiya.png

Антологія молодої поезії СШААвторські права: http://ababahalamaha.com.ua/

Ірина Славінська: Який це вік?

Тарас Малкович: Я дуже довго думав, спочатку встановлював з 20 до 25 років,потім розширив з 20 до 30. Зрештою, я зупинився на 18-40, бо мені показали одного поета, якому зараз більше 18-ти, але він почав писати у 18 і видав тоді свою першу збірку. Я підходив до неї з підсміюванням, а відкрив – вона справді чудова.

Ірина Славінська: Розкажи трохи про сам процес роботи.

Тарас Малкович: Процес запустився трішечки раніше приїзду до США. Мені пощастило ще в Києві за кілька днів до від’їзду познайомитися з тодішнім директором програми Фулбрайта (він і сам чудовий поет) Томом Гілі. Це велике щастя, бо як поет він дуже зацікавився цим проектом і вирішив мені допомогти з деякими контактами, дав про мене рекомендацію викладачеві літтворчості в Колумбійському університеті Нью-Йорка.

Я їхав туди, знаючи, що хоч того молодого світу поезії я ще зовсім не знаю, але в мене є за кого зачепитися. Був ще один контакт, зав’язаний до того. Через одного спільного друга, житомирського поета, я познайомився з молодим поетом зі США Джеймсом Браунінгом Кеплом. Писав йому у Facebook, що шукаю молодих поетів. Зрештою, у відповідь на якесь моє питання він сказав: «Ти знаєш, ми, молоді поети Америки, пишемо так, щоби бітники крутнулися у своїх могилах». І я так подумав, що треба глянути, що ж вони пишуть.

Тоді я якось подумав про вікове обмеження, щоб взяти зовсім молодих, вже їхав досить впевненим, підселившись до Джеймса Кепла руммейтом. І він мені потім допоміг: знайшов дуже ключовий для мене контакт – познайомив з директором американського Будинку поетів (Poets House). Це дуже просунута спілка класних молодих поетів Америки.

14642497_573166266202602_8918031884736476306_n.jpg

Тарас МалковичАвторські права: Facebook-сторінка: Видавництво Івана Малковича “Абабагаламага”

Вони колись мали невеличкий затишний офіс у Сохо в Нью-Йорку, але сталася катастрофа 9/11 з торговими центрами-близнюками. Тоді, звичайно, бізнеси, які знаходилися епіцентрі, дуже полякалися наступних атак, почали переїжджати та лишати свої офіси. Влада теж перелякалася, що з ділового кварталу відтікає бізнес. Тоді вона почала цікаву акцію: оголосила роздачу грантів бізнесам, які колись жили не в тому районі, щоб вони стікалися до нього, бізнесам, які втекли, щоб вони поверталися назад. Я не знаю, якби у нас був такий будинок поета у маленькому офісі, чи скористався б він цим, але цей скористався. Там є три поверхи офісів, різноманітних розважальних приміщень.

Ірина Славінська: Наскільки я пам’ятаю передмову до «Антології молодої поезії США», яку ти написав, йшлося і про польові дослідження. Де ж шукати поетів і поеток?

Тарас Малкович: Якщо в нас є більш чи менш відомі літературні організації, де ти знайдеш 10 поетів, там вони спеціально не об’єднуються ні в організації, ні в гуртки – кожен сам за себе. Я говорив із багатьма з них і в кожного питав: «Що вас об’єднує? Як натрапити, щоб не за кожним ганятися по кафешках чи бібліотеках», а прийти і знайти поетів 20, одразу проінтерв’ювати. Вони кажуть: «Ти такого не зможеш зробити. Ми кожен сам за себе, дуже окремо».

І це, напевно, класно для стильового розмаїття: іхто ні від кого не залежить, ніхто ні від кого нічого не бере. Але для мене, як для укладача антології, це було дуже непросто. Бо ти справді мусив знайти авторитетне джерело, щоб тобі порадили список якихось поетів. І ти вже приблизно знатимеш, за ким і де ганятися.

Ірина Славінська: Де можна знайти інформацію, куди бігти? Це літературні вечори? І де вони відбуваються?

Тарас Малкович: Це справді літературні вечори. Зазвичай їх організовують видавництва, у яких виходять збірки поетів. І я вийшов на ці події через декількох ключових людей. Вже згаданий директор поетичного будинку, куратор з колумбійського університету. І третій – це власник поетичної крамнички «Вerl’s Brooklyn Poetry Shop». Всі вони склали списки своїх улюблених і справді класних молодих поетів. Я почав стежити за ними в соцмережах, підписуватися на видавництва, які видають їхню поезію. З часом, коли я почав розповідати в Інтернеті про свій проект, мені почали приходити запрошення на події.

Ірина Славінська: Чи багато людей збирає літературне читання у Нью-Йорку.

Тарас Малкович: Небагато, але активних. Там хай навіть 10 прийде і кожен поставить питання, почне фанатіти від тебе.

Ірина Славінська: Про що запитують поетів? Як реагує публіка?

Тарас Малкович: Публіка реагує досить активно. Поети пишуть на теми, які можуть бути не такими цікавими нам, якщо не зробити певний відбір поезії і не підлаштувати під наші реалії. Але вони пишуть про те, що справді болить кожному з присутніх. І публіка співпереживає: більше не запитують, а погоджуються. І в тому погоджуванні поет чує підтримку, той вогонь в очах, який спонукає писати далі.

Ірина Славінська: У антології величезний вибір текстів і імен, стилів. Про що пишуть молоді американські поети? Чи є якась спільна парасолька?

Тарас Малкович: Я думаю, можна виділити декілька спільних парасольок. Спочатку ти не відділяєш нічого, ти просто дивишся –  і воно тобі текст як текст, в кожного свій. А потім дивишся на 35 авторів, і потроху починаєш помічати, що це може бути одна парасолька.

Ірина Славінська: Але за тематикою – це опис буденного, що ми читаємо у Волта Вітмена, чи більш університетська поезія, про якісь загальні концепти, філософські ідеї?

Тарас Малкович: Від Волта Вітмена і бітників вони потрошку відхрещуються в бік, як не дивно, ще давніший і неамериканський. Вони зариваються у класику європейської поезії, витворюють нові міфи на основі світових міфів, які вже звучали, вони пишуть про фантасмагоричні ацтекські племена і традиції, які справді були (або не було, і вони їх вигадують).

Зариваються в той давній світ і витворюють щось абсолютно нове. Дуже багато світових поетів зверталися до таких тем, але вони настільки пропускають їх крізь себе, переписують їх, світобудову. Вони намагаються щось переосмислити від старого настільки, щоб вийшло щось нове. І це насправді вражає.

 

No Thumbnail

Нема ніякої України поза межами твоєї свідомості, — Володимир Рафєєнко

Ірина Славінська: Я прочитала оповідання зі збірки «ДНК», Володимир у своєму тексті говорив про кризовий період на Донбасі. Можливо, ти б міг локалізувати цей текст у часі і просторі.

Володимир Рафєєнко: Задум полягав у тому, щоб написати сюжети однієї родини, починаючи з кінця ХІХ століття і закінчуючи у фантастичному просторі – приблизно, середина ХХІ століття. Кожен з авторів, що працював, брав якийсь період. Мені була більше до вподоби якась реалістична манера, тому я взяв Донбас – це кінець минулого століття і початок цього, те, що зараз відбувається в Україні. І мій малесенький персонаж переживає всі пертурбації, які зараз переживає наша країна, люди.

Ірина Славінська: Що з ними відбувається? Мені здалося, що натяки з думкою про майбутнє, яке для нас є теперішнім, там вже можна відчитати.

unnamed_4.jpg

Володимир РафієнкоАвторські права: Громадське радіо

Володимир Рафєєнко: Натяки в тому сенсі, що є якісь мотиви, які зараз стали для нас актуальними. А в тексті вони нібито майбутні. Звичайно, один з цих великих натяків про відсутність так званої соборності України, про яку багато казали, але її не було не тільки тому, що хтось був у цьому винний. Про соборність мало казати, потрібно будувати. А її ніхто не будував.

Ірина Славінська: В оповіданні є конкретні людські долі. Зокрема, група молодих хлопців, дорослішання яких фактично починається з розпаду СРСР і виникненням незалежної України. Що це за метафора?

Володимир Рафєєнко: Це і метафора, і життя. Так сталося, що багато людей залишали дитинство у радянському часі, а ставали особистостями вже в часі української незалежності. Для них це не були очевидні речі, бо вони народилися там, а повинні були продовжувати життя тут.

Про соборність мало казати, потрібно будувати. А її ніхто не будував.

В цьому оповіданні є певне узагальнювання, в тому сенсі, що відбудовування своєї особистості для цілого покоління людей країни співпало з відбудовуванням країни. І то, і то дуже важке для країни, людей. Важко будувати себе, важко будувати країну, а коли це співпадає, це завжди трагедії, драми. Тому мені було цікаво працювати з цими персонажами.

Ірина Славінська: Є ще фантасмагоричний образ – дуже дивна дівчинка батьківщина. Що це за дівчинка?

Володимир Рафєєнко: Вимір новели поділяється на суто реалістичний і суто метафоричний. Вони поєднуються, як у людському житті поєднується природне і надприродне. В цьому сенсі мої персонажі раптом усвідомлюють, що всі ці речі пов’язані з добротою, любов’ю, батьківщиною. Це речі надприродні, вони не випливають навіть з людської природи, регіону. Це завжди щось, з одного боку, дуже зрозуміле, з іншого, що відбувається в тобі кожного дня, ти повинен відбудовувати його в собі. Батьківщина, як сказав колись Тарас Прохасько, – абстракція. Нема ніякої України поза межами твоєї свідомості. Ми будуємо цю батьківщину кожен сам з себе. Дуже велика відвага будувати це, але і дуже велика мудрість потрібна, щоб врівноважувати свою власну абстракцію, любов, з тою любов’ю, що є в інших людях.

Ірина Славінська: Якщо ця дивна дівчинка живе у твоїй свідомості, що це може значити? Що цей образ мав би сказати читачу?

Володимир Рафєєнко: Багато. Якщо ти пам’ятаєш, вона маленька дівчинка, але вона не дівчинка. В неї сталева коса, що йде до центру землі. Вона дівчинка,але щось таке, що стоїть на межі між природним і надприродним, на межі суто людського і надлюдського. З одного боку, воно є чимось конче потрібним для людини, з іншого, важким і дуже загрозливим. Це щось, що ти відчуваєш, але з чим потрібно якщо не змиритися, то якось відпрацьовувати у собі. І це дуже важко, це велика робота. Така метафора любові як роботи і любові як долі.

Нема ніякої України поза межами твоєї свідомості. Ми будуємо цю батьківщину кожен сам з себе. 

Ірина Славінська: Мене вразили описи і фантасмагоричне наповнення образів териконів: вони високі, химерні, безплідні, але на них проізростає юнацька свобода. Терикони – це дуже особливий елемент ландшафту Донбасу. Тому не дивно, що раз по раз вони з’являються у абсолютно різних текстах письменників-вихідців з цього регіону. Що за ландшафт твоїх регіонів?

Володимир Рафєєнко: Це прекрасний ландшафт. Для мене це те, що відрізняє Донбас від інших регіонів України. Це були якісь прориви до неба. Ти заходив туди і бачив навкруги на кілометри високе небо, сонце, річки, приліски. Там завжди було трішечки страшно, бо можна було впасти, коли був малий. З іншого боку, це був вихід з профанного простору, соціального життя. Там ти ніби ставав інший і бачив більше, ніж коли мешкав у своєму простому житті.

Ірина Славінська: Що можна побачити з терикона?

Володимир Рафєєнко: Та все життя. Видно майбутнє і те, що було колись. Ніби це щось дуже природне для людини, що там мешкає. З іншого боку, це щось штучне, що зробила людина. Поєднання штучності, прояв людського життя з одного боку, з іншого боку, воно таке, що нібито іноді заважає, стоїть над тобою і воно більше тебе. Це метафора культури, що ми робимо.

Ірина Славінська: Герой новели вкінці їде до Києва. Це правильне рішення?

Володимир Рафєєнко: Єдине можливе для нього. Я не можу сказати, що Київ – єдине рішення для всіх. Але для нього іншого вибору не було.

Ірина Славінська: Новела містить у собі низку метафор, які дозволяють під новим кутом подивитися на цей регіон. Наприклад, є метафори війни та миру.

 Іноді нам здається, що ми знаємо, що робимо. Іноді воно стає таким, що ми бачимо, що зробили щось, що більше нас чи не людське.

Володимир Рафєєнко: Мої персонажі мешкають на кордоні між миром та війною. Там, де закінчуються долі персонажів, починається війна. Але вона для них і для нас почалася трішечки раніше. Ці корені дуже глибокі. Може, глибші, ніж 90-ті , залягають в нашаруваннях кількасот метрів разом з душами тих, яких скидали туди в різні часи різними репресивними органами. Разом з іншою Україною, іншим Донбасом.

Ірина Славінська: Чи можемо у цьому контексті говорити про розрив?,

Володимир Рафєєнко: Думаю, кожне покоління, щоб вирости, має усвідомити розрив з собою та іншим. Але коли на життя покоління випадає війна, розрив приводить до того, що ми знаємо багато втрачених поколінь – це термін у літературі, культурі і зараз формується щось таке ж. Війна почалася напередодні розвалу Радянського Союзу, вона триває, буде ще тривати. Минулий час не бажає впускати до себе майбутній. А ми нібито мешкаємо на межі між минулим і майбутнім. Ми ще не майбутнє, але ми вже не бажаємо бути минулим. Це великий розрив і велике щастя. Але це дуже боляче.

Ірина Славінська: Але водночас, якщо говорити про розрив у темі часу, то час тривкий і плинний. Зробити поділ, що ось секунда минула, а ось теперішня і майбутня – неможливо. Наскільки можна говорити про розрив більш однозначно? Не секрет, що існують розмови сепаратистського характеру, світоглядні. Наскільки у сюжеті для тебе цікавий пошук лінії розриву?

Володимир Рафєєнко: Такий час, безумовно. Щоб розуміти себе у ньому, кожна людина повинна якось малювати цей розрив між минулим і майбутнім. У нас точиться війна і щодня гинуть люди. Потрібно собі якось сказати, чому саме так. Чому я тут, роблю те і те. Чому я в Києві, а не в Донецьку. А інша людина зараз мешкає в Донецьку. Вона так само повинна щось собі казати і з’ясовувати це з собою. Якщо ти думаєш про себе, час, майбутнє країни, ти повинен відрізняти минуле і майбутнє.

Для мене розподіл полягає не в тому, що хтось захищає «руський мір», а хтось бажає щастя Україні. Мені здається все навіть глибше. Є люди, котрі бажають жити і відчувати волю, а є люди, котрі бояться цієї волі. І це дуже глибинні психологічні речі. Тому мені дуже шкода тих, що залишилися там, а більше шкода тих, що так досі і не усвідомили, що цей східний проект давно завершився, сам себе загубив. Там нема майбутнього. В цьому і полягає розрив: в кого достатньо сил, щоб рухатися далі, і в кого нема, чи у них відібрали простір для сил і думання.

Ірина Славінська: Чи можна навчитися цінувати свободу?

Володимир Рафєєнко: Думаю, так. І життя тільки тим і займається з кожним з нас, воно вчить нас відрізняти свободу від несвободи. Але людина така істота, що іноді навіть легше вмовити  себе, що цю конкретну несвободу вона вибирає по свободі і тому краще залишитися в тих рамках, що були, у відпрацьованих ідеологічних мережах. Все це зводиться до самоув’язнення. Там людина, коли залишається сама з собою, усвідомлює, де вона і як їй можна оцінювати власне життя.

Ірина Славінська: Як на твою роботу як письменника, публіциста, журналіста вплинула війна?

Володимир Рафєєнко: Стосовно письменництва, я написав новий роман, повість, почав писати новий роман українською мовою. Мені важко, бо українська мова для мене важкувата, я її не знаю, як рідну. Все інше життя якось будується, не буду казати про труднощі, бо вони зараз є у всіх, тим більш у тих, хто приїхав сюди з Донбасу. Але життя якось рухається. Доки ми живемо, є шанс зробити щось краще, сказати якесь слово, чи в журналістиці, чи коли я пишу роман.

Є генеральне завдання, яке полягає в тому, щоб об’єднати половини України, всіх людей, сказати якесь слово, від якого стихне біль у тих, що тут і там.

Ірина Славінська: Сюжет зміни мови достатньо характерний для сьогоднішньої України. Про що і навіщо зміна мови у твоєму випадку?

Володимир Рафєєнко: Я не кажу про зміну мови. Я вирішив спробував робити прозу українською мовою. Ніхто мені не гарантує, що це буде щось добре. Я працюю, а може так статися, що попрацюю, комусь покажу, а мені скажуть: «Володю, не роби дурниць, краще пиши російською». Таке цілком може статися і я більш-менш навіть очікую на це. Але справа в тому, що я, як філолог і людина, що має власну громадянську позицію, у певний час відчув це як виклик: а чому я пишу російською? Я приїхав два з половиною роки тому, не володів українською навіть на рівні розмовної. Я читав щось, любив українських письменників, але якщо ти не володієш навіть розмовною мовою, як писати?

Зараз картина трішки інша. У мене багато україномовного спілкування, багато людей, що мені допомагають,вчити мову, розмовляючи. Якось я потрапив в Польщу на невеличкий грант, почав писати щось. Була задумка писати російською – а воно не йде, бо оточення польськомовне, україномовне. Почав писати українською – пішло. І я почав писати український текст. Мені здається, поки є шанс, що такий текст буде.

Але це зовсім не означає, що я міркую, що писатиму тільки українською. Російська – моя рідна мова, цією мовою до мене зверталася мама, це мова, котру я все одно буду знати краще за всі інші мови. Якщо мені потрібно буде писати про певні теми, думаю, не впораюсь, якщо працюватиму іншою мовою. Може, людина, молодша за мене, легше може стати білінгвом, а я не можу володіти інструментами української мови так само, як володію інструментами російської мови. 

No Thumbnail

Нема ніякої України поза межами твоєї свідомості, — Володимир Рафєєнко

Ірина Славінська: Я прочитала оповідання зі збірки «ДНК», Володимир у своєму тексті говорив про кризовий період на Донбасі. Можливо, ти б міг локалізувати цей текст у часі і просторі.

Володимир Рафєєнко: Задум полягав у тому, щоб написати сюжети однієї родини, починаючи з кінця ХІХ століття і закінчуючи у фантастичному просторі – приблизно, середина ХХІ століття. Кожен з авторів, що працював, брав якийсь період. Мені була більше до вподоби якась реалістична манера, тому я взяв Донбас – це кінець минулого століття і початок цього, те, що зараз відбувається в Україні. І мій малесенький персонаж переживає всі пертурбації, які зараз переживає наша країна, люди.

Ірина Славінська: Що з ними відбувається? Мені здалося, що натяки з думкою про майбутнє, яке для нас є теперішнім, там вже можна відчитати.

unnamed_4.jpg

Володимир РафієнкоАвторські права: Громадське радіо

Володимир Рафєєнко: Натяки в тому сенсі, що є якісь мотиви, які зараз стали для нас актуальними. А в тексті вони нібито майбутні. Звичайно, один з цих великих натяків про відсутність так званої соборності України, про яку багато казали, але її не було не тільки тому, що хтось був у цьому винний. Про соборність мало казати, потрібно будувати. А її ніхто не будував.

Ірина Славінська: В оповіданні є конкретні людські долі. Зокрема, група молодих хлопців, дорослішання яких фактично починається з розпаду СРСР і виникненням незалежної України. Що це за метафора?

Володимир Рафєєнко: Це і метафора, і життя. Так сталося, що багато людей залишали дитинство у радянському часі, а ставали особистостями вже в часі української незалежності. Для них це не були очевидні речі, бо вони народилися там, а повинні були продовжувати життя тут.

Про соборність мало казати, потрібно будувати. А її ніхто не будував.

В цьому оповіданні є певне узагальнювання, в тому сенсі, що відбудовування своєї особистості для цілого покоління людей країни співпало з відбудовуванням країни. І то, і то дуже важке для країни, людей. Важко будувати себе, важко будувати країну, а коли це співпадає, це завжди трагедії, драми. Тому мені було цікаво працювати з цими персонажами.

Ірина Славінська: Є ще фантасмагоричний образ – дуже дивна дівчинка батьківщина. Що це за дівчинка?

Володимир Рафєєнко: Вимір новели поділяється на суто реалістичний і суто метафоричний. Вони поєднуються, як у людському житті поєднується природне і надприродне. В цьому сенсі мої персонажі раптом усвідомлюють, що всі ці речі пов’язані з добротою, любов’ю, батьківщиною. Це речі надприродні, вони не випливають навіть з людської природи, регіону. Це завжди щось, з одного боку, дуже зрозуміле, з іншого, що відбувається в тобі кожного дня, ти повинен відбудовувати його в собі. Батьківщина, як сказав колись Тарас Прохасько, – абстракція. Нема ніякої України поза межами твоєї свідомості. Ми будуємо цю батьківщину кожен сам з себе. Дуже велика відвага будувати це, але і дуже велика мудрість потрібна, щоб врівноважувати свою власну абстракцію, любов, з тою любов’ю, що є в інших людях.

Ірина Славінська: Якщо ця дивна дівчинка живе у твоїй свідомості, що це може значити? Що цей образ мав би сказати читачу?

Володимир Рафєєнко: Багато. Якщо ти пам’ятаєш, вона маленька дівчинка, але вона не дівчинка. В неї сталева коса, що йде до центру землі. Вона дівчинка,але щось таке, що стоїть на межі між природним і надприродним, на межі суто людського і надлюдського. З одного боку, воно є чимось конче потрібним для людини, з іншого, важким і дуже загрозливим. Це щось, що ти відчуваєш, але з чим потрібно якщо не змиритися, то якось відпрацьовувати у собі. І це дуже важко, це велика робота. Така метафора любові як роботи і любові як долі.

Нема ніякої України поза межами твоєї свідомості. Ми будуємо цю батьківщину кожен сам з себе. 

Ірина Славінська: Мене вразили описи і фантасмагоричне наповнення образів териконів: вони високі, химерні, безплідні, але на них проізростає юнацька свобода. Терикони – це дуже особливий елемент ландшафту Донбасу. Тому не дивно, що раз по раз вони з’являються у абсолютно різних текстах письменників-вихідців з цього регіону. Що за ландшафт твоїх регіонів?

Володимир Рафєєнко: Це прекрасний ландшафт. Для мене це те, що відрізняє Донбас від інших регіонів України. Це були якісь прориви до неба. Ти заходив туди і бачив навкруги на кілометри високе небо, сонце, річки, приліски. Там завжди було трішечки страшно, бо можна було впасти, коли був малий. З іншого боку, це був вихід з профанного простору, соціального життя. Там ти ніби ставав інший і бачив більше, ніж коли мешкав у своєму простому житті.

Ірина Славінська: Що можна побачити з терикона?

Володимир Рафєєнко: Та все життя. Видно майбутнє і те, що було колись. Ніби це щось дуже природне для людини, що там мешкає. З іншого боку, це щось штучне, що зробила людина. Поєднання штучності, прояв людського життя з одного боку, з іншого боку, воно таке, що нібито іноді заважає, стоїть над тобою і воно більше тебе. Це метафора культури, що ми робимо.

Ірина Славінська: Герой новели вкінці їде до Києва. Це правильне рішення?

Володимир Рафєєнко: Єдине можливе для нього. Я не можу сказати, що Київ – єдине рішення для всіх. Але для нього іншого вибору не було.

Ірина Славінська: Новела містить у собі низку метафор, які дозволяють під новим кутом подивитися на цей регіон. Наприклад, є метафори війни та миру.

 Іноді нам здається, що ми знаємо, що робимо. Іноді воно стає таким, що ми бачимо, що зробили щось, що більше нас чи не людське.

Володимир Рафєєнко: Мої персонажі мешкають на кордоні між миром та війною. Там, де закінчуються долі персонажів, починається війна. Але вона для них і для нас почалася трішечки раніше. Ці корені дуже глибокі. Може, глибші, ніж 90-ті , залягають в нашаруваннях кількасот метрів разом з душами тих, яких скидали туди в різні часи різними репресивними органами. Разом з іншою Україною, іншим Донбасом.

Ірина Славінська: Чи можемо у цьому контексті говорити про розрив?,

Володимир Рафєєнко: Думаю, кожне покоління, щоб вирости, має усвідомити розрив з собою та іншим. Але коли на життя покоління випадає війна, розрив приводить до того, що ми знаємо багато втрачених поколінь – це термін у літературі, культурі і зараз формується щось таке ж. Війна почалася напередодні розвалу Радянського Союзу, вона триває, буде ще тривати. Минулий час не бажає впускати до себе майбутній. А ми нібито мешкаємо на межі між минулим і майбутнім. Ми ще не майбутнє, але ми вже не бажаємо бути минулим. Це великий розрив і велике щастя. Але це дуже боляче.

Ірина Славінська: Але водночас, якщо говорити про розрив у темі часу, то час тривкий і плинний. Зробити поділ, що ось секунда минула, а ось теперішня і майбутня – неможливо. Наскільки можна говорити про розрив більш однозначно? Не секрет, що існують розмови сепаратистського характеру, світоглядні. Наскільки у сюжеті для тебе цікавий пошук лінії розриву?

Володимир Рафєєнко: Такий час, безумовно. Щоб розуміти себе у ньому, кожна людина повинна якось малювати цей розрив між минулим і майбутнім. У нас точиться війна і щодня гинуть люди. Потрібно собі якось сказати, чому саме так. Чому я тут, роблю те і те. Чому я в Києві, а не в Донецьку. А інша людина зараз мешкає в Донецьку. Вона так само повинна щось собі казати і з’ясовувати це з собою. Якщо ти думаєш про себе, час, майбутнє країни, ти повинен відрізняти минуле і майбутнє.

Для мене розподіл полягає не в тому, що хтось захищає «руський мір», а хтось бажає щастя Україні. Мені здається все навіть глибше. Є люди, котрі бажають жити і відчувати волю, а є люди, котрі бояться цієї волі. І це дуже глибинні психологічні речі. Тому мені дуже шкода тих, що залишилися там, а більше шкода тих, що так досі і не усвідомили, що цей східний проект давно завершився, сам себе загубив. Там нема майбутнього. В цьому і полягає розрив: в кого достатньо сил, щоб рухатися далі, і в кого нема, чи у них відібрали простір для сил і думання.

Ірина Славінська: Чи можна навчитися цінувати свободу?

Володимир Рафєєнко: Думаю, так. І життя тільки тим і займається з кожним з нас, воно вчить нас відрізняти свободу від несвободи. Але людина така істота, що іноді навіть легше вмовити  себе, що цю конкретну несвободу вона вибирає по свободі і тому краще залишитися в тих рамках, що були, у відпрацьованих ідеологічних мережах. Все це зводиться до самоув’язнення. Там людина, коли залишається сама з собою, усвідомлює, де вона і як їй можна оцінювати власне життя.

Ірина Славінська: Як на твою роботу як письменника, публіциста, журналіста вплинула війна?

Володимир Рафєєнко: Стосовно письменництва, я написав новий роман, повість, почав писати новий роман українською мовою. Мені важко, бо українська мова для мене важкувата, я її не знаю, як рідну. Все інше життя якось будується, не буду казати про труднощі, бо вони зараз є у всіх, тим більш у тих, хто приїхав сюди з Донбасу. Але життя якось рухається. Доки ми живемо, є шанс зробити щось краще, сказати якесь слово, чи в журналістиці, чи коли я пишу роман.

Є генеральне завдання, яке полягає в тому, щоб об’єднати половини України, всіх людей, сказати якесь слово, від якого стихне біль у тих, що тут і там.

Ірина Славінська: Сюжет зміни мови достатньо характерний для сьогоднішньої України. Про що і навіщо зміна мови у твоєму випадку?

Володимир Рафєєнко: Я не кажу про зміну мови. Я вирішив спробував робити прозу українською мовою. Ніхто мені не гарантує, що це буде щось добре. Я працюю, а може так статися, що попрацюю, комусь покажу, а мені скажуть: «Володю, не роби дурниць, краще пиши російською». Таке цілком може статися і я більш-менш навіть очікую на це. Але справа в тому, що я, як філолог і людина, що має власну громадянську позицію, у певний час відчув це як виклик: а чому я пишу російською? Я приїхав два з половиною роки тому, не володів українською навіть на рівні розмовної. Я читав щось, любив українських письменників, але якщо ти не володієш навіть розмовною мовою, як писати?

Зараз картина трішки інша. У мене багато україномовного спілкування, багато людей, що мені допомагають,вчити мову, розмовляючи. Якось я потрапив в Польщу на невеличкий грант, почав писати щось. Була задумка писати російською – а воно не йде, бо оточення польськомовне, україномовне. Почав писати українською – пішло. І я почав писати український текст. Мені здається, поки є шанс, що такий текст буде.

Але це зовсім не означає, що я міркую, що писатиму тільки українською. Російська – моя рідна мова, цією мовою до мене зверталася мама, це мова, котру я все одно буду знати краще за всі інші мови. Якщо мені потрібно буде писати про певні теми, думаю, не впораюсь, якщо працюватиму іншою мовою. Може, людина, молодша за мене, легше може стати білінгвом, а я не можу володіти інструментами української мови так само, як володію інструментами російської мови. 

No Thumbnail

Чого ми не знаємо про українську літературу ХХ століття?

Ірина Славінська: Почнемо з теми, на яку я наштовхнулася читаючи Facebook. Це низка дописів Анатолія Дністрового про уявну антологію українських письменників минулого, зокрема радянської доби. Ця добірка оголила декілька дуже цікавих закономірностей. Наприклад, «білі плями» — імена, які ми знаємо гірше, письменники, яких ніби й не було. Звідки взагалі з’явилася ця ідея?

Анатолій Дністровий: Я вже давно про це думаю. Зокрема, про дуже химерний період, дуже різноформатний методологічно. Це, можливо, сукупність багатьох різних підперіодів. Умовно кажучи, відрізок української літератури після Червоного ренесансу (чи як його називають окремі українці — Розстріляне Відродження) і добою незалежності. Величезний шмат періоду за моїми спостереженнями випав. І взагалі у мене враження, що наша пам’ять не дуже хоче актуалізувати те, що минуло буквально нещодавно.

Якщо подивитися на цей масив, йде медійна актуалізація доби індустріалізації, українського модернізму 20-х рр. У зв’язку з цим виникає цікава ситуація, трішки актуалізована в медійному плані класика (і то, дуже вибірково), Червоний ренесанс (зокрема і зусиллями «Смолоскипу»), актуалізований поточний літературний процес.

Все решта — дуже поточкові і хаотичні вилазки на рівні окремих симпатій. У нас великі «болотяні поля» і незрозуміло, що з ними робити. Незрозуміло, що робити з авторами, які стартували як і всі автори Червоного ренесансу, але яких не розстріляли і які по кон’юнктурі не потрапили в цей список. У нас по суті повністю вилітає ХХ століття.

unnamed_3.jpg

Анатолій Дністровий Авторські права: Громадське радіо

Ірина Славінська: Якщо міряти 37-м роком, коли величезна когорта митців була розстріляна, логічний і поступовий розвиток літератури замінили, вмонтувавши концепт соцреалізму, ідеологічного правильного писання. Можу припустити, що звідси і випливає одна з білих плям: ідеологічно коректне мистецтво кінця 30-х – 40-х і до кінця 80-х. Можливо, цей блок ми не дуже знаємо?

Анатолій Дністровий: Тут дуже делікатне питання. Ми по суті маємо відмовитися від цього терміну «радянська література». Ми ж не вживаємо терміни: «феодальна література», «кріпацька література». Ми не віддаємо масив культури, не переносимо на нього якість соціального і політичного життя.

Ірина Славінська: Але ж це не тотожні епітети. Адже «радянська» — адресує до назви країни.

Анатолій Дністровий: Так, але суть не в тому. Будемо виходити винятково з позиції якості авторів. У нас є відчуття того, що необхідно десь розхитати цей божевільний канон, який був. Але нема прочитання авторів у якомусь системному розумінні, на базі якого ми би робили нашу уявну антологію.

Я би зараз не відрубував діаспорну літературу, зокрема прозу, від цього материка. Ми говоримо про період і те, хто що тоді написав.

Ірина Славінська: Які десятиліття найменш прочитані?

Анатолій Дністровий: Найпроблематичніший час, мабуть, 30-т і 40-і до 1991 року, можливо, раніше. Тут можна брати різні маркери. Але я говорю не про літературознавчий, методологічний момент, я говорю про медійний момент. А це трохи інше.

Ірина Славінська: Чи цікаво читати радянських українських авторів загалом?

Анатолій Дністровий: Тут і потрібна ця селекція, щоби ми для себе прочитали, уявили, що є найкраще — підняли. Якщо спілкуватися з літературознавцями, активними і професійними читачами, ми знаємо, що з цього періоду дуже достойне. Це і корпус Григора Тютюнника, і багато інших романів. Якщо говорити про військову тематику і відображення Другої світової війни в українській літературі, товариш Гончар посунеться. Його місце в моєму розумінні займе Ігор Качуровський, бо це найкраща українська проза про період Другої світової війни.

Ірина Славінська: За критерієм ідеологічної благонадійності/неблагонадійності всі, напевно, програють, були членами Компартії, бо це входило в пакет успішного письменника. Але що нам правитиме за критерії, якщо ми від відмовимося від цього?

Якщо нам цікаво знати, як жив соціум в той чи інший час, один з навігаторів – художня література, романістика.

Анатолій Дністровий: Дуже складно говорити. Я би розділяв: митець і митець, вдягнутий в пальто члена Компартії. Це дуже різні речі, за таким просіюванням будуть дуже серйозні наслідки викривлення літературного процесу. Тоді таке ж саме питання: що ми будемо робити з фашистом Езрою Паундом. Ми його просто викинемо? Чи той самий Діно Буццаті. Що робити з цим італійським прозаїком, у якого були симпатії до дуче? Мені здається, тут треба виходити з іманентних ознак тексту.

Ірина Славінська: Навіщо читати усіх цих авторів?

Анатолій Дністровий: Це проблема не тільки цих авторів. Це глобальне, ціннісно-смислове перевантаження нашої культури доби віртуальних світів. Це проблема перезавантаження всієї культури, її розвитку в епоху цифрових шляхів. Тут ставлення до культури зовсім інше, зараз нікому це непотрібно. Запитайте француза, чи він читав «Сім’ю Тібо» Роже Мартена дю Гара в трьох томах. Не факт. І він, мабуть, скаже, що йому це непотрібно, він подивиться на годинник і скаже, що є час почитати півгодини в метро туди і назад, за найкращих розкладів.

Ірина Славінська: І в школі французьку літературу вивчають на уроках французької мови, і програма «нафарширована» величезною кількістю класики, яку не читають у повному обсязі, бо важливіше дати правильні меседжі. Натомість багато десятиліть підряд, з часу становлення обов’язкової універсальної французької світської освіти, є багато поколінь французів, які знають напам’ять однакові цитати. Як у нас «обійміться брати мої» — і всі одразу згадують продовження. Можливо, всю книжку не читав, але рядок проходив.

Анатолій Дністровий: В цьому сенсі ми серйозно відстаємо. Ця стадія ставлення до пам’яті і чим її наповнювати — ми ще до цього не прийшли, бо ми ще не знаємо, що в нас було. Ось в чому парадокс українців. Малкович тільки в 2015-2016 році видав два ударні романи Юрія Косача про які українське суспільство, окрім літературознавців, за двадцять років незалежності не говорило.

Щоб щось викидати, треба спершу щось знати. Це дуже банальна істина, але вона є. В нас не осмислене повністю ХХ століття, через те, що нема якісно відібраних і виданих корпусів прози.

Ірина Славінська: Які важливі речі про ХХ століття дозволять усвідомити тексти не до кінця відомих українських письменників часів СРСР?

Анатолій Дністровий: Вочевидь, тексти, які писали не з позиції виробничих чи партійних вимог і «естетик». Навіть той самий Гончар. Я говорю про Гончара не як про величезний монумент, а про текстову кулінарію. В нього є розкішні новели, де солдат закохується в дівчину в Молдові. Я говорю про такі моменти, а не про те, що винесла на порядок денний якась політична пропаганда. Це справді могла би бути література, яка показувала тогочасний період.

Ірина Славінська: Мистецтво є репрезентацію, це викривлене зображення. Воно може бути викривлене не лише ідеологією, але й особистими смаками письменниками, його думками про те, що добре, а що погано. Які цікаві викривлення помічаються, при прочитанні цих недостатньо добре відомих письменників?

Анатолій Дністровий: Зараз, мені здається, професійне читання може читати будь-що. Воно задає маршрут і може відчитувати дуже розкішні речі, бачити неочікувані горизонти. Але це для гурманів і інтелектуалів. А мені хочеться елементарної просвіти. В нас нема цього перевиданого, нема перезавантаження.

Ірина Славінська: Назви імена і назви текстів.

Анатолій Дністровий: Фантастичний автор, який є недооціненим, — Роман Андріяшик. У моєму розумінні це кращий романіст другої половини ХХ століття. Особливо його романи: «До дому нема вороття», «Люди зі страху». Це романи, написані за часів комунізму, але за поетикою, естетикою вони взагалі не соцреалістичні.  

No Thumbnail

Чого ми не знаємо про українську літературу ХХ століття?

Ірина Славінська: Почнемо з теми, на яку я наштовхнулася читаючи Facebook. Це низка дописів Анатолія Дністрового про уявну антологію українських письменників минулого, зокрема радянської доби. Ця добірка оголила декілька дуже цікавих закономірностей. Наприклад, «білі плями» — імена, які ми знаємо гірше, письменники, яких ніби й не було. Звідки взагалі з’явилася ця ідея?

Анатолій Дністровий: Я вже давно про це думаю. Зокрема, про дуже химерний період, дуже різноформатний методологічно. Це, можливо, сукупність багатьох різних підперіодів. Умовно кажучи, відрізок української літератури після Червоного ренесансу (чи як його називають окремі українці — Розстріляне Відродження) і добою незалежності. Величезний шмат періоду за моїми спостереженнями випав. І взагалі у мене враження, що наша пам’ять не дуже хоче актуалізувати те, що минуло буквально нещодавно.

Якщо подивитися на цей масив, йде медійна актуалізація доби індустріалізації, українського модернізму 20-х рр. У зв’язку з цим виникає цікава ситуація, трішки актуалізована в медійному плані класика (і то, дуже вибірково), Червоний ренесанс (зокрема і зусиллями «Смолоскипу»), актуалізований поточний літературний процес.

Все решта — дуже поточкові і хаотичні вилазки на рівні окремих симпатій. У нас великі «болотяні поля» і незрозуміло, що з ними робити. Незрозуміло, що робити з авторами, які стартували як і всі автори Червоного ренесансу, але яких не розстріляли і які по кон’юнктурі не потрапили в цей список. У нас по суті повністю вилітає ХХ століття.

unnamed_3.jpg

Анатолій Дністровий Авторські права: Громадське радіо

Ірина Славінська: Якщо міряти 37-м роком, коли величезна когорта митців була розстріляна, логічний і поступовий розвиток літератури замінили, вмонтувавши концепт соцреалізму, ідеологічного правильного писання. Можу припустити, що звідси і випливає одна з білих плям: ідеологічно коректне мистецтво кінця 30-х – 40-х і до кінця 80-х. Можливо, цей блок ми не дуже знаємо?

Анатолій Дністровий: Тут дуже делікатне питання. Ми по суті маємо відмовитися від цього терміну «радянська література». Ми ж не вживаємо терміни: «феодальна література», «кріпацька література». Ми не віддаємо масив культури, не переносимо на нього якість соціального і політичного життя.

Ірина Славінська: Але ж це не тотожні епітети. Адже «радянська» — адресує до назви країни.

Анатолій Дністровий: Так, але суть не в тому. Будемо виходити винятково з позиції якості авторів. У нас є відчуття того, що необхідно десь розхитати цей божевільний канон, який був. Але нема прочитання авторів у якомусь системному розумінні, на базі якого ми би робили нашу уявну антологію.

Я би зараз не відрубував діаспорну літературу, зокрема прозу, від цього материка. Ми говоримо про період і те, хто що тоді написав.

Ірина Славінська: Які десятиліття найменш прочитані?

Анатолій Дністровий: Найпроблематичніший час, мабуть, 30-т і 40-і до 1991 року, можливо, раніше. Тут можна брати різні маркери. Але я говорю не про літературознавчий, методологічний момент, я говорю про медійний момент. А це трохи інше.

Ірина Славінська: Чи цікаво читати радянських українських авторів загалом?

Анатолій Дністровий: Тут і потрібна ця селекція, щоби ми для себе прочитали, уявили, що є найкраще — підняли. Якщо спілкуватися з літературознавцями, активними і професійними читачами, ми знаємо, що з цього періоду дуже достойне. Це і корпус Григора Тютюнника, і багато інших романів. Якщо говорити про військову тематику і відображення Другої світової війни в українській літературі, товариш Гончар посунеться. Його місце в моєму розумінні займе Ігор Качуровський, бо це найкраща українська проза про період Другої світової війни.

Ірина Славінська: За критерієм ідеологічної благонадійності/неблагонадійності всі, напевно, програють, були членами Компартії, бо це входило в пакет успішного письменника. Але що нам правитиме за критерії, якщо ми від відмовимося від цього?

Якщо нам цікаво знати, як жив соціум в той чи інший час, один з навігаторів – художня література, романістика.

Анатолій Дністровий: Дуже складно говорити. Я би розділяв: митець і митець, вдягнутий в пальто члена Компартії. Це дуже різні речі, за таким просіюванням будуть дуже серйозні наслідки викривлення літературного процесу. Тоді таке ж саме питання: що ми будемо робити з фашистом Езрою Паундом. Ми його просто викинемо? Чи той самий Діно Буццаті. Що робити з цим італійським прозаїком, у якого були симпатії до дуче? Мені здається, тут треба виходити з іманентних ознак тексту.

Ірина Славінська: Навіщо читати усіх цих авторів?

Анатолій Дністровий: Це проблема не тільки цих авторів. Це глобальне, ціннісно-смислове перевантаження нашої культури доби віртуальних світів. Це проблема перезавантаження всієї культури, її розвитку в епоху цифрових шляхів. Тут ставлення до культури зовсім інше, зараз нікому це непотрібно. Запитайте француза, чи він читав «Сім’ю Тібо» Роже Мартена дю Гара в трьох томах. Не факт. І він, мабуть, скаже, що йому це непотрібно, він подивиться на годинник і скаже, що є час почитати півгодини в метро туди і назад, за найкращих розкладів.

Ірина Славінська: І в школі французьку літературу вивчають на уроках французької мови, і програма «нафарширована» величезною кількістю класики, яку не читають у повному обсязі, бо важливіше дати правильні меседжі. Натомість багато десятиліть підряд, з часу становлення обов’язкової універсальної французької світської освіти, є багато поколінь французів, які знають напам’ять однакові цитати. Як у нас «обійміться брати мої» — і всі одразу згадують продовження. Можливо, всю книжку не читав, але рядок проходив.

Анатолій Дністровий: В цьому сенсі ми серйозно відстаємо. Ця стадія ставлення до пам’яті і чим її наповнювати — ми ще до цього не прийшли, бо ми ще не знаємо, що в нас було. Ось в чому парадокс українців. Малкович тільки в 2015-2016 році видав два ударні романи Юрія Косача про які українське суспільство, окрім літературознавців, за двадцять років незалежності не говорило.

Щоб щось викидати, треба спершу щось знати. Це дуже банальна істина, але вона є. В нас не осмислене повністю ХХ століття, через те, що нема якісно відібраних і виданих корпусів прози.

Ірина Славінська: Які важливі речі про ХХ століття дозволять усвідомити тексти не до кінця відомих українських письменників часів СРСР?

Анатолій Дністровий: Вочевидь, тексти, які писали не з позиції виробничих чи партійних вимог і «естетик». Навіть той самий Гончар. Я говорю про Гончара не як про величезний монумент, а про текстову кулінарію. В нього є розкішні новели, де солдат закохується в дівчину в Молдові. Я говорю про такі моменти, а не про те, що винесла на порядок денний якась політична пропаганда. Це справді могла би бути література, яка показувала тогочасний період.

Ірина Славінська: Мистецтво є репрезентацію, це викривлене зображення. Воно може бути викривлене не лише ідеологією, але й особистими смаками письменниками, його думками про те, що добре, а що погано. Які цікаві викривлення помічаються, при прочитанні цих недостатньо добре відомих письменників?

Анатолій Дністровий: Зараз, мені здається, професійне читання може читати будь-що. Воно задає маршрут і може відчитувати дуже розкішні речі, бачити неочікувані горизонти. Але це для гурманів і інтелектуалів. А мені хочеться елементарної просвіти. В нас нема цього перевиданого, нема перезавантаження.

Ірина Славінська: Назви імена і назви текстів.

Анатолій Дністровий: Фантастичний автор, який є недооціненим, — Роман Андріяшик. У моєму розумінні це кращий романіст другої половини ХХ століття. Особливо його романи: «До дому нема вороття», «Люди зі страху». Це романи, написані за часів комунізму, але за поетикою, естетикою вони взагалі не соцреалістичні.  

No Thumbnail

Культурна децентралізація: як зробити мистецьку резиденцію на хуторі

“Для мене важлива складова проекту — постаратися показати людям, що в селі можна цікаво жити”, — з журналісткою «Громадське. Культура» Катериною Мізіною говоримо про експеримент з ревіталізації населеного пункту хутір Гойч (Зелений Гай) у Житомирській області. 

Ірина Славінська: Як ти опинилася на хуторі Гойч?

Катерина Мізіна: Я їздила-їздила…і приїхала. Насправді, в якийсь момент вирушила на пошуки такого хутора, шукала його більше року. І от ми його знайшли. Спершу не вийшло туди приїхати і заселитися. Але потім повернулася, бо він дуже припав до душі і виглядом, і атмосферою. Рік тому купила там хату.

Я не живу на хуторі постійно, бо це досить складно в умовах, які там є. Нема води, криниця не дає питної води, треба привозити з собою баклажки. Але за рік уже сталося дуже багато побутових апгрейдів хати і подвір’я. Я роблю все можливе, щоб там були умови для перебування.

unnamed.jpg

Катерина МізінаАвторські права: «Громадське радіо»

Ірина Славінська: Але в це місце, наскільки я розумію його локацію, приїхати важко, потрібно добиратися громадським транспортом до певної точки на трасі?

Катерина Мізіна: Насправді, хутір повністю знаходиться в оточенні глухого соснового лісу. Але дістатися туди можна менше, ніж за дві години прямим автобусом, що виїжджає з Академмістечка щогодини чи щопівтори години. Автобус зупиняється на зупинці Зелений Гай, а там пішки хвилин сім приємною лісовою дорогою — і ти на хуторі.

Ірина Славінська: Ти спеціально шукала собі можливості жити десь за містом? Якими були критерії вибору власного маєтку?

Катерина Мізіна: Мета була не мати дачу, а в майбутньому жити там. Я хотіла знайти порожнє місце. Коли вперше туди приїхала два з половиною роки тому, там було три жителя. Зараз там взагалі нема нікого. Цей критерій був обов’язковим, бо я би хотіла створити там щось нове. А створити щось нове, коли там існує старе, не завжди вдається, а інколи і неможливо.

Тому я шукала безлюдне місце, але зі зручним добиранням, адже робота в мене поки в Києві. Якщо вдасться поєднати її з життям там, це тільки завдяки тому, що це не дуже далеко від Києва.

Там поруч є велике село, можна сісти на велик, поїхати, поспілкуватися, часом заходять гості.

Звісно, хотілося створити там простір для творчості, втілення ідей, які потребують спокою. Є багато проектів, які добре лягають на природній простір, коли довкола тиша і спів пташок, приємне повітря. Там справді набагато легше писати музику, творити на полотні, проводити семінари.

Ірина Славінська: Хто був на хуторі, коли ти купувала хату?

Катерина Мізіна: Троє мешканців. Правда, один помер того дня, коли я купила хату. Це мій найближчий сусід. Там всі були старими людьми. Бабуся Єва, в якої я купила хату, переїхала до дочок в Малин. Був чоловік Сашко, який живе в сусідньому селі, але має хату на хуторі. Можна вважати його жителем, але він зараз теж там не живе. Цього літа там була бабуся Мальвіна і вона теж переїхала до сестри в сусіднє село. Тому зараз не лишилось нікого.

Ірина Славінська: Ти із самого початку розуміла, що це буде простір для культурних ініціатив?

Катерина Мізіна: Так. Це не нова ідея, я це не вигадала. Рух мистецьких хуторів уже існує.

Ірина Славінська: І, напевно, найбільш відомий — хутір Обирок.

Катерина Мізіна: Так. Я пожила там два роки, не постійно, але досить довго і часто перебувала. І надихнулася таким рухом. Це нібито новий формат життя. Ти живеш в селі, але не доїш корову, не сапаєш безперервно. Ти займаєшся своєю творчою звичною діяльністю, організовуєш свята, знімаєш кіно, можеш писати статті. Коли я приїхала туди, ідея була в тому, щоб заселити ці порожні хати новими людьми.

Ірина Славінська: Так само, як і на Обирку. Я пам’ятаю, окрім мешканців, які жили завжди, там є колонія хіпстерів і не тільки з інших міст. Хтось живе весь час, хтось — ні. І вони використовують локацію і щоб відпочити, і щоб долучатися до організації подій. Хутір Гойч має чекати подібне майбутнє?

Катерина Мізіна: Нема однакової схеми розвитку для всіх. Такі хутори є в Дніпропетровській області (Стопудівка), в Полтавській (Баранівка), у Білорусі (Червоний Кастричнік). Хтось розповів ідею, хтось поїхав додому і зробив це там, є майстерні – вони схожі. Але водночас ці проекти дуже різі.

Це залежить від різних факторів. Зокрема, від того, хто це робить. Я зібрала друзів — зібралися майже всі, хто був з кіношної сфери. І ми подумали зробити якийсь кінохутір: багато локацій для зйомок фільмів, фото- і звукозаписуючу студію, кіношколу.

Зараз змінюється склад людей, які долучаються до цього, і все автоматично змінюється. Це якась рухлива тваринка, яка живе і змінює свою поведінку.

Основне, що нас об’єднує, — мистецтво, бажання налагодити діалог з українським селом, яке ми насправді уявляємо міфологічно, а коли приїжджаємо, — лякаємось, що там зараз відбувається.

Для мене важлива складова проекту — постаратися показати людям, що в селі можна цікаво жити.

Ірина Славінська: Яка твоя роль у цій схемі?

Катерина Мізіна: Ну … я мер хутора. Я все це придумала саме з цим населеним пунктом. Я та людина, яка поки це все об’єднує і тримає. Але в майбутньому, якщо все буде розростатися на якісь «міністерства», хтось приїде і захоче займатися освітою або робити масові заходи, той буде міністром культури. А я буду президентом.

Ірина Славінська: Наскільки ти відчуваєш бажання і волю контролювати і керувати тим, які проекти приходять на хутір?

Катерина Мізіна: Зараз фільтрувати доводиться небагато, бо мало сміливців поки туди доїжджають. Фільтр більш природній, аніж мій особистий. Всі умови, які є на хуторі (дорога, побутові умови, село) вже фільтрують людей. І приїжджає вже сконцентрована публіка, яка завдяки цим фільтрам приїхала саме така.

Коли хтось запитує, чи можна тут поселитися, я кажу: «Ну ти поживи спершу в моїй хаті». Життя саме відфільтрує тих, кому це непотрібно. А стосовно творчих проектів, я думаю, довкола мене зібрані люди, які поки вже відфільтровані.

Ірина Славінська: Наскільки паралель із децентралізацією культури взагалі близька твоїй концепції розвитку хутора?

Катерина Мізіна: Дуже близька. Коли я туди приїхала, я намагалася роздивитися не тільки довкола хутора, але й в сусідньому селі Недашки. Там є клуб, школа, бібліотека. Але культурного життя там дуже мало. І один випадок був дуже показовий.

Я вже жила на хуторі. Одного разу приїжджаю з Києві, а в мене на килимочку перед хатою записочка: «Будь ласка, подзвони мені», викладена кульбабками. Я подумала, хто ж такий творчий і романтичний знайшовся в селі. Навіть подумала, що це гості з Києва.

Я подзвонила за цим номером. Відповіла жінка Наталка, представилася поеткою з Недашок. Сказала, що неймовірно хоче познайомитися, бо вже прочитала про мене в місцевих газетах. А для місцевих газет моя поява там була сенсацією. І ця Наталка з подругою — дві поетки, які прочитали про мене, а вони намагаються робити там хоч якусь культурну діяльність: організовували поетичні вечори, концерти, був і якийсь фестиваль.

Коли я з ними зустрілась, вони мені сказали, що настільки мене розуміють! А на той момент у мене вже були проблеми з порозумінням із місцевими. Вони трохи не приймали те, що я там з’явилася. І поетки сказали, що розуміють мене, бо їх теж там не приймають. Вони не такі. І Наталка і Люда зверталися до мене як до месії, який прийшов, дасть нове дихання — і от ми зараз зробимо культурний прошарок.

Мене здивувало, як до цього ставиться село. Я переконалася, що це притаманно лише деяким регіонам. 

Є села, де люди придумують чим зайнятися значно краще: не лише випити чи посидіти в генделі.

Полісся – дуже складний регіон, також і Житомирщина. Чернігівщина, Сумщина. Зокрема, через те, що там люди пережили чорнобильську катастрофу, виселення, переселення, там дуже бідно живуть, бо земля не дуже родюча, тому вони грабують. От чому вони ліниві — не знаю. І насправді люди незграбно ставляться до свого життя. Грабують, пиячать. Мене теж там пограбували. І це дуже гнітить.

Ірина Славінська: Можливо, залежить від інфраструктури, і справа і в публічних просторах, яких нема в умовах хутора?

Катерина Мізіна: Я не хочу нікого ображати, але якщо є клуб, то у нього є керівник, він робить один звітній концерт на рік, збирає всі колективи. І це не творчість, а просто культурна звичка. Навіть якщо там є люди, які хочуть це рухати, людей зі знаком мінус в цьому напрямку значно більше, вони поглинають цю ініціативу.

Я знаю про село Недашки, що там поселився чоловік із Луганська, він  хотів зробити якісь збори, щоб поговорити про сміття. І будь-яка активна громадянська позиція там присікається одразу: ти хто такий, чому ти сюди приїхав? Ми тут будемо самі ходити і смітити собі під ноги. І так само з усіма творчими ініціативами.

Я спробую піти в усі установи. Моя мета — за зиму налагодити контакти і з тим самим бібліотекарем, можливо, вийде показати там фільм. Скажімо, провести щось те, до чого у них нема доступу.

У нас недавно був захід і прийшли місцеві. Це було найбільшим досягненням за рік, який я там провела, бо їх прийшло близько семи. У мене з тих, хто до мене прихильно ставився, спочатку був лише один, потім дві жіночки. Завжди було складно порозумітися і знайти людей, які б там мене підтримали. А тут їх прийшло семеро. Хтось привів коня, катав всіх на возі. Дядько Іван приїхав зі своєю онучкою, прийшли дві поетки, познайомились зі своєю можливою майбутньою публікою. Всі малювали, розмальовували мені сарай. Увечері був величезний екран, показували документальний фільм «Вірунга», який надав Docudays.

За цей рік мало хто до мене підійшов і познайомився. Вони самі собі щось придумали про мене і про наш проект. Що ми якась секта і т.д.

Але тим, хто наважується прийти і подивитися, однозначно подобається.

Ірина Славінська: Як розчинити поділ на «їхній» і «наш», зробити одну суцільну громаду?

Катерина Мізіна: Я не знаю. Приклад Обирка і вже майже десятирічний досвід його існування показує, що це дуже складно. Хоч вони десять років успішно існують поруч з селом, зараз, коли справа дійшла до створення спільного проекту (хочуть зробити заказник, щоб не вирубували ліси, не було мисливства), вони зустрілися з тим, що місцевим жителям це нецікаво, вони досі думають, що ті прийшли щось у них забрати. І я не знаю як подолати цей конфлікт.

Тому я зараз на першому році перебування намагаюся піти в село і сказати про себе: я ось така, можете мене помацати, я не кусаюся і прийшла з добром. Бо засновники Обирка, наскільки я знаю, в перші роки не налагодили контакт з місцевими жителями. 

No Thumbnail

«Довіра виникає там, де хтось наважується на ризик», – Ірина Соловей

Хтось приходить на публічний майданчик та пропонує свій проект як цікавий і такий, що має виграти певні перегони. Він йде на ризик. І в цьому проявляється лідерська позиція агента культури: наважитися на ризик, запропонувати своє творіння і відкритися до діалогу, в якому зворотнім зв’язком є доброчинні внески, –  з Іриною Соловей розмірковуємо про кульутру спільного фінансування.

 

Ірина Славінська: Спільнокошт як певна етика впливає на те, який продукт виходить?

Ірина Соловей: Думаю, підхід, коли ти плануєш залучити співгромадян, колег та однодумців до фондування проекту на сам продукт якщо і впливає, то позитивно. Ти одразу очікуєш, що буде комунікація з тими, для кого ти створюєш його.

unnamed_2.jpg

Ірина СоловейАвторські права: Громадське радіо

Але з іншого боку, це більш автономний підхід до фінансування, який не замикає автора, культурного менеджера в тісну ситуацію, як коли ти з меценатом, інвестором чи фундацією один на один. І якщо ти звертаєшся до більш широкої аудиторії, ти розумієш, що навряд чи це підійде всім. Але можеш орієнтуватися, що можеш знайти достатньо однодумців.

Ірина Славінська: З досвіду «Громадського Радіо», яке мало три кампанії на Спільнокошті, мені здається спільне фінансування, із залученням майбутніх споживачів продукту, який  виходить в результаті, вводить особливу етику стосунків. Як ти думаєш?

Ірина Соловей: Бачу, напевно, наслідки,які до певної міри і хотіли б, щоб вони з’явилися. У спільнокошті ти не можеш застосувати те, що ми називаємо стратегією фіктивної жертви. Ти не можеш включити віктимну позицію, апелювати до рятувального рефлексу.

Ірина Славінська: А що не так із жертвою?

Ірина Соловей: Це псує стосунки. Це ставить іншу сторону в нерівну позицію. У такому разі діалогу бути не може. Це вже вимушена ситуація. Такі стосунки не зміцнюють відносини між людьми, не формують довіру в суспільстві. Вони, навпаки, виснажують, і це має ширші наслідки, аніж для одного окремо взятого проекту. Тоді коли хтось наступний в достатньо довірливий спосіб пробує залучити кошти, йому потрібно долати упередженість щодо того, що це не взаємні стосунки, а хтось зараз хоче скористатися певною ситуацією.

Коли ми дизайнували Спільнокошт як певну соціальну послугу, ми передбачали, що хотіли б, щоб ці стосунки будувалися за принципом обміну дарами. Тоді можлива сатисфакція, а довіра не буде виснажуватися.

На сьогоднішній фазі розвитку Спільнокошту як явища і сервісу важливо, щоб було більше різноманітних проектів, щоб примножувати довіру, а у доброчинця був більший вибір.

Ірина Славінська: Зі спільнокоштом як способом фінансування є така часто нетипова для українських суб’єктів культури річ, як потреба продати свій проект споживачам, доброчинцям.

Ірина Соловей: Якщо повернутися до теми довіри, я відчуваю, що в українському суспільстві це одна з топових тем, бо її бракує. А її потрібно багато, щоб створювати нове. Навіть якщо це робота з певним капіталом, культурним надбанням, це переосмислення, актуалізація, творення нового.

Довіра виникає там, де хтось наважується на ризик. Хтось приходить на публічний майданчик, пропонує свій проект як цікавий, як той, що має виграти певні перегони. Він має запропонувати зручний інтерфейс взаємодії з цим продуктом і культурним сервісом. Він йде на ризик. І в цьому проявляється лідерська позиція агента культури: наважитися на ризик, запропонувати своє творіння і відкритися до діалогу, в якому зворотнім зв’язком є доброчинні внески.

Ірина Славінська: І попросити?

Ірина Соловей: Думаю, тут просити потрібно не так кошти, як увагу.

Ірина Славінська: А що це зміцнює?

Ірина Соловей: Це змінює те, що рішення залишається на боці доброчинця. А попросити увагу – це означає, що навіть коли люди виділяють час в наших урбаністичних ритмах, щоб подивитися відео чи прочитати текст, це вже інвестиція. Якщо люди залишили коментар і підказали чи запитали щось, це енергія, яку людина додає в процес.

Напевно, будь-якій людині важко, коли вона віддає частку внутрішнього та інтимного, а тут ще має прийти зворотній зв’язок, який може бути будь-який, бо це публічний простір. Мені здається, тому, хто уповноважує себе працювати з культурним полем, важливо цінувати цей зворотній зв’язок і діалог. Але це складно, бо можна захопитися цим діалогом.

Ти виходиш у простір для того, щоб, можливо, навіть провокувати.  Тоді це вже не зовсім культурний менеджмент. Це вже акції, які теж мають місце. Але поєднувати дві ролі: того, хто творить і того, хто продюсує щось, дбає про те, щоб це було змістовно і результативно, мені здається, вже треба прийняти як певний модус сучасності. Особливо це актуально в культурному полі.

В культурі є робота з сенсами, зі змістом. І цінується віртуозність та глибина думки. Водночас, якщо ця думка не набуває втілення, тоді діалог є цінністю, але ця думка має бути доступною, щоб інші могли взаємодіяти з нею. Тоді важливий і результат, залучення коштів. Зібрати необхідну суму – важлива частина того, що можна назвати культурним проектом.

Ірина Славінська: Я пригадала історію зі спільнокоштом «Громадського ТБ», котрі дуже швидко зібрали понад мільйон гривень. І потім мене прикро вразили реакції доброчинців до «Громадського ТБ» як до чогось, що їм належить.  Мені здається це і є історія про етику стосунків.

Ірина Соловей: Спільнокошт опирається на етику співучасті. Фондування, фандрейзинг – це більшою мірою соціальна активність. Ти можеш укладати договір з одним інвестором і домовленість буде стосуватися не контенту, а тільки фінансових показників. Коли такі проекти, які залучають фондування від співгромадян, домовляються, що вони будуть продукувати певну цінність для суспільства, опираються на етику співучасті, варто очікувати, що участь дає доброчинцю голос. Тому Спільнокошт є і певною демократичною практикою. Коли ти долучаєшся, грає роль не розмір суми, а те, частиною чого ти тепер себе бачиш.

Коли говоримо про благодійність, яку коректніше називати як пожертва, твій внесок полегшує комусь життя. І навіть є вислів, що якщо спростити етику благодійності – ти зробив дар, відійшов у сторону і молишся, щоб усе будо добре. Етика співучасті, на якій базується спільнокошт, це залучення, співтворення. Великою мірою розмір суми і швидкість, з якою «Громадське ТБ» під час Євромайдану зібрало кошти, в основному, були спричинені нагальністю. Тим не менше, вже був певний рефлекс Спільнокошту: не просто я когось врятував, щоб вони робили справу, але я долучився, в цій справі в мене є голос.

Ірина Славінська: В українській культурі є давня звичка і традиція невдач, українська історія в пакеті дає нам цю традицію. Спільнокошт як практика передбачає, що люди які творять проект розповідають про нього, про те, чому буде краще, коли він буде реалізований. Наскільки ця практика розповідання про хороше легко дається тим, хто працює в Україні в галузі культури і не тільки?

Ірина Соловей: Зараз, коли ми нещодавно запустили кампанію інституційного краудфандингу для «Ґараж Ґенґ», триває активна кампанія інституційного краудфандингу для «Відкритого університету Майдану», до нас в ході обговорень прийшло усвідомлення, як би цей інструмент міг працювати з організаціями, для яких це могло б бути хорошим інструментом. Багато говорилося про те, що українцям важко сприйняти, скільки коштує успіх громадських організацій, інституцій, які створюють суспільні блага.

Це привело нас до усвідомлення (хоча ми вже маємо і створюємо історії успіху українців сучасних, згадуємо такі історії в минулому), що ще є все-таки досить глибокий підхід і бачення того, чи можемо ми собі дозволити якісне життя.

Ми нещодавно мали розмову під час наукової конференції про Малевича. З’їхалися науковці з різних країн, після цього була дискусія. І згадували про те, що щоб провести конференцію, було проведено аукціон, куди художники надали свої робити. Таким чином був згенерований бюджет для проведення конференції. Павло Гудімов поставив питання, чи це нормально. На цій панелі я зрозуміла, що було б ненормально, якщо б цього не відбулося. Питання не стоїть, чи можемо ми собі дозволити якісне життя. Я би стверджувала, що ми не можемо не жити, не творити якісно.

Успіх – це вже питання іншого характеру. Ті, хто багато роблять, активно ростуть, десь прораховуються, десь мають більше віри, що в зовнішньому середовищі є передумови, але ще не визріли. Ти багато вчишся на тому, що не вдається, це нормально. Якщо говорити про загальну суспільну ситуацію, що стосується речей, які б ми мали як громадяни України фондувати самостійно, ми маємо свій середній клас уповноважити, що це не тільки люди з певним рівнем доходу. Це люди, які формують порядок денний. Ми впевнені, що фондувати інституції, які створюють суспільні блага,це спосіб активно і структуровано формувати порядок денний.

Якщо ми хочемо впливати на те, по якій траєкторії рухається наше місто, район, регіон, країна, світ, нам потрібно усвідомлено і активно формувати порядок денний. І зручний інструмент – фондувати громадські організації, і це вимагає від нас поінформованості. Ми маємо виділяти час, щоб дивитися відео, читати описи проектів, ставити питання учасникам команди, дискутувати. Має бути усвідомлене та проінформоване рішення, чи робити внесок на користь тієї чи іншої організації. Тоді це взаємодія широкого характеру, в якої є великий потенціал.

Ірина Славінська: Чи існують особливості колективного фінансування по-українськи?

Ірина Соловей: Можливо такою особливістю буде те, що найбільш активно поряд з культурними проектами фондуються проекти освітніх інновацій. Це свідчить про те, що ми розуміємо, що нам потрібні нові компетенції і нова ситуація в системі освіти. Ми, як спільнота, знаємо, в якому ми стані, знаємо, що треба робити і робимо це. 

No Thumbnail

«Довіра виникає там, де хтось наважується на ризик», – Ірина Соловей

Хтось приходить на публічний майданчик та пропонує свій проект як цікавий і такий, що має виграти певні перегони. Він йде на ризик. І в цьому проявляється лідерська позиція агента культури: наважитися на ризик, запропонувати своє творіння і відкритися до діалогу, в якому зворотнім зв’язком є доброчинні внески, –  з Іриною Соловей розмірковуємо про кульутру спільного фінансування.

 

Ірина Славінська: Спільнокошт як певна етика впливає на те, який продукт виходить?

Ірина Соловей: Думаю, підхід, коли ти плануєш залучити співгромадян, колег та однодумців до фондування проекту на сам продукт якщо і впливає, то позитивно. Ти одразу очікуєш, що буде комунікація з тими, для кого ти створюєш його.

unnamed_2.jpg

Ірина СоловейАвторські права: Громадське радіо

Але з іншого боку, це більш автономний підхід до фінансування, який не замикає автора, культурного менеджера в тісну ситуацію, як коли ти з меценатом, інвестором чи фундацією один на один. І якщо ти звертаєшся до більш широкої аудиторії, ти розумієш, що навряд чи це підійде всім. Але можеш орієнтуватися, що можеш знайти достатньо однодумців.

Ірина Славінська: З досвіду «Громадського Радіо», яке мало три кампанії на Спільнокошті, мені здається спільне фінансування, із залученням майбутніх споживачів продукту, який  виходить в результаті, вводить особливу етику стосунків. Як ти думаєш?

Ірина Соловей: Бачу, напевно, наслідки,які до певної міри і хотіли б, щоб вони з’явилися. У спільнокошті ти не можеш застосувати те, що ми називаємо стратегією фіктивної жертви. Ти не можеш включити віктимну позицію, апелювати до рятувального рефлексу.

Ірина Славінська: А що не так із жертвою?

Ірина Соловей: Це псує стосунки. Це ставить іншу сторону в нерівну позицію. У такому разі діалогу бути не може. Це вже вимушена ситуація. Такі стосунки не зміцнюють відносини між людьми, не формують довіру в суспільстві. Вони, навпаки, виснажують, і це має ширші наслідки, аніж для одного окремо взятого проекту. Тоді коли хтось наступний в достатньо довірливий спосіб пробує залучити кошти, йому потрібно долати упередженість щодо того, що це не взаємні стосунки, а хтось зараз хоче скористатися певною ситуацією.

Коли ми дизайнували Спільнокошт як певну соціальну послугу, ми передбачали, що хотіли б, щоб ці стосунки будувалися за принципом обміну дарами. Тоді можлива сатисфакція, а довіра не буде виснажуватися.

На сьогоднішній фазі розвитку Спільнокошту як явища і сервісу важливо, щоб було більше різноманітних проектів, щоб примножувати довіру, а у доброчинця був більший вибір.

Ірина Славінська: Зі спільнокоштом як способом фінансування є така часто нетипова для українських суб’єктів культури річ, як потреба продати свій проект споживачам, доброчинцям.

Ірина Соловей: Якщо повернутися до теми довіри, я відчуваю, що в українському суспільстві це одна з топових тем, бо її бракує. А її потрібно багато, щоб створювати нове. Навіть якщо це робота з певним капіталом, культурним надбанням, це переосмислення, актуалізація, творення нового.

Довіра виникає там, де хтось наважується на ризик. Хтось приходить на публічний майданчик, пропонує свій проект як цікавий, як той, що має виграти певні перегони. Він має запропонувати зручний інтерфейс взаємодії з цим продуктом і культурним сервісом. Він йде на ризик. І в цьому проявляється лідерська позиція агента культури: наважитися на ризик, запропонувати своє творіння і відкритися до діалогу, в якому зворотнім зв’язком є доброчинні внески.

Ірина Славінська: І попросити?

Ірина Соловей: Думаю, тут просити потрібно не так кошти, як увагу.

Ірина Славінська: А що це зміцнює?

Ірина Соловей: Це змінює те, що рішення залишається на боці доброчинця. А попросити увагу – це означає, що навіть коли люди виділяють час в наших урбаністичних ритмах, щоб подивитися відео чи прочитати текст, це вже інвестиція. Якщо люди залишили коментар і підказали чи запитали щось, це енергія, яку людина додає в процес.

Напевно, будь-якій людині важко, коли вона віддає частку внутрішнього та інтимного, а тут ще має прийти зворотній зв’язок, який може бути будь-який, бо це публічний простір. Мені здається, тому, хто уповноважує себе працювати з культурним полем, важливо цінувати цей зворотній зв’язок і діалог. Але це складно, бо можна захопитися цим діалогом.

Ти виходиш у простір для того, щоб, можливо, навіть провокувати.  Тоді це вже не зовсім культурний менеджмент. Це вже акції, які теж мають місце. Але поєднувати дві ролі: того, хто творить і того, хто продюсує щось, дбає про те, щоб це було змістовно і результативно, мені здається, вже треба прийняти як певний модус сучасності. Особливо це актуально в культурному полі.

В культурі є робота з сенсами, зі змістом. І цінується віртуозність та глибина думки. Водночас, якщо ця думка не набуває втілення, тоді діалог є цінністю, але ця думка має бути доступною, щоб інші могли взаємодіяти з нею. Тоді важливий і результат, залучення коштів. Зібрати необхідну суму – важлива частина того, що можна назвати культурним проектом.

Ірина Славінська: Я пригадала історію зі спільнокоштом «Громадського ТБ», котрі дуже швидко зібрали понад мільйон гривень. І потім мене прикро вразили реакції доброчинців до «Громадського ТБ» як до чогось, що їм належить.  Мені здається це і є історія про етику стосунків.

Ірина Соловей: Спільнокошт опирається на етику співучасті. Фондування, фандрейзинг – це більшою мірою соціальна активність. Ти можеш укладати договір з одним інвестором і домовленість буде стосуватися не контенту, а тільки фінансових показників. Коли такі проекти, які залучають фондування від співгромадян, домовляються, що вони будуть продукувати певну цінність для суспільства, опираються на етику співучасті, варто очікувати, що участь дає доброчинцю голос. Тому Спільнокошт є і певною демократичною практикою. Коли ти долучаєшся, грає роль не розмір суми, а те, частиною чого ти тепер себе бачиш.

Коли говоримо про благодійність, яку коректніше називати як пожертва, твій внесок полегшує комусь життя. І навіть є вислів, що якщо спростити етику благодійності – ти зробив дар, відійшов у сторону і молишся, щоб усе будо добре. Етика співучасті, на якій базується спільнокошт, це залучення, співтворення. Великою мірою розмір суми і швидкість, з якою «Громадське ТБ» під час Євромайдану зібрало кошти, в основному, були спричинені нагальністю. Тим не менше, вже був певний рефлекс Спільнокошту: не просто я когось врятував, щоб вони робили справу, але я долучився, в цій справі в мене є голос.

Ірина Славінська: В українській культурі є давня звичка і традиція невдач, українська історія в пакеті дає нам цю традицію. Спільнокошт як практика передбачає, що люди які творять проект розповідають про нього, про те, чому буде краще, коли він буде реалізований. Наскільки ця практика розповідання про хороше легко дається тим, хто працює в Україні в галузі культури і не тільки?

Ірина Соловей: Зараз, коли ми нещодавно запустили кампанію інституційного краудфандингу для «Ґараж Ґенґ», триває активна кампанія інституційного краудфандингу для «Відкритого університету Майдану», до нас в ході обговорень прийшло усвідомлення, як би цей інструмент міг працювати з організаціями, для яких це могло б бути хорошим інструментом. Багато говорилося про те, що українцям важко сприйняти, скільки коштує успіх громадських організацій, інституцій, які створюють суспільні блага.

Це привело нас до усвідомлення (хоча ми вже маємо і створюємо історії успіху українців сучасних, згадуємо такі історії в минулому), що ще є все-таки досить глибокий підхід і бачення того, чи можемо ми собі дозволити якісне життя.

Ми нещодавно мали розмову під час наукової конференції про Малевича. З’їхалися науковці з різних країн, після цього була дискусія. І згадували про те, що щоб провести конференцію, було проведено аукціон, куди художники надали свої робити. Таким чином був згенерований бюджет для проведення конференції. Павло Гудімов поставив питання, чи це нормально. На цій панелі я зрозуміла, що було б ненормально, якщо б цього не відбулося. Питання не стоїть, чи можемо ми собі дозволити якісне життя. Я би стверджувала, що ми не можемо не жити, не творити якісно.

Успіх – це вже питання іншого характеру. Ті, хто багато роблять, активно ростуть, десь прораховуються, десь мають більше віри, що в зовнішньому середовищі є передумови, але ще не визріли. Ти багато вчишся на тому, що не вдається, це нормально. Якщо говорити про загальну суспільну ситуацію, що стосується речей, які б ми мали як громадяни України фондувати самостійно, ми маємо свій середній клас уповноважити, що це не тільки люди з певним рівнем доходу. Це люди, які формують порядок денний. Ми впевнені, що фондувати інституції, які створюють суспільні блага,це спосіб активно і структуровано формувати порядок денний.

Якщо ми хочемо впливати на те, по якій траєкторії рухається наше місто, район, регіон, країна, світ, нам потрібно усвідомлено і активно формувати порядок денний. І зручний інструмент – фондувати громадські організації, і це вимагає від нас поінформованості. Ми маємо виділяти час, щоб дивитися відео, читати описи проектів, ставити питання учасникам команди, дискутувати. Має бути усвідомлене та проінформоване рішення, чи робити внесок на користь тієї чи іншої організації. Тоді це взаємодія широкого характеру, в якої є великий потенціал.

Ірина Славінська: Чи існують особливості колективного фінансування по-українськи?

Ірина Соловей: Можливо такою особливістю буде те, що найбільш активно поряд з культурними проектами фондуються проекти освітніх інновацій. Це свідчить про те, що ми розуміємо, що нам потрібні нові компетенції і нова ситуація в системі освіти. Ми, як спільнота, знаємо, в якому ми стані, знаємо, що треба робити і робимо це.